Провадження в цивільних судах України у цивільних справах за участю іноземних осіб



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Провадження в цивільних судах України у цивільних справах за участю іноземних осіб



§ 1. Правові підстави участі іноземних осіб у цивільному процесі

Правову основу регулювання провадження у цивільних справах у судах загальної юрисдикції за участю іноземних осіб становлять Конституція (ст. 26) і ЦПК (ст. ст. 410, 413-415 розділу X), Норми яких поширюють на іноземних осіб націо­нальний правовий режим, але з особливостями при вирішенні окремих питань, обумовленими положеннями актів законодавства України та міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України і які є джерелами міжнарод­ного цивільного процесу.

До внутрішньодержавного законодавства, в якому містяться норми міжнародного цивільного процесу, належать: закони Ук­раїни від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України», від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче проваджен­ня», від 21 червня 2001 р. «Про біженців», від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України», від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право», Положення про дипломатичні пред­ставництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 р. № 198/93, Положення про дипломатичне представництво Ук­раїни за кордоном, затверджене розпорядженням Президента України від 22 жовтня 1992 р. № 166/92-рп, тощо.

Україна як суб'єкт міжнародного права на сьогодні є учасницею багатосторонніх і двосторонніх міждержавних конвенцій, дого­ворів і угод про надання правової допомоги і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, де також містяться норми міжнародного цивільного процесу. До таких належать, зок­рема, двосторонні договори з: Китайською Народною Республікою (31 жовтня 1992 р.), Республікою Польща (24 травня 19.93 р.), Литовською Республікою (7 липня 1993 р.), Республікою Мол­дова (13 грудня 1993 р.), Республікою Грузія (9 січня 1995 р.), Естонською Республікою (15 січня 1995 р.), Латвійською Республікою (23 травня 1995 р.), Республікою Узбекистан (19 лютого 1998 р.), Турецькою Республікою (23 листопада 2000 р.) та ін­шими державами.

У зв'язку з офіційним визнанням правонаступництва України відповідно до ст. 7 Закону «Про правонаступництво України» наша держава є правонаступницею прав і обов'язків за міжнарод­ними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам Української держави згідно зі ст. 24 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від

23 серпня 1978 р. Україна визнала для себе обов'язковими ряд двосторонніх договорів про взаємну правову допомогу, які були укладені СРСР з: Народною Республікою Албанія, Алжирською Народною Демократичною Республікою, Народною Республікою Болгарія, Угорською Народною Республікою, Грецькою Респуб­лікою, Іракською Республікою, Республікою Кіпр, Фінляндсь­кою Народною Республікою та іншими.

Норми міжнародного цивільного процесу містяться також у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. та у Віденській конвенції про консульські зносини від

24 квітня 1963 р., в Конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р., Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 р., Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р., Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. та інших.

Норми міжнародного цивільного процесу містяться в консуль­ських конвенціях і договорах, укладених Україною.

Україна є учасницею Конвенції про правову допомогу та пра­вові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписаної державами — членами СНД у Мінську 22 січня 1993 р. (далі — Конвенція держав — членів СНД).

Згідно зі ст. 2 ЦПК цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, ЦПК та Закону «Про між­народне приватне право». Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, пе­редбачені інші правила, ніж встановлені ЦПК, застосовуються правила міжнародного договору.

Тож зазначена норма не містить ніяких вказівок щодо за­стосування норм права інших країн у зв'язку з відправленням правосуддя у цивільних справах загальними судами України. Тому провадження в судах у справах за участю іноземних осіб здійснюється за загальними правилами цивільного судочинства України, встановленими ЦПК.

У зв'язку з цим у ч. 1 ст. 410 ЦПК і в ч. 1 ст. 73 Закону «Про міжнародне приватне право» здобуває вияв так званого національ-

ного режиму, відповідно до якого іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи і посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

У загальному вигляді цей принцип закріплено в ч. 1 ст. 26 Конституції: «Іноземці та особи без громадянства, що перебува­ють в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конститу­цією, законами чи міжнародними договорами України.

З метою захисту своїх порушених, невизнаних або оспорю­ваних прав, свобод чи інтересів іноземні особи, як і громадяни України, вправі в порядку, встановленому ЦПК, звертатися до суду (ч. 1 ст. 3 ЦПК) як у справах позовного провадження, так і у справах наказного і окремого провадження.

