Поняття позовного впровадження та позову

Позовне провадження – це вид провадження у цивільному процесі, у якому розглядається спір про право цивільне, тобто спір, який виникає з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Наявність спору про право цивільне визначає і іншу характерну рису цього провадження – участь у ньому двох сторін – позивача та відповідача. Позовне провадження є основним видом провадження, яке притаманне цивільному процесу з давніх часів. Так, ще процесу за давнім римським правом був притаманний інститут позову та позовного провадження, у якому він розглядався.[3]

Позовній формі захисту властива не тільки форма звернення до суду, але і порядок звернення до суду, а також однаковий порядок розгляду спору. У цьому і полягають процесуальні гарантії права на судовий захист.

Позов — це вимога заінтересованої особи, що випливає зі спірних матеріальних правовідносин, про захист свого або чужого права або законного інтересу, що підлягає розгляду та вирішенню у встановленому законом порядку.

Визначення позову як вимоги про захист порушеного або оскаржуваного права або охоронюваного законом інтересу дає можливість сформулювати істотні ознаки позову і позовної форми процесу. Для нього характерні:

1)наявність матеріально-правової вимоги, що випливає з порушеного або оскаржуваного права;

2)розгляд і вирішення цієї вимоги у встановленому законом процесуальному порядку;

3)наявність спору про право або законний інтерес;

4)наявність двох наділених законом рівними процесуальними правами сторін із протилежними матеріально-правовими інтересами;

5)наявність сторін, що сперечаються, і третьої, не заінтересованої у вирішенні справи особи, передбачає змагальність і рівне правове положення тих, хто змагається. Із цього випливає:, що позовна форма процесу — це форма змагальна. І навпаки, будь-яка змагальна форма процесу — форма позовна.

Елементи позову. Як і у будь-якому складному явищі, у позові прийнято виокремлювати його складові частини — елементи позову. Елементи позову визначають його внутрішні специфічні ознаки, містять інформацію про суб'єктивне право, що потребує, на думку позивача, судового захисту, про фактичні обставини, на яких ґрунтується подана вимога.

Позов як вимога про захист складається з трьох елементів: предмета, підстави та змісту.

Предмет позову — це матеріально-правова вимога, заявлена позивачем в суд до відповідача щодо усунення допущеного відповідачем порушення суб'єктивного права позивача. Звідси і саме поняття позову повинно включати одночасно матеріально-правову вимогу як його зміст і процесуальну форму вираження в їхній нерозривній єдності. Однак предмет позову не слід змішувати з певним речовим предметом спору, наприклад, конкретним об'єктом нерухомості, коштами тощо.

Підстави позову — це обставини, що вказуються позивачем, з якими позивач, як з юридичними фактами, пов'язує свою матеріально-правову вимогу або правовідносини в цілому, що складають предмет позову.[4]

Факти, що входять до підстав позову, традиційно у процесуальному праві поділяють на три групи:

1)факти, які безпосередньо створюють право, тобто ті, що свідчать про наявність у позивача спірного матеріального права, за захистом якого він звертається до суду;

2)факти активної та пасивної легітимації, що вказують на зв'язок відповідно позивача і відповідача із спірними матеріально-правовими відносинами;

3)факти приводу до позову, що є причиною звернення до суду (порушення суб'єктивного права позивача або втрата цим правом визначеності внаслідок дій відповідача).

Коло фактів, що входять до підстав позову, вказується позивачем у позовній заяві. Якщо позивач неповно вказав ці факти, суд має право запропонувати йому доповнити підстави позову, надати докази на підтвердження наявності або відсутності тих юридично значущих фактів, на які позивач не вказав через свою правову непоінформованість або з інших причин. В кінцевому результаті належне коло фактів, що входять до підстав позову, визначається нормою матеріального права, що підлягає застосуванню у справі.

