Цивільні процесуальні відносини



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Цивільні процесуальні відносини



 

§ 1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин

 

У процесі здійснення правосуддя у цивільних справах суд, особи, які беруть участь у справі, та інші учасники цивільного процесу здійснюють велику кількість різних процесуальних дій. Зміст дій вищевказаних суб'єктів, а також порядок їх здійснення регламен­товані нормами цивільного процесуального права, внаслідок чого ці відносини набувають форми правових. Таким чином, цивільні процесуальні правовідносини є засобом реалізації норм цивільного процесуального права, виражають динаміку цивільного процесу. Цим і обумовлена та увага, яка приділяється розробці теорії пра­вовідносин у науці цивільного процесуального права та значення, якого ця тема набуває у вивченні курсу цивільного процесу.

Для вивчення ефективності чинного законодавства не можна обійтися без аналізу теорії цивільних процесуальних правовід­носин, тісно пов'язаної з правотворчою та правозастосовною діяльністю. У процесі такого аналізу вивчаються конкретні правовідносини у їх співвідношенні з нормами права.

У науці цивільного процесуального права існують різні думки з приводу того, що слід розуміти під цивільними процесуальними правовідносинами.

Багато хто із процесуалістів, виходячи з того, що предметом регулювання норм цивільного процесуального права є суспільні відносини, вважає, що цивільні процесуальні правовідносини — це суспільні відносини, врегульовані нормами цивільного про­цесуального права.

Так, В. Мозолін зазначав, що внаслідок правового регулю­вання відбувається не «перетворення» одних відносин на інші, а виникають нові, такі, які раніше не існували, ідеологічні від­носини — правові, які не мають переваг щодо інших відносин, а лише закріплюють їх.

Порівняння означених підходів призводить до висновку, що в їх основу покладено різні погляди на питання про співвідношення правової норми, правових і суспільних відносин.

Проте, називаючи відносини правовими, ми перш за все даємо не змістовну, а функціональну характеристику відносин, тобто вказуємо, що на них мала вплив правова дія.

Це дозволяє констатувати, що цивільні процесуальні пра­вовідносини — цс суспільні відносини, які врегульовані нормами цивільного процесуального права.

Цивільно-процесуальні правовідносини, як і будь-які інші, фіксують коло осіб, на яких поширюється дія правових норм, і закріплюють конкретну поведінку осіб — учасників цивільного процесу, яка має бути чи може бути здійснена, а також права і обов'язки суб'єктів.

Варто звернути особливу увагу на таку конститутивну ознаку цивільних процесуальних відносин, як тс, що вони становлять собою індивідуалізований правовий зв'язок між суб'єктами пра­ва на основі норм права. Лише такою мірою, в якій відповідні особи виступають як носії суб'єктивних прав і обов'язків, вони відносяться до суду як учасники цивільних процесуальних пра­вовідносин.

У теорії цивільного процесуального права, крім поняття цивільних процесуальних правовідносин, довгий час дискутуєть­ся питання про те, скільки правовідносин виникає у конкретній цивільній справі. Дехто з процесуалістів вважає, що в цивільному процесі виникає одне єдине багатосуб'єктне цивільне процесуаль­не правовідношення, яке розвивається під час судової діяльності. Найбільш поширеною є думка, що в цивільному процесі виникає система правовідносин, яка складається з правовідношень «суд- позивач», « суд- відповідач» тощо, що правовідношень у справі стільки, скільки учасників процесу.

Цивільний процес не можна звести лише до цивільних проце­суальних правовідносин. Це - врегульована нормами цивільного процесуального прана діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників цивільного процесу щодо здійснення правосуддя у цивільних справах, у справах наказного й окремого провадження. Залежно від завдань суб'єкта й цивільних процесу­альних функцій, які ним виконуються, визначаються його проце­суальні права й обов'язки. Сторона взаємодіє із судом з приводу захисту свого права, прокурор — державного інтересу й інтересу окремих громадян, профспілки — громадського інтересу, свідок — із приводу відомих фактів, які необхідні суду для правильного вирішення справи, тощо. Процесуальному праву сторони відпові­дає обов'язок суду і навпаки. Аналогічно кореспондують права та обов'язки суду й прокурора, представника сторони й суду, суду й свідка. Між судом і кожним із цих суб'єктів виникають окремі самостійні цивільні процесуальні правовідносини. При цьому, виникаючи спершу між судом та особою, яка звернулася до суду з вимогою про захист оспорюваного права, вони стають юридичною основою для виникнення процесуальних правовід­носин між судом і відповідачем, судом і третьою особою, судом і свідком тощо. Виникаючи в суді першої інстанції, вони розви­ваються у процесі розгляду й вирішення справи та припиняються з ухваленням та проголошенням рішення. У тому разі, коли рішення суду оскаржується, на подальших стадіях цивільного судочинства виникають нові процесуальні правовідносини між особою, яка оскаржила рішення, судом апеляційної інстанції й судом касаційної інстанції.

Треба також зазначити, ідо цивільні процесуальні правовід­носини можуть виникнути й до відкриття провадження у справі. Так, у ч. ч. 3, 4 ст. 133 ЦПК передбачена можливість забезпечен­ня за заявою зацікавленої особи судом доказів до пред'явлення цією особою позову, а в ч. 4 ст. 151 ЦПК — можливість забез­печення позову до подання позовної заяви з метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності. Ці норми дають підстави стверджувати, що процесуальні правовідносини можуть як виникнути без Порушення цивільного процесу, так і припи­нитися без нього (скасування заходів забезпечення позову в разі неподання заявником позовної заяви — ч. 7 ст. 154 ЦПК).

У цивільному судочинстві закріплено дозвільний спосіб пра­вового регулювання відносин, тобто спосіб, за якого в цій сфері відносин дозволено лише те, що прямо закріплено нормативними актами. Водночас у цивільному процесі існує не лише дозвіль­ний спосіб правового регулювання відносин, а й застосовується спосіб дозволів (наприклад ст. 31 ЦПК), тобто для цивільного процесуального права характерний, як зазначалося, імперативно- диспозитивний метод правового регулювання.

Ці характеристики мають не лише значення теоретичних фор­мул, а й практичних аксіом, без яких неможливою є законність судової діяльності1. У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 грудня 1990 р. № 9 «Про практику застосування, судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» увага судів звертається на необхідність дотримання встановлених правил судочинства, розгляду кожної справи в точній відповідності з законом.

Отже, можна зробити висновок, що цивільні процесуальні відносини — це такі, що виникають на основі норм цивільного процесуального права, індивідуалізовані суспільні зв'язки між судом, що здійснює правосуддя, та учасниками цивільного процесу, які характеризуються наявністю юридичних прав і обов'язків, які забезпечують правильні й швидкі розгляд та вирішення цивільних справ.

Ще точніше сформулювати визначення цивільних процесу­альних правовідносин можна наступним чином: цивільні проце­суальні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного процесуального права суспільні відносини, що виникають між судом, особами, які беруть участь у справі, та іншими учасника­ми цивільного процесу в зв'язку з їх діяльністю із забезпечення правосуддя в цивільних справах, у справах наказного та окремого провадження.

Таким чином, цивільні процесуальні правовідносини характе­ризуються такими ознаками: виникають на основі норм цивіль­ного процесуального права внаслідок їх реалізації; існують між учасниками суспільних відносин — між судом та іншими учас­никами процесу в зв'язку зі здійсненням правосуддя у цивільних справах, у справах наказного й окремого провадження, юридич­но закріплюють взаємну поведінку вказаних суб'єктів через їх суб'єктивні цивільні процесуальні права та обов'язки; реалізація суб'єктивних цивільних прав і виконання суб'єктивних обов'язків забезпечується методами правового впливу — санкціями цивіль­ного процесуального права.

Крім того, цивільним процесуальним правовідносинам прита­манні такі особливості, як відносність, двосторонність, систем­ність та обов'язкова правова форма.

Процесуальні правовідносини є відносними, якщо за основу поділу береться спосіб конкретизації зобов'язаних осіб. У від­носних правовідносинах конкретно визначені як правомочні, так і зобов'язані суб'єкти.

