Джерела господарського процесуального права

Джерелами господарського процесуального права є нормативно-правові акти, шо містять норми, які регулюють порядок здійснення правосуддя у господарських відносинах.

У ст. 4 ГПК встановлено, що господарський суд вирішує господарські спори, зокрема, на підставі Конституції, ГПК, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Чільне місце серед цих нормативно-правових актів посідає Конституція.

Основний Закон є найвищим правовим актом, яким визначене місце судової влади у системі органів державної влади, вимоги до порядку і умов її здійснення, засади організації судової системи і діяльності судів, основні положення про судоустрій. У ст. 8 Конституції встановлено, що Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативного акта з погляду відповідності їх Конституції і у всіх необхідних випадках застосовувати Основний Закон як акт прямої дії.

Господарські суди безпосередньо застосовують Конституцію у таких випадках: 1) якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; 2) якщо закон, який був чинним до прийняття чи набрання чинності Конституцією, після цього суперечить їй; 3) якщо правовідносини, що розглядаються судом, законом не врегульовано, а нормативний акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції; 4) якщо укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» встановлено положення, відповідно до якого у випадку, коли зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосовувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції та не суперечить їй.

Закон «Про судоустрій України» визнав таким, що втратив чинність, Закон України від 4 червня 1991 р. «Про господарські суди». 3акон «Про судоустрій України» визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлює загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою. Цим законом встановлено систему господарських судів та їх повноваження.

Основним джерелом господарського процесуального права є ГПК.

Господарські суди вирішують господарські справи також на підставі норм чинного законодавства. Так, частина норм господарського процесуального права міститься в Законі «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Норми зазначеного Закону передбачають особливості провадження справ про банкрутство і є спеціальними стосовно норм ГПК.

ГІри вирішенні спорів господарськими судами застосовується широке коло законів та інших нормативних актів, які містять окремі норми, що стосуються провадження у господарських судах, зокрема про визначення підвідомчості спорів господарському суду (закони України від 7 лютого 1991 р. «Про власність», від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» тощо).

Діяльність господарського суду регулюється і деякими нормами цивільно-процесуального та адміністративно-процесуального законодавства. Так. на підставі ст. 16 ЦПК у випадку об'єднання кількох пов'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші - господарському суду, всі вимоги підлягають розгляду в суді. Відповідно до п. 6 Перехідних та прикінцевих положень КАС встановлюється підвідомчість адміністративних справ, що розглядаються господарськими судами, до початку діяльності місцевих (окружних) та апеляційних адміністративних судів. Такі справи, підвідомчі господарським судам відповідно до ГПК, вирішуються відповідним господарським судом за правилами КАС.

Господарські суди застосовують при вирішенні спорів також міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Міжнародним договором України відповідно до Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» є договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо. У ст. 19 зазначеного Закону встановлений порядок дії міжнародних договорів України на території України. Відповідно до цієї статті чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Господарські суди повинні керуватися вимогами ст. 4 ГПК щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися у вирішенні господарських спорів за участю іноземного підприємства, організації.

Зокрема, ч. 4 ст. 4 ГПК передбачена можливість застосування господарськими судами норм права інших держав у випадках, передбачених законом або міжнародним договором. Визначаючи право, якому підпорядковуються права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту), господарським судам слід виходити з такого.

Вибір сторонами українського права як такого, що регулює їх відносини за угодою, означає вибір саме національного законодавства України, а не окремих законодавчих актів, що регулюють відповідні відносини сторін. У разі відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як в міжнародних договорах, що відповідно до ст. 9 Конституції є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві.

Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р., укладена державами - учасницями СНД у м. Києві, у ст. 11 якої встановлено правила застосування цивільного законодавства однієї держави - учасниці СНД на території іншої держави - учасниці СНД. 3гідно з цими правилами зокрема права та обов'язки сторін за договором визначаються законодавством країни - місця укладення такого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін.

Якщо ж міжнародний договір не містить відповідної колізійної норми, яка має застосовуватися до спірних правовідносин, господарський суд повинен звернутися до колізійних норм внутрішнього цивільного законодавства, а саме - до приписів Закону України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право».

Відповідно до ч. 5 ст. 4 ГПК у разі відсутності законодавства, шо регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї.

Звичаї у сфері зовнішньоекономічних зв'язків у ряді випадків тлумачаться міжнародними організаціями. Прикладом можуть бути розроблені Міжнародною торговельною палатою Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (редакція 1993 р., видання МТП № 500), Уніфіковані правила по інкасо (редакція 1978 р., видання МТП № 322), Офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати Інкотермс (редакція 2000 р., видання МТП № 560).

Згідно з Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 566/94 «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України» розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів та Уніфікованих правил по інкасо Міжнародної торговельної палати. Суб'єкти підприємницької діяльності України під час укладання та виконання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) мають забезпечувати додержання вимог, передбачених зазначеними уніфікованими правилами. 3гідно з Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» зазначені Правила можуть застосовуватися під час укладання суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари.