Зміст позову — це та дія суду, про здійснення якої просить позивач при зверненні за захистом порушених або оскаржуваних прав. Зміст позову визначається позивачем виходячи зі способу судового захисту, передбаченого законом. Позивач може просити суд визнати за ним певне право, зобов'язати відповідача зробити певні дії, підтвердити або спростувати існування певних правовідносин, відновити стан, що існував до порушення права, та ін.

Сторони позову не є елементом позову, зі зміною суб'єктивного складу сторін істотність самого позову не змінюється.[5]

Види позовів. Позови класифікуються за трьома підставами: 1) за предметом позову — процесуально-правова класифікація; 2) за об'єктом захисту — матеріально-правова класифікація; 3) за характером інтересу, що захищається.

Позовом про присудження позивач вимагає від суду зобов'язати відповідача виконати певну дію або утриматися від вчинення дії.

позови про присудження називають також «виконавчими позовами».

Таким чином, позов про присудження — це позов, спрямований на примусове виконання підтвердженого судом обов'язку відповідача. Позивач вимагає не тільки визнання за ним певного суб'єктивного права, але і примушення відповідача до здійснення конкретних дій на свою користь.

Підставами позову про присудження є, по-перше, факти, з якими пов'язане виникнення самого права; по-друге, факти, з якими пов'язане виникнення права на позов: настання строку, відкладальної умови, порушення права.

Зміст позову про присудження виражається у вимозі позивача до суду про примушення відповідача до здійснення певних дій; вона виражена у прохальному пункті позовної заяви: стягнути зарплату, відновити на роботі, виселити та ін.

Позовом, про визнання є вимога, спрямована на підтвердження судом існування або відсутності певних правовідносин. Оскільки рішенням суду у цих позовах встановлюється існування або відсутність спірних правовідносин, дані позови називають також «установлювальними позовами».

Існує два різновиди установлювальних позовів: позитивні позови про визнання та негативні позови про визнання. Позитивний позов про визнання спрямований на встановлення факту існування спірних прав і юридичних обов'язків, тобто правовідносин, що пов'язують сторони, між якими виник спір (позивача й відповідача). Негативний позов про визнання спрямований на встановлення факту відсутності суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, тобто правовідносин, що позв'язують сторони (позивача і відповідача).

Предметом позову про визнання в більшості випадків є правовідносини між позивачем і відповідачем.[6]

Підставами позитивного позову про визнання є факти, з якими позивач пов'язує виникнення спірних правовідносин (наприклад, проживання протягом тривалого строку як член сім'ї наймача).

Підстави негативного позову про визнання утворюють факти, внаслідок яких спірні правовідносини, за ствердженням позивача, не могли виникнути (наприклад, відсутність нотаріально оформленого договору у випадках, коли таке оформлення, відповідно до закону або за згодою сторін, необхідно для дійсності угоди).

Зміст позову про визнання — вимога до суду ухвалити рішення про визнання наявності або відсутності правовідносин, вказаних позивачем (визнати угоду недійсною, визнати право на житлову площу тощо). Отже, між позовом про присудження та позовом про визнання існують значні відмінності як за змістом, предметом та підставами, так і за призначенням. Але загальною рисою для них є те, що обидва позови спрямовані на судове підтвердження прав і обов'язків у тому вигляді та змісті, в якому вони склалися та існували до процесу і незалежно від нього.

Перетворювальні позови — це позови, спрямовані на зміну або припинення існуючих з відповідачем правовідносин. Судове рішення в такому разі виступає як юридичний факт матеріального права, що змінює структуру матеріальних правовідносин, наприклад, позов про зміну умов договору.

Предметом перетворювального позову служить право позивача одностороннім волевиявленням припинити або змінити правовідносини (наприклад, вимагати розірвання шлюбу, договору).

Підстави перетворювального позову складають факти подвійного значення: а) факти, з якими пов'язане виникнення правовідносин, що підлягають зміні або припиненню; б) факти, з якими пов'язана можливість здійснення перетворювального повноваження на зміну або припинення правовідносин.