Цивільні процесуальні правовідносини завжди виступають у правовій формі, поза якою існувати не можуть. Правова форма процесуальних відносин — не лише спосіб їх фіксації та за­кріплення, а й невід'ємна їх складова. Невід'ємність цивільних процесуальних правовідносин визначається тим, що будь-які з процесуальних відносин виникають із дій суду та осіб, які беруть участь у справі, що здійснюються за правилами процесуального закону. Кожна процесуальна дія особи, яка бере участь у справі, має бути дозволена законом. Дія чи бездіяльність, не дозволені законом, породжують негативні правові наслідки для особи, яка їх вчинила. Так, якщо позивач відповідно до ухвали суду в установлений строк не виконає вимоги щодо дотримання форми та змісту позовної заяви і подання копій позовної заяви та доку­ментів, що до неї додаються, чи не сплатить судовий збір або не оплатить витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгля­ду справи, позовна заява вважається неподаною і повертається позивачу (ч. 2 ст. 121 ЦІ1К); або якщо заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга подані після закінчення встановлених строків, то вони залишаються без розгляду, якщо апеляційний су за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала (ч. 3 с. 294 ЦПК). Процесуальні дії тягнуть правові наслідки не лише для суду. а й впливають на процесуальне становище кожного учасника справи, їм обов'язково надається правова форма.

Наступною особливістю процесуальних правовідносин є їх системність. Цивільні процесуальні відносини складаються і видозмінюються піл час судової діяльності згідно з її стадіями, утворюючи систему.

Система цивільних правовідносин індивідуальна та самостійна для кожної справи. Вона перебуває в постійному русі залежно від ходу процесу, стадії провадження, кількості суб'єкті беруть участь у процесі.

Будь-яке окремо взяте процесуальне відношення — це елемент (складова) системи цивільних процесуальних відносин, які визначають розвиток процесуальних дій у процесі розгляду та вирішення цивільних справ.

Основою єдності системи цивільних процесуальних відносин є предмет судової діяльності — спірне матеріально-правове відношення. Матеріально-правове відношення визначає можливість та необхідність виникнення процесуального відношення (хоча й не кожного) та системи в цілому, адже процесуальне відношені виникає, як правило, в зв'язку з необхідністю вирішення цивільної справи, в основі якої лежить матеріальне правовідношення.

Система відносин — це самостійна група якісно однорідних суспільних відносин, що характеризуються неповторними індивідуальними ознаками.

Також треба відзначити той факт, що цивільні процесуальні правовідносини завжди є:

— двосторонніми, тобто у процесуальних правовідносинах обидві сторони мають права й обов'язки одна стосовно одної

- двосуб'єктними. На відміну від цивільного права, в якому відносини можуть бути й багатосуб'єктними (наприклад із договору страхування на користь третьої особи ст. 985 ЦК) у цивільному процесі правовідносини завжди складаються між двома суб'єктами: судом та іншими учасниками процесу.

Істотну допомогу в розумінні суті цивільних процесуальних правовідносин може надати їх порівняння з матеріальними правовідносинами, наприклад з цивільними. Загалом цивільні процесуальні правовідносини здійснюють суттєвий вплив на формування процесуальних інститутів (наприклад, цивільно- правовий режим деяких видів власності (нерухомості) обумовлює наявність у цивільному процесі таких інститутів, як виключна підсудність (ст. 114 ЦПК); припинення зобов'язання смертю фізичної особи за умови нерозривного зв'язку зобов'язання з особою померлого (ст. 608 ЦК) обумовлює наявність у ЦПК відповідної підстави для припинення провадження у справі (п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК). Проте між цивільними процесуальними й матеріальними правовідносинами є чимало відмінностей:

1. Як уже зазначалося, у цивільному процесі правовідносини завжди двосуб'єктні. Хоча дехто з учених не згоден із такою думкою, наводячи як аргумент інститут співучасті в цивільному процесі. Із таким доводом не можна погодитись, адже безпосе­редніх відносин між співучасниками не виникає.

Кожен із співпозивачів чи співвідповідачів діє в цивільному процесі самостійно (сг. 32 ЦПК). Цивільні процесуальні пра­вовідносини, як зазначалося, завжди є двосторонніми, тобто обидві сторони мають права й обов'язкам одна стосовно одної. У цивільному ж праві відносини можуть бути односторонні­ми — одна сторона має суб'єктивні права, які кореспондують обов'язкам іншої сторони, наприклад, зобов'язання із договору позички в тому випадку, коли він є реальним (ч. 1 ст. 827 ЦК), або з договору довічного утримання (догляду) (ст. 744 ЦК).

