Глава 20 Заочний розгляд справи



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Глава 20 Заочний розгляд справи



ЦПК 2004 р. ввів новий інститут заочного розгляду справ (глава 8 розділу III).

Поновлення інституту заочного розгляду справ, регламенту­вання якого містилося в Статуті російського цивільного судо­чинства 1864 р., покликане сприяти підвищенню ефективності судового захисту, прискоренню вирішення спорів, спрощенню судочинства, підвищенню рівня відповідальності за дії (бездіяль­ність) сторін.

Для здійснення заочного розгляду справи необхідні такі умови:

1) неявка в судове засідання відповідача;

2) наявність у справі доказів, що підтверджують повідомлення відповідача належним чином про час і місце судового засідання;

3) неповідомлення відповідачем про причини неявки чи визнан­ня судом зазначених відповідачем причин неявки неповажними;

4) наявність у справі доказів;

5) відсутність заперечень з боку позивача проти заочного розгляду справи (ч. 1 ст. 224 ЦПК).

У разі участі у справі кількох відповідачів (ч. 1 ст. 32 ЦПК) заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів (ч. 2 ст. 224 ЦПК).

Частина 3 ст. 224 передбачає право позивача, рсалізуючи принцип диспозитивності, змінити розмір позовних вимог, пред­мет або підстави позову. У такому разі суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про цс відповідача, адже відповідач був повідомлений лише про певні вимоги, проти яких лише і захищався.

При розгляді справи у заочному порядку суд може досліджу­вати докази, враховувати заяви і клопотання сторін і ухвалювати рішення. Розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за загальними правилами з урахуванням норм глави 8 розділу III

Стаття 226 ЦПК ввела новий процесуальний інститут заочне рішення. Заочним називається рішення суду, яке прийняте .за відсутності відповідача (заочно) і зберігає всі ознаки судового рішення, прийнятого в звичайному провадженні.

Заочне рішення повинно бути законним і обґрунтованим (ст. 213 ЦПК) та має містити вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини.

Суд зобов'язаний відповідачам, які не з'явилися в судове засі­дання, направити рекомендованим листом із повідомленням копію заочного рішення не пізніше 5 днів з дня його проголошення (ст 227 ЦПК). Перебіг цього строку починається з наступного дня після проголошення заочного рішення (ст. 69 ЦПК).

Відповідач може протягом 10 днів з дня отримання копії заоч­ного рішення подати до суду, що ухвалив це рішення, письмову заяву про його перегляд (ч. ч. 1, 2 ст. 228 ЦПК).

Заява про перегляд заочного рішення повинна бути подана в письмовій формі (ч. 1 ст. 229 ЦПК). У заяві повинні бути за­значені найменування суду, який ухвалив заочне рішення, ім'я (найменування) відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв'язку.

Важливою частиною заяви про перегляд заочного рішення є аргументація поважності причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду та подання відповідних доказів.

Також відповідач має послатися на докази, якими обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача.

У заяві вказується клопотання про перегляд заочного рішення.

Перелік поданих до заяви матеріалів також є обов'язковою частиною заяви (ч. 2 ст. 229 ЦПК).

Заява про перегляд заочного рішення підписується відпові­дачем або його представником (ч. З ст. 229 ЦПК).

Заява про перегляд заочного рішення подається разом з її копіями за кількістю осіб, які беруть участь у справі, та копіями доданих до неї матеріалів (ч. 4 ст. 229 ЦПК).

До заяви про перегляд заочного рішення, поданої представ­ником відповідача, додається довіреність або інший документ, який підтверджує його повноваження (ч. 5 ст. 229 ЦПК).

За подання заяви про перегляд заочного рішення судовий збір не сплачується, що скорочує витрати щодо перегляду рішення (ч. 6 ст. 229 ЦПК).

Недотримання відповідачем вимог щодо оформлення заяви про перегляд заочного рішення тягне залишення заяви без руху або повернення заяви (п. 7 ст. 229 ЦПК).

Прийнявши належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення, суд невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі. Одно­часно суд повідомляє особам, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви (ч. 1 ст. 230 ЦПК).

