Тема 15. Докази і доказування в цивільному процесі.

 

Поняття та види доказів.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 57 ЦПК).

Такі дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- та відеозаписів, висновків експертів.

Класифікація доказів:

1) За характером зв'язку змісту доказів з фактами, які підлягають встановленню: ^^^""^^^^^^^^^

прямі докази непрямі докази

 

а) прямі докази - дозволяють зробити однозначний
висновок про наявність або відсутність фактів, які підлягають
доказуванню (показання свідка-очевидця; акт про нещасний
випадок, що відбувся на підприємстві; висновок експерта);

б) непрямі докази - не мають безпосереднього зв'язку із
фактом, з приводу якого йде пошук, тому дозволяють лише
припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді (пояснення сторін - визнання відповідачем батьківства). 2) За процесом формування даних про факти:

первісні похідні

 

а) первісні (першоджерела, безпосередні) - формуються
під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню,
надходять від безпосереднього носія інформації (оригінали
первісних документів; речові докази);

б) похідні (опосередковані, копії) - лише відтворюють
(копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під
впливом опосередкованих джерел (копії документів; показання
свідків зі слів інших осіб).

3) Залежно від джерел, за допомогою яких суд їх

одержує:

особисті речові змішані

 

а) особисті - докази, що виникають із пояснень сторін,
третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, висновків
експертів;

б) речові - докази, зміст яких міститься у певних
об'єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм
доказової інформації не є особа (письмові і речові докази);

в) змішані - об'єднують в собі як особисті, так і речові
докази (письмові докази і усні пояснення (висновок експерта)).

4) За способом повідомлення відомостей про факти:

_н——г~—— _ч ■

усн письмов речов

 

 

Доказування.

Вирішення цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Доказування в цивільному процесі включає дві невід'ємні складові. З одного боку, це діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншого - пізнавальна (розумова) діяльність, що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльність, яка врегульована цивільним процесуальним законодавством і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін шляхом зазначення про докази, їх збирання, подання, дослідження та оцінки.

Подаючи докази, сторони реалізовують своє право на доказування і одночасно виконують обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на третіх осіб, органи та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК). Тобто, процесуальним законом встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК), так і обов'язок із доказування. Це не колізія у законі, а закріплення положення, за яким суб'єкт доказування шляхом реалізації своїх прав щодо доказування доводить обставини своїх вимог чи заперечень. І якщо він не братиме участі у процесі доказування, то може настати негативний наслідок у вигляді відмови у задоволенні позову (позивачеві) чи, навпаки, — задоволення пред'явлених позовних вимог для відповідача.

Суд безпосередньо не бере участі у зборі доказового матеріалу. У випадку, коли є труднощі щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази (ст. 137 ЦПК).

Доказова діяльність здійснюється у певній послідовності. В теорії цивільного процесуального права не має спільності поглядів щодо кількості стадій (етапів) такої діяльності. Зазвичай, виділяють такі етапи доказування:

• формування предмету доказування, в тому числі посилання на фактичні обставини справи;

 

збір доказів подання доказів дослідження доказів оцінка доказів

1) ПРЕДМЕТ ДОКАЗУВАННЯ визначений ст. 179 ЦПК і ним є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення суду. Коло обставин, що на них сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які вказують інші особи, може бути різноманітним, а предмет доказування по конкретній справі досить визначений. На нього вказує норма матеріального права, яку слід застосувати в кожному конкретному випадку.

Отже, предметом доказування є:

· обставини, які обґрунтовують вимоги позивача (підстава

позову);

· обставини, які обґрунтовують заперечення відповідача (підстава заперечення);

· інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

1------------------- «—- Загальновідомі факти

Преюдиційні факти

Презюмовані факти

"----- -■»----- 1 Визнані факти

Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування:

Правильне встановлення предмета доказування сприяє визначеності подальшого процесу доказування щодо виявлення, збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.

Загальновідомі факти - це факти, які відомі широкому колу осіб, у тому числі і суду. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності інформації про них на певній території. Сторона, яка використовує загальновідомий факт, повинна про це зазначити. Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту (об'єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту). Окрім об'єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб'єктивні межі: він повинен бути відомий не тільки певним особам, а й усьому складові суду, який розглядає справу. Саме суд вирішує, чи є факт загальновідомим і таким, що не підлягає доказуванню, про що постановляє ухвалу, що не підлягає оскарженню (п. 2 ст. 61 ЦПК).

Преюдиційність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їхні правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені рішенням суду факти та правовідносини. Обставини, що встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (п. 3 ст. 61 ЦПК). Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення мають преюдиційне значення тільки щодо двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою (п. 4 ст. 61 ЦПК). Наявні в кримінальній справі чи справі про адміністративні правопорушення інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне, тому вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (презюмовані факти). Правовими презумпціями є закріплені законодавством припущення про наявність або відсутність юридичних фактів. Суть презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої встановлено таку правову норму (презумпцію), не зобов'язана доводити відповідну обставину. Наприклад, особа, якій завдано шкоду малолітньою особою, не повинна доводити, що шкода має бути відшкодована відповідно до ст. 1178 ЦК батьками, усиновителями, опікунами чи закладом, який здійснював нагляд за такою особою. Однак останні, у свою чергу, можуть доводити наявність обставини, які стануть підставою для звільнення їх від відповідальності.

Визнані факти - це обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п. 1 ст. 61 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування (ст. 40 ЦПК). Від визнання факту слід відрізняти визнання позову, що призводить до припинення провадження у справі.

2) ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, самостійно, шляхом витребування доказів (ст. ст. 62, 137, 140, 141 ЦПК), а також за судовим дорученням (ст. 132 ЦПК). Суддя не може збирати докази, а лише вказати на їх відсутність.

3) ПОДАННЯ ДОКАЗІВ проводиться сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, шляхом їх передачі до суду.

Законом встановлено строк подання доказів. Відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази, подані з порушенням встановленого законом чи судом строку, можуть прийматися тільки якщо сторона доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

У випадках, коли особи, які беруть участь у справі, мають складнощі зі збором доказів, суд зобов'язаний витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів зазначається: який доказ вимагається; підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої сторони; обставини, які може підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК). Витребувані судом докази направляються до суду безпосередньо, однак суд може уповноважити відповідну особу, яка бере участь у справі, на одержання такого доказу та представлення його до суду. За невиконання вказівки суду про подання доказів винна особа може бути притягнута до відповідальності.

4) ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКАЗІВ - це безпосереднє сприйняття та вивчення доказів (ст. 179 ЦПК). Воно провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності та безпосередності у процесі судового розгляду справи. Дослідження здійснюється за допомогою передбачених законом засобів (п. 2 ст. 57 ЦПК). Значення цього етапу доказування полягає у тому, що рішення суду може ґрунтуватися тільки на тих доказах, які ним досліджувались.

5) ОЦІНКА ДОКАЗІВ - це визначення належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та взаємного зв'язку доказів у їх сукупності. Оцінку доказів провадять тільки ті учасники цивільного процесу, які визнаються суб'єктами доказування. Оцінка осіб, які беруть участь у справі, є рекомендуючою, а оцінка суду — владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях — поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини справи в їх сукупності.

Судовій оцінці можуть підлягати лише ті докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні (ст. 179 ЦПК), з урахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (ст.ст. 58, 59 ЦПК). Оцінка доказів судом є підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який має обов'язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст. 215 ЦПК), — це завершальна оцінка суду.

Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) належності доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. Із усіх поданих доказів суд повинен відбирати для подальшого дослідження і обґрунтування мотивів рішення тільки ті, які мають зв'язок з фактами, що необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 58 ЦПК). Головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи все, що не має істотного значення для її вирішення (ст. 160 ЦПК).

Питання належності доказів вирішуються судом при порушенні справи, на стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і чи зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).

Судовою практикою, що склалася, належність доказів зазвичай визначається судом під час розгляду справи у судовому засіданні. Визнавши доказ таким, що не стосується справи, суд просто залишає його без дослідження, тим самим звільняє себе від наступної його оцінки та виключає можливість посилання на нього у судовому рішенні.

За загальним правилом, будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише допустимими засобами доказування, тобто встановленими в законі (ст. 59 ЦПК) відповідно до правила (принципу) їх допустимості. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який законом не допускається, і навпаки, відкидати як недопустимий доказ, можливість використання якого закон не забороняє.

Гарантією принципу допустимості засобів доказування є його законодавче забезпечення. Наприклад, ст. 51 ЦПК містить положення про те, які особи не підлягають допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене це правило, то отримані фактичні дані у справі не матимуть сили доказу.

Достовірність — це показник доброякісності джерела доказів, а також процесу їх формування. Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування. Достатність — це така кількість доказів, яка дозволяє вирішити справу, зробити певний висновок і ухвалити рішення. Достатність стосується завершального етапу доказування. Висновок про достатність — підсумок процесуального вивчення, аналізу і кваліфікації доказів, що проводиться суб'єктами доказування, в ході судового розгляду, підсумок, що завершує всю доказову діяльність.