Отже, господарський суд у вирішенні спору у сфері міжнародної торгівлі застосовує звичаї у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини або якщо угодою сторін передбачено застосування правил цих звичаїв.

Господарський суд, застосовуючи норми міжнародного договору, визначає дію цих норм у часі та просторі відповідно до вимог розділу 2 частини III Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р..

У застосуванні норм міжнародного договору господарський суд виходить з того, що тлумачення міжнародних правил здійснюється у порядку, визначеному розділом 3 частини III вказаної Конвенції.

Договори, що набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», в газеті Верховної Ради України та у «Зібранні діючих міжнародних договорів України».

Опублікування міжнародних договорів України у «Зібранні діючих міжнародних договорів України», а також забезпечення їх офіційного перекладу державною мовою України здійснює Міністерство закордонних справ України (підпункт 15 п. 4 Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого Указом Президента України від 12 липня 2006 р. № 960).

Міжнародні договори СРСР, що є обов'язковими для України як його правонаступниці, опубліковано у збірниках міжнародних договорів СРСР.

Судам слід мати на увазі, що порядок і терміни набрання чинності міжнародними договорами України визначається такими договорами або в інший спосіб, узгоджений сторонами договору.

У випадку неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності відповідного законодавства господарські суди мають вирішувати спір за допомогою аналогії закону та аналогії права.

Застосування аналогії закону можливе за таких умов: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії господарського права, тобто є господарськими правовідносинами; 2) вказані правовідносини не врегульовані господарським та цивільним законодавством; 3) існують норми, що регулюють подібні за змістом господарсько-правові відносини.

Якщо використати аналогію закону для регулювання господарсько-правових відносин неможливо, наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини, то застосовується аналогія права. Аналогія права полягає у застосуванні загальних засад господарського та цивільного права, встановлених законодавством. Умовами застосування аналогії права є такі: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії господарського права; 2) зазначені правовідносини не врегульовані господарським та цивільним правом; 3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом правовідносини.

Крім того, заповнення прогалин можливе за допомогою використання окремих видів судової практики.

Відразу слід зауважити, що значення судової практики залежить від системи приватного права. У англо-американській системі вона є формою цивільного права, в інших системах приватного права відіграє допоміжну роль.

Українська традиція приватного права належить до континентальних систем, тому судовий прецедент офіційно не є джерелом права в Україні.

Водночас не можна недооцінювати значення судової практики, а її роль потребує спеціального розгляду.

Насамперед потрібно звернути увагу на те, що поняття «судова практика» має кілька аспектів.

По-перше, під цим терміном розуміють керівні роз'яснення вищих судів стосовно застосування господарського законодавства. Такі роз'яснення містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, керівних роз'ясненнях Президії Вищого господарського суду України. Вони приймаються на основі аналізу і узагальнення судової практики, даються в порядку судового тлумачення і є обов'язковими при вирішенні господарських спорів у справах відповідної категорії.

По-друге, існує така форма, як «правові позиції щодо розгляду окремих категорій господарських справ», висловлені судовою колегією в господарських справах Верховного Суду України, яка, безумовно, не є джерелом господарського права, хоча й слугує орієнтиром при розгляді певних категорій справ.

Отже, виникає ситуація, коли, з одного боку, формально судовий прецедент не визнаний, а з іншого - всі державні органи, насамперед суди, зобов'язані керуватися тлумаченням норм, даним Верховним Судом, Вищим господарським судом України. У зв'язку з цим з приводу оцінки правової природи керівних роз'яснень вищих судів існують різні погляди: одні правознавці зазначають, що керівні роз'яснення Верховного Суду містять норми права, інші - заперечують такий підхід.

Наша позиція, зокрема щодо суті керівних постанов Пленуму Верховного Суду України, полягає у такому.

Повноваження Верховного Суду в цьому питанні визначені Законом «Про судоустрій України», який передбачає, що Верховний Суд вивчає і узагальнює судову практику, аналізує судову статистику і дає керівні роз'яснення судам з питань застосування національного законодавства, які виникають при розгляді судових справ. Керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують закон, щодо якого дане роз'яснення.

Отже, хоча формально постанови та роз'яснення пленумів вищих судів покликані лише тлумачити і роз'яснювати сенс господарського законодавства, фактично вони є формою (джерелом) господарського процесуального права.

По-друге, термін «судова практика» використовують для позначення багаторазового, уніфікованого розв'язання судами однієї і тієї ж категорії справ.

Судова практика, якщо тлумачити її як сукупність судових рішень, не є формою (джерелом) права. Кожен суддя, вирішуючи справу, щодо якої вже склалася певна судова практика, водночас не зв'язаний висновками, зробленими іншими судами з подібної категорії справ. Він виносить рішення, грунтуючись на своєму внутрішньому переконанні, яке склалося внаслідок правової оцінки встановлених судом обставин справи.

Проте судова практика, що складається таким чином, відображає тенденції тлумачення і застосування законодавства і може спричинити непрямий вплив на рішення в кожному окремому випадку. Тому вивчення і аналіз практики судів різних рівнів, безумовно, доцільне і корисне.