Змістом перетворювального позову є вимога до суду ухвалити рішення про припинення або зміну правовідносин (про розірвання шлюбу, розділ спільного майна).

Таким чином, розглядаючи перетворювальний позов і ухваля-ючи по ньому перетворювальне рішення, суд не створює нових прав, а захищає право позивача на зміну або припинення існуючих правовідносин, що за законом не може бути здійснене без рішення суду. При цьому можливі два випадки: 1) правовідносини можуть бути змінені або припинені тільки судом; 2) необхідність звернення до суду викликана відсутністю згоди однієї зі сторін на зміну або припинення правовідносин.

За характером інтересу, що захищається, позови поділяються на особисті; для захисту державних і публічних інтересів; для захисту інтересів інших осіб. Дана класифікація заснована на з'ясуванні питання про вигодонабувача за позовом, характері інтересів, що захищається ним.

Особисті позови спрямовані на захист власних інтересів позивача, коли він сам є й учасником спірних матеріальних правовідносин, і безпосереднім вигодонабувачем.

Позови щодо захисту державних і публічних інтересів спрямовані на захист в основному майнових прав держави або інтересів суспільства, коли неможливо виділити конкретного вигодонабувача (наприклад, позов прокурора в інтересах держави).

Позови щодо захисту інтересів інших осіб спрямовані на захист не самого позивача, а інших осіб у тих випадках, коли позивач згідно з законом уповноважений на порушення справи в їхніх інтересах (наприклад, позови органів опіки та піклування щодо захисту прав неповнолітніх дітей).

Велике практичне значення має класифікація позовів за матеріально-правовою ознакою.

У судовій практиці прийняте виокремлення справ за окремими категоріями матеріально-правових відносин: сімейних, трудових, житлових, та ін.

Матеріально-правова класифікація позовів покладена в основу судової статистики, що показує динаміку різних категорій цивільних справ. Дані цієї статистики можуть бути використані для вдосконалення судової діяльності. Матеріально-правова класифікація застосовується також для наукових досліджень матеріально-правових і процесуальних особливостей цивільних справ.

Залежно від того, чи є об'єктом порушеного права (інтересу) благо, що піддається грошовій оцінці, позови поділяються на майнові та немайнові. Дана класифікація позовів має практичне значення при визначенні розміру судового збору.

Майновий позов — це вимога про захист права або інтересу, об'єктом якої виступає благо, що піддається грошовій оцінці. Це означає, що будь-який майновий позов має ціну, тому розмір судового збору визначається у відсотковому відношенні до ціни позову.

Немайновий позов — це вимога про захист права або інтересу, об'єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці. Отже, немайновий позов не має ціни, тому розмір судового збору визначається в кратному відношенні до встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.[7]

Право на пред'явлення позову — це право відкрити та підтримувати судовий розгляд конкретного матеріально-правового спору в суді першої інстанції з метою його вирішення. Це — право на правосуддя по конкретному матеріально-правовому спору.

За своїм змістом право на пред'явлення позову означає право на процес незалежно від його результату, право на діяльність суду щодо розгляду та вирішення вимоги про захист порушеного або оскаржуваного права або законного інтересу, тобто право на одержання рішення незалежно від його змісту і характеру. Таким чином, право на пред'явлення позову є процесуальною категорією, оскільки наявність цього права в зацікавленої особи зовсім не залежить від наявності в неї того суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу, які підлягають захисту.

Право на позов — самостійне суб'єктивне право. Як усяке суб'єктивне право, право на позов є не у всіх осіб, а лише у конкретних осіб з конкретних справ за наявності певних умов (передумов).

Отже, передумови права на пред явлення позову — обставини, з наявністю або відсутністю яких закон пов'язує виникнення суб'єктивного права певної особи на пред'явлення позову з конкретної справи.