Законодавець установив 15-денний строк для розгляду заяви про перегляд заочного рішення. Цей строк обчислюється з дня надходження заяви до суду (ч. 2 ст. 230 ЦПК).

Заява про перегляд заочного рішення розглядається в су­довому засіданні. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце засідання, не перешкоджає розгляду заяви (ч. 1 ст. 231 ЦПК).

У призначений час головуючий відкриває судове засідання і з'ясовує, хто з осіб, які беруть участь у справі, з'явився, вста­новлює їх особу, перевіряє повноваження представників, після чого повідомляє зміст заяви і з'ясовує думку сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо вимог про перегляд заочної рішення (ч. 2 ст. 231 ЦПК).

Частина 3 ст. 231 ЦПК містить вичерпний перелік повноважень суду, який розглядає заяву про перегляд судового рішення.

Суд може своєю ухвалою залишити заяву без задоволення, отже, заочне рішення не підлягає скасуванню. Це можливо у разі, якщо суд визнає доводи, наведені в заяві, неповажними.

Суд, розглянувши заяву про перегляд заочного рішення, може постановити ухвалу про скасування заочного рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ч. 1 ст. 292 ЦПК. У цьому разі строк, протягом якого розглядалася заява, не включається до строку на апеляційне оскарження рішення (ч. 4 ст. 231 ЦПК).

Частина 1 ст. 232 ЦПК наводить перелік підстав, за наявності яких заочне рішення підлягає скасуванню. По-перше, відповідач має довести поважність причин його неявки та неповідомлення про ці причини суду. По-друге, відповідач має надати суду до­кази, які мають істотне значення для правильного вирішення справи. Обидві ці умови повинні бути дотримані одночасно.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку. Повторне заочне рішення позивач та відповідач можуть оскаржити в загальному порядку (ч. ч. 2, 3 ст. 232 ЦПК).

Заочне рішення набирає законної сили відповідно до загаль­ного порядку (ч. 1 ст. 233 ЦПК).

Заочне рішення набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскаржен­ня, але апеляційна скарга не була подана в строк, встановлений ст. 294 ЦПК, заочне рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги заочне рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом (ч. 1 ст. 223 ЦПК).


 

Глава 21

Окреме провадження

§ 1. Загальні положення

ЦПК передбачено 3 види провадження, у порядку яких роз­глядаються і вирішуються цивільні справи. Одним із таких е окреме провадження.

У вітчизняному цивільному процесуальному законодавстві протягом більш ніж 100 років знаходила своє відображення конструкція кількох форм цивільного судочинства — так званий спірний або позовний і окремий порядок (форма) цивільного процесу, зумовлений необхідністю формулювання спеціальних процесуальних норм.

Деякі сучасні дослідники конструкцію форм судочинства пов'язують із традицією римського права, яка виокремлює спірне позовне провадження і бсзспірне (добровільне) і яка, на іх дум­ку, була відтворена цивільним процесуальним законодавством сучасних держав1.

Як показує законотворча практика, така конструкція цивільно­го процесу набула аксіоматичного характеру й у процесуальному законодавстві радянського періоду, і нині, після прийняття нового ЦПК та розширення категорій справ окремого провадження, сумніву не піддається.

На відміну від ЦПК 1963 р. у чинному Кодексі законодавець дає поняття окремого провадження, яке розкриває його природу та суть на законодавчому рівні. Раніше поняття окремого прова­дження тлумачилось винятково доктринальним способом.

Так, відповідно до ЦПК окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч. 1 ст. 234).

Законодавець у новому ЦПК порівняно з ЦПК 1963 р. інакше підійшов до категорії справ, що підлягають розгляду в порядку окремого провадження, розширивши їх коло, а крім того, вка­зав, що у випадках, передбачених законом, у порядку окремого провадження можуть розглядатися й інші справи. Раніше ЦПК містив виключний перелік справ, які підлягали розгляду судами в окремому провадженні. Розширивши перелік справ, що підля­гають розгляду в порядку окремого провадження, виключивши із нього категорії справ щодо встановлення неправильності запису

в актах цивільного стану та щодо оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні, які за своєю природою не можуть бути віднесені до окремого провадження.