2. Цивільним правовідносинам притаманна така особливість, як рівність суб'єктів. У цивільних процесуальних правовідносинах може йтися тільки про рівність осіб, які беруть участь у справі, а не про рівність суду та інших учасників правовідносин.

3. Системність цивільних процесуальних правовідносин, про яку йшлося вище, не притаманна цивільним правовідносинам.

4. У цивільних процесуальних правовідносинах обов'язковим їх суб'єктом завжди є суд.

5. Цивільним правовідносинам можуть передувати фактичні відносини. Наприклад, відповідно до ст. 19 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення почесного звання "Мати-героїня" лише зареєстрований шлюб породжував права й обов'язки подружжя. Тому, якщо чоловік і жінка перебували у фактичних шлюбних відносинах, то між ними не виникали сімейні правовідносини. Це положення діяло до набрання чинності СК 1 січня 2004 р. Стали 74 СК поширила правовий режим спільної сумісної власності подружжя на майно, придбане фактичним подружжям за час спільного проживання, а ст. 91 СК поширила положення про взаємне утримання подружжя на фактичне подружжя, яке довгий час проживало однією сім'єю.

Таким чином, після набрання чинності СК відносини між чоло ком та жінкою, які не перебувають між собою в зареєстровано шлюбі, стали не лише фактичними, а й правовими.

Стаття 20 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 лип 1944 р. скасувала існуюче право звернення матері до суду позовом щодо встановлення батьківства й стягнення аліментів на утримання дитини, народженої від особи, з якою жінка перебуває в зареєстрованому шлюбі. Фактичний батько дитин що народилася після 8 липня 1944 р., міг перебувати з нею фактичних відносинах, піклуватися про неї, давати кошти на її утримання. Однак правових відносин між ними не існувало. І лише після набрання чинності Основами законодавства СРСР і союзних республік про шлюб і сім'ю з 1 жовтня 1968 р., ст. -16 якого передбачала можливість встановлення батьківства у разі наро ження дитини в незареєстрованому шлюбі як у реєстраційному так і в судовому порядку. Ст. 53 КпШС 1969 р., врегульовуючи це питання, відтворювала положення ст. 16 Основ законодавста СРСР і союзних республік про шлюб та сім'ю. Відносини між батьком та дитиною, народженою в незареєстрованому шлюбі могли бути не лише фактичними, а і юридичними.

§2. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідні певні передумови. До них, як правило, відносять 1) норми цивільного процесуального права; 2) процесуальна правоздатність; 3) юридичні процесуальні факти. Деякі автори виділяють ще наявність між суб'єктами цивільного процесу матеріальних правовідносин, а також підвідомчість справи суду. Однак, хоча вказані передумови і є обов'язковими для розгляду самої цивільної справи, у подальшому вони не завжди необхідні для виникнення процесуальних правовідносин. Наприклад, суд відмовив у прийнятті позовної заяви та у відкритті проваджені у справі з тих підстав, що справа непідвідомча суду в порядку цивільного судочинства (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК). У такому випадку на ухвалу суду про відмову у відкритті провадження у справі можна подати апеляційну скаргу (п. 4 ч. 1 ст. 293 ЦПК).

Норми цивільного процесуального права — це загальні правила поведінки, сформульовані як владні веління, спрямована на врегулювання відносин, які складаються у зв'язку зі здій­сненням правосуддя у цивільних справах. Норми цивільного процесуального права мають загальний характер, у них здобуває вияв загальний варіант взаємної поведінки суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу, який найповніше відповідає інтересам здійснення правосуддя. Вони визначають не лише права та обов'язки учасників цивільних процесуальних правовідносин, а й способи та порядок їх реалізації.

Цивільна процесуальна норма як загальне правило поведінки звернута до суду, до осіб, які беруть участь у справі, та до інших учасників процесу. Вона дозволяє окреслити межі поведінки не одного конкретного суб'єкта, а всіх, хто звертається до суду і стає учасником процесу.

Цивільні процесуальні норми, що виступають як передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин, мають такі специфічні ознаки: 1) встановлюються лише державою; 2) є загальнообов'язковими; 3) мають загальний характер; 4) регулю­ють суспільні відносини лише в галузі здійснення правосуддя у цивільних справах, у справах наказного і окремого проваджен­ня судом загальної юрисдикції; 5) забезпечуються можливістю застосування державного примусу і процесуальних заходів, не пов'язаних із державним примусом (наприклад скасування судом заходів забезпечення позову (ще недоданого) у разі несвоєчасного подання заявником відповідної позовної заяви — ч. 7 ст. 154 ЦПК); 6) мають за мету забезпечення правильного і своєчасного розгляду та вирішення цивільних справ, віднесених законом до відання суду загальної юрисдикції.

Положення про те, що норми цивільного процесуального права є передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідно­син, має глибокий практичний зміст. Для виникнення будь-якого цивільного процесуального правовідношення необхідна наявність норми права, яка передбачає дане правовідношення. Це випливає із закріпленого цивільним процесуальним законодавством дозвільного способу правового регулювання цивільних процесуальних відносин та має принципове значення для законності судової діяльності.

Передумовою виникнення цивільних процесуальних пра­вовідносин прийнято вважати процесуальну правоздатність або процесуальну правосуб'єктність.

Крім того, такими передумовами є юридичні факти. Юридич­ні факти — передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов'язують виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові на­слідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним

законодавством. Ці дії різноманітні й вчиняються в міру руху цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин (подання позовної за­яви, її прийняття суддею, вступ у справу третіх осіб, залучення до справи інших осіб, призначення експертизи, виклик до суду свідків, експертів, повідомлення зацікавлених осіб про день роз­гляду справи, відмова від позову, укладення сторонами мирової угоди тощо). Однак не всі процесуальні дії є юридичними фак­тами, наприклад самі показання свідків не є юридичним фактом, хоча є певною процесуальною дією свідка.

У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів відноситься і бездіяльність учасників цивільного процесу. Процесуальна бездіяльність — це невиконання процесуальних обов'язків суб'єктами цивільного процесуального права. Ре­зультатом невиконання передбачених законом процесуальних обов'язків є, як правило, заходи процесуального примусу, які мають у цивільному процесі обмежений характер, наприклад привід свідка (ст. 94 ЦПК). Однак бездіяльність сама не поро­джує процесуальне правовідношення, воно лише є підставою для вчинення дій учасниками процесу.

Юридичними фактами як передумовою виникнення, зміни і припинення процесуальних правовідносин є і події, але їх особливість полягає в тому, що події, як і бездіяльність, самі по собі не зумовлюють процесуальних наслідків, вони можуть бути елементами юридичного складу, який є підставою виникнення, зміни і припинення процесуальних правовідносин. Наприклад, факт смерті однієї зі сторін не може зумовити зупинення про­вадження у справі. Провадження у цивільних справах у такому випадку зупиняється внаслідок дії суду — ухвали про зупинення провадження у цивільній справі (ст. 201 ЦПК), тобто необхідний юридичний склад, елементами якого є смерть особи, можливість правонаступництва і відповідна ухвала суду.

Залежно від наявних умов, з якими законодавець пов'язує ті або інші юридичні наслідки, розрізняють прості та складні юридичні факти. Якщо юридичним фактом є одна умова, то це - простий юридичний факт: наприклад залучення судом належного відповідача або іншого співвідповідача (ст. 33 ЦПК), виклик свідків та інших осіб (ст. 74 ЦПК) та інші. Але найчастіше в цивільному процесі зустрічаються складні юридичні факти. Для відкриття провадження у справі та виникнення правовідносин, наприклад між позивачем і судом першої інстанції, необхідно вчинити дві дії: позивач має пред'явити позовну заяву, а суддя - прийняти її до провадження. Такий юридичний факт прийнято називати юридичним складом. Причому такі дії (бездіяльність) у складних юридичних фактах (юридичних складах), як правило, вчиняються у суворо визначеному порядку.

