Запобіжні заходи можуть застосовуватися лише за підстав, визначених у Ч. 2 ст. 177 кпк України.

Щодо однієї особи може бути застосований лише один запобіжний захід. Однак це не виключає можливість одночасного застосування іншого заходу забезпечення кримінального провадження (наприклад: обвинувачений, щодо якого обрано заставу, може бути відсторонений від посади).

Пропонується декілька класифікацій запобіжних заходів, які здійснюються за різними критеріями.

1) за критерієм їх спрямованості відокремити особу, щодо якої вони застосовуються, від її звичайного суспільного середовища запобіжні заходи в літературі поділяють на:

− ізоляційні запобіжні заходи − тримання під вартою, затримання. Ці заходи фізично обмежують особисту свободу підозрюваного, обвинуваченого, ізолюючи його від суспільства. Окремо можна виділити запобіжний захід з так званою несуворою (або чітко невизначеною) ізоляцією особи – домашній арешт, бо відповідно до ч.1 ст.181 КПК домашній арешт полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби. Характер правообмежень даних запобіжних заходів обумовлює необхідність встановлення строку їх дії;

− неізоляційні запобіжні заходи пов’язані із застосуванням щодо підозрюваного, обвинуваченого психічного впливу, який полягає у покладенні на них певних обов'язків, пов’язаних із забезпеченням їх належної поведінки і можливості застосування більш суворих запобіжних заходів у випадку їх невиконання. До цієї групи належать усі інші запобіжні заходи, а саме: особисте зобов’язання, особиста поруку і застава.

2) залежно від форми досудового розслідування запобіжні заходи можна поділяти на:

− заходи, що застосовуються під час досудового розслідування злочинів (у формі досудового слідства) − можуть застосовуватися всі заходи забезпечення кримінального провадження;

− заходи, що застосовуються під час досудового розслідування кримінальних проступків (у формі дізнання) − не допускається застосування запобіжних заходів у вигляді домашнього арешту, застави або тримання під вартою (ст.299 КПК).

3) залежно від поширеності дії на тих суб’єктів, щодо яких може бути застосовано запобіжні заходи, вони поділяються на:

− загальні − ті що застосовуються до всіх суб’єктів кримінального провадження (особисте зобов’язання, застава, домашній арешт тощо);

− спеціальні − ті що застосовуються до спеціальних суб’єктів − неповнолітніх, обмежено осудних осіб (передання їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, адміністрації виховної дитячої установи, поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають небезпечну поведінку обмежено осудних осіб).

Як показує практика під час досудового розслідування найбільш поширено застосовуються запобіжні заходи, передбачені у ст.176 КПК, тому висвітленню їх процесуальної характеристики і буде приділена увага.

Отже, щодо особистого зобов’язання, то існує думка, що даний запобіжний захід є альтернативою підписки про невиїзд, яка була передбачена Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 року.

Проте необхідно звернути увагу, що при застосуванні підписки про невиїзд у підозрюваного чи обвинуваченого відбиралось письмове зобов’язання не відлучатись із зареєстрованого місця проживання або з тимчасового місцезнаходження без дозволу слідчого, тобто в примусовому порядку на певний час особа втрачала свободу пересування. Інших обмежень для осіб, що дали підписку про невиїзд, законом не було встановлено.

Сутність особистого зобов’язання полягає у виконанні підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього слідчим суддею, судом обов’язків, передбачених ч.5 ст.194 КПК, а саме:

− прибувати до визначеної службової особи із встановленою періодичністю;

− не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду;

− повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи;

− утримуватися від спілкування із будь-якою особою, визначеною слідчим суддею, судом або спілкуватися з нею з дотриманням умов, визначених слідчим суддею, судом;

− не відвідувати місця, визначені слідчим суддею, судом;

− пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності;

− докласти зусиль до пошуку роботи або для навчання;

− здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в’їзд в Україну;

− носити електронний засіб контролю.

