Глава 14 Наказне провадження



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Глава 14 Наказне провадження



Наказне провадження — це спрощений вид цивільного судо­чинства, в порядку якого розглядаються справи про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. Судовий наказ ви­дається за спрощеними правилами цивільного судочинства без розгляду справи по суті, без заслуховування пояснення сторін. Введення спрощеного провадження, як зазначає Н. Чечіна, має на меті забезпечити швидкий розгляд судом значної кількості цивільних справ і тим самим сприяння ефективному захисту порушених прав та інтересів, що охороняються законом. Під­стави для видачі судового наказу перелічені в ст. 96 ЦПК. Це — вимога, яка ґрунтується на правочині, вчиненому в письмовій формі; вимога про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; вимога про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника. Судовий наказ може бути виданий і в інших випадках, установлених законом. Вимоги, на підставі яких може бути видано наказ, повинні мати формально безспірний характер. Як зазначає В. Аргунов, спрощена правова процедура з видачі судового наказу (наказне провадження) ціл­ком обумовлена природою матеріально-правових вимог, що підля­гають захисту. Можна визначити її як специфічну форму захисту прав та інтересів кредитора як особи, що опирається на безспірні документи, проти сторони, яка не виконує зобов'язань.

§ 1. Заява про видачу судового наказу

Заява про видачу судового наказу має бути подана в письмовій формі. У заяві має бути зазначено:

1) найменування суду, в який подається заява;

2) ім'я (найменування) заявника та боржника, а також ім'я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження;

3) вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються;

4) вартість майна у разі його витребування;

5) перелік документів, що додаються до заяви.

Заява підписується заявником або його представником і подається з її копіями та копіями доданих до неї документів відповідно до кількості боржників. До заяви, поданої представ­ником заявника, має бути подано документ, що підтверджує його повноваження.

Заява про видачу судового наказу має бути подана до суду першої інстанції, тобто до місцевого районного або до місцевого міського суду за місцем проживання боржника, якщо боржник — фізична особа, або за місцезнаходженням юридичної особи — боржника. У разі неналежного оформлення заяви про видачу су­дового наказу до нього застосовуються наслідки, вказані в ст. 121 ЦПК. При цьому треба враховувати особливості подання та розгляду заяви про видачу судового наказу, тобто якщо заява не відповідає вимогам ст. 98 ЦПК щодо форми та змісту або не сплачено судовий збір, або не оплачені витрати на інформацій­но-технічне забезпечення розгляду справи, суддя постановляє ухвалу, в якій указує підстави залишення заяви про видачу судового наказу без руху, про що повідомляє заявника і надає строк для усунення недоліків. Якщо заявник відповідно до визна­ченого судом строку виконає вказані в ухвалі суду вимоги, заява вважається поданою в день первинного її подання до суду. Крім того, заява про видачу судового наказу повертається заявнику, якщо: вона подана недієздатною особою; заява від імені заявника подана особою, не уповноваженою на ведення справи; справа не підсудна цьому суду. Про повернення заяви суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про повернення заяви заявнику може бути оскаржена в апеляційному порядку (п. 3 ч. 1 ст. 293 ЦПК), а у тому разі, якщо апеляційний суд відхилить апеляційну скаргу і залишить указану ухвалу без змін (п. 1 ч. 1 ст. 312 ЦПК), ухвалу суду першої інстанції про повернення заяви і ухвалу апеляційного суду про відхилення апеляційної скарги і залишення ухвали суду першої інстанції без змін може бути оскаржено в касаційному порядку (ч. 1 ст. 324 ЦПК). Заявниками про видачу судового наказу можуть бути фізичні та юридичні особи, які є кредиторами за вимогами, на підставі яких може бути видано судовий наказ. Заявником про видачу судового наказу може бути прокурор, якщо кредитором за вказаними вимогами є держава, а також якщо кредиторами за вказаними в ст. 96 ЦПК вимогами є гро­мадяни, які внаслідок своєї неспроможності через фізичний або матеріальний стан, похилий вік чи з інших поважних причин са­мостійно не можуть захистити свої порушені або оспорювані пра­ва або реалізувати свої процесуальні повноваження (ч. 2 ст. 36-1 Закону від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру»). При по­данні заяви про видачу судового наказу йдеться про реалізацію матеріальних і процесуальних прав указаних осіб, а не про за­хист оспорюваних чи порушених прав їх захист здійснюється у позовному провадженні. Тому суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу, якщо із заяви та поданих документів вбачається спір про право (п. 2 ч. 1 ст. 100 ЦПК).

