Предмет і метод господарського процесуального права

Господарське процесуальне право як наука і навчальна дисципліна

Господарське процесуальне право розглядається не лише як галузь права, а й як наука та навчальна дисципліна.

Наука господарського процесуального права становить собою вчення про господарський процес як галузь права, об'єднане в систему понять, категорій, думок, концепцій, теорій.

Крім того, господарське процесуальне право є системою знань про закономірності господарсько-процесуального правового регулювання певних суспільних відносин, що виникають у зв'язку із здійсненням правосуддя у господарських справах.

Предметом науки господарського процесуального права є концепція господарського процесу, норми господарського процесуального права (господарського процесуального законодавства); господарські процесуальні відносини; юридичні факти (обставини), завдяки яким ці відносини перетворюються на правовідносини; умови і порядок реалізації господарських процесуальних прав і обов'язків; практика застосування норм господарського процесуального права (господарського процесуального законодавства).

Наука господарського процесуального права вивчає поняття господарського процесуального права як галузі права та його місце у загальній системі права, систему і зміст господарсько-процесуальних правових інститутів; джерела господарського процесуального законодавства, їх види і значення, засоби та методи тлумачення господарських процесуальних норм і ефективність їх вивчення.

Сучасна наука господарського процесуального права не обмежується вивченням господарського процесуального права лише якоїсь однієї країни, тим паче локалізованої на певному відтинку часу. Тому предметом науки господарського процесуального права є також форми господарського процесуального законодавства і практика їх застосування в інших державах. У зв'язку з цим органічною частиною науки господарського процесуального права повинно стати порівняльне господарське процесуальне право, що має на меті визначення загального і особливого у різних системах права, можливість імплементації концепцій, засад господарського процесуального права, окремих правових рішень або їх сукупності.

Крім того, важливою складовою господарського процесуального права є історія становлення і розвитку господарського (арбітражного) процесу. Вивчення історії господарського процесуального права дає можливість як запозичити позитивний досвід минулого, так і (хоч би деякою мірою) уникнути повторення помилок. До того ж вивчення історії і характеру розвитку господарського процесуального права дозволяє визначити його тенденції на сучасному етапі.

Отже, предмет науки господарського процесуального права істотно відрізняється від предмета господарського процесуального права як галузі права і об'єкта господарського процесуального законодавства як сукупності норм, що регулюють господарські процесуальні відносини.

Господарське процесуальне право як навчальна дисципліна є однією з головних дисциплін юридичного циклу, обов'язковою для вивчення студентами-юристами незалежно від типу вищого навчального закладу, факультету, спеціалізації тощо.

Предметом цієї навчальної дисципліни є господарське процесуальне право у всіх трьох вказаних вище проявах: як галузь, як система законодавства, як наука.

Завдання її полягає у передачі студентам-юристам суми знань про господарський процес, поняття, категорії тощо, про галузь господарського процесуального права, систему господарського процесуального законодавства і практику його застосування.

В результаті вивчення цієї навчальної дисципліни студенти повинні отримати ґрунтовні теоретичні знання у галузі господарського процесуального права, розуміти закономірності, характер і тенденції розвитку господарського процесуального права.

Крім того, вимагається надійне засвоєння головних положень господарського процесуального законодавства, формування уміння тлумачити закон та обґрунтовувати і захищати свою позицію з відповідних питань господарського процесуального права. Це потребує вироблення навичок практичної роботи з нормативним матеріалом, аналізу конкретних випадків з судової практики і змодельованих ситуацій.

Цим визначається система навчальної дисципліни «Господарське процесуальне право», яка має такі розділи:

1. Вступ до господарського процесуального права (сукупність відомостей про поняття, предмет, метод, принципи, системи господарського процесуального права і закономірності його розвитку).

2. Загальні положення про систему господарських судів, питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам, процесуальні строки, стадії господарського процесу, форми господарського процесу тощо.

3. Вчення про учасників господарського процесу, їх процесуальні права і обов'язки.

4. Загальні положення про позов у господарському про цесі.

5. Вчення про докази і доказування у господарському процесі.

6. Загальні положення вирішення господарських спорів у першій інстанції.

7. Загальні положення про перегляд судових рішень в апеляційній інстанції.

8. Загальні положення про перегляд судових рішень у касаційній інстанції.