Наведений перелік обов’язків є значно ширшим ніж при підписці про невиїзд, але водночас вичерпним.

Підозрюваному, обвинуваченому письмово під розпис повідомляються покладені на нього обов'язки та роз’яснюється, що в разі їх невиконання до нього може бути застосований більш жорсткий запобіжний захід і на нього може бути накладено грошове стягнення.

Контроль за виконанням особистого зобов’язання здійснює слідчий, а якщо справа перебуває у провадженні суду – прокурор.

Тяжкість інкримінованого правопорушення, як умова застосування особистого зобов’язання у КПК не регламентов ана. Таким чином даний запобіжний захід може бути застосовний до підозрюваного у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення - як проступку, так і злочину будь-якої тяжкості.

Запобіжний захід діє, доки в ньому не відпаде необхідність. Втім, законодавець в ч.2 ст.196 КПК зобов’язав слідчого суддю, суд визначати строк виконання покладених на підозрюваного, обвинуваченого обов’язків, передбачених у ч.5 ст.194 КПК, який відповідно до ч.6 ст.195 КПК не може перевищувати 2 місяців. Тобто ці 2 місяці відносяться саме до виконання покладених обов’язків, а не до строку дії самого особистого зобов’язання.

Особисте зобов’язання припиняє свою дію в разі закриття кримінального провадження, а також при відповідному вирішенні судом питання про заходи забезпечення кримінального провадження на підставі п.14 ч.1 ст.368 КПК.

Особиста порука (ст.180 КПК) полягає у наданні особами, яких слідчий суддя, суд вважає такими, що заслуговують на довіру, письмового зобов’язання про те, що вони поручаються за виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків відповідно до ч.5 ст.194 КПК і зобов’язуються за необхідності доставити його до органу досудового розслідування чи суд на першу про те вимогу.

Відмінність особистої поруки від особистого зобов’язання полягає в залученні до перевиховання підозрюваних, обвинувачених громадськості,в меншому обмеженні їх прав і свобод, так як вони перебувають під виховним впливом людей, які, як правило, мають особисті чи службові зв’язки з ними і морально можуть впливати на них.

На відміну від попереднього КПК (ст.152 – особиста порука), яким кількість поручителів визначалась слідчим і їх могло бути не менше двох, чинний КПК встановив, що кількість поручителів визначає слідчий суддя, суд, який обирає запобіжний захід, і один поручитель може бути лише у випадку, коли ним є особа, яка заслуговує на особливу довіру.

Поручитель може відмовитись від взятих на себе зобов’язань до виникнення підстав, які тягнуть його відповідальність. У такому разі він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого до органу досудового розслідування чи суду для вирішення питання про заміну йому запобіжного заходу на інший.

У разі невиконання поручителем взятих на себе зобов’язань відповідно до ч.5 ст.180 КПК на нього накладається грошове стягнення.

Контроль за виконанням зобов’язань про особисту поруку здійснює слідчий, а якщо справа перебуває у провадженні суду – прокурор.

Проте, як засвідчує практика, застосування цього запобіжного заходу є поодинокими випадками – лише 1 відсоток.

Що стосується домашнього арешту, то це питання є найменш вивченим та найбільш спірним. Це новий запобіжний захід і КПК України 1960 року не був передбачений. Насправді ж практика застосування цього запобіжного заходу на теренах України існувала, а саме на час дії КПК УРСР 1922 року, який передбачав домашній арешт у вигляді ізоляції за місцем проживання з призначенням варти чи без такої, та був досить дієвим.

Застосування домашнього арешту, як заходу процесуального примусу має ряд переваг, є більш гуманним та відповідає світовим тенденціям у галузі прав людини. Цей запобіжний захід дає можливість особі, до якої він застосовується, зберегти соціальні та сімейні зв’язки, в деяких випадках продовжити працювати та забезпечувати свою родину.

Домашній арешт полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний час доби. Він може бути застосованим до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за вчинення якого законом передбачено покарання у виді позбавлення волі. Чинний КПК у статті 299 містить заборону застосування цього запобіжного заходу під час досудового розслідування кримінальних проступків.

Працівники органу внутрішніх справ з метою контролю за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, мають право з’являтися в житло цієї особи, вимагати надати усні чи письмові пояснення з питань, пов’язаних із виконанням покладених на неї зобов’язань, використовувати електронні засоби контролю.

У разі невиконання підозрюваним, обвинуваченим умов домашнього арешту, даний запобіжний захід може бути змінений на більш суворий – тримання під вартою.

Строк дії ухвали про застосування домашнього арешту чітко встановлений законодавцем – 2 місяці. В разі необхідності він може бути продовженим в межах строку досудового розслідування, проте сукупний строк дії цього запобіжного заходу не може перевищувати 6 місяців. По закінченню цього строку ухвала припиняє свою дію і запобіжний захід вважається скасованим.

На відміну від особистої поруки домашній арешт є досить поширеним у застосування запобіжним заходом – близько 11 відсотків протягом року дії чинного КПК. Він є альтернативним триманню під вартою, чого в свою чергу на жаль не сталося із заставою (менше 2 відсотків).

Суть застави (ст.182 КПК)полягає у внесенні коштів заставодавцем у грошовій одиниці України на спеціальний рахунок, визначений в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, з метою забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків, під умовою звернення внесених коштів у доход держави в разі невиконання цих обов’язків. Тобто, в основу застави покладено економічну заінтересованість у збереженні грошової суми та моральні зобов’язання підозрюваного, обвинуваченого перед іншими фізичними або юридичними особами, які виступили заставодавцями. Таким чином, якщо інші запобіжні заходи мають характер психічного чи фізичного примусу, то застава загрожує обвинуваченому та членам його сім’ї матеріальними втратами в разі невиконання покладених на нього зобов’язань.

Отже, державний примус у процесі застосування застави полягає в реальній загрозі втрати заставодавцем грошей у разі невиконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків. Свобода підозрюваного, обвинуваченого при застосуванні цього запобіжного заходу обмежується шляхом загрози майнових втрат, оскільки внесені гроші можуть бути звернені в дохід держави (ч.8 ст.182 КПК).

На відміну від попередньої редакції положень КПК щодо застави (ст.154¹КПК), де було вказано, що предметом застави можуть бути як гроші, так й інші матеріальні цінності, будь-яке майно, що перебуває в цивільному обігу, в чинному КПК визначено, що предметом застави можуть бути лише кошти у грошовій одиниці України, які вносяться на спеціальний рахунок, визначений в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За своїм змістом застава спрямована на досягнення конкретної мети – забезпечити виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків.

Заставодавцем можуть бути:

− підозрюваний, обвинувачений;

− фізичні або юридичні особи.

При цьому, ч.2 ст.182 КПК визначає, що заставодавцем не може бути юридична особадержавної або комунальної власності або така, що фінансується з місцевого, державного бюджету, бюджету АРК, або у статутному капіталі якої є частка державної, комунальної власності, або яка належить державному, комунальному суб’єкту господарювання. У науковій літературі обґрунтовано звертається увага також на те, що заставодавець повинен заслуговувати на довіру (за аналогією з поручителем). Інакше заставодавцем може виступити співучасник чи організатор злочинної організації.

Тяжкість інкримінованого злочину, як умова застосування застави, є критерієм для визначення розміру застави при проведенні досудового розслідування у формі досудового слідства. При проведенні досудового розслідування кримінальних проступків у формі дізнання відповідно до ст.299 КПК застосування запобіжного заходу у вигляді застави не допускається.

Розмір застави визначається слідчим суддею, судом з урахуванням обставин кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану підозрюваного, обвинуваченого, інших даних про його особ у та ризиків, передбачених в ст.177 КПК. Визначений розмір застави повинен у достатній мірі гарантувати виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків. При цьому, він не може бути завідомо непомірним для особи.