Можливе також відкриття провадження у справі про видачу судового наказу за заявою органів місцевого самоврядування (наприклад, органів опіки та піклування в тих випадках, коди кредиторами у вказаних в ст. 96 ЦПК випадках є діти, а також недієздатні та обмежено дієздатні особи). Частина 2 ст. 99 ЦГЇК проголошує, що в разі відмови в прийнятті заяви про видачу су­дового наказу або в разі скасування судового наказу внесена сума судового збору стягувачу не повертається. У разі пред'явлення стягувачем позову до боржника в порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву.

Відповідно до ст. 100 ЦПК суддя відмовляє в прийнятті заяви про видачу судового наказу, якщо: заявлено вимогу, не передба­чену ст. 96 ЦПК; із заяви та поданих документів вбачається спір про право. Про відмову в прийнятті заяви суддя постановляє ухвалу. Повернення заяви про видачу судового наказу у випадку, встановленому ч. 2 ст. 121 ЦПК, не є перешкодою для повторного звернення з такою ж заявою після усунення її недоліків. Заява повертається, коли вона подана недієздатною особою, подана від імені заявника особою, яка не уповноважена на подання такої за­яви. Якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви, тобто недієздатна особа, яка була заявником, буде визнана судом дієздатною або коли особа, яка подала заяву від імені заявника, одержала повноваження на подання заяви, можна повторно подати заяву (ч. 5 ст. 121 ЦПК).

Відмова в прийнятті заяви з підстав, указаних у п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 100, робить неможливим повторне звернення з такою самою заявою. Заявник у такому разі має право звернутися з тими са­мими вимогами в позовному порядку (ч. 2 ст. 101 ЦПК).

§ 2. Порядок розгляду заяв та судового наказу

У разі прийняття заяви стягувача про видачу судового наказу суд у 3-денний строк видає судовий наказ по суті заявлених ви­мог. Видача судового наказу проводиться без судового засідання та виклику стягувача і боржника для заслуховування їх пояснень. У судовому наказі вказуються:

1) дата видачі наказу;

2) найменування суду, прізвище та ініціали су/їді, який видав судовий наказ;

3) ім'я (найменування) стягувача і боржника, їх місце про­живання або місцезнаходження;

4) посилання на закон, на підставі якого підлягають задово­ленню заявлені вимоги;

5) сума грошових коштів, які підлягають стягненню, а також розрахунковий рахунок боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого повинні бути стягнуті грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником, яке майно присуджено та його вартість;

6) сума судових витрат, що сплачено заявником і підлягає стягненню на його користь з боржника.

Судовий наказ має відповідати вимогам, що висуваються до виконавчого документа та встановлені Законом від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження». Він складається та під­

писується суддею в 2 примірниках, один із яких залишається в справі, а другий скріплюється печаткою суду та видається стягувачу після набрання ним наказом законної сили. Після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржнику рекомендованим листом із повідомленням. Одночасно з копією судового наказу боржнику надсилається копія заяви стягувача з копіями доданих до неї документів та роз'яснюється його право в разі заперечення проти вимог стягувача протягом 10 днів з дня отримання судового наказу подати заяву про його скасування.

У разі ненадходження заяви від боржника протягом трьох днів після закінчення строку на її подання та за наявності даних про отримання боржником копії наказу судовий наказ набирає законної сили і суд видає його стягувачеві для пред'явлення до виконання.