Якщо такі передумови є в наявності, це означає, що в даної особи є право на судовий розгляд її цивільно-правової вимоги. Якщо будь-яка із передумов відсутня, то немає і самого цього права; звернення до суду в такому випадку не може викликати судового розгляду зазначеного спору; отже, суд не має права (і не зобов'язаний) зробити відповідний акт правосуддя. Прийнято розрізняти загальні і спеціальні передумови права на пред'явлення позову. До числа загальних, характерних для всіх категорій справ належать наступні передумови:

1)цивільна процесуальна правоздатність, яку мають усі фізичні і юридичні особи (ст.28 ЦПК). Процесуальне законодавство містить низку суб'єктивних вимог, наявність яких дозволяє особі ініціювати судовий розгляд, а суду — відкрити провадження, тому реалізація права на доступ до правосуддя насамперед пов'язана з наявністю процесуальної правоздатності. Будучи поняттям, необхідним для вираження потенціальної можливості мати процесуальні права і нести процесуальні обов'язки, цивільна процесуальна правоздатність може відноситися тільки до тих, хто в майбутньому за певних умов посяде у судочинстві положення того або іншого суб'єкта процесуальних прав і процесуальних обов'язків. Таким чином, цивільна процесуальна правоздатність забезпечує виконання завдань, що постають перед нею, шляхом закріплення комплексу процесуальних прав і обов'язків: 1) на участь у цивільному процесі; 2) пов'язаних із посіданням процесуального положення певного суб'єкта процесу; 3) на виконання наданих законом конкретним суб'єктам процесу процесуальних засобів, прав і обов'язків;

цивільна юрисдикція (ст.15 ЦПК). Справа може бути відкрита тільки в тому випадку, якщо її розгляд і вирішення віднесені до компетенції суду;

відсутність судового рішення, раніше винесеного з тієї самої справи. Дана передумова випливає з діючого у цивільному процесуальному праві правила про неприпустимість вторинного пред'явлення позову і вирішення його щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п.2 ч.2 ст.122 ЦПК).

2) Тотожність у позовному судочинстві означає збіг сторін, предмета та підстав. Тотожність у суб'єктному складі може бути визначена виходячи з того, чи не пред'явлений позов вторинно тією самою особою до того самого відповідача. Позови, що збігаються тільки за предметом і підставами, але заявлені зі зміненим суб'єктним складом, не можуть вважатися тотожними. Однак тотожність зберігається при правонаступництві, тому що правонаступник заміняє правопопередника, і всі процесуальні дії, вчинені правопо-передником, для нього обов'язкові.[8]

Зберігається тотожність, якщо сторони поміняються місцями, а предмет і підстави залишаться колишніми. Також тотожність зберігається і при пред'явленні позовів прокурором, державними органами, організаціями і громадянами на захист інтересів інших осіб, якщо вже є рішення на вимогу самого суб'єкта спірних правовідносин. Тотожність предмета зберігається при зміні розміру позовних вимог, тому що при цьому залишаються незмінними предмет і підстави позову. Заміна однієї альтернативної вимоги іншою також не може виключити тотожності предмета позову.

3) У науці цивільного процесу тотожність поділяють на фізичну, коли у новому процесі виступають ті самі особи, що іу попередньому, і юридичну, коли один з тих, хто змагається, знаходився у процесі з третьою особою, яка не брала участі в таких юридичних відносинах, і, захищаючи свої інтереси, він тим самим захищав і інтереси третьої особи (презумптивне представництво). Як ілюстрацію юридичної тотожності звичайно наводять неможливість пред'явлення тотожного позову до солідарного відповідача, якщо така сама вимога з тих самих підстав була раніше пред'явлена до іншого солідарного відповідача;

4) відсутність рішення третейського суду, яке стало обов'язковим для сторін, прийнятого по тотожному позову, за винятком випадків, зазначених у законі (п.4 ч.2 ст.122 ЦПК).

