Відмова від стягнення і затвердження мирової угоди

Процесуальний порядок розгляду судом відмови стягувача від примусо­вого виконання і затвердження мирової угоди сторін, передбачений ст. 372 ЦПК.

Заява стягувача про відмову від примусового виконання, зменшення розміру стягнення і мирова угода сторін з заявою про її затвердження пода­ються в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триден­ного строку передає її до районного (міського) суду за місцем виконання рішення. До прийняття відмови від стягнення (зменшення його розміру) та до затвердження мирової угоди сторін, суд роз'яснює стягувачеві або сторонам наслідки відповідних процесуальних дій.

Суд вправі перевірити і не прийняти відмову стягувача від стягнення, не затвердити мирову угоду сторін, якщо такі дії суперечать закону або пору­шують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси. Про прийняття (відхилення) судом відмови від стягнення, про затвердження (відмову в за­твердженні) мирової угоди суд постановляє ухвалу. В ній повинні бути заз­начені умови затверджуваної судом мирової угоди сторін. Ухвали суду, при­йняті з цих питань можуть бути оскаржені.

Вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи (ст..376 ЦПК.

Питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи за поданням державного виконавця.

Заміна сторони виконавчого провадження (ст.378 ЦПК)

Під правонаступництвом у виконавчому проваджені необхідно розуміти заміну однієї зі сторін (стягувача або боржника) з переходом прав та обов’язків від правопопередника до іншої особи (правонаступника), що раніше не брали участі у виконавчому провадженні. Правонаступництво можливе на всіх стадіях виконавчого провадження – з моменту відкриття виконавчого провадження до його закінчення. Так, підставою правонаступництва є смерть громадянина, що був стороною виконавчого провадження, оголошення його померлим, реорганізація юридичної особи, відступлення права вимоги, переведення боргу (глава 47 ЦК).

Оголошення розшуку боржника або дитини

За правилом ст. 42 Закону «Про виконавче провадження» у разі відсутнос­ті відомостей про місце проживання (знаходження) боржника за виконавчи­ми документами про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншими ушкодженнями здоров'ю або у зв'язку з втратою году­вальника, а також про місце знаходження дитини за виконавчими докумен­тами про відібрання дитини, державний виконавець звертається до суду з по­данням про оголошення розшуку боржника або дитини.

Державний виконавець може звернутися до суду з поданням про розшук боржника або дитини за іншими документами, але за наявності письмової згоди стягувача відшкодувати витрати на розшук та авансувати зазначені витрати шляхом внесення на депозитний рахунок відповідного відділу Дер­жавної виконавчої служби певної грошової суми для здійснення необхідних витрат або для покриття їх частини (ст. 48 Закону).

Процесуальний порядок оголошення розшуку боржника або дитини врегульовано ст. 375 ЦПК. Подання державного виконавця про оголошення розшуку боржника-громадянина і дитини можуть бути подані до суду (районного, міського) відповідно за місцем виконання рішення або останнім відомим місцем проживання (знаходження) боржника чи місцем знаходженням його майна, або за місцем проживання (знаходження) стягувача (ч. З ст. 42 Закону, ст. 375 ЦПК).

Про оголошення розшуку боржника і дитини суддя постановляє ухвалу, виконання якої покладається на органи внутрішніх справ.

Ухвала суду з питання оголошення розшуку боржника або дитини може бути оскаржена вапеляційному порядку.

Поворот виконання

Як цивільна процесуальна гарантія захисту майнових прав відповідача, поворот виконання полягає у поверненні (стягувачем) відповідачу (борж­нику) всього одержаного за скасованим рішенням. Правове регулювання повороту виконання проведено в статтях 380-382 ЦПК. Для настання по­вороту виконання необхідно: одержання позивачем (стягувачем) майна або грошових сум в порядку виконання рішення суду; скасування такого рішення суду і закриття провадження у справі, або залишення позову без розгля­ду, або відмова у задоволенні позову чи зміна рішення шляхом задоволення позовних вимог в меншому розмірі, або скасування рішення з поверненням справи на новий розгляд, при якому позовні вимоги задовольняються в меншому розмірі чи має місце відмова в їх задоволенні.

Питання про поворот виконання вирішується судом апеляційної, касаційної інстанції, якщо скасувавши рішення, він закриває провадження у справі, залишає позов без розгляду, відмовляє в позові повністю або задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі. Якщо поворот виконання не був вирішений зазначеними судами, відповідач у межах загальних строків позовної давності може звер­нутися до суду першої інстанції, в якому знаходиться справа, з заявою про повернення коштів, майна й інших стягнень з нього за скасованим рішен­ням. Заява розглядається з викликом сторін і суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена. При неможливості повернення майна в натурі відшкодовується вартість останнього в розмірі суми, одержаної від його ре­алізації (ст.. 381 ЦПК).

