Принципи господарського судочинства

Наука і навчальна дисципліна господарського процесуального права, як і інших галузей, користуються поняттями, визначеннями та категоріями, виробленими за тривалий період часу в теорії права взагалі і в теорії цивільного процесу зокрема.

Саме поняття «принцип» означає основні найзагальніші, вихідні положення, засоби, правила, що визначають природу і соціальну суть явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості.

Отже, принципи господарського процесу - це основні засади, що визначають характер організації господарського суду, його діяльності щодо здійснення правосуддя у господарських відносинах.

У теорії процесуальних галузей права (цивільного процесуального, господарського процесуального) принципи прийнято класифікувати за такою підставою, як об'єкт регулювання.

За цією ознакою всі принципи господарського процесуального права поділяють на дві великі групи:

1) принципи організаційні, що визначають устрій господарських судів;

2) принципи функціональні, що визначають процесуальну діяльність суду й учасників процесу.

Ці дві групи принципів перебувають у взаємному зв'язку, причому нерідко один і той самий принцип є і організаційним, і функціональним.

Але крім галузевих принципів, застосовуються також принципи, що мають головне, визначальне значення для судочинства в цілому. При цьому вони можуть бути одночасно і галузевими принципами.

Під принципами (засадами) судочинства незалежно від галузевої приналежності розуміють передбачені законодавством пов 'язані з метою і завданням останнього основні ідеї, які відображають специфіку інститутів, стадій, особливості процесуальної діяльності суду та всіх інших учасників процесу.

Чинним законодавством закріплено такі принципи судочинства, як рівність перед законом і судом, гласність, змагальність, верховенство права, незалежність.

Принцип незалежності суддів є як конституційним (за джерелом закріплення), так і міжгалузевим (за сферою застосування) принципом судочинства. Він закріплений у ст. 3 Закону «Про статус суддів», ст. 8 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України, ст. 18 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України, які передбачають, що при здійсненні правосуддя судді і народні засідателі (при розгляді кримінальних справ) незалежні та підкоряються лише закону. Гарантіями реалізації цього принципу є: порядок обрання (призначення) і звільнення суддів, право судді на відставку, передбачена законом процедура здійснення правосуддя, заборона втручання у здійснення правосуддя, відповідальність за неповагу до суду, недоторканність суддів, наявність органів суддівського самоврядування, створення необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів.

До організаційних принципів належать такі:

1. Принцип призначення суддів господарських судів вищими органами державної влади. Судді обираються Верховною Радою України безстроково. Порядок обрання суддів встановлено Законом «Про статус суддів». Перше призначення судді на посаду здійснює Президент України строком на п'ять років.

2. Принцип одноособового і колегіального розгляду справ. Відповідно до ст. 4-6 ГПК справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що належить до підсудності цього суду залежно від категорії і складності справи може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.

Так у законодавстві вирішується питання про склад місцевого господарського суду при розгляді ним господарської справи. 3а загальним правилом справи розглядаються суддею одноособово. Але будь-яка справа залежно від її категорії та складності може бути розглянута судом колегіально у складі трьох професійних суддів.

Суддя, який розглядає господарську справу одноособово, діє як суд. Це означає, що він одноособово вирішує всі питання, пов'язані з судовим розглядом справи і постановляє судове рішення іменем України. Після набрання законної сили таке судове рішення стає обов'язковим. Це ж стосується і судових рішень, винесених колегіально.

При розгляді справ колегіально усі судці мають рівні з головуючим права і судове рішення вважається прийнятим за умови, якщо за нього проголосувала більшість суддів.

Відповідно до п. 10 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 10 грудня 1996 р. № 02-5/422 «Про судове Рішення» рішення господарського суду може прийматись тільки тим суддею (судцями), який брав участь у розгляді справи.

У разі необхідності заміни судді в процесі розгляду справи або додаткового введення судді до складу суду розгляд справи слід починати спочатку, про що головою господарського суду або його заступником повинна виноситись ухвала. У разі необхідності цією ж ухвалою продовжується строк вирішення спору, але не більше як на один місяць (ч. 3 ст. 69 ГПК). При цьому необхідно мати на увазі, що відповідно до ч. 4 ст. 20 ГПК заява про відвід судді має подаватись, як правило, до початку розгляду справи.

Обов'язковість колегіального розгляду справи закріплена у ч. 2 ст. 4-6 ГПК і стосується перегляду в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів. Такий перегляд здійснюється апеляційними господарськими судами колегією суддів у складі трьох суддів.

