Поняття завдання та предмет методи та джерела цивільного процесуального права

Цивільний процес

Поняття завдання та предмет методи та джерела цивільного процесуального права

Цивільне процесуальне право - це галузь права, яка включає в себе сукупність розташованих у визначеній системі процесуальних норм, що регулюють суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах судами загальної юрисдикції.

Для кожного з учасників процесу в цивільній справі нормами цивільного процесуального права встановлені процесуальні права й обов'язки. Норми цивільного процесуального права визначають весь хід судового процесу, встановлюють для кожного суб'єкта цивільних процесуальних відносин міру їх належної і можливої поведінки.

Об'єктом правового регулювання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини в сфері судочинства у цивільних справах.

Варто відрізняти предмет цивільного процесу і предмет цивільного процесуального права. Предметом цивільного процесу як діяльності суду зі здійснення правосуддя, що протікає у визначеній процесуальній формі, є конкретні цивільні справи. Предметом цивільного процесуального права як галузі права є сам цивільний процес, тобто діяльність суду та інших учасників, а також (деякою мірою) і діяльність органів виконання судових рішень.

Процесуальною діяльністю суду є розгляд та вирішення цивільних справ в порядку цивільного судочинства, справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, в порядку позовного, наказного та окремого провадження та з перевірки законності й обґрунтованості постановлених у справі рішень та ухвал. Для осіб, які беруть участь у справі, процесуальна діяльність полягає у захисті суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав, державних і громадських інтересів, а інших учасників процесу - у сприянні суду та особам, які беруть участь у справі, у здійсненні покладених на них законом процесуальних функцій.

Під методом цивільного процесуального права слід розуміти сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів та засобів впливу на відносини, які регулюються цією галуззю права, та поведінку їх суб'єктів.

Метод цивільного процесуального права за змістом є імперативно-диспозитивним. Він обумовлюється властивостями предмета цивільного процесуального права, правовим становищем суб'єктів цивільних процесуальних відносин та особливістю юридичних фактів, від яких залежить виникнення, розвиток та припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Імперативний характер впливу на поведінку суб'єктів цивільних процесуальних відносин закріплюється у нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборону і примус. Зобов'язання передбачає необхідність конкретної активної поведінки суб'єкта цивільних процесуальних відносин. Заборона виявляється у забороні виконувати (вчиняти) певні дії. Примус - у впливі, спрямованому на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права. Імперативний спосіб визначається процесуально-правовим становищем суду та учасників цивільного процесу.

Диспозитивний характер означає дозвіл і право суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на відповідну поведінку в межах, встановлених нормами цивільного процесуального права. Спосіб дозволу закріплюється в нормах, що визначають процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, та діяльність яких характеризується принципом диспозитивності.

норми та інститути цивільного процесуального права об'єднані в єдину систему. Система цивільного процесуального права - це сукупність норм та інститутів галузі права, зумовлених предметом правового регулювання. Вона визначається структурою ЦПК України та складається з двох частин - загальної та особливої. Загальна об'єднує норми й інститути цивільного процесуального права, які мають значення для всієї галузі, всіх видів провадження і стадій цивільного процесу. Особлива частина включає норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ за видами провадження та стадіями цивільного судочинства.

Значення цивільного процесуального права полягає в тому, що йому належить важлива роль у забезпеченні соціально-економічних перетворень у країні, оскільки ним закріплений процесуальний порядок захисту соціально-економічних та особистих прав і свобод громадян та їх інтересів, гарантованих Конституцією України й іншими законами, а також прав і охоронюваних законом інтересів юридичних осіб та держави. Цивільне процесуальне право покликане забезпечувати зміцнення законності, запобігання цивільним правопорушенням, формувати правову свідомість громадян та посадових осіб на основі фундаментальності принципу справедливості.