У порядку окремого провадження розглядаються справи про:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

4) усиновлення;

5) встановлення фактів, що мають юридичне значення;

6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі;

7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну влас­ність;

8) визнання спадщини відумерлою;

9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому по­рядку;

10) обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

Крім того, такі категорії справ, як справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розірвання, про вста­новлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші також можуть бути розглянуті в окремому провадженні (ч. ч. 2, 3 ст. 234 ЦПК).

Проте варто звернути увагу на тс, що справи про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя не завжди можуть розглядатися в окремому провадженні.

У ст. 109 СК передбачено можливість подружжя, яке має дітей, подати до суду заяву про розірвання шлюбу і розгляд справи в окремому провадженні лише за наявності письмового договору про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Стаття 110 СК передбачає можливість звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу одного з подружжя. У такому разі втрачається можливість «полегшеного» способу розірвання шлюбу в порядку окремого провадження. Такі справи підлягають розгляду в загальному порядку.

Таким же чином розглядаються судами справи про встанов­лення режиму окремого проживання подружжя (сепарація), передбаченого законом (ст. 119 СК). У разі, якщо між под­ружжям немає будь-яких спорів щодо окремого проживання, то такі справи розглядаються в порядку окремого провадження, а за наявності спору між подружжям щодо окремого проживання чоловік або дружина можуть звернутися до суду в загальному порядку — з позовом. Порядок розгляду вказаної категорії справ у позовному або окремому провадженні має суттєве значення, оскільки встановлення режиму окремого проживання подружжя породжує серйозні правові наслідки, обумовлені ст. 120 СК: майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважа­тиметься набутим у шлюбі, дитина, народжена дружиною після спливу 10 місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка; дружина, чоловік можуть усиновлювати дитину без згоди другого з подружжя.

Справи окремого провадження можна охарактеризувати тим, що предметом судового розгляду в основному є інтереси заявни­ків, що охороняються законом.

При цьому інтерес, що охороняється законом — це самостій­ний предмет захисту в справах окремого провадження, який є складовою частиною права і має місце в окремому провадженні внаслідок відсутності в справі сторін із протилежними юридич­ними інтересами.

Розгляд матеріально-правового спору в них виключається, ос­кільки це суперечить природі цього виду цивільного судочинства, в якому суд лише підтверджує наявність або відсутність фактів, з якими пов'язана реалізація суб'єктивного права.

Однак у справах окремого провадження можливий спір про факт, що вимагає судового підтвердження, оскільки не завжди встановлювані судом факти є очевидними і щодо їх існування є суперечливі міркування. В усіх таких випадках суд повинен пе­реконатися в існуванні чи не існуванні фактів шляхом перевірки та співставлення наявних доказів, з'ясування суперечностей в міркуваннях заінтересованих осіб. Тому спір про факт у окре­мому провадженні можливий, а наявність чи відсутність факту мають бути встановлені судом, якщо спір про факт не перейшов у спір про право.

Аксіомою для справ окремого провадження є те, що при їх розгляді, якщо виникає спір про право, який вирішується в по­рядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК). Дійсно, для категорій справ окремого провадження, закріп­лених у ЦПК, характерною є безспірність предмета судового розгляду. Якщо в позовному провадженні розглядаються і ви­рішуються спірні цивільні правовідносини, то в окремому провадженні, як правило, розглядаються безспірні правовідносини. Спірність або безспірність права, що підлягає судовому захисту, ще в своїй допроцесуальній стадії є об'єктивно існуючими чинни­ками, які, набуваючи процесуальної якості, визначають спірний чи безспірний характер процесуальної форми.

Необхідно також зазначити, що позовне і окреме проваджен­ня в цивільному процесі мають різну мсту. Метою позовного провадження є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів. Метою окремого провадження може бути як охорона інтересів заявника та заінтересованих осіб, так і захист прав заінтересованої особи (наприклад, у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фі­зичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, а також про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (глави 2 і 3 розділу IV ЦПК).