Заява боржника про скасування судового наказу, що подана в установлений строк, розглядається судом протягом 5 днів з дня її надходження без судового розгляду і виклику сторін, про що постановляється ухвала, якою скасовується судовий наказ. Заява боржника про скасування судового наказу, подана після закінчення строку, встановленого ч. 2 ст. 104 ЦПК, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знай­де підстав для поновлення строку подання цієї заяви. В ухвалі про скасування судового наказу суд одночасно роз'яснює, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову. Копії ухвали надсилаються стягувачеві та боржникові не пізніше 3 днів після її постановлення.

Отже, наказне провадження — це спрощений вид цивіль­ного судочинства, у порядку якого розглядаються справи про стягнення з боржника грошових коштів та витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. Спрощена правова процедура з видачі судового наказу обумовлена правовою природою вимог, що підлягають захисту шляхом видачі судо­вого наказу. Для розгляду справ про видачу судового наказу, як зазначалося, встановлений спрощений порядок судочинства: відкриття провадження, елемент стадії судового розгляду, видача судового наказу і можливі елементи стадії перегляду рішень і ухвал в апеляційному та касаційному порядку. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстан­ції щодо відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу чи скасуванні судового наказу. У тому разі, якщо апеляційний суд постановить ухвалу про відхилення апеляційної скарги про відмову в прийнятті заяви про видачу судового наказу чи скасу­вання судового наказу і залишить ухвалу суду першої інстанції без змін (її. 1 ч. 1 ст. 312 ЦПК), ухвалу суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду можна оскаржити в касаційному порядку (ст. 324 ЦПК).

Судовий наказ треба відрізняти від виконавчого напису но­таріуса. Стаття 18 ЦК передбачає, що нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на бор­говому документі. Це - не судовий вид захисту. Судовий же наказ є самостійним різновидом судової постанови, що завершує процес судової діяльності в наказному провадженні. Крім того, різняться підстави видачі судового наказу та вчинення виконав­чого напису нотаріуса. Підстави видачі судового наказу зазначені в ст. 96 ЦПК. Нотаріус же може вчиняти виконавчий напис лише у випадках, указаних у Законі від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат» (статті 87 — 91, гл. 14) та в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р № 20/5 (пункти 282-293 розділу 32).

У разі відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування судового наказу внесена сума судового збору стя­гувачу не повертається. У разі пред'явлений стягувачем позову до боржника ця сума зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву (ч. 2 ст. 99 ЦПК).

Глава 15

Позов

Поняття позову

Конституція України, проголошуючи права і свободи фізич­них осіб, юридичних осіб, держави, гарантує їх захист (ст. ст. 8, 55, 124).

Законодавчо забезпечено право кожної особи в порядку, встановленому ЦПК, звернутися до суду за захистом своїх по­рушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1 ст. 3 ЦПК).

У випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ч. 2 ст. 3 ЦПК).

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК недійсною є відмова від можливості звернення до суду за захистом від права на звернення до суду за будь-якими вимогами, що виникли або можуть виникнути із певних правовідносин на підставі конкретного договору. Сторона може відмовитися в суді від захисту своїх прав шляхом відмови від полону, визнання позову, укладення мирової угоди, передання спору на вирішення третейського суду.

Діяльність сулу щодо захисту порушених прав, свобод та ін­тересів здійснюється в різних процесуальних формах, основною з яких е позовна форма (позовне провадження).

Справи щодо спорів, які виникають із цивільних, сімейних, тру­дових та інших правовідносин, прийнято називати позовними.

Позовне провадження характеризується такими ознаками: 1) між сторонами наявний матеріально-правовий спір; 2) спір стосується не лише фактичних обставин справи, а й самого правовідношення; 3) вимога до суду про судовий захист офор­мляється у формі позовної заяви.

У процесуальній літературі питання про поняття позову є дискусійним. Деякі автори вказують, що позовом у цивільному процесуальному праві називають звернення до суду першої інс­танції з вимогою про захист спірного цивільного суб'єктивного права або інтересу, що охороняється законом (К. Юдельсон, К Комкаров. В. Семенов, Н. Масленнікова).