Загальна характеристика ЦПК

Основним джерелом цивільного права є Цивільний кодекс України (далі - ЦК України), прийнятий 16.01.2003 р., що набрав чинності з 01.01.2004 р. Кодекс складається з шести книг, які поділяються на розділи, підрозділи та глави:
1. Книга перша. Загальні положення.
2. Книга друга. Особисті немайнові права фізичної особи.
3. Книга третя. Право власності та інші речові права.
4. Книга четверта. Право інтелектуальної власності.
5. Книга п'ята. Зобов'язальне право.
6. Книга шоста. Спадкове право.
У Книзі першій (гл. 1-19) викладено основні положення щодо цивільного законодавства України, підстав виникнення прав, обов'язків та умов їх здійснення і захисту. Нормами цієї Книги висвітлено також загальні положення про фізичну та юридичну особу, об'єкти цивільних прав (речі, майно, цінні папери, нематеріальні блага).
Книга друга (гл. 20-22) характеризує особисті немайнові права фізичної особи (такі, що забезпечують природне існування та соціальне буття фізичної особи).
Нормами Книги третьої ЦК України (гл. 23-34) врегульовано право власності та інші речові права, такі як право володіння та користування чужим майном (сервітут), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) тощо.
Загальні положення про право інтелектуальної власності та відносини, пов'язані із правом інтелектуальної власності на конкретні об'єкти: раціоналізаторську пропозицію, комплектування інтегральних мікросхем, географічне зазначення, комерційну таємницю, торговельну марку тощо, закріплені нормами Книги четвертої (гл. 35—46).
Зобов'язальне право визначає Книга п'ята (гл. 47-83): дано поняття зобов'язання, його сторін, основних принципів виконання, припинення та забезпечення виконання зобов'язань, висвітлено загальні положення про договір. Найбільша частина розділу присвячена окремим видам зобов'язань — договірним (купівля-продаж, рента, найм, підряд, комісія тощо) та недоговірним (публічна обіцянка винагороди, вчинення дій у майнових інтересах особи без її доручення, відшкодування шкоди тощо).
Книга шоста (гл. 84—90) охоплює законодавче врегулювання відносин, пов'язаних зі спадковим правом (спадкування за законом та за заповітом, виконання заповіту, спадковий договір тощо).
Цивільне право - це галузь права, що врегульовує цивільно - правові відносини. Але ці відносини неоднорідні й серед них розрізняють особисті немайнові та майнові відносини.
До особистих немайнових відносин належать ті, що пов'язані з особою суб'єкта, є невіддільними від неї. Серед них розрізняють:
а) особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими (як правило, їх об'єктом є особисті права на немайнові блага, які можуть породжувати можливість одержання грошової винагороди чи іншого матеріального блага, наприклад, результати інтелектуальної праці);
б) особисті немайнові відносини, що не пов'язані з майновими. Вони виникають у зв'язку зі здійсненням особою своїх особистих прав. Їх об'єктом є особисті права на нематеріальні блага, що є невіддільними від особи та не здатні самі по собі породжувати в їхніх носіїв права на грошову винагороду чи інше матеріальне благо, наприклад, честь, гідність, ділова репутація, ім'я, право на життя і здоров'я тощо.
А майновими є відносини з приводу володіння, користування та розпорядження матеріальними цінностями (майном).
Отже цивільні правовідносини – це врегульовані нормами цивільного права вольові відносини між його суб’єктами, які виникають, змінюються та припиняються згідно з приписами цих норм і забезпечуються силою державного примусу.
Цивільні правовідносини виникають між:
а) фізичними особами;
б) юридичними особами;
в) фізичними і юридичними особами.
Цивільні правовідносини мають свої особливості:
а) рівність сторін;
б) вільне волевиявлення;
в) майнова самостійність сторін;
г) особливий спосіб вирішення майнових спорів.

 

Принципи ЦПП

Принципи цивільного процесуального права - фундаментальні положення, основні правові ідеї щодо завдань і мети здійснення правосуддя в цивільних справах, які чітко визначають характер і зміст діяльності суб'єктів цивільних процесуальних відносин. Класифікація принципів цивільного процесуального права може здійснюватися за різними критеріями, однак найбільш прийнятною є класифікація принципів за формою нормативного закріплення. Виокремлюють такі принципи процесуального права:

Здійснення правосуддя виключно судами. Цей принцип регламентовано частиною І ст. 124, ст. 126 Конституції України, ст. 5 Закону України "Про судоустрій та статус суддів".

Колегіальність та одноособовість розгляду цивільних справ визначено Конституцією України (ч. 2 ст. 129, ч. 4 ст. 124), ЦПК (ст. 18, ст. 234), ст. 15 Закону України "Про судоустрій та статус суддів".

Незалежність суддів при здійсненні правосуддя передбачено Конституцією України (ч. 1 ст. 129, ч. 1 ст. 126), ст. 6 Закону України "Про судоустрій та статус судців": Законодавством встановлена відповідальність за недотримання положень цього принципу (ст. 185-3 КпАП, ст. 376, 377, 378, 379 КК).

Законність передбачено Конституцією України (п. 1 ч. 3 ст. 129) і ЦПК (ст. 8). Сутність цього принципу полягає у тому, що судді розглядають і вирішують справи на підставі точного виконання ними матеріального і процесуального законодавства.

Здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом визначено Конституцією України (п. 2 ч. 3 ст. 129) та ЦПК (ст. 5, ст. 27, ст. 31), ст. 11 Закону України "Про судоустрій та статус суддів".

Гласність та відкритість судового розгляду регламентовано Конституцією України (п. 7 ч. 3 ст. 129), ЦПК (ч. 8 ст. 6), ст. 9 Закону України "Про судоустрій та статус суддів".

Мова, якою здійснюється цивільне судочинство, - державна тобто українська (ст. 1, ч. 3 ст. 127 Конституції України, ст. 7 ЦПК, ст. 12 Закону України "Про судоустрій та статус суддів".

Змагальність сторін визначено ст. 10 ЦПК. Суть цього принципу полягає у тому, що судовий розгляд відбувається у формі змагання між сторонами, в основу якого покладено протилежність матеріально-правових інтересів.

Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень передбачено Конституцією України (п. 8 ч. 3 ст. 129, ч. 5 ст. 124), ЦПК (ст. 13, ст. 14, п. 5 ч. 2 ст. 295). Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності (ч. 1 ст. 185-6 КпАП України, ст. 382 КК).

Диспозитивність цивільного судочинства - сторони можуть вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами, не порушуючи тим самим чинного законодавства, прав та свобод інших осіб(ст. 174, 175 ЦПК).

Безпосередність судового розгляду визначено ст. 159 ЦПК, ст. 132 ЦПК.

Також у судах діє автоматизована система документообігу суду, яка забезпечує об'єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями; надання фізичним та юридичним особам інформації про стан розгляду справ, в яких вони є учасниками процесу; централізоване зберігання текстів судових рішень та інших процесуальних документів; підготовку статистичних даних тощо. Справи у такому документообігу розподіляються за принципом черговості

Принципи змагальності в ЦПП

Принцип змагальності

Збирання необхідних суду відомостей про існування обставин, що мають значення для справи, може бути покладено винятково на сторони, на суд або у певних пропорціях на сторони та на суд, чим буде визначатись і відповідна форма процесу. Від форми процесу залежить уся система процесу і доказова активність сторін.

Змагальна форма процесу визначає покладання тягаря доказування на самі сторони і зняття із суду обов'язку по збиранню доказів. Суду цьому випадку тільки дає оцінку доказам. Судочинство має характер спору, змагання сторін перед судом у доведенні обставин, взятих за підставу їхніх вимог та заперечень. Змагальні засади процесу визначають мотивацію поводження сторін у суді, тому що результат вирішення спору залежить цілком від активності сторін. Такий спосіб організації судочинства зветься змагальними засадами чи принципом змагальності

Слід також зазначити, що принцип змагальності і змагальна форма процесу є тісно пов'язаними, але різними процесуальними явищами. Принцип змагальності тісно пов'язаний із змагальною формою процесу, що фактично являє собою не що інше, як спосіб вираження змісту цього принципу.

Обов'язок збирання доказів може бути цілком покладений на суд, незалежно від діяльності сторін. Відповідно змінюється і зовнішня форма процесу, набуваючи характеру розслідування, що може бути визначене як слідчий процес.

Можлива побудова процесу і на поєднанні обох засад. Як правило, необхідні суду відомості про обставини справи надають, насамперед, сторони, а суд у цьому випадку збирає зі своєї ініціативи тільки відсутні докази.

Згідно зі ст. 129 Конституції України до основних принципів судочинства відноситься принцип змагальності сторін і свободи в наданні ними суду своїх доказів та в доведенні перед судом їхньої переконливості. Згідно зі ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, установлених ЦПК України.

Принцип змагальності невіддільний від процесуальної рівноправності сторін, що є його основою, оскільки саме наділення їх рівними правами й обов'язками дає їм можливість змагатися перед судом. Варто зазначити, що в нинішній час істотну роль відіграє забезпечення не тільки юридичної, але й фактичної рівності сторін, що показує: перехід до цілком змагального процесу є кінцевою метою, що неможливо забезпечити простим проголошенням.

Склад суду –відводи

відвід- це заявлена неможливість брати участь у справі для учасників процесу, які не беруть участь у справі, які вже вступили у справу, або вирішувати справу для судді, який вже прийняв справу.

Відвід поділяється на:

- самовідвід - коли особа самостійно заявляє про відмову в участі у справі;

відвід судом за заявами інших учасників процесу. Відведеними можуть бути: суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст та перекладач.

Суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), у випадках (ст. 20 ЦПК):

1) якщо під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання;

2) якщо він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

3) якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

4) якщо до складу суду входять особи, які є членами сім'ї або близькими родичами між собою;

5) суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в судах, апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи у зв'язку з винятковими обставинами, а так само у новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження в справі;

6) суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в судах касаційної і першої інстанцій, у перегляді справи у зв'язку з винятковими обставинами, а також у новому розгляді справи після скасування ухвали чи нового рішення апеляційного суду;

7) суддя, який брав участь у перегляді справи в суді касаційної інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в суді першої чи апеляційної інстанції;

8) суддя, який брав участь у перегляді справи у зв'язку з винятковими обставинами, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції;

9) якщо є інші обставини, які викликають сумнів в об'єктивності та неупередженості судді.

Відвід судді вирішується, як то не парадоксально, самим суддею, що розглядає справу і причому ухвала про розгляд відводу не підлягає оскарженню. Тобто якщо і є підстави вважати, що суддя неупереджено розглядає справу, відвести його майже неможливо, оскільки жоден з суддів не скаже відносно себе, що справа дійсно ведеться ним упереджено.

Склад суду. Відповідно до ст. 18 ЦПК, ст. 21 Закону України „Про судоустрій України” цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який діє як суд. У випадках, встановлених ЦПК, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.
Розгляд справ в порядку апеляційного та касаційного провадження та в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально:
– у судах апеляційної інстанції цивільні справи розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку;
– у суді касаційної інстанції – колегією у складі п’яти суддів;
– у зв’язку з винятковими обставинами – колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених ЦПК, колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати;
– рішення, ухвала суду чи судовий наказ у зв’язку з нововиявленими обставинами переглядаються одноособово або колегіально, залежно від того, який суд ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ.

Учасники цивільного процесу

Інші учасники цив.процесу.

У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб.

2. У справах наказного та окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники.

3. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

4. У справах про оскарження рішення третейського суду та про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду особами, які беруть участь у справі, є учасники третейського розгляду, особи, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, треті особи, а також представники цих осіб.

11)особи які беруть участь у справі їхні права та обов*язки

1. Особи, які беруть участь у справі, мають рівні процесуаль­ні права і обов'язки.

2. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовіс­но користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

3. Особи, які беруть участь у справі, мають право:

1) знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їх­ніх інтересів;

2) знайомитися з матеріалами справи;

3) заявляти клопотання і відводи;

4) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення;

5) подавати докази, брати участь в дослідженні доказів;

6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, переклада­чам;

7) подавати заперечення проти клопотань, доводів і мірку­вань інших осіб;

8) знайомитися з технічним записом та журналом судового
засідання і подавати письмові зауваження до них;

9) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень;

10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їх­ніх інтересів;

11) користуватися іншими процесуальними правами, нада­ними їм цим Кодексом.

4. Особи, які беруть участь у справі, можуть за власний раху­нок додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії до­кументів і витяги з них.

 

1. Сукупність процесуальних прав та обов'язків осіб, які беруть участь у справі, визначають їх процесуальне положення та дають їм можливість відігравати активну роль в адміністратив­ному процесі. Для ефективного захисту та реалізації своїх прав,свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин особи, які беруть участь у справі, наділені великим обсягом процесуальних прав, які вони здійснюють при розгляді справи в адміні­стративному суді. Наявність широкого кола та особливостей процесуальних прав у осіб, які беруть участь у справі, є ще однією відмінністю цієї групи осіб від інших учасників адміні­стративного процесу. Особи, що беруть участь у справі, наділені також певними обов'язками, що кореспондують процесуаль­ним правам інших осіб, та дають змогу суду здійснювати ефек­тивний розгляд адміністративної справи.

 

2. Частина 1 коментованої статті містить положення, що ло­гічно випливає з принципу адміністративного судочинства, передбаченого ст. 10 КАС України, яким закріплено, що всі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і су­дом. Процесуальні права і обов'язки осіб, які беруть участь у справі, не є зовсім однаковими, але рівність положення цих осіб підтверджується тим, що вони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Таким чином, процесуальні права і обов'язки будь-якої особи, яка бере участь у справі, не можуть визнаватися більш або менш важливими ніж права і обов'язки другої особи, яка бере участь у справі.