Правила (принципи) здійснення оцінки доказів (ст. 212

ЦПК):

· докази оцінюються судом кожен окремо і всі у сукупності;

· докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів;

· внутрішнє переконання повинно ґрунтуватись на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів;

· при оцінці доказів судді повинні керуватися законом;

· ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили, тобто докази мають оцінюватися за їх властивостями, і жоден з доказів не має переваги перед іншим.

 

 

Засоби доказування.

1) ПОЯСНЕННЯ СТОРІН, ТРЕТІХ ОСІБ ТА ЇХНІХ ПРЕДСТАВНИКІВ в процесі доказування можуть надавати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами або ж представниками суб'єктів спірних правовідносин, що розглядаються судом. З тих самих причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Давати пояснення є правом сторін, тому за відмову від нього до сторони чи третьої особи не можуть бути застосовані заходи відповідальності. Однак, якщо сторона, третя особи чи їхній представник дали згоду на допит їх як свідків, то вони повинні попереджатися про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань.

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників мають суттєве значення як засіб доказування в цивільному процесі. Визнаючи за сторонами і третіми особами право давати пояснення, закон передбачає скасування рішення, якщо справу розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання (п. 3 ст. 338 ЦПК).

Особливість цього засобу доказування полягає в тому, що сторони є заінтересованими у вирішенні (результаті) справи, тому їх пояснення, показання, як правило, містять одночасно фактичні обставини по справі, пояснення цих фактів, їх оцінку.

Пояснення можуть бути двох видів: твердження та визнання. Твердження містять відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати сторона як суб'єкт доказування. Визнання - це таке пояснення, що містить відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати інша сторона.

В змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бути визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування іншої сторони. В юридичній літературі визнання фактів поділяється на судове і позасудове.

Такий поділ є неправильним, оскільки позасудове визнання відбувається поза процесуальними формами його одержання, а тому не є доказом. Воно є доказовим фактом, який мав місце поза цивільним процесом. Визнання в суді є одним з видів пояснень сторін, робиться в установленому цивільному процесуальному порядку і процесуальній формі, тому не вважається судовим визнанням, а визнанням в цивільному процесі. Підтвердження фактів, які входять в обов'язок доказування іншої сторони, за межами цивільного процесу не є визнанням, а тому поділ визнання на судове і позасудове не має підстав.

Слід відрізняти визнання фактів від визнання позову (ст. ст. 31, 174 ЦПК). Визнання факту можливе однією й другою стороною, визнання позову — лише відповідачем. А оскільки позов складається з предмета, підстав і змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів позову може бути об'єктом визнання.

Процесуальним наслідком визнаного в цивільному процесі однією із сторін факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування. При цьому на доказування визнаного в процесі факту не поширюються правила про допустимість засобів доказування (ст. 59 ЦПК), крім випадків, коли факт повинен бути підтверджений нотаріально посвідченим документом.

Пояснення сторін і третіх осіб підлягають перевірці й оцінці поряд з іншими доказами, одержаними від інших осіб та інших засобів доказування.

2) ПОКАЗАННЯ СВІДКІВ - це повідомлення про відомі їм обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК). Свідком є особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК).

Для правильного визначення свідка слід виходити з того, що свідок - як правило, незацікавлена особа, здатна за своїм фізичним і психічнім розвитком правильно сприймати, зберігати відомості про факти і давати про них правильні показання, які сприймала безпосередньо або якій стали відомі обставини (факти), що мають значення для справи.

Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від наявності у нього дієздатності. Свідками можуть бути малолітні й неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі у процесі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати дійсність.

Притягнення свідка до участі в процесі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, і суду. Існують випадки, коли свідки не можуть надати інформацію про певні факти, оскільки, наприклад, законом передбачена таємниця банківських вкладів, здійснення слідчих і нотаріальних дій, лікарська таємниця, лоцманська таємниця тощо. За необхідності одержання певних даних, що перебувають під охороною закону, вони можуть бути витребувані від певних органів за ухвалою суду.

За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність (ст. ст. 384, 385 КК), а за невиконання інших обов'язків - відповідальність, встановлену законом (п. п. 4, 5 ст. 50, ст. 91 ЦПК).

Відповідно до ст. 63 Конституції України та ст. 52 ЦПК особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Як випливає із роз'яснень Пленуму Верховного Суду України (п. 20 постанови від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування судами норм Конституції України при здійсненні правосуддя"), у випадку, коли під час судового засідання суддя не попередить про те, що ці особи мають право відмовитися від дачі показань, то слід визнати, що такі показання зазначених осіб одержані з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування. У разі ж, коли члени сім'ї чи близькі родичі сторін у справі погодилися давати показання, вони можуть нести відповідальність за завідомо неправдиві показання. Причому згадані особи зобов'язані повідомити суду причини відмови давати показання (п. 2 ст. 52 ЦПК).