Інші автори вирізняють: а) позов у матеріально-правовому розумінні (така, що ґрунтується на цивільному праві та звернена через суд матеріально-правова претензія позивача до відповіда­ча); б) позов у процесуальному розумінні (звернена до суду ви­мога про захист суб'єктивного цивільного права або про визнання наявності чи відсутності певного цивільного правовідношення) (С. Абрамов, П. Єлисейкін, М. Гурвич).

Третій напрям представляють А. Клейнман, А. Доброволь- ськии, С. Іванова, Є. Пушкар, В. Тертишников, М. Штефан. На їх думку, позов становить собою єдине поняття, але має два аспекти — матеріально-правовий та процесуально-правовий: матеріально-правовий аспект позову — претензія позивача до відповідача, а процесуально-правовий аспект позову — вимога до суду про захист права.

На нашу думку, єдине поняття позову уявляється більш правиль­ним. Даючи відповідь на матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, суд тим самим дає відповідь і на звернення позивача до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права. Без спірної матеріально-правової вимоги позивача до відповідача немає позову. Матеріально-правова вимога стає позовом, якщо вона звернена до суду, тому суть позову може бути правильно визначена з ура­хуванням нерозривної єдності двох аспектів. Вимога, адресована суду щодо розгляду та вирішення спору про право характеризує процесуальний аспект позову. Друга вимога є матеріально-правовим аспектом позову — вимога позивача до відповідача про відновлення порушеного, невизнаного чи оспорюваного права.

Отже, позов — це вимога позивача до відповідача, звернена через суд, про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права чи інтересу, здійснена у визначеній законом процесуальній формі.

§ 2. Елементи позову

Позов складається з 3 елементів: предмета, підстави, змісту.

Предмет позову — це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, що випливає зі спірних правовідносин. Предмет позову треба відрізняти від матеріального об'єкта позову, який є складовою предмета позову. Протягом усього часу розгляду справи по суті позивач може змінити предмет позову. Предмет позову змінюється, коли по­зивач у ході розгляду справи заявляє нову претензію взамін початкової, але в межах спірних правовідносин.

Визначення предмета позову має практичне значення для класифікації позовів за матеріально-правовою ознакою; ним визнається суть вимоги, відповідь на яку має дати суд.

Підставою позову є обставини (юридичні факти), з наявністю або відсутністю яких закон пов'язує виникнення чи припинення матеріально-правових відносин між сторонами.

Підстави позову не можна змішувати з нормами права, на які посилається позивач, а також із документами, що є письмовими доказами юридичних фактів, покладених у основу позову чи заперечень проти нього.

\ Підстава позову становить собою ряд фактів:

1) безпосередньо правоутворюючі;

2) такі, що встановлюють зв'язок між певним позивачем та певною вимогою (факти активної легітимації), між відповідачем та певним обов'язком (факти пасивної легітимації).

Підстава позову гакож може бути змінена протягом розгляду справи. При цьому позивач замість указаних юридичних фактів посилається на інші, що обґрунтовують ту саму вимогу, але не повинен виходити за межі спірного матеріально-правового право- відношення.

Право на зміну предмета позову, як і право на зміну підста­ви позову надані лише позивачу, лише з його згоди суд може здійснити подібну заміну.

Предмет позову і підстава позову мають значення для індиві­дуалізації позовів. Суд відмовляє у відкритті провадження у справі в разі тотожності предмета, підстав та сторін позову (п. 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК), виявивши таку обставину в ході судового роз­гляду закриває провадження у справі (п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК).

Деякі автори (А. Добровольський, С. Іванова, Н. Масленні- кова, К. Юдельсон) заперечують існування третього елемента — змісту. На їх думку, зміст — це мета позову, отже, не може бути складовою позову. Проте ряд учених (М. Гурвич, В. Комаров, Н. Чечіна, М. Штефан) слушно вказують, що в змісті позову виражено волевиявлення позивача, без якого немає звернення до суду за захистом; якщо мета виражена у волевиявленні особи, яка вчиняє дії, то вона входить до його змісту.