9. Загальні положення про перегляд рішень за нововиявленими обставинами.

 

10. Загальні положення про виконавче провадження.

11. Особливості провадження у справах про банкрутство тощо.

 

Список рекомендованої літератури:

1. Арбитражный процесс: Учеб. / Под ред. М.К. Треушникова, В.М. Шерстюка. - М., 2001.

2. Балух В.С., Сурилов А.А. Одесский арбитражный суд: два века истории. - Одесса, 2001.

3. Боровик С.С., Джунь В.В., Мудрий С.М. 3ахист прав суб'єктів господарювання в арбітражних судах України. - К., 2001.

4. Васильев С.В. Хозяйственное судопроизводство Украины. - Харків, 2002.

5. Городовенко В. Принцип незалежності суддів і підкорен ня їх лише законові як один з основних принципів судочинства в Україні // Право України. - 2002. - № 4. - С. 124-127.

6. Клеандров М.И. Экономическое правосудне в России: прошлое, настоящее и будущее. - М., 2006. - С. 35.

7. Колодій А.М. Принципи права України: Монографія. - К., 1998.

8. Притика Д.М. Арбітражний суд: проблеми організації та діяльності: Монографія. - К., 2000.

9. Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності ор ганів господарської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. - К., 2003.

10. Фурсов Д.А. Процессуальный режим деятельности арбитражного суда первой инстанции: Дисс.... канд. юрид. наук. - М., 1996.

11.Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Приватне і публічне право та деякі аспекти теорії правовідносин // Проблеми законності: Республіканський міжвідомчий науковий збірник. - Вип. 53. - 2002. - С. 142-149.

12.Чернадчук В.Д., Сухонос В. В. Основи господарського процесуального права України: Навч. посіб. - Суми, 2005.

13.Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. - Т. 4: Тор говы процесс. Конкурсный процесс. - М., 2003.

14.Юдельсон К.С. Советский гражданский процесс. - М., 1956.

 

 

Глава II

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ГОСПОДАРСЬКОГО СУДОЧИНСТВА

Глава IV

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРОЦЕСУ

Судові витрати

Однією з головних ознак правової держави є захист прав та законних інтересів суб'єктів господарювання, покладений законом на різні державні органи та організації. Важлива роль в його здійсненні належить суду. На здійснення вказаної діяльності держава витрачає грошові кошти, які виділяються з Державного бюджету України. Виділені кошти, що становлять прямі витрати держави на правосуддя, витрачаються на виплату заробітної плати суддям і персоналу судів, експертних установ, утримання та ремонт приміщень, придбання устаткування й інвентарю, задоволення потреб у канцелярських виробах, покриття поштових витрат та інші цілі. Незначна їх частина у передбачених законом випадках покладається на осіб, які беруть участь у справі.

Як свідчить аналіз наукових праць, під судовими витратами розуміють тільки ті, які законом покладаються на сторони у справі і третіх осіб. Таке розуміння судових витрат створює враження, що начебто всі витрати несуть тільки ці особи, що не відповідає дійсності. Тому при розгляді цього питання, як і при визначенні поняття судових витрат, насамперед варто мати на увазі витрати держави. Це дасть можливість показати не тільки незначність витрат для осіб, які беруть участь у справі, порівняно з державними витратами, а й доступність судової форми захисту прав та законних суб'єктів господарювання.

Практика свідчить, що в нормативному регулюванні інституту судових витрат є окремі недоліки. На практиці мають місце помилки, які можна пояснити не тільки недостатнім законодавчим регулюванням окремих положень судових витрат у господарському процесі, а й недостатньою теоретичною розробкою проблем цього інституту. У правовій науці проблема судових витрат в останні десятиріччя не піддавалася комплексній монографічній розробці, практично відсутні і спеціальні дослідження окремих його положень.

У господарському процесі судові витрати, покладені на сторони і третіх осіб, характеризуються своєю незначністю. Необхідно досить критично ставитися до положення, що діє й нині у деяких державах, про те, що жодні судові витрати у господарських справах не можуть покриватися за рахунок державних коштів, за винятком тих випадків, коли справа велася посадовими особами та публічними організаціями. Дорожнеча судового процесу робить правосуддя майже недоступним для малозабезпечених суб'єктів.

