Процесуальні форми та підстави участі прокурора у цивільному процесі

Роль прокурора в цивільному процесі у зв'язку з проведен­ням «малої судової реформи» суттєво змінилася. На відміну під здійснення прокурорського нагляду за законністю розгляду справ судами, відбулося втілення у законодавстві принци­пу розподілу влад, створення незалежної судової влади. З 2001 р. прокурор позбавлений права внесення протесту на будь-яке судове рішення або ухвалу, які набрали законної си­ли, тобто ініціювати перегляд судового рішення або ухвали су­ду першої інстанції.

Лише з волевиявленням заінтересованої особи, а не проку­рора, пов'язується реалізація права на оскарження судового рішення або ухвали в касаційному порядку, що повністю відображує дієвість у цивільному процесі принципу диспозитивності. Це означає, що прокурор не вправі здійснювати перевірку судових рішень, що набрали законної сили, та втруча­тися в процесуальну діяльність суду в разі, якщо дійде виснов­ку про незаконність судового рішення або ухвали.

Замість внесення прокурором подання про перегляд судо­вого рішення або ухвали, за ЦПК 2004 р. прокурор подає апе­ляційну або касаційну скаргу, як і інші особи, які беруть участь у справі.

 

Вирішення питання щодо процесуального становища проку­рора у цивільному процесі має принципове значення з огляду на правильне розуміння місця прокурора у сучасному процесі, його завдань та функцій. Це дозволить визначити специфічний характер прав та обов'язків прокурора на відміну від прав та обов'язків інших суб'єктів цивільних процесуальних пра­вовідносин, а також сутність процесуальних форм, за допомо­гою яких прокурор здійснює свої функції у цивільній справі.

 

Згідно зі ст.121 Конституції України на прокуратуру пок­ладена функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Термінологічне тлумачення функції представництва інте­ресів держави було надано Конституційним Судом України у 1999 р. під час розгляду справи про представництво прокура­турою України інтересів держави в арбітражному суді. Визна­чаючи через призму цивільного процесу поняття «представ­ництва інтересів держави в суді» під ним треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи повноваження щодо захисту інтересів держави, вчиняє в суді процесуальні дії. Ці дії включають звернення прокурора до суду з позовною заявою, участь у справах, порушених за його заявою, у разі коли це передбачено законом або визнано за необхідне судом, або за ініціативою прокурора, якщо цього вимагає захист інте­ресів держави.

 

За частиною 3 ст. 26 ЦПК прокурор віднесений до осіб, які беруть участь у справі.

Участь прокурора в цивільному процесі врегульована у ЦПК України у статтях 45 та 46, причому зазначеними стат­тями регулюється процесуальне становище й інших органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Прокурор у цивільній справі є представником держави, чим і зумовлюється його самостійне процесуальне становище. Так, у ст.34 Закону України «Про прокуратуру» зазначено, що прокурор, який бере участь в розгляді справ у судах, додер­жуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, пов­ний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що грунтуються на законі.

 

Підставами участі прокурора в цивільному процесі є:

· власна ініціатива;

· вимога закону.

 

Як випливає з ч.4 ст.36¹ Закону України «Про прокуратуру» прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом.

 

Наказ Генеральної прокуратури України «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень» від 29 листопада 2006 р. № 6-гн пропонує прокурорам за власною ініціативою брати участь при розгляді судами справ про:

· усиновлення дітей іноземцями,

· позбавлення батьківських прав,

· стягнення коштів за рахунок державного бюджету,

· звільнен­ня від арешту майна, яке стягується в доход держави (п.8.2 наказу).

 

За своєю ініціативою прокурор вправі вступити у будь-яку цивільну справу, якщо цього вимагає захист прав, свобод та інтересів громадян або держави.

 

Прокурор згідно з імперативною вимогою закону зобов'яза­ний брати участь у справах певної категорії:

· у справах за заявою про надання психіатричної допомоги в примусовому порядку або про припинення надання амбулаторної психіатричної допомоги згідно з ч.2 ст.281 ЦПК;

· у справах, відкритих провадженням за позовами прокурора.

 

Прокурор може брати участь у конкретній цивільній справі у зв'язку з усними та письмовими заявами громадян, повідомленнями державних органів, громадських організацій, публікаціями у засобах масової інформації.

 

Залежно від підстав вступу до процесу виділяють дві процесуальні форми участі прокурора у цивільному процесі:

1) звернення до суду на захист прав, свобод та інтересів інших осіб;

2) вступ у справу в будь-якій стадії процесу для здійснення представництва інтересів громадянина або держави.