Європейський суд з прав людини звертає увагу на те, що гарантії явки до суду повинні відповідати своїй меті, а не зумовлюватися сторонніми міркуваннями. Так, розмір застави не може бути нарахований на підставі шкоди, що інкримінується. Такий метод розрахунку застави суперечить ст.5 Конвенції з прав людини, бо в ній чітко зазначається про мету будь-яких гарантій, в тому числі й застави – явка звільненого з-під варти в суд. Судом повинен застосовуватися принцип розумної достатності: розмір застави не повинен перевищувати суму, що з розумною достатністю забезпечує надійність явки особи за викликом (рішення у справі „Ноймастер проти Австрії” від 27.06.1968).

Підозрюваний, обвинувачений, якого не тримають під вартою, не пізніше п’яти днів з дня обрання запобіжного заходу у виді застави зобов’язаний внести кошти на відповідний рахунок або забезпечити їх внесення заставодавцем та надати документ, що це підтверджує, слідчому, прокурору, слідчому судді, суду.

Зазначені дії можуть бути здійснені пізніше п’яти днів з дня обрання запобіжного заходу у виді застави, якщо на момент їх здійснення не буде прийнято рішення про зміну запобіжного заходу.

Невиконання обов’язків заставодавцем, а також, якщо підозрюваний, обвинувачений, будучи належним чином повідомлений, не з’явився за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду без поважних причин чи не повідомив про причини своєї неявки, або якщо порушив інші, покладені на нього при застосуванні запобіжного заходу обов’язки, тягне за собою звернення застави в дохід держави та зарахування її до спеціального фонду Державного бюджету України і використовується у порядку, встановленому законом для використання коштів судового збору.

Відповідно до ч.10 ст.182 КПК у випадку звернення застави в дохід держави слідчий суддя, суд вирішує питання про застосування стосовно підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді застави у більшому розмірі або іншого запобіжного заходу з урахуванням положень ч.7 ст.194 КПК.

Тримання під вартою (ст.183 КПК) є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим в ст.177 КПК. Тримання під вартою є найбільш суворим запобіжним заходом, який суттєво обмежує конституційне право людини на свободу та особисту недоторканність і вирішувати питання про його застосуванні потрібно виходячи з критеріїв розумності та необхідності.

Суть запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою полягає в обмеженні особистої свободи підозрюваного, обвинуваченого через поміщення його до спеціальної установи. Це можуть бути слідчі ізолятори (СІЗО) Державної пенітенціарної служби, дисциплінарні ізолятори чи карцери установ виконання покарань (ст.4 Закону України “Про попереднє ув’язнення”), гауптвахти Військової служби правопорядку в Збройних Силах України.

Отже, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою може бути застосований при умові, що:

1) прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим в ст.177 КПК;

2) особа (ч.2 ст.183 КПК):

− підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено основне покарання у виді штрафу в розмірі понад 3000 НМДГ, – виключно у випадках, коли прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст.177 КПК, буде доведено, що підозрюваний, обвинувачений не виконав обов'язки, покладені на нього при застосуванні іншого, раніше обраного запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує;

− раніше судима, підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до 3 років, − виключно у випадках, коли прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст.177 КПК, буде доведено, що, перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від органу досудового розслідування чи суду, перешкоджала кримінальному провадженню або їй повідомлено про підозру у вчиненні іншого злочину;

− раніше не судима, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до 5 років, – виключно у випадках, коли прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст.177 КПК, буде доведено, що перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від органу досудового розслідування чи суду, перешкоджала кримінальному провадженню або їй повідомлено про підозру у вчиненні іншого злочину;

− раніше не судима, підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад 5 років;

− раніше судима підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад 3 роки;

− розшукується компетентними органами іноземної держави за кримінальне правопорушення, у зв'язку з яким може бути вирішено питання про видачу особи (екстрадицію) такій державі для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку, в порядку і на підставах, передбачених розділом ІХ КПК або міжнародного договору України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Новим, прогресивним є положення ч.3 ст.183 КПК, де вказано, що слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зобов’язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим, обов'язків, передбачених КПК.