Виходячи з принципів цивільного процесуального права, такі принципи, як диспозитивність, безпосередність, усність, гласність судового процесу та його повна фіксація технічними засобами, а також інші застосовуються в окремому провадженні. Згідно з ч. 3 ст. 235 ЦПК положення щодо змагальності та меж судового розгляду у справах окремого провадження не застосовуються.

Із цим положенням погодитись не можна, оскільки принцип змагальності може й повинен мати місце при розгляді судами таких категорій справ, як визнання особи обмежено дієздат­ною або недієздатною, надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності, встановлення факту каліцтва, якщо це необхідно для призначення пенсії або отримання допомоги за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, оскільки залучені до участі в справі заінтересовані особи мо­жуть спростовувати факт обмеженої дієздатності, каліцтва тощо залежно від категорії справи.

Справи окремого провадження розглядаються судами з дотри­манням загальних правил, передбачених ЦПК. При цьому треба зазначити, що особливості розгляду справ окремого провадження встановлюються конкретно для кожної категорії справ, а також загальними положеннями, встановленими розділом IV ЦПК.

Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і зако­нами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи. Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі — заявника та заінтересованої особи, встановлені ст. 27, а також ч. 5 ст. 31 ЦПК, де зазначено, що заявник та заінтере­совані особи у справах окремого провадження мають права і обов'язки сторін, за винятками, встановленими у розділі IV ЦПК.

Сирави оремого провадження проходять ті самі стадії цивіль­ного процесу, що й справи позовного провадження: відкриття про­вадження у справі, проведення попереднього судового засідання,

судовий розгляд тощо. Але незважаючи на загальний порядок, справи окремого провадження доповнюються певними процесу­альними діями, віднесеними до тієї чи іншої категорії справ.

На справи окремого провадження поширюються загальні правила доказування, фіксації судового процесу технічними засобами, ухвалення судових рішень тощо.

Так як в окремому провадженні відсутній спір про право, то у справах окремого провадження немає сторін (позивача і відповідача), а також третіх осіб.

Справи окремого провадження порушуються заявниками, а в їх розгляді в суді можуть брати участь заінтересовані особи. Тому в окремому провадженні не застосовуються такі інститу­ти, як зміна позивачем позову, визнання позову відповідачем, забезпечення позову, мирова угода, передача справи на розгляд третейського суду, але відмова від заяви можлива.

Суттєві особливості є і на стадії попереднього розгляду справ окремого провадження. Окремі категорії справ можуть порушу­ватися лише за заявами осіб, указаних у законі.

Так, справа про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути порушена за заявою членів її сім'ї, органів опіки та піклування, наркологічного або психіатричного закладу (ч. 1 ст. 237 ЦПК). Справи про обмеження права неповнолітньої осо­би самостійно розпоряджатись своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права порушуються за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 237 ЦПК).

Справа про визнання фізичної особи недієздатною може бути порушена за заявою членів її сім'ї, близьких родичів, незалеж­но від їх спільного проживання, органів опіки та піклування, психіатричного закладу (ч. 3 ст. 237 ЦПК).

Деякі справи порушуються лише в тому випадку, якщо за­явник укаже мету порушення справи. Наприклад, у заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою повинно бути зазначено, для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або ого­лосити її померлою (ст. 247 ЦПК). У заяві про встановлення фактів, що мають юридичне значення, повинно бути зазначено, який факт заявник просить встановити та з якою метою (п. 1 ч. 1 ст. 258 ЦПК).

Суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин у окре­мому провадженні є суд, особи, які беруть участь у справі, інші учасники цивільного процесу. Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати лише між носіями цивільних процесуальних прав і обов'язків у процесі здійснення правосуддя у цивільних справах.

Обов'язковим суб'єктом є суд незалежно від виду цивільного судочинства.

Особами, які беруть участь у справі, в справах окремого провадження є заявники та заінтересовані особи.