Отже, третім елементом позову —.змістом — є вказана пози­вачем форма судового захисту. Позивач може просити суд:

1)присудити певну річ;

2) визнати наявність або відсутність суб'єктивних прав;

3) змінити, припинити (перетворити) наявні між сторонами правовідносини.

Виокремлення змісту має практичне значення, адже вказує на дії суду, за вчиненням яких позивач звертається до сулу, до­помагає встановити межі дослідження справи. За своїм змістом позови класифікуються на види.

Елементи позову тісно пов'язані між собою. Підставу позову має довести позивач для того, щоб надати суду всі матеріали, необхідні для його захисту. Предмет позову — правова вимога, яку суд має розглянути й прийняти законне та обгрунтоване рі­шення. Від предмета позову залежить форма (зміст) захисту.

§ 3. Види позовів

Розподіл позовів на види може бути здійснено за різними ознаками. У основу процесуально-правової класифікації пок­ладено процесуально-правову ознаку — спосіб процесуального захисту (зміст).

Процесуально-правова класифікація охоплює всі види судового захисту і має найбільше значення в теорії цивільного процесу.

Першу групу позовів становлять позови про присудження, спрямовані на примусове здійснення вимог позивача до відповідача вчинити певну дію чи утриматися від її вчинення. Прикла­дами позовів про присудження є позови про стягнення боргу за договором позики, про стягнення аліментів.

Предметом позову про присудження є матеріально-правова вимога позивача до відповідача; спрямовані на те, щоб відповідач.

вчинив певні дії(утримався від них ), не порушуючи тим самим право позивача.

Підстава позову про присудження складається з 2 частин: із фактів правоутворюючих, з якими пов'язане виникнення суб'єктивного цивільного права, та фактів, із якими пов'язане виникнення права вимоги.

Зміст позову про присудження виявляється у вимозі позивача до суду щодо примушування відповідача до вчинення певих дій або утримання від них.

Позовом про визнання є позов. спрямований на підтвер­дження судом наявності (чи відсутності) певних правовідносин між сторонами (.визнання правочину недійсним, установлення -батьківства, встановлення права авторства). Отже, позови про визнання можливо розподілити на 2 види: позитивні позови про визнання, що містять вимогу підтвердити певне правовідношення, та позови негативні, що характеризуються проханням підтвердити відсутність певного правовідношення.

Предметом позову про визнання є саме матеріально-правове відношення між сторонами.

Підставою позитивних позовів про визнання слугують право- утворюючі факти, підставою негативного позову про визнання є правоприпиняючі факти. До підстави позову про визнання на відміну від підстави позову про присудження не входять факти, з якими пов'язується можливість примусового здійснення права, оскільки позовом про визнання позивач не вимагає примусового здійснення своєї цивільно-правової вимоги, а просить підтвердити існування або відсутність правовідношення.

Зміст позову про визнання — вимога до суду про встановлення в судовому рішенні наявності (чи відсутності) правовідношення, вказаного позивачем.

Позови про присудження і позови про визнання різняться за всіма елементами: за предметом, підставою та змістом. Спільною рисою для них є те, що обидва позови спрямовані на підтверджен­ня прав і обов'язків у судовому порядку в тому вигляді та змісті, в якому вони існували до процесу й незалежно від нього. Судове рішення не вносить змін у наявне правовідношення, яке лишається після судового рішення таким самим, яким воно було до процесу.

Перетворювальними називаються позови, спрямовані на при­пинення, зміну чи створення нового правовідношення. Ухвалою рішення за перетворювальним позовом, суд надає щось нове наявним між сторонами правовідносинам, у зв'язку із чим цей вид позовів називається конститутивним.

Залежно від мети, яку переслідує позивач, звертаючись до суду, перетворювальні позови поділяються на: правоприпиняючі (ст. ст. 166, 170, 239 СК) і правозмінюючі (ст. 362 ЦК, ст. 69 СК).

Інколи з припиненням правовідносин пов'язують виникнення нових правовідносин (ч. 3 ст. 402 ЦК, ст. 239 СК).