 

Перша процесуальна форма участі прокурора в цивільному процесі включає:

1) звернення до суду з позовною заявою на захист прав, свобод та інтересів інших осіб (ч.1 ст.45 ЦПК);

2) подання заяви про апеляційне оскарження та апеляційної скарги на рішення або ухвалу суду першої інстанції (статті 292, 295 ЦПК);

3) подання касаційної скарги на рішення та ухвали судів першої та апеляційної інстанцій (ст.324 ЦПК);

4) подання скарги про перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами після перегляду у касаційному порядку (ст.353 ЦПК);

5) подання заяви про перегляд рішень, ухвал суду у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст.361 ЦПК).

Обов'язковими умовами звернення прокурора до суду на захист прав, свобод та інтересів інших осіб стаття 36¹ Закону України «Про прокуратуру» називає:

1) в разі звернення прокурора до суду в інтересах громадянина - неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження.

При цьому прокурор може звернутися до суду на захист прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб, недієздатних осіб, пенсіонерів, інвалідів, осіб, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи тощо;

2) в разі звернення до суду в інтересах держави – наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

 

У статті 45 ЦПК передбачено, що прокурор може звернути­ся до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб лише у випадках, встановлених законом.

Так, Сімейний кодекс України передбачає право прокурора звернутися до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним (ст.42), позбавлення батьківських прав (ст.165), про відібран­им дитини без позбавлення батьківських прав (ст.170), про скасування усиновлення та визнання усиновлення недійсним (ст.240).

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. № 1264- XII надає прокуро­ру право на звернення до суду з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, та про при­пинення екологічно небезпечної діяльності.

Стаття 13 Закону України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР передбачає, що у разі відмови добровільно повернути незаконно одержані особою, уповнова­женою на виконання функцій держави, кредити, позички, цінні папери, нерухомість та інше майно вони чи їх вартість підлягають стягненню (вилученню) в дохід держави у судово­му порядку за заявою прокурора.

 

Дискусійним є питання про те, чи є імперативною для про­курора вимога ст.45 ЦПК щодо звернення до суду на захист прав інших осіб лише у випадках, передбачених конкретною нормою матеріального чи процесуального права. Як показує судова практика, прокурор звертається до суду й тоді, коли цього вимагає захист прав, свобод та інтересів певних осіб, але в законі відсутнє положення про право прокурора звернутися до суду з даним позовом. Звернення прокурора в суд в таких випадках має зумовлюватися інтересами держави.

 

Відповідно до тлумачення Конституційним Судом України (рішення від 8 квітня 1999 р. № З-рп/99) в основі інтересів держави завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, прог­рам, спрямованих на захист суверенітету, територіальної ці­лісності, державного кордону України, гарантування її дер­жавної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підпри­ємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте дер­жава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але і в діяльності приватних підприємств, товариств.

 

Порядок вступу прокурора у процес, обсяг його процесу­альних повноважень залежить від процесуальної форми його участі у справі та від тієї стадії процесу, в яку прокурор вступає.

 

1. Процесуальні права органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб мають певні особливості, які залежать від форм участі у справі.

Особи, які звернутися до суду в інтересах інших осіб, мають загальні права, передбачені ст. 27 ЦПК України, а також спеціальні права, що їх має особа, в інтересах якої вони діють, окрім права укладати мирову угоду. Це обмеження викликано тим, що мирова угода є способом розпорядження предметом спору, а ця дія може бути вчинена виключно самою стороною.

Розгляд справи всупереч бажанню позивача є неможливий. Тому якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду. В свою чергу думка недієздатної особи, якщо вона присутня в судовому засіданні, враховується судом, але не може бути підставою для залишення заяви без розгляду.

Зазначені особи можуть відмовитися від поданої ними заяви або змінити вимоги. Це питання може вирішувати навіть без узгодження із особою, в інтересах якої подано позов.

Відмова від позову це не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі. Це право може бути реалізовано позивачем у цьому ж провадженні шляхом подання суду заяви від свого імені про розгляд первісних вимог або шляхом пред‘явлення нового позову в загальному порядку, після закриття провадження у попередній справі.

2. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які беруть участь у справі для подання висновку, мають лише загальні процесуальні права і обов'язки, встановлені статтею 27 ЦПК, а також мають право висловити свою думку щодо вирішення справи по суті.

Прокурор, який не брав участі у справі, має право знайомитися з матеріалами справи в суді.