Передумовою участі іноземних громадян і юридичних осіб у цивільних процесуальних правовідносинах є процесуальна правосуб'єктність (правоздатність і дієздатність). У зв'язку з тим, що цивільне процесуальне законодавство України не містить визначень цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності іноземних громадян і юридичних осіб, треба виходити із поло­ження, що цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність указаних осіб визначається відповідно до ст. 28 і ст. 29 ЦПК.

З огляду на те, що іноземці та особи без громадянства мають право звертатися в суди України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів, необхідно з'ясувати зміст понять «іноземець» та «особа без громадянства». При ньому треба виходити із вказівок закону про те, що іноземцем визнається особа, яка не перебу­ває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, а особою без громадянства — особа, яку жодна держава згідно зі своїм законодавством не вважає своїм громадянином (ст. 1 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Біженці також визнаються суб'єктами цивільного процесуаль­ного права України. Відповідно до ст. 1 Закону «Про біженців» під терміном «біженець» розуміється особа, яка не є громадя­нином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до пев­ної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може ко­ристуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Статус іноземних юридичних осіб визначається за законо­давством держави, в якій вони засновані. Правосуб'єктність іноземних юридичних осіб підтверджується нотаріально засвід­ченим у місці її знаходження і легалізованим у встановленому законом порядку документом: сертифікатом реєстрації, випискою з торгового реєстру тощо.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність міжнародних органі­зацій установлюється на підставі положень про те, що міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у цивільних справах в межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України (ч. 3 ст. 413 ЦПК; ч. 3 ст. 79 Закону «Про міжнародне приватне право»).

Таким чином, на іноземних осіб поширюються як загальні пра­вила ЦПК, так і спеціальні, передбачені законами України і між­народними договорами. Наприклад, іноземці вправі вести справу в суді особисто або через представників. Однак громадяни іноземних держав можуть бути представлені в суді консулами відповідних держав, причому відповідно до консульських конвенцій консул може представляти громадян своєї держави без довіреності.

Поширення національного режиму в цивільному судочинстві на іноземних осіб грунтується на принципі беззастережності і не пов'язане з їх проживанням в Україні. Норми цивільного процесуального законодавства, якими визначені правила проце­суальної правоздатності і дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуальне становище осіб, які беруть участь у справі, та інші права і гарантії, поширюються на іноземців незалежно від того, чи передбачені законодавством їх держав рівнозначні права для громадян і юридичних осіб України. Водночас, якщо в інозем­ній державі допускається обмеження процесуальних громадян і юридичних осіб України, законодавством України в порядку реторсії можуть встановлюватися обмеження щодо процесуальних прав громадян, установ і організацій тих держав, у яких такі обмеження допущені (ч. 3 ст. 410 ЦПК).

Важливе значення в системі правових норм щодо права іноземних громадян звертатися в суди України і користуватися рівними процесуальними правами з громадянами України мають норми міжнародних правових актів.

Так, для громадян держав—учасниць СНД важливе значення має Конвенція держав —членів СНД, яка забезпечує захист в судах держав —членів СНД прав, свобод та інтересів громадян цих держав та інших осіб (тобто не громадян держав СНД), якщо вони проживають на території держави, що входить до СНД. Означена Конвенція забезпечує також захист у судах прав, свобод та інтересів юридичних осіб і правове співробітництво різних органів юстиції.

У ст. 1 Конвенції держав —членів СНД вказується на те, що громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, що проживають на її території, мають право вільно і безперешкодно звертатися до судів, прокуратури та інших органів юстиції інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сі­мейні і кримінальні справи, можуть виступати в них, подавати клопотання, пред'являти позови і вчиняти інші процесуальні дії на тих самих умовах, що й громадяни цієї Договірної Сторони. А ст. 2 Конвенції містить правило про те, що громадяни кожної з Договірних Сторін і особи, що проживають на її території, звільняються від сплати і відшкодування судових і нотаріальних витрат і мита, а також користуються безоплатною юридичною допомогою на тих самих підставах, що і її власні громадяни.

Наряду з громадянами і юридичними особами іноземних дер­жав, а також міжнародних організацій суб'єктами цивільного процесу можуть бути іноземні держави (їх органи і посадові особи). У зв'язку із цим докладно треба розглянути питання про процесуальне становище іноземної держави. У ч. 1 ст. 413 ЦПК і в ч. 1 ст. 79 Закону «Про міжнародне приватне право» міститься вказівка на те, що пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, застосування стосовно такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним до­говором або законом України. Таким чином у означених правових нормах зафіксовано правило про судовий імунітет іноземної держа­ви, суть якого полягає в тому, що іноземна держава не підсудна суду іншої держави. Воно ґрунтується на суверенній рівності держав, коли «рівний над рівним не має влади або юрисдикції» .

