Негайне виконання судових рішень

Негайне виконання судових рішень до набрання ними закон­ної сиди є винятком із загального правила, а тому допускається лише у випадках, вказаних у законі. Стаття 367 ЦПК містить вичерпний перелік справ, у яких суд допускає негайне виконання судового рішення, і він не підлягає розширеному тлумаченню.

Суд допускає негайне виконання судових рішень у справах про:

1) стягнення аліментів — у межах суми платежу за 1 місяць;

2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за 1 місяць;

3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушко­дженням здоров'я або смертю фізичної особи, — у межах суми стягнення за 1 місяць;

4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведе­ного на іншу роботу працівника;

5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона про­живала;

6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (пункти 1 —6 ч. 1 ст. 367 ЦПК).

Виходячи з конкретних обставин справи, суд може допустити негайне виконання рішення в разі стягнення всієї суми боргу при присудженні платежів, визначених п. п. 1 — 3 ч. 1 ст. 367 ЦПК.

Виконання потрібних рішень підлягає загальним правилам ви­конання рішень. Тож, приймаючи рішення про негайне виконання рішення, суд має одночасно виписати виконавчий лист і вручити його позивачу на його прохання або вчинити інші дії, передбачені Законом від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження».

Рішення суду, що підлягають негайному виконанню і виконані, оскаржуються в апеляційному порядку на загальних підставах. У разі скасування такого рішення та закритті провадження у справі, залишенні позову без розгляду, відмові в позові повністю або задоволенні позовних вимог в меншому обсязі настає поворот виконання (ч. 1 ст. 380 ЦПК).

У разі скасування у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень у справах щодо відшкодування шкоди, завданої каліц­твом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, поворот виконання допускається, якщо скасоване рішення було обгрунтоване на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.

У справах про стягнення аліментів, а також у справах про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин, поворот виконання не допускається незалежно від того, у якому порядку ухвалено рішення, за винят­ком випадків, коли рішення було обгрунтоване на підроблених документах або па за відомо неправдивих відомостях позивача (ст 382 ЦПК).

 

§ 4. Виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні

Закон (ст. 219 ЦПК) надає суду, який ухвалив рішення, право усунути певні його недоліки, які не змінюють суті рішення. До таких недоліків належать описки та арифметичні помилки. Під виглядом виправлення арифметичної помилки не можна допус­кати зміни висновків суду щодо суті спору.

Питання про виправлення вказаних недоліків судового рі­шення, розглядається судом у судовому засіданні як з ініціативи самого суду, так і за заявами осіб, які беруть участь у справі. Особи, які беруть участь у справі, в будь-якому випадку пові­домляються про час і місце засідання, однак їх неявка не пере­шкоджає розгляду питання про внесення виправлень.

Розглянувши питання про внесення виправлень, суд постанов­ляє ухвалу, на яку може бути подана апеляційна скарга (п. 10 ч. 1 ст. 293 ЦПК).

Закон не містить будь-яких обмежень щодо строків для вчинен­ня дій з виправлення помилок в ухваленому рішенні. Однак треба виходити з того, що питання про внесення виправлень може бути заявлене в межах строків для пред'явлення рішення до виконання. Внесення виправлень у рішення, які не підлягають виконанню в примусовому порядку, не обмежується будь-яким строком. Якщо поновлюється строк примусового виконання рішення, то відповідно продовжується строк і для внесення виправлень у це рішення.

§ 5. Додаткове рішення

Додаткове рішення є способом виправлення такого недоліку судового рішення, як його невизначеність і неповність, що озна­чає, що спір фактично не вирішено. Закон чітко регламентує, в яких випадках може бути прийняте додаткове рішення.

Суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:

1) стосовно будь-якої позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати;

3) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених ст. 367 ЦПК;

4) судом не вирішено питання про судові витрати (п. п. 1—4 ч. 1 ст. 220 ЦПК).

Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення (ч. 2 ст. 220 ЦПК) тобто протягом 1—3 років.

Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням сторін. їх присутність не є обов'язковою (ч. З ст. 220 ЦПК).

На додаткове рішення поширюються загальні правила, що визначають порядок прийняття рішення і зміст рішення суду. Додаткове рішення не може змінювати по суті основне рішення, зачіпати права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі.

На додаткове рішення може бути подана апеляційна скарга (ч. 4 ст. 220 ЦПК).

При розгляді питання про ухвалення додаткового рішення основне рішення не набирає законної сили. Строк на оскарження обчислюється з моменту прийняття рішення.

Якщо суд дійде висновку про відсутність підстав для ухва­лення додаткового рішення, він постановлює ухвалу про відмову в ухваленні такого рішення (ч. 5 ст. 220 ЦПК).

Роз'яснення рішення суду

Роз'яснення рішення — один із способів усунення недоліків. У деяких випадках текст рішення виявляється викладеним неясно або суперечливо, тому його виконати важко або неможливо. Вип­равлення таких недоліків здійснюється судом шляхом роз'яснення рішення. Роз'яснити рішення може лише суд, який його ухвалив.

Роз'яснюючи рішення, суд не може змінювати його змісту (ч. 1 ст. 221 ЦПК). Суд лише має викласти його більш повно і зрозуміло.

Розгляд заяви про роз'яснення рішення і роз'яснення рішення судом допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлене до приму­сового виконання (ч. 2 ст. 221). Часткове виконання рішення не є перепоною для його роз'яснення у невиконаній частині. Якщо рішення виконане повністю, то воно не роз'яснюється.

Збіг строку пред'явлення виконавчих документів до виконання погашає право осіб, які беруть участь у справі, на роз'яснення рішення, якщо суд не поновив цей строк (ст. 23 Закону «Про виконавче провадження»).

Питання про роз'яснення рішення може бути порушене особа­ми, які беруть участь у справі, а також державним виконавцем.

Заява про роз'яснення рішення суду розглядається протягом 10 днів. Неявка осіб, які брали участь у справі, і (або) державно­го виконавця не перешкоджає розгляду питання про роз'яснення рішення суду (ч. 3 ст. 221 ЦПК).

Суд постановляє ухвалу, якою роз'яснює рішення або відмо­вляє в його роз'ясненні. Ухвала, в якій роз'яснюється рішення суду, надсилається особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю, якщо рішення суду роз'яснено за його заявою. На ухвалу суду про роз'яснення рішення може бути подана апеляційна скарга (п. 12 ч. 1 ст. 293 ЦПК).

 

§ 7. Законна сила судового рішення

Законна сила судового рішення є органічним поєднанням його рис, що обумовлюють стабільність рішення і здатність до здійс­нення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення його строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано (ч. 1 ст. 223 ЦПК).

Заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інс­танції може бути подано протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження (ч. 1 ст. 294 ЦПК).

Законна сила судового рішення — сукупність його правових наслідків, які полягають у неспростовності, виключності, пре юдиційності, виконуваності, загальнообов'язковості.

Неспростовність — це неможливість апеляційного оскаржен­ня рішення, яке набрало законної сили. Отже, після набрання рішенням законної сили у сторін та інших осіб, які брали участь у справі, немає права апеляційного оскарження. Для сулу не­спростовність означає неможливість прийняття апеляційних скарг і апеляційного розгляду справи.

Виключність — це неможливість для сторін, третіх осіб, які беруть участь у справі, та їх правонаступників заявляти, а для суду — приймати та розглядати вимоги, тотожні вимозі, вирі­шеній в ухваленому судом рішенні.

Правило виключності та преюдиційності у вигляді загальної норми сформульовано в ч. 2 ст. 223 ЦПК: «Після набрання рі­шенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав». Значення виключності полягає в тому, що вона позбавляє можливості спе­речатися щодо одного й того самого предмета з одних і тих же самих питань, забезпечуючи стабільність рішення і можливість його виконання.

Преюдиційність становить собою неможливість для сторін, і третіх осіб, які беруть участь у справі, та їх правонаступників оспорювати, а для суду — иеможливість досліджувати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини, що відобра­жені в ухваленому судом рішенні, яке набрало законної сили.

Преюдиційна дія рішення можлива щодо рішення у іншій цивільній, господарській, адміністративній справі та вироку в кримінальній справі. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській чи адміністративній справі, що набрало законної сили, недоказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК). Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постано­ву суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою (ч. 4 ст. 61 ЦПК).

Виконуваність — це можливість примусового виконання судо­вого рішення поза волею зобов'язаної особи. Рішення може бути виконано з моменту набрання ним законної сили, крім випадків негайного виконання (ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК).

Виконуваність судового рішення забезпечується також обов'язковістю цього рішення для адміністративних органів, поса­дових осіб, від яких залежить реалізація стороною прав, визнаних за нею рішенням суду. В зазначених випадках при задоволенні вирішенням позову про визнання шлюбу недійсним, позову про скасування усиновлення тощо потрібна реєстрація в органах РАЦСу. У разі визнання рішенням суду за певною особою права на спадщину ця особа вправі звернутися до нотаріальної контори за одержанням свідоцтва про право на спадщину.