У юридичних складах із таким послідовним накопиченням фактів останнім, «завершальним» фактом завжди є факт-дія. У ряду фактів у складах указаного кшталту факт-подія не може бути завершальним фактом, після нього завжди має йти факт-дія. Це — особливість юридичних складів у цивільних процесуальних правовідносинах.

Зрештою, для юридичних процесуальних фактів характерне те, що закон у деяких випадках передбачає форму здійснення тієї чи іншої дії, а також її документальне оформлення. У цьо­му випадку вимога щодо форми, документального оформлення. Якщо вказані вимоги не виконуються, то передбачені законом процесуальні наслідки не настають.

На думку деяких авторів, крім передумов, для виникнення процесуальних правовідносин необхідні підстави і привід. Під під­ставами розуміють факти, через які виникає процес (пред'явлення позову, подання заяви чи скарги залежно від виду провадження). Під приводом розуміють необхідність захисту порушених, невизна­них або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у справах позовного провадження і необхідність встановлення наявності чи відсутності певних обставин — юридичних фактів у справах окремого про­вадження. Проте, хоча вищезазначені ознаки виникнення процесу­альних правовідносин і є обов'язковими в деяких випадках, для більшості процесуальних правовідносин їх не вимагається. Крім того, необхідність захисту порушених, невизнаних або оспорюва­них прав, свобод чи інтересів є не приводом, а загальним об'єктом цивільних процесуальних правовідносин (ст. 1 ЦПК).

§ 3. Зміст цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні права суб'єктів правовідносин та про­цесуальні дії з приводу їх реалізації становлять зміст цивільних процесуальних правовідносин. Але це положення не є безспірним. У науці побутує думка, що змістом процесуальних правовідносин є лише права та обов'язки його суб'єктів. Існує також думка, що зміст правовідносин становлять процесуальні дії, а процесуальні права і обов'язки — форму правовідносин.

До змісту цивільних процесуальних правовідносин входить разом із суб'єктивними правами та обов'язками суб'єктів і їх поведінка тобто процесуальні дії, які існують не самі по собі, а є засобом реалізації суб'єктами своєї волі, пов'язані зі здійсненням суб'єктивних прав і обов'язків. Від дій суб'єктів залежить виникнення та розвиток самих відносин. Так, відповідно до ст. 3 ЦПК кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Обов'язок суду приступити до розгляду справи (здійснити захист цивільного права) виникає після того, як така зацікавлена особа подасть до суду заяву (кріп випадків звернення до суду із заявою про забезпечення доказів чи і заявою про забезпечення позову до пред'явлення позову в порядку передбаченому ст. 133 та ст. 151 ЦПК). Отже, право зацікавлено особи на звернення до суду за захистом реалізується шляхом подання до суду заяви (вчиненням процесуальної дії). Цьому праві відповідає обов'язок суду прийняти чи не прийняти (вчинити процесуальну дію) справу до розгляду. Між судом і зацікавленою особою виникає цивільне процесуальне правовідношення, і суб'єкті можуть реалізувати його в ході процесуальних дій, встановлених ЦПК, реалізовуючи свої процесуальні права та обов'язки.

Таким чином, лише сукупність процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій щодо їх реалізації зацікавленої особи | суду можуть бути змістом цивільних процесуальних правовідносин. ЦПК регулює волю суб'єктів цивільного процесуального права (цивільні процесуальні права і обов'язки) та їх дії. Дія є засобом реалізації волі, а тому лише разом із суб'єктивними процесуальними правами та обов'язками вони можуть входити до змісту правовідносин. У зв'язку із цим цивільні процесуальні правовідносини є формою (способом, методом) здійснення учасниками процесу суб'єктивних прав і обов'язків, а самі права та обов'язки ніяк не можуть бути формою правовідносин, бо вони разом із процесуальними діями становлять їх зміст.

§ 4. Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин

Суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин є суд всі особи, які беруть участь у цивільному процесі. Такими особами крім суду, можуть бути фізичні та юридичні особи, держав; Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування іноземці та особи без громадянства, іноземні держави.

Відповідно до норм ЦПК слід розрізняти основні групи суб'єктів цивільного процесуального права:

а) суд;

б) особи, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК):

в) Інші учасники цивільного процесу (ст. 47 ЦПК).

