Глава 13 Заходи процесуального примусу

Важко собі уявити галузь права, яка б не мала власних засобів забезпеченим правових вимог. Незважаючи на те, що за порушення норм цивільного процесуального права законодавством передбачені різні види юридичної відповідальності (адміністративна, кримі­нальна), цивільне процесуальні законодавство містить норми й щодо суто процесуальних заходів примусового характеру.

Глава 9 розділу 1 «Заходи процесуального примусу» ЩІК передбачає ряд дій примусового характеру, які можуть засто­совуватись судом для забезпечення нормального здійснення судочинства у цивільній справі.

Відповідно до ст. 90 ЦПК заходами процесуального примусу є встановлені ЦПК процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.

Застосування судом заходів процесуального примусу спрямо­ване на припинення правопорушення, відновлення порушеного права та забезпечення виконання обов'язку.

Статтею 91 ЦПК передбачені такі заходи процесуального примусу:

— попередження;

— видалення із залу судового засідання;

— тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;

— привід.

Умовно всі заходи процесуального примусу можна розподі­лити на 2 види: заходи, що призначаються за дії особи (попе­редження, видалення із залу судового засідання); заходи, що призначаються за бездіяльність (тимчасове вилучення доказів для дослідження судом, привід).

Чинний ЦПК на відміну від ЦПК 1963 р. не передбачає мож­ливості накладення штрафу як заходу процесуального примусу або процесуальної відповідальності. Суд може піддати особу штрафу за порушення норм цивільного процесуального права, але лише як заходу адміністративної відповідальності. Наприклад, на під­ставі ст. 185-3 КпАП свідок, позивач або відповідач можуть бути піддані штрафу в розмірі від 6 до 12 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративному арешту на строк до 15 діб за злісне ухилення від явки в суд, непідкорення розпорядженню головуючого або порушення порядку під час судового засідання. Злісним ухиленням свідка визнається умисна неявка в суд з мо­тивів особистої чи корисливої заінтересованості у вирішенні спра­ви, особливих стосунків із кимось із учасників процесу. Крім того, адміністративній відповідальності може бути підданий експерт або перекладач, які злісно ухиляються від явки в суд.

 

§ 1. Попередження, видалення із залу судового засідання, тимчасове вилучення доказів

Попередження як засіб цивільного процесуального примусу застосовується до учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень голову­ючого. У разі повторного вчинення таких дій суд може видалити порушника із залу судового засідання.

Треба зазначити, що коло суб'єктів, до яких може бути за­стосований такий захід процесуального примусу як видалення із залу судового засідання, суттєво розширився. Якщо ст. 164 ЦПК 1963 р. передбачала можливість видалення із залу судо­вого засідання лише сторін і третіх осіб, то відповідно до ст. 92 чинного ЦПК видаленню підлягають не лише сторони і треті особи, а й інші учасники процесу, а також особи, присутні в залі судового засідання.

Це, очевидно, пов'язано з тим, що метою такого видалення є не лише покарання порушника шляхом позбавлення його права бути присутнім у судовому засіданні й впливати на його результат, а й у забезпеченні порядку та нормального здійснення судового розгляду, а тому може застосовуватись як до заінтересованих, так і до незаінтересованих у ході справи осіб.

Згідно зч. 2 ст. 92 ЦПК суд у разі повторного порушення порядку під час судового засідання перекладачем або невико­нання ним розпоряджень головуючого оголошує перерву й надає час для його заміни.

Треба відрізняти видалення із залу судового засідання учас­ників цивільного процесу та інших осіб, присутніх у судовому засіданні, як захід процесуального примусу від видалення із залу судового засідання свідків (ст. 165 ЦПК), свідків, які не досягли 16-річного віку, після закінчення їх допиту, а також на час допиту неповнолітніх видалення із залу судового засідання осіб, які беруть участь у справі, присутність яких може вплинути на такого свідка (ст. 182 ЦПК).

Попередження і видалення із залу судового засідання є за­собами, за допомогою яких головуючий забезпечує належний порядок у судовому засіданні (ч. 4 ст. 160 ЦПК).

Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом засто­совується у разі, коли письмові або речові докази, витребувані судом відповідно до ст. 137 ЦПК, не надані йому без поважних причин і якщо суду не повідомлені причини їх ненадання. Тре­ба зазначити, що ст. 93 ЦПК передбачає, що для застосування вилучення доказів потрібна наявність таких фактів:

1) письмові або речові докази, витребувані судом відповідно до ст. 137 ЦПК, не надані йому без поважних причин;

2) суду не повідомлені причини їх неподання.

Отже, можна зробити висновок про те, що суд не може вилучити докази в тому випадку, якщо вони йому не були на­дані, але при цьому були повідомлені причини їх ненадання. Доцільніше було б вилучити зі ст. 93 ЦПК другий факт, адже вже в першому факті йдеться про тс, що докази не надані без поважних причин.

Примусовому приводу відповідно до ст. 94 ЦПК може бути підданий лише свідок.

§ 2. Привід як захід процесуального примусу

Примусовому приводу відповідно до ст. 94 ЦПК може бути підданий лише свідок.

Чинний ЦПК не передбачає можливості застосування при­мусового приводу до відповідача у справах про стягнення алі­ментів. У цьому випадку законодавець виходить із того, іцо для відповідача явка до суду — це право, а не обов'язок. Згідно з принципом рівноправності сторін у процесі відповідачу надано право захищатися від пред'явленого позову, а скористається він цим правом чи ні — його особиста справа. Негативним на­слідком неявки для відповідача буде ухвалення судом заочного рішення.

Треба також відрізняти примусовий привід у судове засідання від примусового приводу на проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства (ч. 2 ст. 146 ЦПК), коли явка відповідача необхідна для захисту не його власних інтересів, а інтересів позивача, а також від примусового приводу для судово-психіатричної екс­пертизи особи, щодо якої відкрито провадження у справі про визнання її обмежено дієздатною чи недієздатною, у разі, коли вона від експертизи ухиляється (ст. 239 ЦПК).

Приводу може бути підданий належним чином викликаний свідок, який не з'явився без поважних причин у судове засідання чи не повідомив про причини неявки.

Про привід суд постановляє ухвалу, яка передається на ви­конання до органу внутрішніх справ за місцем провадження у справі чи за місцем проживання, роботи або навчання особи, яка підлягає приводу.

Не підлягають приводу в суд особи, які не можуть бути допи­тані відповідно до ст. 51 ЦПК, а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди І та II груп, особи, які доглядають дітей віком до 6 років або дітей-інвалідів.

Ухвала про привід оголошується свідку особою, яка її вико­нує. У разі неможливості приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу внутрішніх справ негайно повертає суду з письмовим поясненням причин невиконання.

Усі витрати на виконання приводу відшкодовуються особою, яка піддана приводу, в дохід держави. Із цього випливає, що цей захід процесуального примусу має як немайновий, так і майновий характер.

За завідомо незаконний привід посадові особи несуть кримі­нальну відповідальність, передбачену ст. 371 КК.

Усі заходи процесуального примусу застосовуються судом негайно після вчинення порушення шляхом постановлення ух­вали.

Ухвали про винесення попередження і видалення із залу судо­вого засідання виносяться судом на місці, без виходу в нарадчу кімнату, і заносяться в журнал судового засідання.

Ухвали про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом і про привід оформляються окремим процесуальним до­кументом і виносяться судом у нарадчій кімнаті.

Оскільки ухвали суду про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом і про привід підлягають примусовому ви­конанню, вони мають відповідати вимогам, що висуваються до виконавчих документів відповідно до Закону від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження».