Поняття цивільних правовідносин

Поняття ЦП

ЦП – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян. ЦП властиві особливі ознаки, які тісно пов’язані із специфічними рисами предмета і методу: 1) ЦП як сукупність юр-них норм регулює відносини власності, товарно-грошові відносини та особисті немайнові відносини, тобто певне коло суспільних відносин, що становлять предмет цивільно-правового регулювання; 2) регламентація зазначених відносин здійснюється на засадах юридичної рівності, яка є характерною рисою методу цивільно-правового регулювання суспільних відносин; 3) сторонами в цивільно-правових відносинах є громадяни, організації, держава, АРК, інші соціальні утворення; 4) метою цивільно-правового регулювання є повніше задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Предмет і метод — це "обличчя" будь-якої галузі права, оскільки предмет правового регулювання відповідає на питання: що саме, тобто яке коло суспільних відносин регулює та чи інша галузь права, а метод правового регулювання — на питання, яким чином, на яких засадах здійснюється таке регулювання

 

Принципи ЦП

Під принципами цивільного права розуміють основні засади, на яких здійснюється регулювання цивільно-правових відносин. Принципи цивільного права відображають найбільш характерні його властивості. Застосування конкретних норм права можливе лише з урахуванням положень, які містять загальні принципи права.

Становлення і розвиток цивільного права базується як на загальноправових принципах, так і на галузевих. Загально-правові принципи містяться в Конституції України. Вони поши­рюються на всі галузі права.

Галузеві принципи закріплені у ст. З ЦК:

• неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини

• неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків,встановлених Конституцією та законом.

• свобода договору. Цей принцип реалізується шляхом:
а) вільного вибору контрагентів; б) вільного обрання виду до­говору; в) вільного формування умов, на яких договір уклада­ється;

• свобода підприємницької діяльності,яка не забороненазаконом.

• судовий захист цивільного права та інтересу.

• справедливість, добросовісність та розумність.

 

Цивільне законодавство

Цивільне законодавство — це сукупність нормативних актів, в яких містяться норми цивільного права.

За юридичною силою та органом, шо їх видавав, нормативні акти можна поділити на:

• закони;

• підзаконні нормативні акти (укази Президента України,
постанови уряду, галузевих міністерств, відомств, органів ви­
конавчої влади);

•нормативні акти СРСР та УРСР (ті, що не втратили силу).

В сучасному цивільному праві особливого значення набува­ють такі джерела права, як:

• міжнародні договори;

• корпоративні правила;

• принципи права;

• звичаї торговельного обігу;

• юридична доктрина.

•

Поняття цивільних правовідносин

Цивільне право, як і будь яка галузь права, впливає на волю людей, належним чином спрямовує їх поведінку. Держава видає правові норми і таким чином надає правової форми від­носинам, що існують в суспільстві (майнові, особисті немай-нові, сімейні, спадкові тощо).

Цивільні правовідносини — це врегульовані нормами цивіль­ного права майнові відносини, відносини, пов'язані із інтелек­туальною власністю та особисті немайнові відносини, учасники яких є носіями цивільних прав та обов'язків.

Наприклад, укладаючи договір купівлі-продажу, продавець і покупець водночас виступають і учасниками відносин, які регулюються нормами цивільного права. Так, відповідні статті ЦК покладають на продавця обов'язок передати товар, а на покупця — оплатити його.

Цивільне правовідношення має свою структуру. В ньому традиційно розрізняють такі елементи:

1) суб'єкт;

2) об'єкт;

3) зміст, тобто суб'єктивні права та обов'язки.

 

Види цивільних правовідносин

Класифікація цивільних правовідносин має не лише суто теоретичне, а й практичне значення, оскільки дозволяє правиль­но застосувати норми цивільного права в кожному конкрет­ному випадку. Традиційно розрізняють такі види цивільних правовідносин.

Майнові та особисті немайнові. Майнові правовідносини спря­мовані головним чином на задоволення матеріальних інтересів сторін. Більшість цивільних правовідносин є майновими (від­носини власності, договірні, із відшкодування заподіяної шкоди тощо). Особисті немайнові правовідносини пов'язані з охоро­ною індивідуальності людини і з нематеріальними благами, які належать громадянину з народження і є невідчужуваними від нього (честь, гідність, ділова репутація тощо).