Перед допитом свідка слід встановити його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п. 3 ст. 180 ЦПК), а лише потім під розписку попередити його про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання. Свідок перед допитом приводиться до присяги, текст якої він підписує. Присяга та розписка приєднуються до матеріалів справи.

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі. Свідок дає показання у формі вільної розповіді. Далі йому задає запитання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право з'ясовувати суть відповіді на запитання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити запитання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі (ст. 180 ЦПК).

Свідкові під час допиту дозволяється користуватися записами лише в тому випадку, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці записи подаються суду та особам, які беруть участь у справі, та можуть бути приєднані до справи ухвалою суду (ст. 181 ЦПК).

Допит малолітніх та неповнолітніх свідків має істотні особливості, що визначаються їх віком, розумовим розвитком та психологічним станом, що зумовлений ходом судового засідання. Допит малолітніх і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі. Ці особи мають можливість з дозволу суду ставити свідкові запитання, а також висловлювати свою думку стосовно особи свідка. Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок дати правдиві показання, не попереджує про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги. У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє її про показання цього свідка і надає можливість поставити йому питання. Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після закінчення його допиту, видаляється із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання (ст. 182 ЦПК).

Крім обов'язку дати показання, свідок наділений певними процесуальними правами. Він може давати показання рідною мовою, користуватися послугами перекладача (ст. 7 ЦПК), за ним зберігається його середній заробіток за місцем роботи. Свідкам, які не є робітниками або службовцями, за відрив їх від роботи чи звичайних занять виплачується винагорода у встановленому розмірі, а також оплачується вартість переїзду, добові та витрати з найму житла (ст. 86 ЦПК).

3) ПИСЬМОВИМИ ДОКАЗАМИ є будь-які документи, акти, довідки, листування службового чи особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Письмові докази підтверджують факти змістовним наповненням і, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу (ст. 64 ЦПК).

В науці письмові докази класифікують за певними критеріями. Залежно від суб'єктів, які склали письмові докази, їх

поділяють на офіційні і неофіційні. Офіційними є документи, акти, службове листування, яке виходить від державних і громадських органів, неофіційні письмові докази походять від громадян. Таке розмежування зумовлює неоднаковий порядок їх дослідження: щодо офіційних документів необхідно з'ясувати повноваження органів і службових осіб, які їх склали, дотримання передбаченого законом порядку складання документів і перевірити істинність викладених у них відомостей. Дослідження неофіційних документів допускає перевірку істинності відомостей, що вміщені в них, або виявлення їх автора. Неофіційні документи мають велике доказове значення для правильного вирішення спору тому, що вони можуть містити позасудове визнання певних фактів.

За формою письмові докази поділяються на прості та нотаріально посвідчені, що має значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільних правочинах.

За засобами і характером формування - на оригінали та копії. Оригіналом є перший примірник документа, що має більшу вірогідність, оскільки відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка склала документ. При вирішенні справи повинні бути використані в першу чергу письмові документи в оригіналі.

Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі (ст.ст. 60, 131 ЦПК), а також за їх клопотанням перед судом витребовуються від організацій та громадян (ст. 137 ЦПК) в оригіналі і копіях. При поданні копій письмових доказів суд може за необхідності вимагати подання оригіналу (ст. 138 ЦПК). Якщо подання письмових доказів до суду утруднено в зв'язку з їх численністю або тому, що тільки частина з них має значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці (ст. 140 ЦПК), про що складається протокол.

Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколу їх огляду, ставити з приводу зазначених доказів запитання свідкам, а також експертам, спеціалістам (ст. 185 ЦПК).

Законом встановлені особливості дослідження письмових доказів, які містять конфіденційну інформацію і підпадають під охоронювані законом таємниці особистих паперів та кореспонденції (наприклад, ст. 56 Конституції України). Тому відповідно до ст.ст. 303, 306 ЦК та ст. 186 ЦПК оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб можливе у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, які є власниками цих особистих паперів чи їх правонаступниками, осіб, між якими відбувалась кореспонденція. У разі подання заяви про те, що документ, доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення, викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ст. 185 ЦПК).

Для залучення судом належних до справи письмових доказів особа, яка заявляє клопотання про їх витребування від інших осіб, повинна згідно п. 2 ст. 137 ЦПК зазначити у заяві:

Якщо це не зашкодить розгляду справи, суд може повернути оригінали письмових доказів до набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, які їх подали. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 138 ЦПК).