У зазначених випадках оформлення та реєстрація правового становища можуть бути здійснені лише після набрання рішенням законної сили.

Така обов'язковість рішень передбачена ч. 1 ст. 14 ЦПК. Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами.

§ 8. Ухвали суду першої інстанції

Ухвали суду першої інстанції — це акти, якими справа по суті не вирішується, але якими оформляються процесуальні правомочності суду в ході розгляду цивільної справи.

Ухвали — це специфічні акти суду, які утворюють цілісність та єдність здійснення правосуддя. Ухвали суду першої інстанції мають за мсту забезпечення своєчасного і правильного вирішення цивільних справ.

Питання, з яких постановлюються ухвали, в ст. 208 ЦПК згруповані залежно від їх юридичної спрямованості.

До ухвал, пов'язаних із рухом справи в суді першої інстанції, належать ухвали, що стосуються відкриття провадження у справі, провадження у справі до судового розгляду.

Цс, зокрема, ухвали про залишення позовної заяви без руху, повернення заяви (ст. 121 ЦПК); об'єднання і роз'єднання по­зовів (ст. 126 ЦПК); ухвали про судові доручення щодо збирання

доказів (ч. 2 ст. 132 ЦПК); ухвали про призначення експертизи (ч. 1 ст. 144 ЦПК); ухвали про призначення справи до розгляду (ст. 156 ЦПК); ухвали про прийняття чи відхилення заперечень осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів щодо дій головуючого в судовому засіданні (ч. З ст. 160) та ін.

Клопотання і заяви осіб, які беруть участь у справі, здебільшого стосуються їх процесуальних прав. Так, особи, які беруть участь у справі, можуть заявляти про відвід судді (суддів) (ст. 24 ЦПК); позивач — клопотати про заміну неналежного відповідача (ст. 33 ЦПК); особи, які беруть участь у справі, — клопотати про залу­чення до участі в справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, до участі у справі (ч. 2 ст. 35 ЦПК); заявити клопотання про забезпечення доказів (ч. 1 ст. 133 ЦПК); заявити клопотання про витребування доказів (ч. 1 ст. 137 ЦПК); позивач може заявити про відмову від позову, відповідач — про визнання позову, сторони — про укладання мирової угоди (ч. 3 ст. 130, ч. 1 ст. 174, ч. 2 ст. 175 ЦПК).

Із загального кола питань ст. 208 ЦПК виокремлює ті, в яких ідеться про відкладення розгляду справи. Питання про відкладення розгляду справи суд вирішує у разі неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі (ст. 169 ЦПК), неявки в судове засідання свідка, експерта, спеціаліста, перекладача (ст. 170 ЦПК), за неможливості розгляду справи у зв'язку з необхідністю заміни відведеного судді або залучення до участі у справі інших осіб (ч. 1 ст. 191 ЦПК) та ін.

Оголошення перерви у судовому засіданні пов'язане з обста­винами розгляду справи, що їх викликали (ч. 3 ст. 159 ЦПК).

Так у разі неможливості продовження розгляду справи у зв'язку з необхідністю подання нових доказів суд оголошує пере­рву на час, необхідний для цього (ч. 2 ст. 191 ЦПК); якщо вчи­нення необхідних процесуальних дій у даному судовому засіданні виявилося неможливим, суд постановлює ухвалу про відкладення розгляду справи чи оголошує перерву (ч. 4 ст. 195).

Ухвали про зупинення провадження у справі постановлюються у випадках, передбачених ст. ст. 201, 202 ЦПК. Зупинення про­вадження у справі означає тимчасове припинення процесуальних дій у зв'язку з обставинами, що перешкоджають подальшому розгляду до усунення цих обставин.

Про зупинення, відновлення провадження у справі суд поста­новлює ухвалу (ч. 2 ст. 201, ч. 3 ст. 202, ч. 1 ст. 204 ЦПК).

Розгляд цивільної справи зазвичай завершується ухваленням судового, рішення. Проте інколи внаслідок ви явлення певних об­ставин можливе завершення провадження у справі без ухвалення судового рішення (ст. 205, ч. 1 ст. 207 ЦПК).

Висновок про те, що провадження у справі підлягає закрит­тю, виражається в ухвалі (ч. 1 ст. 206 ЦПК). Провадження у справі, якщо заяву залишено без розгляду, також закривається постановленням ухвали суду (ч. 1 ст. 207 ЦПК).

За формою, в якій вони виражаються, ухвали суду можуть оформлятися окремим процесуальним документом, що поста­новляється в нарадчій кімнаті, або ж постановляється судом, не виходячи до нарадчої кімнати (ч. 4 ст. 209 ЦПК).