Цей обов’язок слідчого судді, суду може бути не виконаний тільки у кримінальному провадженні щодо (ч.4 ст.183 КПК):

− злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування;

− злочину, який спричинив загибель людини;

− особи, стосовно якої у цьому провадженні вже обирався запобіжний захід у вигляді застави, проте був порушений нею.

При цьому необхідно звернути увагу, що це не є одночасним застосуванням двох запобіжних заходів щодо однієї особи. Відповідно до клопотання прокурора, слідчого, погодженого з прокурором, слідчий суддя, суд, погодившись із викладеними в ньому доводами про необхідність обрання запобіжного заходу, обирає один запобіжний захід – в даному випадку тримання під вартою і визначає лише розмір застави. Це випливає з положень абзацу 2 ч.3 ст.182, частин 6 та 7 цієї ж статті, ч.4 ст.202 КПК, де мова йдеться про застосування запобіжного заходу саме тримання під вартою. Таким чином, поняття застосування застави як запобіжного заходу та визначення розміру застави є різними по своїй суті.

Отже, якщо ухвала про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою постановлена з визначенням розміру застави, тобто з урахуванням положень ч.3 та ч.4 ст.183 КПК, підозрюваний, обвинувачений або заставодавець мають право у будь-який момент внести заставу у визначеному розмірі.

Після отримання документа, що підтверджує внесення застави, та його перевірки, уповноважена службова особа місця ув’язнення, під вартою в якому знаходиться підозрюваний, обвинувачений, негайно здійснює розпорядження про його звільнення з-під варти та повідомляє про це усно і письмово слідчого, прокурора та слідчого суддю, а якщо застава внесена під час судового провадження – прокурора та суд. Документ, що підтверджує внесення застави, перевіряється не більше 1 робочого дня (ч.4 ст.202 КПК).

І лише з моменту звільнення особи з-під варти у зв’язку із внесенням застави, підозрюваний, обвинувачений вважається таким, до якого застосований запобіжний захід – застава. При цьому будь-яке рішення слідчим суддею або судом не приймається, адже в ухвалі про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою з визначенням розміру застави, відповідно до ч.3 ст.183 КПК повинні бути зазначені покладені на особу обов’язки, передбачені ч.5 ст.194 КПК.

Такий альтернативний підхід законодавця при вирішення питання щодо обрання запобіжного заходу можна назвати в певній мірі як надання можливості самій особі, відносно якої обирається запобіжний захід тримання під вартою, вирішити який це буде запобіжний захід – перебування під вартою, як найсуворіший запобіжний захід, чи застава, як м’якший запобіжний захід.

Разом з цим, необхідно звернути увагу, що не визначення розміру (суми) застави або завідомо непомірний розмір застави в ухвалах про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою є підставою для їх скасування в апеляційній інстанції.

Крім того, в ухвалі про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою слідчий суддя, суд зобов’язаний визначити дату закінчення її дії у межах строку, передбаченого КПК.

Відповідно до ст. 197 КПК строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати 60 днів.

Строк тримання під вартою може бути продовжений слідчим суддею в межах строку досудового розслідування, при цьому, сукупний строк тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого під час досудового розслідування, не повинен перевищувати:

− 6 місяців – у кримінальному провадженні щодо злочинів невеликої або середньої тяжкості;

− 12 місяців – у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.

При оцінці дотримання стандарту розумності строку тримання під вартою Європейський суд неодноразово підкреслював, що продовження строку його дії може мати місце лише в тих випадках, коли є підстави вважати, що звільнення особи реально порушить публічний порядок або якщо цей порядок перебуває під загрозою.

Строк тримання під вартоюобчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, обвинуваченого – з моменту затримання. У строк тримання під вартою включається час перебування особи в медичному закладі під час проведення стаціонарної психіатричної експертизи. У разі повторного взяття під варту особи в тому ж самому кримінальному провадженні строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше (ч.2 ст.197 КПК).