Колегіальний порядок розгляду справ встановлений також для перегляду рішень місцевих і апеляційних господарських судів у касаційному порядку. Перегляд господарських справ у касаційному порядку здійснюється Вищим господарським судом України колегією суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів.

3. Принцип самостійності суддів, їх незалежності і підпорядкування лише закону закріплений у ст. 129 Конституції і ст. 14 Закону «Про судоустрій України». Цей принцип означає, що суд у здійсненні ним правосуддя є незалежним від будь-яких органів державної влади. У своїй діяльності судді підкоряються лише законові.

4. Принцип гласності і відкритості господарського процесу за кріплено у ст. 4-4 ГПК, відповідно до якої розгляд справ у господарських судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної або банківської таємниці, або коли сторони чи одна із сторін обґрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті.

Цей принцип закріплено також у п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції і у ст. 9 Закону «Про судоустрій України».

Відкритий розгляд справи означає, що кожен громадянин, якому виповнилось 16 років, вправі бути присутнім в залі судового засідання і може робити письмові нотатки. Відкритий судовий розгляд посилює громадський контроль за діяльністю суду, сприяє підвищенню у суддів та осіб, які беруть участь у справі, почуття відповідальності, забезпечує виховний вплив судового процесу.

Випадками обмеження зазначеного принципу є такі: 1) коли це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної або банківської таємниці; 2) коли сторони чи одна із сторін обгрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи _по суті. Отже, перелік підстав обмеження принципу гласності у господарському судочинстві є вичерпним (закритим).

Наявність хоча б однієї із вказаних ознак має наслідком обмеження дії принципу гласності.

Державна таємниця в Законі України від 21 січня 1994 р. «Про державну таємницю» (в редакції Закону від 21 вересня 1999 р.) визначається як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України, та які в законодавчому порядку визнані державною таємницею і підлягають охороні державою.

Зміст відомостей, що становлять державну таємницю, формує та публікує в офіційних виданнях Служба Безпеки України, отже, на практиці не виникає значних ускладнень з ідентифікацією таких відомостей і відповідно з правильним застосуванням цього винятку з принципу гласності.

Банківська таємниця визначається у ст. 60 Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність» як інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

Визначення поняття комерційної таємниці дає також новий Господарський кодекс (ГК) України у ст. 36 «Неправомірне збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею». Відповідно до цієї статті відомості, пов'язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб'єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб'єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею.

Щодо другого випадку обмеження гласності і відкритості розгляду господарським судом справи слід зазначити, що вимагається дотримання принаймні трьох умов. По-перше, вимога про конфіденційний розгляд справи має бути обґрунтованою. По-друге, відповідне клопотання має бути подане до початку розгляду справи по суті. І, по-третє, право подати таке клопотання має одна із сторін або сторони.

Гласність судового процесу та його фіксування технічними засобами вперше закріплено Конституцією як засада здійснення правосуддя. Відповідно до п. 7 ч. 3 ст. 129 Основного Закону реалізація принципу гласності судочинства забезпечується за допомогою повного фіксування судового господарського процесу технічними засобами. Повний і точний запис судового процесу технічними засобами важливий як для суду, так і для осіб, які беруть участь у справі. Фіксування судового господарського процесу технічними засобами усуває сумніви у вірності і повноті ведення протоколу судового засідання, підвищує довіру до суду.

Зі ст. 81-1 ГПК випливає, що господарський суд може здійснювати стенографічний, а також аудіо- чи відеозапис судового засідання. Отже, фіксування судового процесу технічними засобами є правом, а не обов'язком господарського суду, яке він реалізує на власний розсуд.

В цьому разі уточнюється поняття технічного засобу, який використовується - звукозаписувальний, відеозаписувальний технічний засіб, крім того, фіксування може здійснюватися за допомогою стенографії.

5. Принцип мови судочинства закріплюється у ст. 3 ГПК, щоправда ця стаття має відсильний характер. Так, згідно зі ст. 10 Закону «Про судоустрій України» судочинство в Україні провадиться державною мовою. 3астосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом.