Абсолютні та відносні. В абсолютних правовідносинах право­мочній особі протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб. Так, у відносинах власності зобов'язаною стороною виступа­ють всі особи, що оточують власника, оскільки ніхто з них не може порушувати права власника щодо володіння, користу­вання та розпорядження річчю. У відносних правовідносинах правомочній особі протистоїть певна особа. Так, за договором купівлі-продажу продавець має право вимагати оплати товару від конкретного покупця, а покупець — відповідно передачі речі від конкретного продавця.

Речові та зобов'язальні. У речових правовідносинах права можуть бути здійснені їх носієм самостійно. Так, власник ко­ристується своєю річчю і не потребує сприяння інших осіб. У зобов 'язальних правовідносинах реалізація права передбачає певні дії зобов'язаної особи: продавець реалізує своє право на отри­мання грошової суми, якщо покупець виконає обов'язок щодо її сплати.

 

Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

Правовідносини не перебувають у стані спокою. Вони вини­кають, змінюються і припиняються на підставі передбачених в законі обставин — юридичних фактів. Всі юридичні факти можна поділити на дві групи: події і дії.

Події — настають незалежно від волі людей (стихійні лиха, смерть людини, закінчення строку тощо). Але внаслідок по­дій у спадкоємців виникає право на спадщину, у страхуваль­ника — право на відшкодування шкоди.

Дії — результат свідомої діяльності людини. Вони поділя­ються на:

• правомірні (тобто такі, що відповідають приписам закону);

• неправомірні (такі, що суперечать закону).
Правомірні дії поділяються на правочини, юридичні вчинки, адміністративні акти. Якщо правочини (за ЦК 1963 p. — уго­ди) — це вольові, правомірні дії осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків (наприк­лад, при укладенні договору купівлі-продажу покупець має на меті стати власником майна, а продавець — набути гроші за це майно), то юридичні вчинки створюють правові наслідки не­залежно від спрямованості волі осіб, які їх вчиняють. Так, створення художнього твору може бути спеціально і не спря­моване на виникнення правовідносин, але незалежно від цього художник набуває авторське право.

Неправомірні дії можуть бути підставами виникнення пра­вовідносин у випадках заподіяння шкоди, набуття чужого майна без достатніх правових підстав тощо.

 

Акти цивільного стану

1.Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.

2.Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.

3.Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть.

4.Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону.

Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов'язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку (1064-2007-п), визначеному Кабінетом Міністрів України.

 

Філії та представництва юо

1. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

2. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

3. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

4. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

5. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

 

Органи юо

1. Управління товариством здійснюють його органи.

2. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

згальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу.

Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.

. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.

Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Виконавчий орган, що складаєтьсяз кількох осіб, приймає рішення у порядку, встановленому абзацом першим частини другої статті 98 цього Кодексу.

 

Поняття речей та майна

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Тварини є особливим об'єктом цивільних прав. На них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом. Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

 

Нерухомі речі як об’єкти цп

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

 

Гроші та цінні папери

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його розмістила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Види майна, що вважаються валютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними встановлюються законом.

 

Захист цивільних прав

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування

Захист цивільних прав нотаріусом

 

Самозахист цивільних прав

Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.

Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

 

Поняття опіки та піклування

Опіка та піклування є однією з форм правового захисту особистих і майнових прав громадян, які в силу об'єктивних причин не можуть самостійно здійснювати та захищати свої законні права та інтереси.

Водночас інститут опіки та піклування покликаний захища­ти й інтереси тих осіб, яким була заподіяна шкода діями не­дієздатної, малолітньої чи неповнолітньої особи, оскільки саме на опікунів та піклувальників за певних обставин може бути покладена солідарна чи субсидіарна відповідальність за шкоду, яка заподіяна їх підопічними.

Опіка може встановлюватися над:

• малолітніми особами віком до 14 років;

• особами, визнаними в судовому порядку недієздатними.
Піклування може встановлюватися над:

• неповнолітніми особами віком від 14 до 18 років;

• особами, визнаними в судовому порядку обмежено діє­
здатними.Опіка та піклування встановлюються судом. Опікун та піклу­вальник призначаються органами опіки та піклування. Такими органами є органи місцевого самоврядування. Як правило, опіку­нами та піклувальниками призначаються близькі до підопічних особи.

Опікун повністю замінює свого підопічного в усіх право­відносинах, оскільки його функція полягає в тому, щоб за­мінити відсутню дієздатність підопічного. Діючи в інтересах підопічного, він має право укладати практично будь-які пра-вочини, які міг би укласти сам підопічний. Крім того, опікун зобов'язаний піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побутові умови, забезпечувати його необхідним доглядом та лікуванням, а опікун малолітнього до того ж зо­бов'язаний дбати про його виховання, навчання та розвиток.