Деякі автори не всіх суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин визнають учасниками цивільного процесу. Так, М. Гурвіч виключав свідків, експертів і перекладачів із числа учас­ників процесу. Він вважав, що суб'єкти цивільного процесу — це ті особи, чиї права і законні інтереси суд покликаний захищати в певному процесі, а також ті організації, посадові особи та окремі громадяни, які беруть участь у процесі від свого імені для захисту прав та інтересів інших осіб. Погодитися з такою думкою навряд чи можна. Як слушно зазначає М. Мельников, свідків, експертів і перекладачів не можна виключити зі складу учасників цивільного процесу, отже, вони виконують у ньому певні функції, мають ряд процесуальних прав і обов'язків та перебувають у процесуальних відносинах із судом. Наведене твердження М. Гурвіча не відпові­дає положенню ст. 47 ЦПК, яка свідків, експертів і перекладачів відносить до осіб, які є іншими учасниками цивільного процесу.

Фізичні особи — учасники цивільних процесуальних правовід­носин повинні мати цивільну процесуальну правоздатність. Інші ж учасники цивільних процесуальних правовідносин за винятком свідків повинні мати не лише цивільну процесуальну правоздат­ність, а й цивільну процесуальну дієздатність. Під цивільною процесуальною правоздатністю треба розуміти здатність особи мати цивільні процесуальні права і обов'язки (ст. 28 ЦПК).

Цивільна процесуальна дієздатність — це здатність особи особисто здійснювати цивільні процесуальні права і виконувати обов'язки в суді (ч. 1 ст. 29 ЦПК). У фізичних осіб у повному обсязі вона виникає з моменту досягнення повноліття, тобто з 18 років. У інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин — суду, осіб, які беруть участь у справі, юридичних осіб, прокурора, ор­ганів державної влади та місцевого самоврядування — цивільна процесуальна правоздатність і цивільна процесуальна дієздатність виникають одночасно з моменту створення відповідної юридичної особи (ст. 80 ЦК) або з моменту призначення прокурора або іншої особи на посаду. У інших учасників цивільного процесу (ст. 47 ЦПК) цивільна процесуальна правоздатність і цивільна процесу­альна дієздатність виникають одночасно за винятком свідків.

Цивільна процесуальна правоздатність так само, як і цивільна матеріальна правоздатність, виникає у фізичних осіб з моменту народження і припиняється в момент смерті (ст. 25 ЦК). Цивіль­на процесуальна дієздатність у повному обсязі, як зазначалося, виникає у фізичних осіб по досягненні повноліття, тобто 18 років (ч. 1 ст. 29 ЦПК). Відповідно до ч. 3 ст. 29 ЦПК у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