Мова судочинства визначається ст. 18 Закону України від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР». Встановлення національної мови судочинства випливає з принципів Загальної декларації прав людини, Декларації про державний суверенітет України. Враховуючи вимоги ст. 18 Закону «Про мови в Українській РСР», згідно з якими крім української мови, якою провадиться судочинство в Україні, воно може здійснюватись національною мовою або мовою, прийнятною для більшості населення тієї чи іншої місцевості, суд вправі, якщо сторони не володіють мовою судочинства цієї місцевості, вести судовий процес іншою мовою, зрозумілою всім учасникам процесу, постановивши про це відповідну ухвалу. Судовий господарський процес може провадитися мовою більшості населення як виняток із загального правила.

Все діловодство у господарському суді здійснюється українською мовою.

Відповідно до роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31 травня 2002 р. № 05-4/608 «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій» провадження у справах за участю сторін, які знаходяться на території України, здійснюється українською мовою, а провадження зі справ, у яких бере участь сторона, що знаходиться на території держави з числа республік колишнього СРСР - російською.

Господарський суд приймає документи, складені мовами іноземних держав, за умови супроводження їх нотаріально засвідченим перекладом на українську або російську мову з урахуванням вимог ст. 21 Закону «Про мови в Українській РСР». При цьому слід мати на увазі, що у разі нотаріального посвідчення перекладу нотаріус засвідчує лише оригінальність підпису перекладача, який стоїть під документом, а не відповідність перекладу оригіналові. Тому якщо у господарського суду чи учасника судового процесу виникнуть сумніви щодо автентичності перекладу документа, суд може призначити судову експертизу і доручити її проведення компетентному спеціалісту-перекладачу.

Особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, надається право користуватися у судовому процесі рідною мовою, а також послугами перекладача. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.

Такою, що не володіє мовою, якою провадиться судочинство, вважається особа, яка не розуміє або погано розуміє звичайну розмовну мову, не може вільно нею спілкуватися.

До функціональних принципів можна віднести такі.

1. Принцип законності. 3 аконністю є такий стан життя суспільства, в якому існує якісне і несуперечливе законодавство, а прийняті норми права поважаються й реалізуються органами влади, посадовими особами, організаціями і громадянами.

В умовах законності у випадку порушення права держава забезпечує організаціям і громадянам-підприємцям належний захист цього права у встановленому ГПК процесуальному порядку.

Господарський процес є формою захисту права судом. 3аконність у діяльності господарських судів означає відповідність рішень господарських судів, процесуальних дій суддів, учасників процесу нормам матеріального і процесуального права, тобто закону. 3а змістом реалізація принципу законності полягає у вимозі до суддів правильно застосовувати норми матеріального права і здійснювати процесуальні дії, керуючись законодавством про судочинство в господарських судах.

Реалізація принципу законності в господарському процесі забезпечується окремими процесуальними гарантіями. До них належать насамперед гарантії, що становлять зміст інших принципів господарського процесуального права, наприклад, незалежність суддів господарського суду і підпорядкування їх тільки Конституції і законам, рівність перед законом і судом, змагальність процесу і рівноправність сторін, гласність розгляду в господарських судах, безпосередність і безперервність судового розгляду тощо.

Законодавець, детально регламентуючи господарський процес, все-таки допускає можливість судових помилок. Для їх усунення і для відновлення законності передбачені стадії перегляду судових рішень, а саме - стадія перегляду рішень, що не набрали законної сили, в апеляційному порядку і стадії перегляду рішень, які набрали чинності, і постанов у касаційному порядку. Слід також назвати такі гарантії реалізації принципу законності, як можливість відводу судді, участь прокурора в справі, участь в господарському процесі державних органів, органів місцевого самоврядування й інших органів, можливість сторони мати представника, чітка регламентація форми і змісту позовної заяви тощо. Крім того, гарантією принципу законності в арбітражному процесі є також встановлена письмова форма рішення і докладно регламентований його структурний зміст.

Метою господарського процесу є насамперед встановлення в результаті розгляду справи дійсних фактичних обставин справи і вірне застосування норм матеріального права.

Норми матеріального права вважаються порушеними чи неправильно застосованими у випадку, коли:

• господарський суд не застосував закону, що підлягає застосуванню;

• господарський суд застосував закон, що не підлягає застосуванню;

• господарський суд неправильно витлумачив закон.

Правильному застосуванню закону завжди передує процесуальна діяльність сторін і господарського суду, пов'язана із встановленням підстав виникнення, зміни або припинення суб'єктивних прав і обов'язків сторін, тобто юридичних фактів. Цей процес передбачає як встановлення фактів, з якими сторони пов'язують виникнення, зміну чи припинення права, так і правову оцінку встановлених фактів.