Частина 2 ст. 413 і ч. 2 ст. 79 Закону «Про міжнародне приватне право» вказують ще на одну групу осіб, що користуються певними процесуальними привілеями — це акредитовані в Україні дипло­матичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України та міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Так, відповідно до п. 1 Положення про дипломатичні пред­ставництва та консульські установи іноземних держав в Україні (далі — Положення) дипломатичному представництву (посольству або місії) іноземної держави в Україні, консульській установі (генеральному консульству, консульству, віце-консульству або консульському агентству) іноземної держави в Україні як органам іноземної держави, співробітникам дипломатичних представництв та працівникам консульських установ для здійснення їх функцій надаються передбачені цим Положенням привілеї та імунітети, що визначаються відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини та Віденської конвенції про консульські зносини.

Згідно з п. п. 13 — 16 Положення глава дипломатичного пред­ставництва і члени дипломатичного персоналу користуються

імунітетом від кримінальної, адміністративної юрисдикції Украї­ни та юрисдикції судів України у цивільних справах. Членами персоналу дипломатичного представництва є члени дипломатич­ного, адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва. Членами дипломатичного персоналу дипломатичного представництва є члени персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг. Членами адміністративно-технічного персоналу дипломатичного представництва є члени персоналу дипломатичного представ­ництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговуван­ня дипломатичного представництва. Членами обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва є члени персоналу дипломатичного представництва, які виконують обов'язки щодо обслуговування дипломатичного представництва.

Імунітет від юрисдикції України не поширюється на випадки, коли глава дипломатичного представництва і члени дипломатич­ного персоналу вступають у цивільно-правові відносини як при­ватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у зв'язку з позовами, що випливають з їх професійної або комерційної діяльності, що здійснюється ними за межами службових обов'язків.

До осіб, які користуються імунітетом від юрисдикції судів України, належать також співробітники консульських установ — консульські посадові особи і консульські службовці. Вони не під­лягають юрисдикції судових органів України щодо дій, які вони вчиняють під час виконання консульських функцій. Водночас означені особи можуть притягатися як відповідачі за позовами, що випливають із договорів, за якими вони прямо або опосе­редковано не взяли на себе зобов'язань як агенти держави, яку вони представляють (тобто діють як приватні особи), а також за позовами про відшкодування заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди (ст. 43 Віденської конвенції про консульські зносини; п. 25 Положення).

Згідно з п. 27 Положення привілеї та імунітети, передба­чені цим Положенням для членів дипломатичного персоналу, поширюються па представників іноземних держав, на членів парламентських і урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міждержавних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними дорученнями, а також на членів їх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України.

Таким чином, суть судового імунітету перелічених вище осіб полягає в тому, що вони підлягають юрисдикції судів України лише в межах, визначених нормами міжнародного права або до­говорами України з відповідними державами, і лише за наявності згоди на це держави, яка надає акредитацію.

Проте необхідно підкреслити одну особливість. Наявність су­дового імунітету в іноземної держави-відповідача презюмується, а кожна міжнародна організація має роз'яснювати суду, якими

пільгами і привілеями вона наділена нормативними актами або конкретним договором.

Водночас відповідно до ч. 4 ст. 79 Закону «Про міжнарод­не приватне право» в тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам у іно­земній державі не забезпечується такий судовий імунітет, який забезпечується іноземним державам, їх майну і представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України можуть бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжна­родним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків означеного порушення норм міжнародного права.

§ 2. Відкриття провадження у цивільних справах за участю іноземних осіб

У зв'язку з вирішенням питання про відкриття провадження у цивільних справах за участю іноземних осіб у судах України необхідно вирішити питання про їх підсудність.

У міжнародному цивільному процесі під підсудністю цивіль­них справ із іноземним елементом (міжнародною підсудністю) розуміють компетенцію судів певної держави стосовно розгляду і вирішення цивільних справ у першій інстанції за участю іно­земного елемента.