У науковій літературі висловлюється думка про наявність такої передумови права на пред'явлення позову як юридична заінтересованість. Представники даної точки зору вважають, що суб'єктом права на пред'явлення позову можуть бути тільки особи, які виступають на захист свого права або охоронюваного законом інтересу, а також особи, які звертаються за судовим захистом прав та інтересів інших осіб у випадках, коли таке повноваження надане їм законом. Тому під юридичною заінтересованістю необхідно розуміти засноване на законі очікування від судового процесу певного правового результату, яке може бути особистим, суб'єктивним (наприклад, у сторін, третіх осіб) і державно-правовим (наприклад, у прокурора). Його варто відрізняти від фактичної заінтересованості у вирішенні справи, яка може бути заснована на відносинах споріднення, дружби, підпорядкованості і яка не має значення передумови права на пред'явлення позову.

Поняття та види підсудності

Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і міме судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називають підсудністю. Підсудністю ще називають коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду. Критеріями такого розмежування можна вважати: завдання суду щодо розгляду та вирішеним справи; рід (категорію) справ; вказівку суду. Залежно від названих критеріїв підсудність буває двох видів: функціональна та територіальна. Функціональна підсудність — компетенція окремих гілок судової системи на реалізацію функцій, які вони виконують. За цією підсудністю функції суду першої інстанції виконують місцеві суди, а саме районні, районні у містах, міські та міськ-районні (ст. 107 ЦПК). Судами апеляційної інстанції є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується (гг. 291 ЦПК). Судом, який переглядає справу за винятковими обставинами, є Верховний Суд України (ст. 353 ЦПК). Судом, який переглядає справу за нововиявленими обставинами, — суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу чи видав судовий наказ (ст. 363 ЦПК). Судом, який здійснює контроль за виконанням судових рішень та вирішує питання у ході виконання рішення у цивільній справі, як правило, є суд, який видав виконавчий документ (розділ VI ЦПК, ст. 85 Закону України "Про виконавче провадження"). Територіальна підсудність — компетенція із розгляду цивільних справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їхня юрисдикція. Видами територіальної підсудності є: загальна; альтернативна; договірна; виключна; за зв'язком справ; за вказівкою суду. Загальна територіальна підсудність встановлюється як загальне правило і застосовується у тому випадку, коли вона не змінена або доповнена іншим видом територіальної підсудності. Альтернативна територіальна підсудність встановлена законом і зумовлена необхідністю чи доцільністю надання позивачу права вибору суду, який розглядатиме справу. Виключна територіальна підсудність встановлюється у ни-падках, передбачених законом, і означає, що заява може бути подана тільки до певного суду. В цьому випадку застосування інших видів підсудності виключається. Договірна територіальна підсудність передбачає надання сторонам права вибору суду, до якого подаватиметься SUM і який розглядатиме справу. Підсудність за зв'язком справ визначає суд, який розглядатиме спір, виходячи із первісного спору, шо є предметом судового розгляду. Підсудність за ухваюю суду — це новий вид територіальної підсудності, за якого територіальна юрисдикція суду визначається на підставі ухвали суду. Застосовується у випадках, чітко визначених законом, а саме: коли стороною у справі виступає місцевий чи апеляційний суд чи суддя цього суду (ст. 108 ЦПК), коли спір виник між громадянами України, якщо обидві сторони проживаюіь за її межами, а також у разі вирішен ня справи про розірвання шлюби між іромадянином Украї ни і~а іноземцем чи особою без громадянства, які прожива ють за межами України (ст. 111 ЦПК). Питання дотримання правил про підсудність вирішується судом при відкритті провадження у справі   37)підсудність справ за вибором позивача 1. Позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача. 2. Позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них. 3. Позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача, або за місцем завдання шкоди. 4. Позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача. 5. Позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору. 6. Позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем завдання шкоди. 7. Позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням. 8. Позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися також за місцем виконання цих договорів. 9. Позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи). 10. Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред'являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні. 11. Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі, можуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна. 12. Позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, можуть пред'являтися також за місцем його виконання. 