Принцип законності не можна вважати реалізованим, якщо у конкретній справі господарський суд не встановить повною мірою і вірно дійсні обставини у справі, права та обов'язки сторін. Чинне законодавство про арбітражне судочинство передбачає перелік доказів, за допомогою яких встановлюються фактичні обставини (ст. 32), порядок їх надання (ст. 33), правила оцінки доказів (ст. 43).

Принцип законності означає, що при розгляді та розв'язанні справи господарським судом має бути дотримана встановлена законодавством процесуальна форма його діяльності. Процесуальна форма діяльності господарського суду встановлює порядок визначення осіб, які беруть участь у справі, порушення провадження, повідомлення та викликів учасників, підготовки справи до судового розгляду, ведення справи, винесення рішення тощо.

2. Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом закріплений у п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції, ст. 7 Закону «Про судоустрій України», де зазначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Статтею 22 ГПК також закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами. Це означає, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Вказаний принцип закріплений також у кримінальному, цивільному та адміністративному процесуальному законодавстві України. Відповідно до ст. 16 КПК, ст. 5 ЦПК, ст. 10 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України судочинство у кримінальних, цивільних й адміністративних справах здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом незалежно від яких-небудь цензів, прямо заборонених Конституцією.

Зміст принципу рівності громадян перед законом і судом полягає в тому, що при вирішенні господарських спорів господарський суд застосовує цивільні й інші матеріальні закони до всіх підприємств і громадян рівною мірою. Крім цього, правове становище будь-якого учасника господарського процесу визначається лише його процесуальним статусом (позивач, відповідач, третя особа, експерт тощо) і жодною мірою не залежить від того, хто є учасником процесу - організація чи громадянин, а також від їх ознак. Особи, які мають однакове процесуальне становище, завжди наділяються однаковими правами. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом, будучи обумовленим демократизмом процесуальної форми, є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, обмеження будь-чиїх процесуальних прав. Це дозволяє сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

Крім того, правосуддя в усіх господарських та інших спорах, віднесених законом до відання господарського суду, здійснюється лише судами, які належать до єдиної системи господарських судів. Створення спеціальних судів, що розглядають господарські спори організацій і громадян, незалежно від будь-яких обставин, законом не передбачено.

3. Принцип змагальності є одним з основних принципів судочинства. Слід зазначити, що лише нещодавно змагальність судочинства отримала у нас конституційне закріплення (п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції), принцип змагальності закріплено також у ГПК, де в ст. 4-3 зазначено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами, а господарський суд створює їм всі необхідні для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства умови.

Зазначений принцип є правилом, відповідно до якого особи, заінтересовані в результаті справи, вправі обстоювати свою правоту в спорі шляхом подання доказів, участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами, шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду в судовому засіданні. Принцип змагальності поширюється також на інших осіб, які беруть участь у справі, і вони зобов'язані доводити обставини, що мають значення для справи, на які посилаються для підтвердження своєї позиції. 3магальність є різновидом активності заінтересованої особи. Особи, що беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Водночас розпоряджання зазначеними правами здійснюється під контролем суду.

У цивільному процесуальному праві принцип змагальності зазвичай поєднують з принципом об'єктивної істини. Принцип змагальності забезпечує повноту фактичного і доказового матеріалу у цивільній справі, що є важливою умовою істини.

В. Семенов зазначає, що у судовому процесі лише на суд покладено обов'язок встановити істину. Однак без вільного змагання сторін прийняття правосудного рішення не є можливим.

А. Клейнман визначав принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні обставини справи і розпоряджатися доказами в поєднанні з правом прокурора доводити обставини справи і з правом суду досліджувати факти, які мають значення для справи, та збирати докази.

Таку саму думку поділяв К. Юдельсон, який вважав змагальність правом сторін розпоряджатися доказами, свободою сторін посилатися на ті чи інші фактичні обставини перед судом, які лежать в основі вимог та заперечень, свободою суду, його правом не обмежуватися юридичними фактами, що висунули сторони, правом суду вимагати від сторін додаткових доказів та самому збирати їх.

М. Гурвич визначив цей принцип як такий, відповідно до якого особи, які беруть участь у справі, насамперед сторони, повідомляють про обставини, що мають значення для справи, і надають необхідні докази, підтримуючи свої вимоги і заперечення, обстоюючи свою правоту. До змісту цього принципу він також відносить змагальну форму процесу.