В літературі відзначається, що норми, які регулюють відносини, пов'язані із судовими витратами, становлять самостійний інститут господарського процесуального права. Однак таке твердження вимагає відповідних уточнень та пояснень з метою визначення подальших шляхів дослідження цього інституту та перспектив його розвитку.

Інститут судових витрат є самостійним інститутом господарського процесуального права і передбачає сукупність норм, що регулюють усі основні питання щодо судових витрат у господарському процесі. Вони досить детально регламентують види судових витрат у господарських справах, їх розподіл між сторонами, стягнення тощо. Ця обставина підтверджує, що це не просто сукупність процесуальних норм, які регламентують певні фрагменти господарського процесу, а їх система, що забезпечує відносно завершене регулювання більшості аспектів процесуальних відносин. Тому не випадково, що в подальших главах та розділах ГПК майже не міститься правових норм, що регулюють судові витрати.

Інститут судових витрат в господарському процесі складається не тільки з норм господарського процесуального права, а й містить також норми фінансового права. Норми фінансового права регулюють порядок сплати державного мита, звернення до фінансових органів тощо. Ціна позову, об'єднання і розподіл вимог, звільнення від сплати судових витрат, відстрочка, розстрочка їхньої сплати і багато інших відносин, що виникають між судом та іншими учасниками процесу, регулюються нормами господарського процесуального права.

Судові витрати безпосередньо пов'язані з принципом процесуальної економії. Режиму економії необхідно дотримуватися при здійсненні правосуддя, а дія принципу має полягати в прагненні до досягнення найкращих результатів із найменшими витратами сил, коштів і часу. Принцип процесуальної економії, крім швидкості, оперативності процесу, охоплює також економію коштів держави й осіб, які беруть участь у справі, що витрачаються при розгляді справи. Швидкість, оперативність слід розуміти не тільки як своєчасний розгляд спору, а й як інтенсивне здійснення визначених процесуальних дій для підвищення продуктивності праці в процесі розгляду усієї справи в цілому. У такому розумінні й інтенсивність розгляду справ, і економія коштів досягаються шляхом вибору оптимального варіанта, раціонального використання процесуальних коштів.

Іншим важливим принципом, що знаходить реалізацію в інституті судових витрат, є принцип доступності судового захисту прав і інтересів. 3акріплене Конституцією право на судовий захист реально забезпечується широкими політичними, економічними, соціальними і правовими гарантіями. Серед правових гарантій важливе місце посідають норми інституту судових витрат. Використовуючи ці гарантії, будь-яка заінтересована в розгляді правового спору особа може безперешкодно звернутися до суду за захистом прав. Гарантією доступності судового захисту є порівняно невеликий розмір судових витрат.

Водночас встановлений законом обов'язок сплати судових витрат покликаний також здійснювати попереджувальний вплив на сторони для того, щоб спонукати їх виконувати обов'язки один перед одним добровільно, не доводячи справи до суду і відгородити суди від висування свідомо необгрунтованих позовів.

З урахуванням зазначеного судові витрати можна визначити як частину витрат держави на здійснення правосуддя, покладену законом на сторони і третіх осіб з метою їхньої компенсації, спонукання до добровільного виконання обов'язків і запобігання необгрунтованим зверненням до суду.

Склад та розподіл судових витрат. Правове регулювання судових витрат в господарському процесі здійснюється нормами розділу VI ГПК (статті 44-49).

Відповідно до розділу VI Кодексу судовими витратами є пов'язані з розглядом справи в господарському суді витрати, які складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, сплати послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

До інших витрат згідно зі ст. 44 ГПК належать зокрема суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи.

Державне мито. 3 гідно з ч. 1 ст. 46 ГПК державне мито сплачується чи стягується в дохід Державного бюджету України в порядку і розмірі, встановлених законодавством України.

Виходячи з цього, слід керуватись зокрема Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про державне мито» та Інструкцією про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженою наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 15.

Державне мито справляється з первісних та зустрічних позовних заяв майнового і немайнового характеру, у тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів з підстав, зазначених у законодавстві; із заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; зі спорів, що виникають при укладенні, зміні, розірванні господарських договорів чи визнанні їх недійсними; із заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство та кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство; із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови та про перегляд рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами.