Таке саме положення щодо цивільної матеріальної дієздатності передбачено у ч. 2 ст. 34 ЦК. В Україні шлюбний вік для чоловіків - 18 років, для жінок - 17 (ст. 22 СК). Згідно зі ст. 23 СК за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй м оже бути надане право на шлюб, якщо буде встановлено, що це повідає її інтересам (вагітність, народження дитини тощо). У розірвання шлюбу особа, яка набула дієздатності в повному обсязі навіть у тому разі, якщо вона до моменту розлучення не досягла повноліття. Цивільної процесуальної дієздатності набуває та неповнолітня особа, якій надана повна цивільна дієздатність. Підстави для дострокового набуття повної цивільної дієздатності передбачені в ч. 2 ст. 34 ЦК та в ст. 35 ЦК. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, записаній батьком чи матір'ю дитини. Повна цивільна дієздатність може бути також надана фізичній особі, яка досягла 16 років, бажає займатися підприємницькою діяльністю. У такому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності, а отже і повної цивільної процесуальної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Цивільна процесуальна правоздатність, як зазначалося, — здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки. Існування правоздатності означає наявність певного правового зв'язку і державою та особою (держава визнає за особою правоздатність і гарантує її). Правоздатність треба відрізняти від суб'єктивного процесуального права. Цивільна процесуальна правоздатність суб'єктів цивільного процесуального права завжди є. Конкретне цивільне процесуальне право у них може бути відсутнім. Правоздатність — це загальна передумова, на основі якої у особи за наявності певних юридичних фактів виникає певне суб'єктивне процесуальне право. Так, згідно зі ст. 55 Конституції особа має право на судовий захист. Це право є елементом процесуальної правоздатності. Суб'єктивне процесуальне право у особи виникає, коли на основі цього елемента процесуальної правоздатності особа звернеться до суду з позовною заявою (у позовному провадженні — ст. 119 ЦП із заявою про видачу судового наказу (у наказному провадженні ст. 98 ЦПК) або із заявою (у справах окремого провадження розділ IV ЦПК). У разі звернення особи до суду із дотримання правил, передбачених ЦПК, її суб'єктивному процесуальному пр праву відповідатиме обов'язок суду розглянути її вимоги. Викладеного поняття правоздатності дотримується більшістю авторів в юридичній літературі. Інше розуміння цивільної процесуальної правоздатності пропонує М. Штефан. Він вваж що цивільна процесуальна правоздатність є не передумовою суб'єктивних прав, а входить до їх складу. Однак він сам собі суперечить, так як водночас стверджує, що однією з умов реалізації права на пред'явлення позову є визнання особи суб'єктом цивільного процесуального права наявності цивільної процесуальної правоздатності (тобто здатності мати цивільні проце­суальні права і обов'язки). Разом із тим, як слушно зазначає В. Комаров, у цивільному процесуальному праві на відміну від цивільного матеріального права немає єдиної для всіх суб'єктів права правоздатності. У різних ланок судів загальної юрисдикції є свій специфічний зміст процесуальної правоздатності, у сторін та третіх осіб - свій зміст процесуальної правоздатності, Інший зміст цивільної процесуальної правоздатності у прокурора, ор­ганів державної влади та місцевого самоврядування та в інших органів і осіб, які мають право захищати права, свободи та ін­тереси інших осіб, у свідків, у експертів Так, експертом може бути особа, яка відповідає вимогам, установленим Законом від 25 лютого 1994 р. «Про судову експертизу» і внесена до державного Реєстру атестованих судових експертів (ч. 2 ст. 53 ЦПК),

Треба зазначити, що в цивільному процесуальному праві на відміну від цивільного матеріального права немає єдиної для всіх суб'єктів дієздатності. У кожної категорії суб'єктів цивіль­ного процесуального права свій зміст цивільної процесуальної дієздатності. Поняття правоздатності та дієздатності треба відрізняти від поняття правосуб'єктності. Одні автори вважають, шо правоздатність і правосуб'єктність — цс рівнозначні поняття. Навряд чи можна погодитись із такою думкою. У цьому випадку одну й ту саму юридичну властивість позначають двома різними термінами. Більш правильною слід визнати точку зору, згідно з якою правосуб'єктність становить собою єдність правоздатності та дієздатності. Разом із тим не можна погодитись із теорією динамічної правоздатності, згідно з якою правоздатність треба розглядати не статично, не як загальну передумову правомоч­ності, а в русі залежно від взаємовідносин, у яких особа перебуває з іншими суб'єктами права.Теорія динамічної правоздатності, як зазначає С. Братусь, п< суті відкидає категорію правоздатності як загальну й самостійну передумову правомочності, розчиняє правоздатність у конкретна суб'єктивних правах.

У зв'язку із зазначеним навряд чи можна цілковито погодитись із твердженням В. Комарова, який вважає, що поняття «суб'єкт цивільного процесуального права» і «процесуальна правосуб'єктність» за своєю суттю співпадають, адже суб'єкт права — це особа, наділена правосуб'єктністю. Наведене твер­дження правильне щодо юридичних осіб, судів, прокурорів, органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, представника, експерта, спеціаліста, особи, що надає правову до­помогу, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права і є неточним щодо фізичних осіб — сторін у позовному провадженні, третіх осіб у позовному провадженні, заявника у справах окремого провадження та свідків. В. Комаров сам собі суперечить, оскільки абсолютно слушно стверджує, що процесуальна правосуб'єктність складається із двох невід'ємних елементів (правоздатності і дієз­датності) та що в правосуб'єктності сторін і третіх осіб такого зв'язку між процесуальною правоздатністю і дієздатністю немає. Він зазначає, що процесуальна правоздатність становить собою можливість в цивільному процесі зайняти процесуальне



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.58.199 (0.013 с.)