 

Змістовний модуль 2

лекція 8. Підвідомчість (цивільна юрисдикція) 1. Поняття підвідомчості2. Критерії визначення підвідомчості цивільних справ3. Види підвідомчості4. Наслідки порушення правил про підвідомчість 1. Поняття підвідомчості

Правові спори в нашій державі вирішуються різними суб'єктами. Найперше, правом вирішення таких спорів користуються органи судової влади, оскільки за ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

 

Права, свободи чи інтереси осіб можуть захищатися не лише у судах цивільної юрисдикції, але й в господарських, адміністративних, третейських судах, а також в адміністративному порядку. Тому важливе практичне значення має чітке розмежування юрисдикції різних установ.

 

В той же час, попри єдність судової системи, вона представлена п'ятьма самостійними видами судочинства (конституційним, кримінальним, цивільним, адміністративним, господарським), частина з яких реалізується відокремленими гілками спеціалізованих судів.

Окрім судів, правом вирішення окремих категорій справ користуються також інші органи. Наприклад, земельні спори правомочні вирішувати органи місцевого самоврядування (ст. 8,9, 10, 12 Земельного кодексу України), трудові спори - комісії по трудових спорах (ст. 221 КЗпІІ). Крім того, за ст. 5 Закону України "Про третейські суди" громадяни, крім випадків, передбачених законом, можуть передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виник між ними.

Існування цілої системи позасудових органів, які можуть вирішувати правові спори, не є чимось неприродним. Хоча такі органи і можуть вирішувати певні категорії справ, в кінцевому рахунку їх рішення завжди можна переглянути в судовому порядку. Діяльність таких суб'єктів не є правосуддям. Більше того, їх діяльність за своєю природою є не цивільно-процесуальною, а адміністративною.

 

Кожний з перерахованих вище органів має право вирішувати тільки ті цивільні справи, які віднесені законом до їх предметної компетенції. Стосується це і судів, які, приймаючи до розгляду справу, повинні встановити, чи може вона розглядатися загальними судами. Іншими словами - повинні визначити підвідомчість справи.

Таким чином, підвідомчість - це універсальна правова категорія, що допомагає розмежувати компетенцію як між судами, так і між іншими органами, уповноваженими вирішувати правові спори.

У теорії існує два найбільш поширених визначення поняття підвідомчість:

· це коло цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню в суді, або в іншому органі (Клейнман, Юдельсон)

· це властивість справи, на підставі якої визначається, в якому органі вона розглядається: судовому чи іншому органі державної влади (Єлісейкін)

 

Вищий господарський суд України у роз'ясненні “Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам” від 08.02.1996 р. визначив підвідомчість як передбачену законом сукупність повноважень судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції

 

Розмежування компетенції щодо розгляду цивільних спорів між судами загальної юрисдикції та іншими юрисдикційними органами називається судовою юрисдикцією.

 

Варто зауважити, що у чинному ЦПК, на відміну від ЦПК1963 року, Глава 3 якого мала назву «Підвідомчість цивільних справ судам», законодавець не вживає терміну підвідомчість. Натомість, питання підвідомчості справ у порядку цивільного судочинства врегульовує Главу 2 Розділу І, що носить назву «Цивільна юрисдикція».

Зміну назви цього інституту зумовило конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини (ст. 124 Конституції України).

Однак поняття юрисдикція та підвідомчість, як такі, що визначають компетенцію судових органів, співпадають за значенням.

 

 

2. Критерії визначення підвідомчості цивільних справ

 

Інститут підвідомчості цивільних справ регулюється законами та іншими нормативними правовими актами. У цих актах закріплюються загальні критерії і правила, застосування яких у кожному конкретному випадку дозволяє визначити підвідомчість цивільних справ судам, органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, третейським судам і т.п.

Питання про загальні критерії і правила визначення підвідомчості цивільних справ в літературі є дискусійними, незважаючи на їх законодавче вирішення.

Однак, досить обґрунтованою вбачається точка зору, за якою підвідомчість повинна визначатись за чотирма критеріями:

1) характер спірного правовідношення;

Так, ч. 1 ст. 15 ЦПК вказує, що суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

2) ознаки суб'єктів спору;

Цей критерій також допомагає розмежувати підвідомчість справ загальним та господарським судам

3) спірність чи безспірність вимог;

Цей критерій застосовується для розмежування компетенції між судовими органами й органами виконавчої влади, які реєструють факти безспірного характеру, а також нотаріусами.

4) наявність договору між сторонами

Цей критерій використовується для розмежування підвідомчості цивільних справ державним органам судової влади і третейським судам.