Ставки державного мита встановлюються в таких розмірах:

а) із заяв майнового характеру - 1% ціни позову, але не менше 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

б) із позовних заяв немайнового характеру, в тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів ненормативного характеру; із заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство, а також із заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про банкрутство - 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

в) із позовних заяв у спорах, що виникають під час укладення, зміни або розірвання господарських договорів - 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

г) із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також заяв про перегляд їх за нововиявленими обставинами 50% ставки, що підлягає сплаті уразі подання заяви, для розгляду спору в першій інстанції, а із спорів майнового характеру - 50% ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми.

З питань сплати державного мита слід керуватися роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду України від 4 березня 1998 р. № 02-5/78 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», а у разі сплати державного мита в іноземній валюті - роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду України від 17 лютого 1994 р. № 02-5/114 «Про деякі питання визначення ціни позову, підсудності справ та сплати державного мита».

Державне мито сплачується готівкою, митними марками і шляхом перерахувань з рахунку платника в кредитній установі.

З позовів, що подаються до господарського суду в іноземній валюті, державне мито сплачується в іноземній валюті. У разі коли розмір ставок державного мита передбачено в частинах неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, державне мито сплачується в іноземній валюті з урахуванням курсу грошової одиниці Національного банку України, крім випадків, коли фізичні особи та іноземні юридичні особи, що відповідно постійно проживають або знаходяться за межами України, сплачують мито у доларах США, або в іншій валюті та розмірах, якщо це передбачено угодами з Україною.

Порядок сплати державного мита встановлюється Міністерством фінансів України.

Вирішуючи питання щодо сплати державного мита, слід виходити зокрема з такого.

Одним з реквізитів позовної заяви є ціна позову, яку вказує позивач і з якої обчислюється державне мито. Якщо позивачем у заяві не наведений обґрунтований розрахунок ціни позову або його не додано до позовної заяви, остання підлягає поверненню заявникові на підставі п. 3 ч. 1 ст. 63 ГПК. Якщо державне мито сплачено у встановленому порядку і розмірі за позивача (заявника) іншою особою, господарський суд повинен виходити з того, що державне мито фактично надійшло до державного бюджету, а, отже, немає підстав для повернення позовної заяви (заяви) з мотиву сплати державного мита неналежною особою.

У разі якщо позивач на підставі ч. 4 ст. 22 ГПК до прийняття рішення зі справи збільшив розмір позовних вимог і не сплатив державного мита зі збільшеної суми, господарський суд має стягнути з позивача суму недоплаченого державного мита в дохід державного бюджету.

Якщо позивач завищив ціну позову, або у процесі розгляду спору зменшив позовні вимоги, або господарський суд відмовив у стягненні певних сум, державне мито у цій частині не повертається.

У разі об'єднання господарським судом в одне провадження кількох справ відповідно до ч. 1 ст. 58 ГПК, а також у випадках подання позовної заяви кількома позивачами до одного або кількох відповідачів державне мито обчислюється з загальної суми позову і сплачується позивачами пропорційно до частки вимог кожного з них. Сплата усієї суми державного мита одним позивачем у цьому разі неможлива, за винятком випадків, коли позивачі претендують на один і той самий предмет позову.

У випадках об'єднання в одній заяві вимог як майнового, так і немайнового характеру державне мито згідно з п. 36 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита підлягає сплаті за ставками, встановленими для позовів як майнового, так і немайнового характеру.

Якщо в позовній заяві об'єднано дві або більше вимог немайнового характеру, пов'язаних між собою підставами виникнення, державне мито сплачується як за подання однієї заяви немайнового характеру. У випадках, коли в позовній заяві альтернативно викладено майнові або немайнові вимоги, суду слід визначити предмет спору і вирішити питання щодо сплати позивачем державного мита у встановленому розмірі або стягнення його за рішенням суду. 3а наявності підстав для повернення чи відмови у прийнятті позовної заяви в частині однієї з вимог господарський суд порушує провадження у справі щодо альтернативної вимоги. У таких випадках питання щодо стягнення державного мита вирішується за загальними правилами.

Статтею 4 Декрету «Про державне мито» визначені зокрема випадки, коли окремі органи, здійснюючи вказані їм законодавством повноваження, звільняються від сплати державного мита як позивачі та відповідачі. Якщо вказані органи звертаються до господарського суду не у зв'язку з виконанням своїх повноважень, вони зобов'язані сплачувати державне мито у загальному порядку.