 

Заявником вважається особа, в інтересах якої порушується справа в судді про встановлення якої-небудь обставини, необ­хідної для здійснення цією особою суб'єктивних майнових або особистих немайнових прав. Заявник сам може подати заяву для порушення справи в суді або в його інтересах справа окремого провадження може порушуватись на вимогу прокурора, органу державної влади, органу місцевого самоврядування та особи, якій законом надано право захищати права, свободи, інтереси Інших осіб. Коло заявників, як правило, визначається нормами цивільного процесуального законодавства, які регулюють поря­док розгляду конкретних категорій справ окремого провадження, або нормами матеріального права, які визначають можливість звернення до суду певних органів.

До заінтересованих осіб ЦПК відносить осіб, які беруть участь у справі й мають у ній юридичну заінтересованість. Коло заін­тересованих осіб визначається взаємостосунками із заявником у зв'язку з обставинами, які підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права та обов'язки. Участь у справі цих осіб зу­мовлена тим, що з встановленням певних обставин заявник може реалізувати своє право в матеріальних правовідносинах, у яких беруть участь і заінтересовані особи. Для цих осіб характерно те, що їх суб'єктивні права та обов'язки мають юридичний зв'язок із.суб'єктивними правами та обов'язками заявників.

Іншими учасниками цивільного процесу є секретар судового засідання, судовий розпорядник, експерт, спеціаліст, свідки, перекладач та особи, які надають правову допомогу при розгляді справи(§ 2 глави 4 розділу І ЦПК).

Однією з новел ЦПК є розгляд деяких категорій справ окре­мого Провадження одним суддею і двома народними засідателями. До таких належать справи: про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, про визнання фізичної особи недієздатною і по­новлення цивільної Дієздатності фізичної особи, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; про усиновлення; про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; про обов'язкову госпіталізацію до про­титуберкульозного закладу. Законодавець, вводячи інститут народних засідателів у цивільному процесі, виходив зі ст. 124 Конституції, в якій зазначено, що народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

§ 2. Розгляд судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи

Цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійсню­вати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30 ЦК).

ЦК установлює 3 види дієздатності: часткову, неповну, повну (ст. ст. 31, 32, 34).

Частковою цивільною дієздатністю володіють фізичні особи, які не досягли 14 років, неповною цивільною дієздатністю — фі­зичні особи у віці від 14 до 18 років. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла повноліття — 18 років. У певних випадках повної дієздатності може набувати особа, яка не до­сягла 18-річного віку. Відповідно до ст. 34 ЦК у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Та­кож фізична особа набуває повної цивільної дієздатності, якщо вона досягла 16 років і працює за трудовим договором або бажає займатися підприємницькою діяльністю — з моменту державної реєстрації її як підприємця, або записана матір'ю або батьком дитини (ст. 35 ЦК).

Фізична особа, яка набула повної цивільної дієздатності у встановленому ЦК і ЦПК порядку, може бути в ній обмежена або визнана недієздатною.

Відповідно до ст. 36 ЦК законодавець по-новому підійшов до обмеження цивільної дієздатності фізичної особи порівняно з ЦК 1963 р., а саме: якщо особа страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними або якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне ста­новище — суд може обмежити її цивільну дієздатність.

Відповідно до ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Глава 2 розділу IV ЦПК визначає процесуальний порядок розгляду таких справ. Вона передбачає гарантії від незаконно­го і необгрунтованого обмеження правових свобод громадян і регулює розгляд справ про обмеження цивільної дієздатності фізичних осіб, у тому числі неповнолітніх осіб, про визнання фізичної особи недієздатною, про поновлення цивільної дієздат­ності фізичної особи.

Згідно зі ст. 237 ЦПК справа про обмеження цивільної дієздат­ності особи може бути порушена за заявою членів її сім'ї, органу опіки та піклування, наркологічного або психіатричного закладу; про визнання фізичної особи недієздатною — за заявою членів її сім'ї, близьких родичів, незалежно від їх спільного проживання, органу опіки та піклування, наркологічного або психіатричного закладу; про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами

або позбавлення її цього права за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органу опіки та піклування.

У законі дано загальний перелік осіб, управомочених подавати заяви до суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання її недієздатною, і він потребує тлумачення сто­совно кожної категорії справ.