Затримання особи є тимчасовим запобіжним заходом, який застосовується з підстав та в порядку, визначеному КПК, суть якого полягає в поміщенні особи на короткий строк у спеціальне приміщення для тримання затриманих (ізолятор тимчасового тримання, гауптвахту).

Аналіз норм кримінального процесуального кодексу України дозволяє виділити такі види затримання:

1) затримання на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводу (ст. ст.187−191 КПК);

2) затримання без ухвали про дозвіл на затримання, а саме:

- за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення: законне затримання (ст.207 КПК);

- затримання уповноваженою службовою особою (ст.208 КПК).

Ці види затримання розрізняються за цільовим призначенням, суб’єктами їх здійснення, підставами та процесуальним порядком застосування.

1. Затримання на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводу (ст. ст.187−191 КПК).

Даний вид затримання відрізняється від інших видів затримання наступним:

− метою − здійснюється з метою приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу. Тобто для забезпечення участі особи в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу, коли для забезпечення об’єктивності такого розгляду необхідною умовою, є особиста присутність на судовому засіданні особи, щодо якої розглядається це питання;

− строком затримання – до 36 годин (ч.1 ст.191 КПК);

− юридичною підставою − затримання з метою приводу здійснюється на підставіухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводу.

Прокурор, слідчий за погодженням з прокурором звертається з клопотанням про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого яке може бути подане:

− одночасно з поданням клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або заміни іншого запобіжного заходу на тримання під варту;

− після подання клопотання про застосування запобіжного заходу і до прибуття підозрюваного, обвинуваченого до суду на підставі судового виклику;

− після неприбуття підозрюваного, обвинуваченого за судовим викликом для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою і відсутності у слідчого судді, суду на початок судового засідання відомостей про поважні причини, що перешкоджають його своєчасному прибуттю (ст.188 КПК).

Слідчий суддя, суд не має права відмовити в розгляді клопотання про дозвіл на затримання з метою приводу підозрюваного, обвинуваченого навіть якщо існують підстави для затримання без ухвали суду про затримання з метою приводу.

Клопотання про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою приводу розглядається слідчим суддею, судом негайно після одержання цього клопотання. Розгляд клопотання здійснюється в закритому судовому засіданні за участю прокурора. Ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу складається з дотриманням вимог, визначених в ч.ч.1, 2 ст.190 КПК.

Слідчий суддя, суд відмовляє у наданні дозволу на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу, якщо прокурор не доведе, що:

− зазначені у клопотанні про застосування запобіжного заходу обставини вказують на наявність підстав для тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого;

− є достатні підстави вважати, що підозрюваний, обвинувачений переховується від органів досудового розслідування;

− одержавши відомості про звернення слідчого, прокурора до суду із клопотанням про застосування запобіжного заходу, підозрюваний, обвинувачений до початку розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу вчинить дії, які є підставою для застосування запобіжного заходу й зазначені у ст.177 КПК.

Ухвала про відмову в наданні дозволу на затримання з метою приводу може бути оскаржена в порядку, передбаченому КПК. При цьому, ухвала про дозвіл на затримання оскарженню не підлягає.

Слідчий суддя, суд за клопотанням прокурора має право вирішити питання про повторне затримання з метою приводу в порядку, передбаченому КПК. При цьому, повторне звернення до суду з клопотанням про дозвіл на затримання однієї і тієї ж особи по тому самому кримінальному провадженню після винесення слідчим суддею, судом ухвали про відмову у задоволенні такого клопотання можливе лише при виникненні нових обставин, які підтверджують необхідність тримання особи під вартою.

Особа повинна бути звільнена або доставлена до слідчого судді, суду, який постановив ухвалу про дозвіл на затримання з метою приводу не пізніше 36 годин з моменту затримання на підставі ухвали слідчого судді, суду (ч.1 ст.191 КПК).

Ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу втрачає законну силу з моменту:

1) приводу підозрюваного, обвинуваченого до суду;

2) закінчення строку дії ухвали, зазначеного в ній або закінчення шести місяців із дати постановлення ухвали, у якій не зазначено строку її дії;

3) відкликання ухвали прокурором.

2. Затримання без ухвали про дозвіл на затримання за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення регулюється у таких нормах:

− законне затримання (ст.207 КПК);

− затримання уповноваженою службовою особою (ст.208 КПК).

Так, ч.1 ст.207 КПК визначає, що ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді, суду. Втім, затримання може здійснюватися без ухвали слідчого судді уповноваженою на те службовою особою (ст.208 КПК), та будь-якою особою (ст.207 КПК) при наявності визначених в законі підстав. Зокрема, відповідно до ч.2 ст.207 КПК кожен має право затримати будь-яку особу, крім осіб зазначених у ст.482 КПК, за наявності таких підстав:

1) при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення;

2) безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні.

При цьому, кожен, хто не є уповноваженою службовою особою і затримав відповідну особу, зобов'язаний:

− негайно доставити її до уповноваженої службової особи;

− або негайно повідомити уповноважену службову особу про затримання та місцезнаходження особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення.

А відповідно до ч.1 ст. 208 КПК, уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину лише у випадках, якщо:

1) особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення;

2) безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.

Уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину за таких умов, якщо:

− якщо затримана особа особу, підозрюється у вчиненні злочину за яке передбачене покарання у виді позбавлення волі;

− якщо особа, підозрюється у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад 3 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але при цьому підозрюваний не виконав обов'язки, покладені на нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує.

Уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити його права та надати можливість негайно повідомити про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи. Уповноважена службова особа може здійснити таке повідомлення самостійно, проте без порушення вимоги щодо його негайності, якщо має підстави для обґрунтованої підозри, що при повідомленні про затримання ця особа може зашкодити досудовому розслідуванню.

Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, складається протокол, в якому, крім відомостей, передбачених ст. 104 КПК, зазначаються: місце, дата і точний час (година і хвилини) затримання відповідно до положень ст. 209 КПК; підстави затримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи скарги затриманого, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та обов'язків затриманого. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим. Копія протоколу негайно під розпис вручається затриманому, а також надсилається прокурору.

Уповноважена службова особа зобов’язана доставити затриману особу до найближчого підрозділу органу досудового розслідування, в якому негайно реєструються дата, точний час (година і хвилини) доставлення затриманого та інші відомості, передбачені законодавством.

Строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду не може перевищувати 72 годин з моменту затримання.

Затримана без ухвали слідчого судді, суду особа повинна бутизвільнена або доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу не пізніше 60 годин з моменту затримання (ст. 211 КПК).

1. Планування проведення процесуальної дії у багатоепізодних кримінальних провадженнях

Загальні плани проведення досудового слідства складаються на підставі індивідуальних планів керівником слідчо-оперативної групи, а плани щодо процесуального керівництва – старшим прокурором, визначеним у порядку ст. 37 КПК України, з врахуванням індивідуальних планів прокурорів групи.

Однак можливі й інші методи планування роботи. Спочатку складається загальний план на підставі вивчення та оцінки фактичних даних всім складом бригади, а потім з врахуванням основних запланованих заходів розробляти індивідуальні плани. Останні конкретизуються та доповнюються за епізодами, висунутими по них версіями, за особами чи об’єктами.

Подібним чином може плануватися робота і групи прокурорів.

Будь-яка методика планування роботи не виключає можливості складання календарних планів. Це особливо важливо при необхідності проведення окремих процесуальних дій одночасно, або з дотриманням визначеної послідовності. Таке планування роботи у багатоепізодних провадженнях може передбачатися у виді графіків.

Необхідність у такому плані може виникати, наприклад, при допиті підозрюваних, які в групі вчиняли декілька (нерідко десятки) кримінальних правопорушень.

Будь-які з розглянутих вище планів можуть доповнюватися більш конкретними планами, як н