Державне мито із позовних заяв з питань захисту честі та гідності, у тому числі про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, має сплачуватись на підставі підпункту «б» п. 2 ст. 3 зазначеного Декрету.

Оскільки треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, відповідно до ст. 26 ГПК користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача, обов'язок сплатити державне мито із заяви про вступ у справу або про перегляд судового рішення в апеляційному чи касаційному порядку, або про його перегляд за нововиявленими обставинами покладається також і на них.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, вступають або залучаються до участі у справі без сплати державного мита. Проте у разі вчинення ними окремих дій, що мають юридичне значення, наприклад подання заяви про перегляд рішення господарського суду, на них покладається обов'язок сплатити державне мито на загальних підставах.

У випадках здійснення господарським судом заміни сторони її правонаступником за правилами ст. 25 ГПК державне мито сплачується правонаступником або стягується з нього господарським судом, якщо воно не було сплачене первісним позивачем.

Платіжне доручення на безготівкове перерахування державного мита, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою додаються до позовної заяви (заяви) і мають містити відомості про те, яка саме позовна заява (заява) оплачується державним митом.

Згідно з п. 14 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита у разі безготівкового перерахування державного мита з рахунка платника відповідальний виконавець установи банку зобов'язаний на лицевій чи зворотній стороні останнього примірника платіжного доручення, який видається платнику, зробити відповідний напис (помітку) про зарахування державного мита до державного бюджету. Цей напис скріплюється першим і другим підписами посадових осіб і відтиском круглої печатки кредитної установи із зазначенням дати виконання платіжного доручення. Невиконання цієї вимоги має наслідком повернення позовної заяви або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами без розгляду на підставі відповідно п. 4 ч. 1 ст. 63 або п. 3 ч. 5 ст. 113 ГПК. Якщо позивач сплатив державне мито готівкою, то вказана Інструкція у такому разі не передбачає вчинення кредитною установою будь-яких написів, крім встановлених формою квитанції. У цьому випадку до позовної заяви додається оригінал квитанції кредитної установи, яка прийняла платіж.

Оскільки однією з основних умов, за якої господарський суд приймає заяву до розгляду, є факт надходження державного мита до державного бюджету України, господарський суд у разі виникнення сумнівів щодо надходження і зарахування державного мита до державного бюджету вправі витребувати від позивача або особи, яка подала апеляційну (касаційну) скаргу чи заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, відповідне підтвердження територіального органу казначейства, якому державне мито перераховано, про що зазначається в ухвалі про порушення провадження у справі або про прийняття апеляційної (касаційної) скарги до провадження чи прийняття заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами.

Платіжні документи подаються до господарського суду тільки в оригіналі. Ксерокопії чи фотокопії платіжних документів не можуть бути доказом сплати державного мита.

Державне мито сплачується до територіальних органів Державного казначейства України. Платники державного мита у платіжних дорученнях на перерахування державного мита до державного бюджету повинні у рядку «одержувач» зазначити найменування територіального органу казначейства за місцем знаходження платника та номер рахунка, який відкритий казначейству в установі банку.

Якщо сторона не подала доказів сплати державного мита у встановленому порядку та розмірі або документів, що свідчать про звільнення від його сплати, заява до розгляду не приймається, і господарський суд з посиланням на п. 4 ч. 1 ст. 63 ГПК зобов'язаний повернути її заявникові без розгляду. 3 таких само підстав повертаються позовні заяви з платіжними дорученнями на перерахування державного мита не до Державного бюджету України. Про повернення позовної заяви виноситься ухвала.

У випадках, коли господарський суд розглядає кілька справ за позовними заявами одного і того самого позивача, останній має право сплатити державне мито за їх розгляд одним платіжним документом, який долучається господарським судом до однієї зі справ. У решті справ робиться відмітка про суму державного мита, сплаченого за розгляд справи, та зазначається номер справи, в якій знаходиться платіжний документ. Така сама відмітка робиться у справах в разі повернення державного мита.

Зазначений порядок подання доказів сплати державного мита має бути дотриманий і в тих випадках, коли державне мито сплачується за позивача (заявника) іншою особою.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, господарський суд має виходити з такого.