Предметом перетворювального позову є ті матеріально-правові відносини, які підлягають судовому перетворенню.

Підставою перетворювальних позовів, спрямованих на утворення прав є правоутворуючі факти, підставою правозмінюючих позовів є правоприпиняючі а інколи — правоутворюючі факти, підставою позовів про припинення прав є правоприпиняючі факти.

З містом перетворювального позову є вимога до суду про припинення, зміну чи встановлення нового правовідношення.

Деякі автори заперечують можливість виокремлення перетворю­вальних позовів (А. Добровольський, С. Іванова, К. Юдельсои). Суть цього заперечення полягає в тому, що на думку вищезазначених авторів, суд не вправі змінити, припинити правовідносини, а має пра­во лише захищати права та інтереси, що охороняються законом.

Цс твердження видається необгрунтованим, адже існування перетворювальних половів підтверджується законом (п. 6 ч. 2 ст. 16 ЦК). Крім того, законодавство встановлює конкретні випадки захисту прав шляхом зміни, припинення і створення нового правовідношення.

Як слушно вказує М. Гурвич, виносячи перетворювальне рішення, суд не створює нових прав, а захищає право позивача на зміну або припинення наявного правовідношення. При цьому:

1) правовідношення може бути змінено або припинено лише судом;

2) необхідність звернення до суду зумовлена відсутністю згоди однієї зі сторін на зміну чи припинення правовідношення.

Матеріально-правова класифікація позовів ґрунтується на матеріально-правовій ознаці — матеріально-правовій належності правовідносин. Ґрунтуючись на цій ознаці, позови поділяють на цивільні, трудові, сімейні та інші. Такс виокремлення вказаних справ із урахуванням ряду особливостей їх розгляду в процесі має практичне значення для узагальнення судової практики, покладеної в основу роз'яснень постанов Пленуму Верховного Суду України.

§ 4. Право на позов

Поняття права на позов — одне з найскладніших у теорії цивільного процесу.

Позиція деяких авторів (К. Юдельсоиа, Н. Масленнікової) полягає в тому, що право на позов — цс поняття лише процесу­ального права і розглядається як забезпечена законом можливість звернення до суду за захистом своїх цивільних прав.

Представники другого напряму (М. Гурвич, А. Фсренц-Сороць- кий, М. Штефан) розглядають право на позов у процесуальному розумінні і право на позов у матеріально-правовому розумінні. У процесуальному розумінні під правом па пред'явлення позову вони мають на увазі право на звернення до суду за судовим захистом. У матеріальному розумінні, на їх думку, позов - це право на примусо- ве здійснення свого матеріального права (претензії) до відповідача. Третій напрям представляють А. Добровольський, С. Іванова, Є. Пушкар, які вказують, що в складі права на позов поєдну­ються 2 правомочності: право на звернення до суду, тобто право на пред'явлення позову, і право на отримання судового захисту, тобто право на задоволення позову.

Аналіз судової практики, процесуального і матеріального законодавства показує, що в понятті права на позов мають бути відображені його 2 нерозривних аспекти: матеріально-правовий - претензія позивача до відповідача (предмет позову) і процесу­ально-правовий — вимога до суду про захист права. У цивіль­ному процесуальному праві не може бути автономного права на судовий захист, відірваного від права на позов у матеріальному розумінні. Матеріальне право не може існувати без можливості бути реалізованим у примусовому порядку. Звертаючись до суду, позивач виходить із того, що він володіє правом на порушення процесу (правом на пред'явлення позову) і правом на задово­лення матеріально-правової претензії до відповідача (правом на задоволення позову). Отже, право на позов — єдине поняття, що складається з права на пред'явлення позову і права на задоволення позову. Ці повноваження нерозривно пов'язані, адже без права на пред'явлення позову не може бути права на задоволення позову, оскільки право на пред'явлення позову є способом реалізації права на позов. Однак право на пред'явлення позову не може бути для позивача засобом захисту порушеного оспорюваного права, якщо у нього немає права на задоволення позову.