Членами сім'ї фізичної особи, щодо якої порушується справа про обмеження її дієздатності або визнання її недієздатною, згідно зі ст. 3 СК вважаються особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Однак право на подання заяви у справах про обмеження дієздатності фізич­ної особи, яка страждає на психічний розлад або яка зловживає спиртними напоями, токсичними або наркотичними речовинами, мають лише ті члени сім'ї, які спільно проживають із цією особою і внаслідок зловживання нею спиртними напоями або наркотичними засобами опиняються в скрутному матеріальному становищі. Пра­цездатний подружжя, який проживає окремо, працездатні батьки або діти, які проживають окремо, не мають права на порушення справи, оскільки поведінка громадянина не може ставити їх у скрутне матеріальне становище. Відповідно до ч. 3 ст. 237 ЦПК спільне проживання не є обов'язковою умовою для звернення до суду із заявою про визнання особи недієздатною.

Право на порушення справи про визнання особи недієздатною внаслідок хронічного стійкого психічного розладу мають батьки, діти, один із подружжя незалежно від того, чи проживають вони спільно з цією особою і чи перебувають на її утриманні, а також інші родичі та непрацездатні утриманці, які проживають із нею однією сім'єю.

Справи про визнання фізичної особи обмежено дієздатною або недієздатною можуть порушуватися за заявою органу опіки та піклування, психіатричного закладу; за заявою наркологічного лікувального закладу можуть бути порушені справи про обме­ження цивільної дієздатності.

Якщо заяву подано іншими особами, суддя, керуючись п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК, має відмовити у відкритті провадження у справі.

Суб'єкти права подання до суду заяви про обмеження цивіль­ної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої осо­би, чи визнання її недієздатною подають заяву до суду за місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі, — за місцезнахо­дженням цього закладу (ст. 236 ЦПК).

У заяві, крім загальних реквізитів, передбачених ст. 119 ЦПК, мають бути викладені також інші обставини. Так, у заяві про, обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставинами, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими дохо­дами або позбавлення її цього права повинні бути викладені об­ставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього здійснення ним цього права.

У заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 238 ЦПК).

Підготовка до розгляду справ про визнання фізичної особи обмежено дієздатною полягає у витребуванні доказів і виявленні кола осіб, які повинні брати участь у справі. Повинні бути ви­явлені свідки, які можуть дати показання щодо поведінки цієї особи в побуті, громадських місцях, витребувані документи про дохід сім'ї та кількість її членів. Якщо є акти органів внутріш­ніх справ, а також інші матеріали, які підтверджують факти зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами та характеризують матеріальне становище сім'ї, то вони приєд­нуються до матеріалів цивільної справи.

Відповідно до ст. 239 ЦПК суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу. Про обов'язковість проведення експертизи при визнанні особи обмежено дієздатною в цивільному процесуальному законодавстві вказівки немає. Однак її проведення можливе і доцільне тоді, коли у суду є достатньо підстав за медичними даними вважати, що особа страждає на алкоголізм або наркоманію, і тому може бути порушене питання про її примусове лікування.

Достатніми даними про психічну хворобу вважаються до­кументи лікувальних закладів, які підтверджують наявність у громадянина цієї хвороби, перебування його на спеціальному обліку тощо. Неприпустиме призначення експертизи лише на підставі заяви про порушення справи без достатньо обґрунтованих припущень про наявність у громадянина психічної хвороби.

Пленум Верховного Суду України в п. 4 постанови від 28 бе­резня 1972 р. № 3 «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» вказав, які питання повинні бути поставлені суддею в ухвалі про призначення експертизи, а саме: чи страждає громадянин на психічну хворобу; чи усвідомлює він значення своїх дій і чи може керувати ними.

У виняткових випадках, якщо особа, щодо якої відкрито провадження у справі про обмеження її у цивільній дієздатності чи визнання її недієздатною явно ухиляється від проходження експертизи, вона за ухвалою суду може бути направлена на експертизу в примусовому порядку. Питання про призначення експертизи розглядається в судовому засіданні за обов'язкової участі лікаря-психіатра.