У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог; при задоволенні позову у повному обсязі відшкодування витрат позивача, що пов'язані із сплатою державного мита, покладається на відповідача; в разі відмови у позові повністю ці витрати покладаються на позивача. Такі правила розподілу судових витрат застосовуються у майнових спорах як майнового, так і немайнового характеру.

Державне мито зі спорів, що виникають при укладенні, зміні та розірванні договорів, покладається на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття обґрунтованих пропозицій другої сторони. Якщо розбіжності між сторонами вирішені частково на користь однієї і частково на користь другої сторони, витрати, пов'язані зі сплатою державного мита, розподіляються між обома сторонами з урахуванням кількості та змісту прийнятих господарським судом пропозицій кожної із сторін.

До позовних заяв немайнового характеру належать вимоги, що не підлягають вартісній оцінці (про звільнення самовільно зайнятих приміщень, про надання площі в натурі, спори, пов'язані з примушуванням прийняти передаточний баланс тощо).

Заяви у спорах, пов'язаних з поповненням недостачі або з вилученням залишку власних оборотних коштів, а також інші заяви у спорах про розрахунки при передачі підприємств, будинків і споруд оплачуються митом за ставками, встановленими для позовних заяв майнового характеру.

Вартість позову, з якого обчислюється мито, визначає позивач, а у встановлених випадках - господарський суд. При цьому до вартості позову включається і сума санкцій, вказана в заяві, а якщо вона не вказана - сума санкцій, визначена рішенням господарського суду незалежно від того, задоволено вимоги позивача чи в позові відмовлено. В останньому випадку з позивача достягується відповідна сума мита.

Сума санкцій для обчислення розміру мита в усіх випадках має визначатися господарським судом у день винесення рішення.

У разі винесення господарським судом ухвали про затвердження мирової угоди між сторонами (ч. 4 ст. 121 ГПК), в якій сторони дійшли згоди, у тому числі стосовно розподілу судових витрат, суд має право затвердити цю угоду, якщо вона не суперечить законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи. У таких випадках суд у своєму рішенні повинен навести зміст цієї угоди.

У разі коли господарський суд на підставі п. 3 ст. 83 ГПК зменшує розмір неустойки (штрафу, пені), витрати позивача, пов'язані зі сплатою державного мита, відшкодовуються за рахунок відповідача у сумі, сплаченій позивачем.

У випадках скасування рішення господарського суду і передання справи на новий розгляд розподіл судових витрат зі справи, у тому числі сум державного мита за подання заяви про перегляд рішення в апеляційному або у касаційному порядку або перегляд його за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд на загальних підставах відшкодовує витрати, пов'язані зі сплатою державного мита за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати державного мита (ст. 49 ГПК).

Приймаючи рішення зі справи, провадження у якій порушено за заявою прокурора або його заступника, а також у випадках, коли позивач звільнений від сплати державного мита, господарський суд повинен виходити з такого.

Якщо позов залишено без задоволення, державне мито не стягується. У разі задоволення позову повністю або частково державне мито стягується до Державного бюджету України з відповідача, якщо він не звільнений від його сплати.

Якщо позивачу у встановленому порядку надано відстрочку сплати державного мита, питання щодо стягнення (відшкодування) мита після закінчення терміну такої відстрочки має вирішуватися на загальних підставах, визначених ст. 49 ГПК.

Якщо судця не прийняв рішення щодо розподілу судових витрат чи повернення державного мита з державного бюджету, то за заявою сторони або прокурора, який брав участь у судовому процесі, а також з власної ініціативи він на підставі ст. 88 Кодексу має право прийняти додаткове рішення чи ухвалу у справі.

Державне мито частково або повністю повертається заявникові лише у випадках, прямо передбачених чинним законодавством.

Згідно зі ст. 47 ГПК державне мито підлягає поверненню у випадках і в порядку, встановлених законодавством. В рішенні, ухвалі, постанові чи довідці господарського суду зазначаються обставини, що є підставою для повного або часткового повернення державного мита. 3астосовуючи коментовану статтю, необхідно виходити з того, що господарський суд самостійно чи за заявою сторони в ухвалі, рішенні чи постанові, а в тих випадках, коли процесуальні документи не виносилися - у відповідній довідці зазначає обставини, які є підставою для повного або часткового повернення державного мита. Така довідка за заявою сторони видається господарським судом першої інстанції.