3. Частина 2 коментованої статті визначає головний обов'я­зок усіх осіб, які беруть участь у справі. Це — обов'язок добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

4. Частиною 3 ст. 49 КАС України встановлено основні про­цесуальні права осіб, які беруть участь у справі. Цей перелік визначений для всіх осіб цієї групи, та в ньому містяться два види процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі:

1) зма­гальні

2) диспозитивні.

Змагальні права — це надані законом можливості особи, яка бере участь у справі, доводити свою позицію перед судом та спростовувати позиції інших осіб, які беруть участь у справі. До змагальних прав відносяться:

ü право знати про дату, час і місце судового розгляду справи,

ü про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів,

ü право зна­йомитися з матеріалами справи,

ü право заявляти клопотання і відводи,

ü право давати усні та письмові пояснення, доводи та за­перечення,

ü право подавати докази, брати участь у дослідженні доказів,

ü право висловлювати свою думку з питань, які виника­ють під час розгляду,

ü задавати питання іншим особам, які бе­руть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, пере­кладачам,

ü право подавати заперечення проти клопотань, дово­дів і міркувань інших осіб, знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауважен­ня до них,

ü право робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень тощо.

ü право за власний рахунок додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них.

Адміністративний суд повинен надавати сприяння всім осо­бам, які беруть участь у справі, в реалізації цих змагальних прав. Для цього він має роз'яснювати особам їх процесуальні права, попереджати про наслідки вчинення певних процесу­альних дій тощо.

Диспозитивні права — це встановлені в законі можливості особи, яка бере участь у справі розпоряджатися своїми вимо­гами на свій розсуд.

До диспозитивних прав, наведених у ко­ментованій статті, належить

ü право оскаржувати судові рішен­ня у частині, що стосується їхніх інтересів. Крім цього права, інші диспозитивні права осіб, які беруть участь у справі, перед­бачені в наступних статтях КАС України (див. ст. 51 та комен­тар до неї).

Треба зазначити, що перелік прав, передбачених коментова­ною статтею, не є вичерпним, він доповнюється положеннями інших статей цього Кодексу.

Законні представники в ЦП

РЕДСТАВНИК У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ - — особа, уповноважена за законом або за дорученням сторони цивільного процесу представляти у цив. справі її законні інтереси. В Україні представництво у цив. процесі врегульовано ст. 110—112 ЦПК. Правовідносини, що складаються між представником і довірителем, представником і судом, у цив. процесі мають різний галузевий характер. Між П. у ц. п. і довірителем вони є матеріально-правовими, грунтуються на договорі доручення, труд, договорі чи контракті, адм. акті, факті родин, зв'язків і регулюються нормами цив., труд., сімейного права. Процес.-прав. відносини складаються у зв'язку з визначенням і оформленням повноважень П. у ц. п. Правовідносини між П. у ц. п. і судом регулюються нормами цив. процес, права і є процес.-правовими. П. у ц. п. можуть бути: члени органів управління, працівники підприємств, установ, організацій, їх об'єднань, ін. громад, орг-цій — у справах підприємств, установ, організацій; уповноважені профес. спілок — у справах робітників, службовців, а також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється профес. спілками; уповноважені організацій, яким за статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій, — у справах членів цих організацій; адвокати — у справах гр-н, осіб без громадянства та юрид. осіб; один із співучасників за дорученням ін. співучасників; батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники; ін. особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва у цій справі. Не можуть бути П. у ц. п. недієздатні та обмежені в дієздатності гр-ни. Забороняється також суддям, слідчим, прокурорам виконувати обов'язки представника окр. гр-н, крім випадків, коли вони діють як законні представники осіб, котрі перебувають під їх опікою або піклуванням, чи представники відповід. суду або прокуратури, що є стороною у справі. Представництво в цив. процесі можливе в будь-якій справі, що розглядається судом у порядку цив. судочинства, на всіх стадіях його розвитку, починаючи з порушення справи і закінчуючи зверненням рішення до виконання. Представництво класифікується: а) за підставами виникнення — на законне і договірне; б) за способом виникнення — добровільне і необхідне (факультативне й обов'язкове); в) за ознаками осіб, які здійснюють представництво, — представництво адвокатів, юрисконсультів, уповноважених профес. спілок, ін. громад, організацій; батьків, опікунів, піклувальників, співучасників; гр-н, які допущені судом; г) за ознаками осіб, інтереси яких представляють, — представництво сторін, третіх осіб, заявників та заінтересованих осіб, органів держ. влади, місц. самоврядування, профес. спілок, ін. організацій, які захищають права ін. осіб. Здійснення функцій П. у ц. п. особою, яка бере участь у справі, можливе за наявності в неї відповід. повноважень. Повноваження членів колег, органів кооп. і громад, орг-цій стверджуються випискою з протоколу засідання органу управління, що уповноважив вести справу в суді; працівників ін. юрид. осіб — довіреністю від їх імені; уповноважених профес. спілок — довіреністю профсп. органу; адвокатів — ордером юрид. консультації; ін. осіб — довіреністю чи усною заявою довірителя із занесенням її до протоколу суд. засідання. Зазначені док-ти повинні бути посвідчені нотаріально, на підприємстві, в сільс. раді та ін. Повноваження на ведення справи в цив. процесі дає представникові право на вчинення від імені особи, яку він представляє, усіх процес, дій, крім передачі справи до третейського суду, повної чи часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни його предмета, укладення мирової угоди та ін. Право на вчинення таких дій має бути обумовлене у виданій йому довіреності.