На відміну від опікуна, піклувальник не є законним пред­ставником підопічного, не укладає замість нього правочинів, але здійснює контроль над укладанням тих правочинів, які підопічні самостійно укладати не можуть. Тобто піклувальник діє разом з підопічним, а не замінює його.

З метою недопущення зловживань з боку опікунів та піклу­вальників, законодавець встановлює і певні обмеження щодо вчинення окремих дій.

Так, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклу­вання:

• відмовитися від майнових прав підопічного;

• видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

• укладати договори, які потребують нотаріального посвід­
чення або державної реєстрації (наприклад, продаж будинку,
квартири);

• укладати договори щодо іншого цінного майна.
Опікун (від імені підопічного) не може укладати договори (за винятком дарування майна підопічному чи передачі майна в безоплатне користування підопічному) із своїми близькими родичами (батьками, дітьми, братами, сестрами) та подружжям, оскільки, наприклад, при продажу квартири підопічного дружині опікуна виникає колізія інтересів: як опікун він заін­тересований продати майно підопічного якомога дорожче, як чоловік — в тому, щоб дружина придбала його якомога дешевше. Відповідно піклувальник також не має права давати згоду на укладення підопічним правочинів із своїми близькими.

 

Поняття та ознаки правочину

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин — це правомірна дія, яка вчиняється для досяг­нення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:

• це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;

• це правомірні дії, тобто вони вчиняються відповідно до закону;

• спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочині завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи в тимчасове
користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

 

Класифікація правочинів

Відповідно до підстав класифікації розрізняють такі види правочинів.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потрібне для здійснення правочину односторонні. Для їх вчинення достатньо волевиявлення
однієї особи (наприклад, заповіт);

двосторонні. Вимагається волевиявлення двох сторін (так,
для укладення договору купівлі-продажу недостатньо бажання родавця продати річ, необхідно, щоб покупець виявив бажанняїї купити);

багатосторонні, при укладенні яких виявляється воля трьох
і більше сторін (наприклад, договір про спільну діяльність).

Двосторонні і багатосторонні правочини називаються догово­рами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї із сторін зустрічний обов'язок контрагента, правочини поділяють на:

• відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у
вигляді грошей, майна, роботи, послуг — купівля-продаж, міна,
підряд, комісія);

• безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачаєть­
ся — договір дарування, безоплатного користування майном).

Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Вод­ночас купівля-продаж, оренда — це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться на самостійні цивільні договори — договір дарування чи безоплатного корис­тування майном.

Залежно від моменту укладення правочину розрізняють:

• консенсуальні правочини. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони в належній формі погодили всіістотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше. Так, сторони підписали договір поставки продукції, де зазначили, яка продукція і коли повинна поставлятися, її ціну, порядок розрахунків тощо. Якщо постачальник в погоджені строки не виконає своїх зобовязань, то замовник має право на відшкодування збитків і на стягнення передбаченої договором неустойки;

• реальні правочини. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити в належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договор позики, зберігання). Так, якщо сусід пообіцяв дати в борг гроші, а потім відмовився, не можна вимагати виконання договору, оскільки він ще не вважається укладеним.

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності розрізняють правочини:

• каузальні (від лат. causa — причина);

• абстрактні.

 

Умовні правочини

Умова - це така обставина, про яку в момент укладання угоди сторонам невідомо, наступить воно в майбутньому (після здійснення угоди) чи не наступить. На відміну від терміну, що завжди настає, щодо умови мається лише імовірність його здійснення. Однак загальним у них є те, що вони спричиняють правові наслідки.

Відповідно умовними називаються угоди, згідно з якими виникнення, зміна чи припинення прав і обов'язків поставлено в залежність від настання чи ненастання в майбутньому події, щодо якої сторонам невідомо, наступить чи не наступить. Умовною угодою, наприклад, буде договір наймання, відповідно до якого власник здає житлове приміщення наймачу з умовою, що у випадку приїзду його дітей наймач повинний звільнити займане приміщення.