Повернення державного мита відповідно до ст. 8 Декрету «Про державне мито» відбувається в таких випадках:

1) внесення мита в більшому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством;

2) повернення заяви (скарги) або відмови в її прийнятті, а також відмови державних нотаріальних контор або виконавчих комітетів міських, селищних і сільських рад у вчиненні нотаріальних дій;

3) припинення провадження у справі або залишення позову без розгляду, якщо справа не підлягає розгляду в суді чи в господарському суді, а також коли позов подано недієздатною особою;

4) скасування в установленому порядку рішення суду;

5) неприйняття Кабінетом Міністрів України у встановленні строки рішення про створення (реєстрацію) промислово-фінансової групи або зняття проекту створення промислово-фінансової групи з розгляду уповноваженою особою ініціаторів створення цієї промислово-фінансової групи;

6) в інших випадках, передбачених законодавством України. Сплачене заявником державне мито підлягає поверненню

повністю також у випадку, коли сторона звертається до господарського суду з заявою про перегляд в апеляційному або у касаційному порядку ухвал, можливість оскарження яких не передбачена ГПК (статті 20, 24-27, 31, 41, 58, 64, 68, 77, 88, 89, 120, ч. 4 ст. 121, статті 121-1, 122 Кодексу). У таких випадках суд апеляційної або касаційної інстанції на підставі відповідно ч. 1 ст. 106 або ч. 1 ст. 111-13 ГПК відмовляє у прийнятті апеляційної або касаційної скарги і повертає сплачене до бюджету державне мито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 8 Декрету «Про державне мито», виносячи з цих питань відповідну ухвалу.

Державне мито повертається фінансовим органом того району чи міста, до бюджету якого воно надійшло. Повернення державного мита проводиться на підставі заяви платника, поданої ним протягом року з дня зарахування державного мита до бюджету, до відповідного органу, що справляє мито.

Слід мати на увазі, що встановлений п. 17 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита річний строк подання заяви не є процесуальним і не може бути відновлений судом у разі його закінчення.

Повернена позовна заява, заява про перегляд рішення в апеляційному, касаційному порядку чи за нововиявленими обставинами може бути повторно подана на загальних підставах до господарського суду після усунення допущенного порушення, якщо таке порушення не перешкоджає повторному

зверненню до суду. При цьому позивач має право використати первісний документ про сплату державного мита.

У випадках відмови позивача від заявленого позову до прийняття рішення зі справи або задоволення відповідачем позовних вимог після подання позову внесене з цієї справи державне мито не повертається.

Судові витрати на проведення експертизи (аудиту); витрати, пов'язані з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, сплати послуг перекладача, адвоката; витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. 3 гідно зі ст. 47-1 ГПК розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу визначається Кабінетом Міністрів України за поданням Вищого господарського суду України. Відповідно до Розмірів витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2002 р. № 1258, в яких встановлено розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в господарських справах (розмір в редакції постанови від 13 квітня 2007 р.):

— для позивачів, у встановленому порядку звільнених від сплати державного мита - за нульовою ставкою;

— для всіх інших позивачів - за ставкою 118 грн.

Розмір сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), та розподіл цих витрат має визначатися господарським судом з урахуванням ставок і окладів, встановлених експертною установою.

Експертам, перекладачам, іншим особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень, відшкодовуються вартість проїзду до місця виклику і назад залізничним, автомобільним, водним і повітряним транспортом; страхові платежі за державне страхування на транспорті; вартість попереднього продажу проїзних документів; проїзд автомобільним транспортом (крім таксі) до залізничної станції, аеропорту, якщо вони знаходяться за межами населеного пункту; найм житлового приміщення, а також добові у розмірах, встановлених законодавством про службові відрядження, та згідно з поданими документами, що підтверджують розмір цих витрат. Якщо проїзні документи не подано, відшкодовується мінімальна вартість проїзду між місцем проживання і місцем виклику.

Витрати, пов'язані з викликом до суду, відшкодовуються після виконання експертами, перекладачами та іншими особами своїх обов'язків у розмірі, що визначається у рішенні господарського суду.

Розподіл між сторонами сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), послуги перекладача, а також інших судових витрат здійснюється за правилами розподілу державного мита.