За загальним правилом, яке міститься в ст. 414 ЦПК підсуд­ність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах, в яких хоча б одна із сторін, які беруть участь у спорі, проживає за кордоном, визначається законами України.

Таким чином, при вирішенні питання про визначення підсуд­ності справ за участю іноземного елемента діє правило «закону суду», що означає застосування правил загальної (територіальної) підсудності, підсудності за вибором позивача (альтернативної), договірної і виключної підсудності, тобто правил, передбачених ст. ст. 109-112, 114 ЦПК.

Загальні правила підсудності судам України цивільних справ з іноземним елементом установлені ст. 75 Закону «Про міжнародне приватне право». Підсудність судам України справ із іноземним елементом визначається на момент відкриття про­вадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінились, крім випадків, передбачених ст. 76 цього Закону.


Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо в суді або в іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, щодо того самого предмета і з тих самих підстав.

Згідно зі ст. 76 Закону «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь- які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у ст. 77 цього Закону;

2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи — відповідача;

3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;

4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання на Україні;

5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач — фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа — відповідач — місцезнаходження в Україні;

6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смер­ті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;

7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;

8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголо­шення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;

9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;

10) якщо справа проти громадянина України, який за кордо­ном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;

11) в інших випадках, визначених законом України та між­народним договором України.

Зазначені правила і підстави визначення підсудності судам України справ з іноземним елементом за законодавством України застосовуються в усіх випадках, якщо міжнародними договорами України не встановлені інші правила.

Правила про розмежування підсудності містяться передусім у двосторонніх договорах України, а також у конвенціях за участю України, наприклад у ст. 27 Договору між Україною і Литовською Республікою, в ст. ст. 22, 23, 26 Договору між Ук­раїною і Республікою Польща, в ст. 20 Договору між Україною і Республікою Куба тощо.

Водночас ст. 77 Закону «Про міжнародне приватне право» визначає, що підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом:

1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться

на території України;

2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні;

3) якщо у справі про спадщину спадкодавець — громадянин України і мав в ній місце проживання;

4) якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні;

5) якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців;

6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України;

7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України;

8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні;

9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України;

10) в інших випадках, визначених законами України.

§ 3. Судові доручення та надання правової допомоги у справах за участю іноземних осіб

У ході провадження у цивільних справах з іноземним елемен­том у судів може виникнути необхідність вчинення процесуальних дій за межами території своєї держави, зокрема потреба допитати сторону, свідка, вручити повістки особам, які проживають за кордоном, тощо. Тому, оскільки суд може діяти лише на тери­торії своєї держави, вчинення подібного роду процесуальних дій можливе лише шляхом його звернення за сприянням до судових та компетентних органів іншої держави. Таке звернення про на­дання правової допомоги називається судовим дорученням.

У теорії міжнародного цивільного процесу судове доручення визначається як звернення суду однієї держави до суду іншої держави з проханням про виконання на п території процесуаль­них дій, спрямованих на допит свідків, вручення позовної заяви, повістки про виклик до суду, про встановлення місця проживання відповідача тощо.

Процесуальний порядок виконання судових доручень іно­земних судів судами України регулюється нормами ч. 1 і ч. 2 ст. 415 ЦПК.

Суди України виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свід­ків, проведення експертизи і огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли: 1) виконання доручення порушувало б суверені­тет України або загрожувало б національній безпеці України; 2) виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду;

Виконання доручень іноземних судів про вчинення окремих процесуальних дій проводиться на підставі законів України. На прохання іноземного суду під час виконання доручення про­цесуальні дії можуть вчинятися із застосуванням права іншої держави, якщо таке застосування не суперечить законодавству України та її публічному порядку.

У свою чергу суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок зносин судів України з іноземними судами регулюється законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 3 ст. 415 ЦПК).

На сьогодні окремі питання щодо виконання звернень судів України із судовими дорученнями до іноземних судів урегульовані нормами ч. 1 ст. 80 Закону «Про міжнародне приватне право».

Так, якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні до­казів, проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку, встановленому ЦПК або міжна­родним договором України.

Таким чином, норми права щодо виконання судових доручень містяться як у національному законодавстві, так і в міжнародних правових актах (конвенціях, двосторонніх договорах України).

Згідно із загальноприйнятим правилом доручення про надання правової допомоги реалізовуються методами процесуальних проце­дур країни місця виконання. Так, відповідно до ст. 14 Конвенції з питань цивільного процесу орган судової влади, який виконує судове доручення, застосовує у тому, що стосується формальнос­тей, яких належить дотримуватися, законодавство своєї країни.