Умови в угодах також підрозділяються на відкладальні й скасувальні. Угода визнається укладеною за відкладальною умовою, якщо права й обов'язки, передбачені угодою, повинні виникнути з настанням умови, щодо якої невідомо наступить вона чи ні. Наприклад, власник передасть у користування майно, якщо його син закінчить вуз. Угода визнається укладеною за скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов'язків у залежність від настання умови. Так, наймач житлового приміщення зобов'язується негайно звільнити його у випадку приїзду родичів наймодавця.При скасувальній умові угода відразу ж породжує правові наслідки. Але з настанням умови дія угоди припиняється, а права й обов'язки, що виникли раніше припиняються на майбутній час. Наслідки, породжені угодою до настання умови, зберігаються (наприклад, отримана до настання умови квартплата, винагорода за підрядну роботу не підлягають поверненню).

 

Умови дійсності правочинів

Під умовами дійсності правочину розуміють передбачені за­коном вимоги, яким повинен відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від виду правочину, його характеру, змісту, суб'єктного складу, об'єкта. Так, зрозуміло, що умови дійсності договору купівлі-продажу мисливської рушниці відрізнятимуться від договору купівлі-продажу буханця хліба чи пляшки молока, а передача на збері­гання на елеватор 10 т зерна — від передачі на зберігання капелюха в гардеробі бібліотеки.

Водночас всі правочини, незважаючи на можливу специфіку, повинні відповідати певним загальним умовам дійсності.

Умови дійсності правочину є такими.

1. Суб'єктний склад. Особи, які укладають правочин, повинні
мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітній
віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові
правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклу­
вальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може
бути визнаний в судовому порядку недійсним. Відповідно, юри­
дична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не
обмежене її установчими документами чи законом.

2. Відповідність змісту правочину закону. Тобто умови право­
чину повинні відповідати вимогам як закону, так і підзаконних
актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними
особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору
вилучено із цивільного обігу. Не вважатиметься дійсним і до­
говір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України
від 16 липня 1999 р. "Про трансплантацію органів та інших
анатомічних матеріалів людині" передбачає лише безоплатне
відчуження трансплантатів, за винятком крові та спинного мозку.
В ч. 1 ст. 203 ЦК передбачено також, що зміст правочину не
повинен суперечити моральним засадам суспільства.

3. Відповідність форми правочину закону. Правочини можуть
укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визна­
чають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає
конкретної форми правочину під страхом його недійсності.

Так, зрозуміло, що довіреність на отримання заробітної плати повинна мати письмову форму, інакше бухгалтерія сторонній особі просто гроші не видасть, а відповідно, договір купівлі-продажу квартири повинен укладатися в нотаріальній формі, щоб уникнути можливих зловживань та шахрайства.

4. Єдність волі і волевиявлення сторін. Якщо такої єдності
немає, може йтися про укладення правочину внаслідок на­
сильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли
воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.

5. Здійсненність правочину. Правочин має бути спрямований
на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

 

Форма правочину

Форма угоди – спосіб, за допомогою якого виражається воля сторін при здійсненні угоди. Угоди можуть укладатися усно чи в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Можливість укладання угод в усній формі передбачена законом для тих них, що відбуваються на невелику суму чи з приводу яких рідко виникають суперечки. Це угоди громадян між собою на суму, яка не перевищує, триразовий розмір мінімальної заробітної плати, угоди з будь-яким суб'єктним складом і незалежно від суми, але виконуються при самім їхньому здійсненні, як, наприклад, договір купівлі-продажу за готівку. У цьому випадку будь-якій фізичній чи юридичній особі, що оплатило товари чи послуги на підставі усної угоди з іншими юридичними чи фізичними особами, за його бажанням повинний бути виданий документ, що підтверджує підставу і суму отриманих грошей.Угода вважається укладеною в писемній формі, якщо її зміст зафіксований в одному документі, листах, телеграмах чи за допомогою використання інших технічних способів зв'язку. Угода повинна бути власноручно підписана сторонами, що здійснюють угоду, чи належним чином уповноваженими ними особами. Угода, чинена юридичними особами, підписується уповноваженими на те особами і скріплюється печаткою.Для угод, що виходять за межі звичайних і торкаються істотних інтересів громадян, закон передбачає кваліфіковану письмову форму - форму письмового документа, нотаріально засвідченого. Саме така форма передбачена законом для угод, на основі яких відбувається передача права власності на житловий будинок, заповітів, деяких доручень, застави нерухомості, договору довічного змісту й інших угод, передбачених у законі. За бажанням сторін будь-яка угода може бути убрана в нотаріальну форму. На практиці сторони найбільш часто засвідчують у нотаріальному порядку такі договори як договір займу, договір найму житлового приміщення, договір зберігання і т. і.Угода, для якої визначена форма строго обов'язкова, вважається укладеною лише з часу втілення її в цю форму. Але якщо сторони домовилися укласти договір у визначеній формі, то він також вважається укладеним лише з моменту надання йому домовленої форми, хоча б за законом вона і не була потрібна для даного роду договорів.У випадку недотримання запропонованої законом нотаріальної форми однобічної угоди, така угода визнається недійсної, а особа, що одержала майно по такій угоді, зобов'язана його повернути. У виняткових випадках суд може визнати таку угоду дійсною, якщо буде встановлена її відповідність дійсній волі особи, що її укладала, а нотаріальному посвідченню такої угоди перешкоджала обставина, що не залежала від волі особи.