13. Позови Міністерства юстиції України на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, в інтересах і за довіреністю позивача, який не має в Україні зареєстрованого місця проживання чи перебування, можуть також пред'являтися за місцезнаходженням міністерства або його територіальних органів. 14. Позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 114 цього Кодексу.   38)виключна підсудність 1. Позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. 2. Позови про зняття арешту з майна пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини. 3. Позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред'являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини. 4. Позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред'являються за місцезнаходженням перевізника. 39) пред'явлення позову відкриття провадження у справі 1. Суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом. 2. Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо: 1) заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства; 2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відмова від позову не позбавляє другу сторону права пред'явити такий самий позов до особи, яка відмовилась від позову; 3) у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; 4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим; 5) після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва. 3. У разі якщо відповідачем у позовній заяві, поданій і оформленій у порядку, встановленому цим Кодексом, вказана фізична особа, що не є суб'єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи має бути надана протягом трьох днів з моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання та перебування особи відповідного звернення суду. Якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд повертає позовну заяву на підставі пункту 4 частини третьої статті 121 цього Кодексу. У разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення у пресі. 4. Питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше трьох днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків та не пізніше наступного дня після отримання судом у порядку, передбаченому частиною третьою цієї статті, інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи. 5. Про відкриття провадження у справі чи відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу. В ухвалі про відкриття провадження у справі зазначаються: 1) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який відкрив провадження у справі, номер справи; 2) ким і до кого пред'явлено позов; 3) зміст позовних вимог; 4) час і місце попереднього судового засідання, якщо суддя вирішив, що його проведення є необхідним, або час і місце судового розгляду справи, якщо суддя вирішив, що проведення попереднього судового засідання у справі не є необхідним; 5) пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються. 6. Ухвала про відмову у відкритті провадження у справі повинна бути невідкладно надіслана позивачеві разом із заявою та всіма доданими до неї документами. 7. Відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом. 40)провадження у справідо судового розгляду Провадженняя у справі до судового розгляду Завдання, зміст та процесуальний порядок провадження у справі до судового розгляду Провадження у справі до судового розгляду є самостійною та обов'язковою стадією цивільного процесу. її метою є з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи (ч.1ст. 130 ЦПК). Провадження у справі до судового розгляду проводиться з врахуванням особливостей тієї чи іншої категорії цивільних справ (трудових, житлових, земельних і ін.), а також характеру кожної конкретної справи. Ретельно проведена підготовка справи закладає основу для правильного її вирішення. Законом встановлено, що до провадження справи до судового розгляду суддя приступає після відкриття провадження по справі. У ст. 130 ЦПК України містяться вказівки на найважливіші процесуальні дії які повинні бути вчинені суддею на стадії провадження у справі до судового розгляду. Разом з тим, цей перелік процесуальних дій не є вичерпним і визначається конкретними особливостями тієї чи іншої цивільної справи. Отже, обсяг провадження у справі до судового розгляду визначається особливостями спірних правовідносин, їх суб'єктним складом, а також фактичними обставинами, які суду необхідно встановити. При підготовці справи суддя зобов'язаний визначити обставини, які мають значення для справи, та факти, що піддягають встановленню і покладені в основу вимог і заперечень; характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги; матеріальний закон, який регулює спірні правовідносини; вирішити питання про склад осіб, які братимуть участь у справі; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів; визначити коло доказів відповідно до характеру спірних правовідносин і роз'яснити, якій із сторін слід довести певні