Змагальність в господарському суді істотно впливає на весь процес формування і дослідження фактичного матеріалу, необхідного для розгляду справ, що надходять, визначає дії сторін та інших учасників процесу із збирання і дослідження доказів, послідовність здійснення цих дій та їх правові наслідки, роль судді в цьому процесі. Відповідно до принципу змагальності кожній зі сторін в господарському процесі забезпечуються широкі можливості для обстоювання зайнятої нею в спорі позиції.

Засади змагальності передбачають: 1) залежність дій суду від вимог позивача і заперечень відповідача, суд вирішує справу в обсязі вимог, заявлених сторонами; 2) можливість вільного використання засобів доказування; 3) право кожної сторони доводити факти, які обґрунтовують її вимоги та заперечення; 4) можливість надання сторонами додаткових доказів на пропозицію господарського суду.

Слід зазначити, що принцип змагальності у його класичному розумінні не передбачає ініціативи суду у збиранні доказів на користь тієї чи іншої сторони у випадку, коли доказів, наданих сторонами, недостатньо для вирішення справи. Але у ст. 38 ГПК встановлено правило, відповідно до якого у випадку, якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження.

Статтею 4-3 ГПК на розвиток зазначеного принципу передбачено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Крім того, закріплене правило, відповідно до якого з метою реалізації принципу змагальності господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Зазначений принцип тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою для з'ясування обставин справи.

4. Принцип диспозитивності. 3 міст принципу диспозитивності у господарському процесі становлять такі елементи, як порушення справи у господарському суді; визначення характеру та обсягу позовних вимог, розпорядження матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту, зокрема, відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди; порушення апеляційного, касаційного провадження, постановлення питання про перегляд справи за нововиявленими обставинами; вимога примусового виконання судового акта господарського суду. Процесуальний принцип диспозитивності відповідає принципу особистої ініціативи.

Зазначений принцип певним чином отримав свій розвиток у новому господарському законодавстві України, що закріплює право сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вільно здійснювати в господарському суді свої матеріальні і процесуальні права. 3окрема, зазначено, що будь-яка заінтересована особа вправі звернутися до господарського суду за захистом своїх порушених і прав, і законних інтересів у порядку, встановленому ГПК. Угода про відмову від права звернення до господарського суду є недійсною (ст. 1 ГПК). Але конкретно принцип диспозитивності у законодавстві не закріплений.

Однак принцип диспозитивності не означає абсолютної самостійності суб'єктів господарського процесу, оскільки такі процесуальні дії, як відмова позивача від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову, укладення мирової угоди сторонами, підлягають контролю з боку господарського суду. Господарський суд вправі відмовити у визнанні таких дій, якщо вони суперечать законам або при цьому порушуються права і законні інтереси інших осіб. Отже, стверджувати про необмеженість дії принципу диспозитивності навряд чи можна, оскільки здійснення сторонами багатьох диспозитивних дій відбувається під контролем господарського суду, що є цілком виправданим.

5. Принцип об'єктивної істини. Цей принцип означає, що господарський суд має приймати рішення у справі після того, як у засіданні будуть встановлені дійсні взаємини сторін і фактичні обставини. Цей принцип нерозривно пов'язаний із принципом законності, оскільки рішення господарського суду є законним лише тоді, коли у справі встановлена об'єктивна істина. Для досягнення цієї мети господарському суду надані досить широкі права. Принцип об'єктивної істини випливає і зі ст. 82 ГПК України, відповідно до якої рішення у господарському спорі приймається суддями господарського суду за результатами обговорення всіх обставин справи.

На реалізацію цього принципу спрямовані й інші інститути і норми господарського процесу, зокрема перегляд рішень, ухвал, постанов господарського суду за нововиявленими обставинами, перегляд їх в апеляційному та касаційному порядку, право господарського суду виходити за межі заявлених вимог тощо.

6. Принцип оперативності (швидкості). Цей принцип від повідає завданням зміцнення законності у господарських відносинах, своєчасного виконання договірних зобов'язань, усунення недоліків у господарській діяльності. Водночас важливо, щоб рішення господарського суду не лише оперативно приймалися, а й і швидко виконувалися, на що особливо наголошується в ГПК. Принцип швидкого й оперативного розгляду господарських спорів спрямований на своєчасне усунення конфліктів, що заважають нормальному функціонуванню господарського механізму.