 

Тлумачення правочину

Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

.На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотнезначення.

 

Поняття права власності

Право власності — центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства немож­ливе без виробництва матеріальних благ. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом всієї історії його розвитку.

Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, в якому матеріальні блага розподілялися в общині відповідно до усталених традицій. З виникненням державно-правової надбудови в суспільстві економічні відносини власності також повинні були отримати правове закріплення, тобто регулюва­тися нормами права, набути форми права власності.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).

Термін "право власності" традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному і в суб'єктивному.

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріаль­ними благами, що існують в суспільстві.

Право власності в суб'єктивному розумінні становлять такі правомочності — право володіння, користування і розпоряд­ження.

Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві.

Право користування — це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.

Право розпорядження — це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити).

 

Здійснення права власності

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Власність зобов'язує.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і впорядку, встановлених законом.

Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.

 

Право спільної власності

Власником майна зазвичай є одна особа — громадянин, організація, держава. Якщо майно належить одночасно кіль­ком особам, то такі правовідносини називають спільною влас­ністю.

Право співвласників спільно володіти, користуватися і роз­поряджатися належним їм майном називається правом спільної власності. Спільна власність може виникнути внаслідок отри­мання у спадщину неподільних речей кількома спадкоємцями, при спільному створенні речі, її придбанні тощо.

Законодавець передбачає два види спільної власності:

• спільну сумісну;

• спільну часткову.

У спільній сумісній власності частки у праві власності на майно співвласників не визначені. Право кожного з них по­ширюється на все майно. Частки співвласників визначаються у разі припинення правовідносин (поділу, виділу). Спільна сумісна власність виникає в силу закону.

Спільна сумісна власність відрізняється від спільної част­кової тим, що її учасники не мають наперед визначених часток в праві на спільне майно. В ній право кожного із співвласни­ків рівною мірою поширюється на все спільне майно.

Режим спільної сумісної власності визначено у статтях 368— 372 ЦК, статтях 60—74 СК, статтях 16, 17 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність".

Виходячи зі змісту ст. 368 ЦК, можна виокремити два види спільної сумісної власності за ознакою суб'єктного складу:

а) спільна сумісна власність подружжя;

б) спільна сумісна власність членів сім'ї.

Майно подружжя, набуте після реєстрації шлюбу в орга­нах РАЦС, належить їм на праві спільної сумісної власності. За правилом ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього госпо дарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заро­бітку (доходу).

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встанов­лено домовленістю між суб'єктами.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється учасниками за їх згодою.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної суміс­ної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовле­ністю між ними або законом. Водночас у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна ук­ладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

У спільній частковій власності кожен із співвласників має чітко визначену частку в праві власності на майно. Розмір часток може бути рівним або нерівним. Відповідно до ст. 357 ЦК розмір часток у праві спільної часткової власності вважається рівним, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласни­ків або законом. Частка учасника спільної часткової власності (співвласника) у праві власності визначається у відсотках або у вигляді дробу (1/2; 1/4; 1/6 та ін.). Таку частку називають "ідеальною". Ідеальна частка має відповідати реальній частці. Реальна частка — це частка майна в натурі.

Кожен із співвласників, зазначено у ч. З ст. 358 ЦК, має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної ком­пенсації.

Співвласники здійснюють право спільної часткової власності за згодою між ними. Вони вправі домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Співвласники будинку (квар­тири), як правило, самі визначають порядок користування житловими приміщеннями. Для цього вони можуть укласти між собою договір, в якому визначити, хто і якими житло­вими (нежитловими) приміщеннями буде користуватися від­повідно до частки кожного з них. Такий договір може мати такий вигляд.

 

Захист права власності

Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дійдля запобігання такому порушенню.

Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Право власника на витребування майна від добросовісного набу<