Проте, якщо компетентний орган запитуючої сторони просить про дотримання особливої форми, таке прохання задовольняється за умови, що зазначена форма не суперечить законодавству тієї сторони, яка запитується.

Відповідно до ст. 9 зазначеної Конвенції судові доручення передаються консулом запитуючої держави органам влади, визна­ченим державою, яка запитується. Ці органи влади направляють консулу документ, що засвідчує виконання судового доручення або роз'яснює причини, з яких виконання його не могло відбу­тися. Усі труднощі, які можуть виникнути при такій передачі, вирішуються дипломатичним шляхом.

Кожна з договірних держав може заявити, повідомивши інші договірні держави, що вона не бажає, щоб судові доручення, що підлягають виконанню на її території, передавались їй дипло­матичним шляхом.

Крім того, питання щодо надання взаємної правової допомоги в межах СНД регулюються нормами Конвенції держав —членів СНД. Згідно з преамбулою Конвенції установи юстиції надають взаємну правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах. Обсяг правової допомоги у цивільних справах включає, зокрема, пересилання та видачу речових доказів, проведення ек­спертизи, допит сторін, свідків, експертів, вручення документів тощо (ст. б Конвенції).

За загальним правилом при наданні правової допомоги суди держав —учасниць Конвенції контактують між собою через свої центральні установи юстиції (ст. 5 Конвенції). Певні вимоги ст. 7 Конвенції установлені до змісту і форми доручення про надання правової допомоги. У дорученні повинні бути зазначені:

1) найменування установи, яка запитується;

2) найменування запитуючої установи;

3) назва справи, щодо якої запитується правова допомога;

4) імена та прізвища сторін, свідків або потерпілих, їх місце проживання або місце перебування, громадянство; для юридич­них осіб — їх найменування і місцезнаходження;

5) за наявності представників вище перелічених осіб — їх імена, прізвища та адреси;

6) зміст доручення, а також інші відомості, необхідні для його виконання.

Доручення має бути підписане і скріплене печаткою запиту­ючої установи.

Відповідно до ст. 14 Конвенції орган судової влади, що ви­конує судове доручення, застосовує законодавство своєї країни, однак у разі, якщо від іноземного суду, що направив доручення (запитуючої держави), надійде прохання про застосування при виконанні доручення процесуальних норм його держави, то такі норми можуть бути застосовані, якщо вони не суперечать зако­нодавству держави, яка запитується.

Аналогічне правило міститься в ст. 9 Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах1, а також у ряді двосторонніх угод, укладених Україною з інозем­ними державами.

Особливі правила встановлені в ч. 2 ст. 80 Закону "Про міжнародне приватне право» стосовно виконання доручень судів України щодо вручення документів громадянам України, які пос­тійно проживають за кордоном, або одержання від них доказів на території іноземної держави. Такі доручення можуть бути виконані або консульською посадовою особою України відповідно до міжнародних договорів України, або в іншому порядку, що не суперечить законодавству держави перебування.

За загальним правилом виконання судового рішення на тери­торії іноземної держави не дає підстав для стягнення будь-яких зборів або платежів із запитуючої держави за винятком випадків, коли вимагається дотримання особливої форми виконання певних процесуальних дій, пов'язаних із додатковими витратами. У тако­му разі сторона, що запитується, може вимагати відшкодування процесуальних витрат.

Так, у ч. 2 ст. 16 Конвенції з питань цивільного процесу міс­титься правило, згідно з яким за відсутності угоди, яка передба­чає інший порядок, держава, що запитується, має право вимагати від запитуючої держави відшкодування сум, виплачених свідкам, експертам, а також судових витрат, пов'язаних із застосуванням примусових заходів за вказівкою судового виконавця, якщо свідки не з'являться до суду добровільно, а також витрат, що можуть виникнути в зв'язку із застосуванням особливої форми, передбаченої ч. 2 ст. 14 Конвенції.

Отже, в кожному конкретному випадку виникнення необхід­ності виконання судом України судового доручення іноземного судового органу або направлення загальним судом України судового доручення судовому органу іноземної держави треба звертатися до норм міжнародно-правових актів (конвенцій, до­говорів, угод), суб'єктом яких є держава Україна.

 

Глава 27



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.233.242.204 (0.045 с.)