4) РЕЧОВИМИ ДОКАЗАМИ є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. До речових доказів закон також відносить магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи (ст. 65 ЦПК).

Речові докази в судовій практиці у цивільних справах використовуються обмежено і в основному виступають як предмети спору. Вони є доказами у справах, в яких оспорюється якість їх виготовлення за договором підряду, у справах про відшкодування завданої шкоди псуванням майна тощо. На відміну від письмових, речові докази суворо індивідуальні, незамінні.

Витребування речових доказів і вирішення питання про відповідальність за їх неподання провадиться у порядку, встановленому ст.ст. 137, 93 ЦПК. Вони можуть бути оглянуті також за їх місцем знаходження, за умови, якщо їх неможливо доставити в суд, судом, що розглядає справу (ст. 140 ЦПК), або іншим судом у порядку виконання доручення по збиранню доказів (ст. 132 ЦПК). Про проведення огляду повідомляються особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — свідки, експерти, спеціалісти. Про наслідки проведення огляду на місці і про зміст процесуальних дій, що виконувалися, складається протокол, який підписується всіма особами, які беруть участь в огляді, та негайно надсилається до суду, що розглядає справу. До протоколу додаються разом з описом всі складені або завірені під час огляду плани, креслення, знімки тощо (ст. 200 ЦПК). Речові докази зберігаються в справі або за окремим описом в камері схову речових доказів. Речі, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за місцем їх знаходження; вони повинні бути докладно описані та опечатані, в разі потреби -проводиться відео- та фотозйомка. Суд вживає заходів до зберігання речей у незмінному стані.

Передбачений порядок не застосовується, якщо речовими доказами є продукти або інші речі, що швидко псуються. Вони негайно оглядаються судом з повідомленням про призначення огляду осіб, які беруть участь у справі (неявка цих осіб не перешкоджає подальшому їх огляду). Після огляду речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються підприємствам, організаціям, що можуть використати їх за призначенням. Такі підприємства, організації згодом повертають володільцеві предмети того ж роду і якості або їх вартість на час повернення. Факт передачі речей і прийняття їх до реалізації має бути зафіксований у письмовому документі, який зберігається в справі.

Досліджуються речові докази в судовому засіданні шляхом особистого огляду судом, з пред'явленням для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а за необхідності — також експертам і свідкам. Залучення свідків до участі в огляді речових доказів зумовлюється потребою встановлення належності їх до справи і достовірності обставин, що ними підтверджуються. Однак якщо для з'ясування змісту речового доказу необхідні спеціальні знання (неякісне виготовлення, псування тощо), суд може залучити до їх огляду експерта, спеціаліста. Особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом, заявою, що її заносять до журналу судового засідання (ст. 187 ЦПК).

Дослідження та відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису здійснюються відповідно до ст. 188 ЦПК і проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або у певній частині. З метою з'ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко- і відеозапису, а також у разі надходження заяви про їх фальшивість суд може залучити спеціаліста або призначити експертизу. Під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису, що мають приватний характер, а також під час їх дослідження застосовуються правила щодо оголошення і дослідження змісту особистого листування і телеграфних повідомлень.

5) Відповідно до ст. 66 ЦПК під ВИСНОВКОМ ЕКСПЕРТА слід розуміти докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у їх результаті висновки та обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені судом.

Експертиза здійснюється у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених процесуальним законом правил і являє собою дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин, тобто науковий, дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, наявність (відсутність) яких фіксується у висновках експертів. Підставою для проведення експертизи є необхідність застосування спеціальних знань у галузі науки, техніки чи ремесла. Під спеціальними знаннями, необхідними для призначення експертизи в цивільному процесі, розуміють такі, що перебувають за межами правових знань, загальновідомих уявлень, які випливають з досвіду людей, тобто якими володіє вузьке коло фахівців. На вирішення експертизи не повинні ставитись питання права.

Необхідність проведення експертизи визначається з огляду на матеріали конкретної справи, однак для певних випадків законом встановлено обов'язок суду призначити експертизу. Наприклад, відповідно до ст. 145 ЦПК експертиза повинна бути призначена, якщо заявлено відповідне клопотання обома сторонами спору, або хоча б однією у разі встановлення характеру та ступеня ушкодження здоров'я, психічного стану особи, віку особи, якщо про це немає відповідних документів і одержати їх неможливо.

В якості експерта може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу", і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів. Тобто, експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань (ст. 55 ЦПК).

Для забезпечення об'єктивності оцінки експерта експертизу не може виконувати особа, щодо якої є підстави для її відводу, а також якщо:

· вона перебувала або перебуває у службовій або іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі;

· з'ясування обставин, які мають значення для справи