Права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.

2. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.

3. Права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном.

4. Права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

5. Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам.

Інші учасники ЦП

Поняття "інших учасників процесу"

Відповідно до ст. 47 ЦПК учасниками цивільного процесу, крім осіб, які беруть участь у справі, є: І) секретар судового засідання; 2) судовий розпорядник; 3) свідок; 4) експерт; 5) перекладач; 6) спеціаліст; 7) особа, яка надає правову допомогу.

Названа стаття дає перелік осіб, які є учасниками цивільного процесу, але не належать до осіб, які беруть участь у справі, в зв'язку з чим закон їх називає "іншими учасниками процесу". Інші учасники цивільного процесу відрізняються від осіб, які беруть участь у розгляді цивільної справи, тим, що у них немає юридичної заінтересованості в результатах процесу.

Метою участі вищеперелічених осіб у цивільному судочинстві є сприяння правильному та своєчасному розгляду і вирішенню цивільних справ.

Осіб, які є іншими учасниками цивільного процесу, можна поділити на:

1) осіб, які допомагають при розгляді та вирішенні цивільної справи по суті — спеціаліст, експерт, свідок, перекладач та особа, яка надає правову допомогу;

2) осіб, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення цивільного процесу, — зокрема судовий розпорядник, секретар судового засідання.

Поняття доказів та їх види

Види судових витрат

Ціна позову

Ціна позову визначається:

1) у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується;

2) у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна;

3) у позовах про стягнення аліментів - сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців;

4) у позовах про строкові платежі і видачі - сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки;

5) у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі - сукупністю платежів або видач за три роки;

6) у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач - сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік;

7) у позовах про припинення платежів або видач - сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік;

8) у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла - сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки;

9) у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, - дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, - не нижче його балансової вартості;

10) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.

2. Якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред'явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи.

3. У разі збільшення розміру позовних вимог або пред'явлення нових вимог несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення в суд з відповідною заявою. У разі зменшення розміру позовних вимог питання про повернення суми судового збору вирішується відповідно до частини першої статті 83 цього Кодексу.

Копія судового наказу разом з додатками надсилаються фізичній особі - боржнику на адресу, зазначену в документах, передбачених частиною шостою статті 100 цього Кодексу, а боржнику - юридичній особі чи фізичній особі - підприємцю, - за адресою місцезнаходження (місця проживання), зазначеній в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Днем отримання боржником копії судового наказу є дата, зазначена у поштовому повідомленні про вручення. У разі якщо боржник відмовляється від отримання копії судового наказу або відсутній за вказаною адресою, днем отримання боржником копії судового наказу є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову боржника отримати копію судового наказу чи відмітки про відсутність боржника за вказаною адресою.

 

1. Коментована стаття врегульовує повідомлення боржника про винесення судового наказу. Боржнику не пізніше наступного дня надсилається копія судового наказу, яка повинна відповідати за своїм змістом оригіналу. Таке повідомлення здійснюється поштою рекомендованим листом із повідомленням.

2. Боржникові одночасно з копією судового наказу надсилається копія заяви стягувача разом з копіями доданих до неї документів. Таким чином, боржникові надається можливість ознайомлення з матеріалами справи.

3. Рекомендований лист із вказаними документами надсилається боржнику – фізичній особі без статусу суб’єкта підприємницької діяльності за адресою, встановленою відповідно до правил ст. 100 цього Кодексу, а боржникові – юридичній особі чи фізичній особі підприємцю, - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Боржник має право протягом десяти днів з дня отримання копії судового наказу подати заяву про його скасування.

Поняття та види підсудності