Ухвали суду, постановлені окремим процесуальним докумен­том, підписуються судом і приєднуються до справи. Ухвали, пос­тановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до протоколу (журналу) судового засідання (ч. 5 ст. 209 ЦПК).

Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постановлення (ч. 6 ст. 209).

Ухвала суду, що постановляється як окремий документ, має дати повну й обгрунтовану відповідь на питання, що вирішується, тому закон вимагає, щоб кожна подібна ухвала містила 4 частини (ч. 1 ст. 210 ЦПК).

У вступній частині ухвали зазначається: час і місце її постанов­лення; прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог (п. 1 ч. 1 ст. 210 ЦПК).

Наявність цих даних полегшує виконання вищестоящими судами своїх функцій, сприяє правильному вирішенню різних процесуальних питань, що виникають при розгляді справи, зок­рема пов'язаних із оскарженням ухвали. Зазначення предмета позовних вимог допомагає суду в з'ясуванні суті спору.

У описовій частині зазначається суть питання, що вирішується ухвалою (п. 2 ч. 1 ст. 210 ЦПК), тобто має міститися вказівка на питання, що належить розглянути і щодо якого постановляється ухвала.

Стосовно мотивувальної частини ухвали, то в ній мають за­значатися мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу (п. 3 ч. 1 ст. 210 ЦПК).

Резолютивна частина ухвали має містити вказівку на висновки суду, строки і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 210 ЦПК).

Суддя роз'яснює особам, які брали участь у справі, чи можуть вони оскаржити ухвалу окремо від рішення суду чи у складі апеляційної скарги (ст. 293 ЦПК); в якому порядку вони мають оскаржуватися і в який строк (ч. 2 ст. 294, ч. 1 ст. 296 ЦПК).

Ухвала, яка постановляється судом не виходячи до нарадчої кімнати, повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким суд керувався, постановляючи ухвалу, а також висновок суду, строки і порядок оскарження ухвали (ч. 2 ст. 210 ЦПК).

§ 9. Окремі ухвали суду

Суд, виявивши при розгляді справи порушення закону і вста­новивши причини і умови, які сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов (ч. 1 ст. 211 ЦПК).

Окрема ухвала зачитується після оголошення рішення, про що зазначається в протоколі (журналі) судового засідання.

Копія окремої ухвали, оригінал якої лишається у справі, направляється відповідній посадовій особі або організації, які зобов'язані повідомити про вжиті заходи протягом місяця з дня одержання копії ухвали.

Окремі ухвали можуть постановлятися і при закінченні сира­ви, без ухвалення рішення (в. 23 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України від 21 грудня 1990 р. № 9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції»).

Окрема ухвала може бути постановлена апеляційним судом (ст. 320 ЦПК) і судом касаційної інстанції (ст. 350 ЦПК) у випадках і порядку, встановлених 211 ЦПК. Ці суди можуть постановити окрему ухвалу, в якій вказати на порушення норм права і помилки, допущені судом першої інстанції або апеляцій­ної інстанції, що не є підставою для скасування рішення ухвали суду першої або апеляційної інстанції.

Окрему ухвалу може бути оскаржено особами, інтересів яких вона стосується, у загальному порядку, встановленому ЦПК (ч. 2 ст. 211).

§ 10. Законна сила судових ухвал

Питання щодо законної сили судових ухвал з огляду на їх різноманітність може розглядатися стосовно кожної з них.

Неспростовність стосується судових ухвал, оскарження яких допускається ч. 1 ст. 293 ЦПК. Якщо ці ухвали не були оскаржені в строк (ч. 2 ст. 294 ЦПК), вони не можуть спростовуватися апеляційною скаргою.

Виключність притаманна ухвалам, що набрали законної сили, щодо закриття провадження у справі. Проте наявність ухвали про закриття провадження у справі в зв'язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача у цій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору (ч. 3 ст. 206 ЦПК).

Преюдиційність притаманна ухвалам, які закривають про­вадження у справі внаслідок відмови позивача від позову і укладення мирової угоди, якщо вони прийняті судом (п. н. З, 4 ч. 1 ст. 205 ЦПК).

Якості виконуваності притаманні всім ухвалам суду, вони підлягають виконанню негайно, якщо закон не передбачає особ­ливих строків виконання. Ухвала, що закриває провадження у справі, якщо судом прийнято мирову угоду, підлягає виконанню Державною виконавчою службою (ст. 3 Закону «Про виконавче провадження»). Окремі ухвали, направлені відповідним особам і органам, повинні виконуватися ними протягом місяця.