 

Проте такі критерії визначення підвідомчості справ судам цивільної юрисдикції з прийняттям нового ЦПК зазнали змін. Так ЦПК визначив, що в порядку цивільного судочинства розглядаються справи цивільні, житлові, земельні, сімейні, трудові, а також усі інші справи, якщо вони за законом не розглядаються за правилами іншого судочинства. Таким чином, у ЦПК встановлена універсальна цивільна юрисдикція, тому з’ясовувати чи розглядається права у порядку цивільного судочинства слід шляхом послідовного аналізу, чи підвідомча справа іншим судам.

 

Розглядати підвідомчість справ суду цивільної юрисдикції слід як розмежування компетенції щодо розгляду справ між судами України – Конституційним Судом України, судами цивільної юрисдикції, господарськими та адміністративними судами, а також військовими судами.

 

 

Конституція України та Закон України „Про Конституційний Суд України ” чітко визначають справи, які розглядаються єдиним органом конституційної юстиції. Так відповідно до ст. 150, 151 Основного Закону, ст. 13 Закону „Про Конституційний Суд” розглядає справи щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради АРК,

2) відповідності Конституції України чинних міжнародно-правових договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на обов'язковість,

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту у межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції,

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

 

 

До компетенції адміністративних судів ст. 17 КАСУ відносить:

· спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з неї

· спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності

· спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень

· спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів

· спори за зверненням суб'єктів владних повноважень у випадках, встановлених законом

· спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

 

З набранням чинності Кодексом адміністративного судо­чинства України (КАС) усі справи публічно-правового характеру, які до того вважалися цивільними, віднесено до адміністративної юрисдикції. Тобто, цивільну юрисдикцію «очищено» від невластивих їй публічно-правових категорій справ.

 

 

Ст. 12 Господарського процесуального кодексу України визначає справи, підвідомчі господарським судам. До них належать:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

· спорів про приватизацію державного житлового фонду;

· спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

· спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

· спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

· інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів

 

Розмежування цивільної та господарської юрисдикції завжди проводилось на основі суб'єктного складу (підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, прокурори та їх заступники, які звертаються в інтересах держави, державні та інші органи у випадках, передбачених законодавством) та характеру відносин (господарські відносини, тобто ті, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання).

Відповідно до спільного листа Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України від 14-20 липня 1995 р., підвідомчість цивільних справ та господарських спорів визначається законодавством України. Однак у випадках, коли у законодавчих актах підвідомчість спорів визначена нечітко, слід виходити із суб'єктного складу учасників спору. Таку саму позицію висловив Вищий господарський суд у роз'ясненні “Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам” від 08.02.1996р.

 

Відповідно до ст.15 ЦПК суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Ч.2 ст.15 ЦПК робить відсилання до норм матеріального законодавства, якими може бути визначено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

 

Вищенаведене свідчить, що незважаючи на те, що підвідомчість – інститут процесуального права, є чимало законодавчих актів, де вона визначається щодо конкретних категорій справ.

Відповідно до ст.16 ЦПК України - не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст.17 ЦПК сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.

Третейські суди – це недержавні незалежні орган, що утворюються за договором або за рішенням фізичних чи/та юридичних осіб для вирішення спорів, що виникають із цивільних чи господарських відносин.

Третейські суди не представляють судову владу, вони не є органами державної влади, проте їхні рішення є обов'язковими для осіб, які обрали такий спосіб вирішення спорів. Тому їх лише умовно можна назвати “судами”.

 

Умовами розгляду справи третейським судом є: спір, що виникає з цивільних чи господарських відносин, та розгляд третейським судом передбачено у договорі. Водночас ст.6 Закону “Про третейські суди” визначені категорії справ, які незважаючи на свою цивільну природу, не можуть бути підвідомчі третейським судам:

· справи про визнання недійсними нормативно-правових актів,

· справи, що виникають з господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб,

· справи, пов'язані із державною таємницею,

· що виникають із сімейних відносин (виняток становить шлюбний контракт),

· справи про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом,

· справи, де стороною є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство,

· інші справи, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України,

· справи, коли стороною є нерезидент України.

 

 

3. Види підвідомчості

У правовій літературі розрізняють виключну і множинну підвідомчість. Критерієм їх розмежування є кількість юрисдикційних органів, яким законом надано можливість розгляду і вирішення цивільної справи.

Множинна підвідомчість за критерієм порядковості розгляду справи кожним з таких органів (залежно від способу вибору юрисдикційного органу), в свою чергу поділяється на альтернативну та договірну.

+ Змішану (але ніде не розкривається її зміст, практично тлумачення змішаної підвідомчості зводиться до альтернативної)

В літературі ще виділяють імперативну (умовну) підвідомчість, але на сучасному етапі її не існує (чому – обґрунтуємо далі!).