Право на пред'явлення позову і право па задоволення позову відносно самостійні, але не автономні. Позивач може мати право на пред'явлення позову, але не мати права на задоволення позову (недоведеність фактів, що є підставою правової вимоги позивача до відповідача). Позивач може володіти правом на задоволення позову, але при цьому не мати права на пред'явлення позову (за відсутності ряду передумов ч. 2 ст. 122 ЦПК та порушенні певного порядку — ч. 1, п. п. 2—4 ч. З ст. 121 ЦПК).

Право на пред'явлення позову треба розуміти як право на відкриття провадження у справі, право на задоволення позову — як право на позитивний результат процесу. Отже, право на пред'явлення позову і право на задоволення позову є складовими права на позов, яке є суб'єктивним правом позивача.

Самостійність кожної із означених правомочностей передбачає можливість їх об'єднання у визначенні поняття «право на позов».

Право на позов — цс право на звернення до суду у визначено­му процесуальному порядку за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи інтересу.

§ 5. Захист інтересів відповідача

Захист інтересів відповідача гарантується принципами цивільного процесуального права України: змагальною формою процесу, рівноправ'ям сторін, диспозитивністю.

Завдання цивільного судочинства рівною мірою поширюються як на позивача, так і на відповідача. Обидві сторони в процесі

захищають свої права та інтереси. Для позивача засобом пору­шення процесу є позов, проти заявленого позову відповідач може виступати із запереченнями та зустрічним позовом.

Заперечення становлять собою вимогу відповідача про припи­нення провадження у справі з огляду на відсутність передумов права на пред'явлення позову або внаслідок відсутності підстав для виникнення і розвитку найбільш спірного матеріального правовідношення, із якого випливають позовні вимоги позивача.

Це визначення охоплює 2 види заперечень: процесуально-правові та матеріально-правові.

Процесуально-правові заперечення не зачіпають матеріально-правової суті позовних вимог. Відповідач вправі заявити, що справа не може бути розглянута в суді, оскільки позивач є неправоздатним, є таке, що набрало законної сили, судове рішення щодо цього ж спору або раніше відповідач відмовився від позову тощо.

Матеріально-правові заперечення мають на меті ухвалення рішення про відмову в позові по суті і полягають у запереченні фактів підстави позову або предмета позову. Відповідач може за­явити про виконання обов'язку, спливу строку давності; що нор­ми матеріального права не передбачають виникнення цивільного суб'єктивного права з фактів, наведених позивачем, тощо.

Зустрічний позов — цс заявлений відповідачем у процесі, що виник за первісним позовом, і такий що розглядається разом із ним, позов, яким відповідач пред'являє до позивача вимогу, що є засобом захисту проти первісної вимоги чи пов'язана із нею близькістю підстав.

Зустрічний позов не є позовом особливого виду, а належить до позовів про присудження, визнання або перетворення.

Відмінністю зустрічного позову від позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, полягає в тому, іцо зустрічний позов пред'являється особою, яка вже брала участь у спорі; зустрічний позивач є відповідачем за первісним позовом, а відповідачем стосовно зустрічного позову є первісний позивач; стосовно третьої особи відповідачем може бути або позивач, або відповідач за первісним позовом, або обидві сторони; мстою зус­трічного позову є захист відповідача від первісного позову або спільний розгляд взаємних вимог, пов'язаних близькістю підстав; метою позову третьої особи є присудження їй предмета спору.

Зустрічний позов треба відрізняти від регресного позову. Регресний позов — це вимога особи, яка здійснила платіж грошової суми іншій особі, але така, що пред'являється до третьої особи, яку відповідач вважає відповідальною за платіж. Регресний позов може бути розглянутий у окремому процесі (ст. ст. 569, 1191 ЦК, п. 8 постанови пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.№ 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»). Зустрічний позов пред'являється до позивача, регресна вимога може бути звернута до третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору і яка раніше в процесі участі не брала.