обставини; вжити заходів для забезпечення явки в судове засідання, а також сприяти врегулюванню спору до судового розгляду. Провадження у справі до судового розгляду - це сукупність процесуальних дій, вчинюваних одноособово суддею, спрямованих на з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи в першому судовому засіданні. Таким чином, всі дії судді по підготовці справи до судового розгляду прийнято підрозділяти на наступні групи: 1) визначення складу осіб, які беруть участь у справі; 2) визначення предмета доказування; 3) забезпечення судового розгляду цивільної справи доказами; 4) вирішення інших питань. В першу чергу, суддя повинен визначити склад осіб, які беруть участь у справі. З цією метою він вирішує питання щодо участі в справі сторін, третіх осіб, їх представників, прокурора, органів державної влади і місцевого самоврядування та інших осіб, які мають право у передбачених законом випадках, звертатися до суду з заявами на захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб або державних чи громадських інтересів. Питання про сторони в процесі, суддя вирішує в момент прийняття позовної заяви. Питання про участь у справі третіх осіб і співучасників, вирішується на стадії провадження у справі до судового розгляду. На стадії провадження у справі до судового розгляду суддя повинен вирішити питання і щодо залучення, у необхідних випадках, відповідного органу державної влади чи місцевого самоврядування для дачі висновку по справі (ч.3ст. 45 ЦПК). При цьому суддя повинен враховувати думку сторін та інших осіб, які беруть участь у справі і чітко сформулювати питання, на які повинні бути дані відповіді у висновку. Суддя також розв'язує питання щодо участі у справі прокурора, якщо останній звернувся до суду із заявою про захист прав і інтересів інших осіб і залучає його до участі в підготовці справи до судового розгляду. При пред'явленні позову (заяви) судовим представником, суддя зобов'язаний перевірити його повноваження. Далі суддя розв'язує питання про предмет доказування для того, щоб визначити межі доказової діяльності. Аналіз фактів, що входять до предмету доказування, надає судді можливість точно визначити коло доказів, необхідних для правильного вирішення справи. Суддя повинен роз'яснити сторонам правила про те, що кожна з них повинна представити докази щодо тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази представляються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. У випадках, коли щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є труднощі, суд за їх клопотаннями сприяє у витребуванні таких доказів (ст. 137 ЦПК). 41)попередне судове засідання Відповідно до ст. 129 ЦПК України попереднє судове засідання повинно бути призначено і проведено протягом десяти днів з дня відкриття провадження у справі. Воно проводиться з метою з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи. Попереднє засідання проводиться одноосібно суддею, що здійснює підготовку справи до судового розгляду. Таке засідання проводиться за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. За заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду проведення попереднього судового засідання може бути відкладено, якщо причини неявки буде визнано судом поважними. У разі неявки у попереднє судове засідання сторони без поважних причин або неповідомлення нею причин неявки з'ясування обставин у справі проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового засідання. У подальшому прийняття інших доказів залежить від поважності причин, через які вони були подані несвоєчасно. У попередньому засіданні сторони можуть заявляти клопотання, представляти судові докази, копії матеріалів справи відповідачеві, викладати свої доводи по усіх виникаючих питаннях. При цьому сторони вправі обґрунтовувати свою позицію посиланням на представлені ними доказу і на нормативні акти. Зазначені дії, на відміну від дій у судовому розгляді, не обов'язково повинні здійснюватися в строгій послідовності, закріпленої законом, вони спрямовані на уточнення позицій сторін і визначення перспектив справи. Проведення попереднього судового засідання на стадії провадження у справі до судового розгляду покликано сприяти оперативності процесу, а також гарантувати законність при здійсненні процесуальних прав сторонами. Це забезпечується процесуальною формою судового засідання. Попереднє засідання проводиться з метою здійснення підготовчих дій (визначення обставин, які мають значення для правильного розгляду і вирішення справи; визначення достатності доказів) та здійснення дій, що не відносяться до підготовки справи для подальшого розгляду і спрямовані на процесуальне закріплення розпорядницьких дій сторін, щодо вирішення справи та дослідження обставин, що мають значення для подальшого руху справи. Для врегулювання спору до судового розгляду суд уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову; вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі; визначає факти, які необхідно встанови