При підготовці до судового розгляду справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання її недієздат­ною суддя повинен виявити коло всіх заінтересованих осіб. Крім заявників, до участі у справі залучаються представники органу опіки та піклування і в першу чергу сама особа, щодо якої ви­рішується питання про обмеження її дієздатності чи визнання недієздатною. Однак питання про виклик такої особи до суду вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров'я (ст. 240 ЦК).

У ході судового розгляду справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи суд повинен установити, чи дійсно фізична особа зловживає спиртними напоями, токсичними або наркотичними речовинами і чи ставить вона в зв'язку із цим себе або свою сім'ю в скрутне матеріальне становище. Встановлення лише одного факту зловживання особою спиртними напоями, токсичними або наркотичними речовинами не повинно приво­дити до висновку про необхідність обмеження її в дієздатності. Обмеження цивільної дієздатності допускається лише в тому випадку, якщо внаслідок такого зловживання фізична особа ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне стано­вище (ч. 2 ст. 36 ЦК).

Скрутність матеріального становища сім'ї визначається судом у кожному конкретному випадку. Якщо члени сім'ї мають само­стійний заробіток, то це не може бути безперечною підставою для відмови в обмеженні цивільної дієздатності фізичної особи. Члени сім'ї можуть бути змушені витрачати на її лікування та догляд кошти, що призводить до певних утруднень. У такому випадку особа може бути обмежена в дієздатності.

У ході судового розгляду справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнанні її недієздатною внаслідок психічного розладу суд повинен установити, чи дійсно особа страждає стійким або хронічним психічним розладом, чи усві­домлює вона значення своїх дій, чи може керувати ними.

У судовій практиці постало питання про можливість засто­сування щодо цієї категорії справ інституту заміни неналежної сторони належною.

ЦПК не встановлює можливості здійснити заміну неналеж­ного заявника належним, а лише передбачає можливість заміни неналежного відповідача (ст. 33). Тобто інститут заміни неналеж­ного заявника ЦПК не передбачений. Отже, суд, установивши в судовому засіданні, що заяву подано неналежним заявником, розглядає справу до кінця і відмовляє заявнику в задоволенні заявлених вимог як особі, яка не володіє правами та обов'язками у правовідносинах, що виникли.

Розглянувши справу про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною, суд ухвалює рішення. У резолютивній частині рішення про обмежен­ня цивільної дієздатності зазначається про визнання фізичної особи обмеженою із цивільній дієздатності або про відмову в задоволенні заявлених вимог.

У судовій практиці постало питання про тс, чи необхідно в резолютивній частині судового рішення вказувати, в чому конк­ретно має виявлятися обмеження цивільної дієздатності. В одному випадку рекомендується зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає обмеження дієздатності: у забороні вчинення правочинів щодо розпорядження майном, отримувати заробітну плату, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними. У іншому випадку такі зазначення навпаки приведуть до труднощів у виконанні рішення, і тому в резолютивній частині треба зазначити лише про обмеження фізичної особи в цивільній дієздатності.

Розглядати цс спірне питання можна з урахуванням вимог, які висуваються до судового рішення як до акта правосуддя у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи. Суть проблеми зводиться до правильного формування резолю­тивної частини рішення з урахуванням вимог щодо його ясності як самостійної вимоги наряду із законністю, обгрунтованістю, повнотою тощо. А крім цього має бути таким, що його можливо реально виконати.

З метою дотримання вимоги ясності судового рішення достат­ньо, як правило, навести формулу ст. 36 ЦК, яка розкриває зміст обмеження дієздатності. Водночас інколи необхідно конкрети­зувати обмеження щодо вчинення певних правочинів фізичною особою, обмеженою в цивільній дієздатності. Правові наслідки обмежено дієздатної особи встановлені ст. 37 ЦК.

Як відомо деякі правочини потребують нотаріального під­твердження та спеціальної реєстрації. Тому за наявності певних об'єктів власності у фізичної особи, обмеженої у дієздатності, в судовому рішенні необхідно зазначити про заборону вчиняти щодо них правочини без згоди піклувальника. Рішення в таких випадках має направлятися органам, управомоченим підтверд­жувати вчинення правочинів або здійснювати реєстрацію.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.215.79.116 (0.029 с.)