Зустрічний позов відрізняється від заперечення з таких підстав:

1) пред'являючи зустрічний позов, відповідач прагне відхили­ти первісний позов повністю або частково, пред'являючи вимогу до позивача, заперечення цієї мети не переслідує;

2) зустрічний позов посідає самостійне місце в процесі;

3) зустрічний позов має бути викладено у формі позовної заяви (ст. ст. 119,120 ЦПК); заперечення може бути заявлене у письмово­му вигляді (пояснення на позов) і в усному у формі клопотань);

4) зустрічний позов може бути пред'явлений до або під час попереднього судового засідання (ч. 1 ст. 123 ЦПК); строк по­дання заперечень до суду законом не обмежений, заперечення можуть заявлятися на будь-якій стадії цивільного процесу.

Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з пер­вісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема:

1) якщо вимоги виникають з одних правовідносин;

2) якщо вимоги за позовами можуть зараховуватися;

3) якщо задоволення зустрічного позову виключає повністю або частково задоволення первісного позову.

§ 6. Забезпечення позову

Забезпечення позову — це вжиття судом передбачених зако­ном заходів, що гарантують можливість виконання майбутнього рішення.

Заходи забезпечення позову можуть вживатися на будь-якій стадії розгляду справи (ч. 3 ст. 151 ЦПК). Відповідно до ч. 4 цієї статті допускається забезпечення позову до подання позовної заяви з метою запобігання порушенню прав інтелектуальної власності.

Заява про забезпечення позову може бути подана особами, які беруть участь у справі. У ній мають бути зазначені:

1) причини, в зв'язку із якими потрібно забезпечити позов;

2) вид забезпечення позову який належить застосувати, з обгрунтуванням його необхідності;

3) інші відомості, потрібні для забезпечення позову (ч. 2 ст. 151 ЦПК).

До заяви про забезпечення позову, додаються документи та інші докази, які підтверджують, що саме ця особа є суб'єктом відповідного права інтелектуальної власності та що її права можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення по­зову. До заяви додаються також її колії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити заходи забезпечення позову (ч. 4 ст. 151 ЦПК).

У разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом 10 днів з дня постановлений ухвали про забезпечення позову (ч. 5 ст. 151 ЦПК).

Забезпечення позову може здійснюватися різними видами забезпечення. У ст. 152 ЦПК міститься широкий їх перелік. Суд застосовує той або інший вид забезпечення залежно від конкретних обставин кожної справи.

Найбільш поширеним видом забезпечення позову є накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб (п. 1 ч. 1 ст. 152 ЦПК).

Арешт майна полягає в його опису й оголошенні заборони розпоряджатися ним до набрання рішенням законної сили. Не може бути накладено арешт на предмети, що швидко псуються (ч. 5 ст. 152 ЦПК).

До видів забезпечення позову п. 2 ч. 1 ст. 152 ЦПК відносить заборону вчиняти певні дії; п. З ч. 1 ст. 152 ЦПК - встановлення обов'язку вчиняти певні дії. Метою нього виду забезпечення є збереження наявного становища до вирішення спору.

Видом забезпечення позову є заборона іншим особам, здійсню­вати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання (п. 4 ч. 1 ст. 152 ЦПК).

Пункт 5 ч. 1 ст. 152 ЦПК до видів забезпечення позову відно­сить зупинення продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на це майно або про виключення його з опису. Цей захід зупиняє дії державного виконавця щодо виконання судового рішення. Зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку (п. 6 ч. 1 ст. 152 ЦПК), та передача речі, яка є предметом спо­ру, на зберігання іншим особам (п. 7 ч. 1 ст. 152 ЦПК) також належить до видів забезпечення позову.

У необхідних випадках суд може застосувати інші види забезпечення позову, які відповідають меті, вказаній у ст. 151 ЦПК. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову (ч. 2 ст. 152 ЦПК).

Закон вводить обмеження допустимих видів забезпечення позову — вони мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч. 3 ст. 152 ЦПК).

Не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на до­помогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу по безробіттю. Ця вимога не поширюється на позови про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, про відшкодування збитків, завданих злочином (ч. 4 ст. 152 ЦПК.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.172.136.29 (0.023 с.)