Поворот виконання з окремих категорій справ має особливості, перед­бачені ст. 382 ЦПК.

У разі скасування у зв”язку з нововиявленими обставинами рішень у справах про від­шкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншими ушкодженням здо­ров'ю, а також смертю фізичної особи, поворот виконання допускається, як­що скасоване рішення було обгрунтоване на повідомлених позива­чем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.

У справах про стягнення аліментів, заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин, незалежно від того, в якому по­рядку скасовано рішення, поворот виконання допускається лише у випад­ках, коли рішення було обгрунтовано на підроблених документах або на завідомо неправдивих відомостях позивача.

Отже, чинним законодавством до компетенції суду віднесені численні питання, пов'язані з виконавчим провадженням, із звернення рішення до виконання, і які розглядаються у порядку цивільного судочинства, що забезпечує захист прав й інтересів сторін та учасників виконавчого провад­ження, його законність і обгрунтованість.

Виконанням рішення суду завершується процес захисту суб’єктивних майнових та особистих немайнових прав громадян. Однією із гарантій принципу законності виконавчого провадження є закріплення та гарантування права на оскарження будь-яких рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця (ст.7, 85 Закону “Про виконавче провадження”). Із принципом законності тісно пов’язаний принцип контролю за виконавчим провадженням. Зумовлений він також постюрисдикційним характером діяльності державного виконавця, який повинен виконати те, що вже присудив уповноважений державний чим недержавний орган (особа).

Судові гарантії законності виконавчого провадження та захисту прав його учасників полягають у тому, що до юрисдикції суду віднесено вирішення низки питань, які мають значення для виконання рішень суду та інших юрисдикційних органів, а також можливість оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця.

Предметом оскарження є рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС щодо виконання судових рішень у цивільних справах, тобто лише щодо тих виконавчих документів, які видано у порядку здійснення цивільної юрисдикції.

Правом на звернення із скаргою до суду наділені учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій. Стаття 10 Закону “Про виконавче провадження” до учасників виконавчого провадження відносить державного виконавця, сторін, представників сторін, експертів, спеціалістів, перекладачів, а до осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій, - понятих, а також працівників органів внутрішніх справ, представників органів опіки та піклування, інші органи та установи. Учасниками виконавчого провадження мають бути лише ті особи (фізичні, юридичні та громадяни-підприємці), що мають заінтересованість у результатах виконавчого провадження (особисту, державну, службову) і роль яких є активною в провадженні щодо виконання рішень, тобто вони можуть впливати на процес вчинення виконавчих дій. Всі ж інші особи - не учасники, а суб’єкти виконавчого провадження, оскільки вони не заінтересовані в його результаті, а лише сприяють проведенню виконавчих дій.

Таким чином, суб’єктами права на звернення до суду із скаргою відповідно до ст.383 ЦПК України будуть всі учасники виконавчого провадження, окрім органів і посадових осіб державної виконавчої служби - сторони та їх представники, органи державної влади та місцевого самоврядування, прокурор, який представляє інтереси держави або особи, - а також особи, які залучаються до проведення виконавчих дій (спеціалісти, перекладачі, поняті, зберігачі майна боржника, спеціалізовані організації, що здійснюють оцінку та реалізацію майна боржника, працівники органів внутрішніх справ, представники органів опіки та піклування тощо). Суб’єкти права оскарження в цивільному процесі набувають правосуб’єктності заявника, а інші учасники цього провадження, прав і обов’язків яких безпосередньо стосується зазначене звернення, - заінтересованих осіб.

Визнання і виконання рішень іноземних судів поряд із ст..390 ЦПК регламентується також Законом України “Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів” від 29 листопада 2001 року, Законом України “Про виконавче провадження” (ст.84) та дво- і багатосторонніми міжнародними договорами, а також іншими нормативними актами. Значний вплив на правильне сприйняття положень щодо виконання рішень іноземних судів має Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №12 “Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України”.

Рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні. Прикладом такого міжнародного договору є Мінська конвенція держав-членів СНД, укладена 22 січня 1993 року, якою встановлено єдиний порядок визнання і виконання рішень її учасницями і яка стала нормативною базою для його відтворення у двосторонніх договорах між Україною і Республікою Грузія, Республікою Молдова, Республікою Польща, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Латвійською Республікою, Монголією, Китайською Народною Республікою. Відповідно до ст.390 ЦПК України рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Тому коли держава не є учасницею конвенції, міжнародного договору чи угоди, за якими Україна взяла на себе обов’язок про визнання і виконання судових рішень іншої договірної сторони, клопотання про визнання і виконання на території України рішень судів цієї держави судами України не розглядаються, а при надходженні таких суд повинен постановити ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі на підставі п.1 ч.2 ст.122 ЦПК України, незалежно від того, хто є особа, на користь якої постановлено рішення. Виняток з такого правила будуть становити лише випадки, коли за принципом взаємності є домовленість ad hoc (з лат. - особливо для цього, лише для цього випадку[8]) з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Під визнанням рішення іноземного суду слід розуміти поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України. А під виконанням - застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні.

 

Суди України розглядають питання щодо визнання рішень іноземних судів, а тому вони й надають цим рішенням законної сили на території України; державна виконавча служба займається виконанням рішення, але лише після його визнання. При цьому строк розгляду питання про визнання рішення може бути тривалим, виконання рішення могло відбуватися з певними ускладненнями спочатку в іншій країні і лише потім потрапити до України, тому такий час має вважатись об’єктивною підставою для поновлення строку виконання рішення. У такій ситуації має окремо регламентуватися строк звернення до суду за визнанням рішення, а також маж конкретизуватися поняття “законна сила рішення”, оскільки державний виконавець може рахувати строк набрання рішенням законної сили з того моменту, коли уповноважений суд України визнає його і останнє рішення не буде оскарженим.

Ст.4 Закону України “Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів” визначає підсудність даної категорії справ - питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на клопотання стягувача розглядається апеляційним судом АРК., апеляційними обласними, Київським та Севастопольським міськими судами за місцем постійного або перебування (місцезнаходження) боржника. Таким чином, Закон передбачає родову підсудність по даній категорії справ, що в свою чергу, суперечить ст.392 та 107 ЦПК України. На нашу думку, ЦПК 2004 року взагалі відмовився від родової підсудності в цивільному процесі.

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (ст.. 399 ЦПК) повинно подаватися до суду відповідно до визначеної ЦПК підсудності безпосередньо стягувачем. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інший порядок такого звернення, то клопотання може подаватися і в іншому порядку, ним визначеному. Так, відповідно до ст.53 Мінської конвенції держав-членів СНД клопотання про дозвіл на примусове виконання рішення може бути подане безпосередньо до відповідного суду тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане. Воно може бути подано до суду, що виніс рішення у справі по першій інстанції. Вказаний суд надсилає клопотання суду, компетентному постановити рішення за ним. Такий самий порядок подання клопотань про визнання і виконання рішень суду передбачено міжнародними договорами України з Молдовою та Польщею. За договорами України з Грузією, Литвою, Естонією, Латвією клопотання про дозвіл на виконання рішення надсилається до суду, що постановив його по першій інстанції, який у свою чергу надсилає його до суду, компетентного постановити рішення за клопотанням.

Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду через органи державної влади України, суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло через орган державної влади України.

Наприклад, відповідно до договорів між Україною і Китайською Народною Республікою, між Україною та Монголією клопотання про визнання і виконання судового рішення подається до суду, який його прийняв, і пересилається останнім до суду іншої договірної сторони через їх центральні установи (Верховні суди).

Таким чином, якщо міжнародним договором передбачено, що відповідний іноземний суд повинен пересилати клопотання компетентному суду України через центральні органи, то таким органом є Міністерство юстиції, якщо це прямо зазначено в міжнародному договорі, а за відсутності в ньому прямого застереження - Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.

 

Мінською конвенцією держав-членів СНД (ст.52) передбачено, що рішення іноземного суду немайнового характеру, які не потребують виконання, винесені судом кожної договірної сторони, після набрання ними законної сили визнаються на територіях інших договірних сторін без спеціального провадження, якщо установою юстиції запитуваної договірної сторони раніше у цій справі не було винесено рішення, що набрало законної сили, або якщо згідно з даною Конвенцією, а в непередбачених нею випадках - відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої рішення має бути виконано, ця справа не належить до виключної компетенції установ юстиції останньої.

До рішень, які не потребують виконання, належать рішення про:

- визнання прав;

- визнання недійсними певних актів;

- позбавлення батьківства;

- розірвання шлюбу;

- визнання договору недійсним;

- усиновлення;

- встановлення юридичних фактів;

- визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим тощо.

Визнанням іноземного судового рішення в Україні є дозвіл нашої держави на поширення його дії на територію України з такими ж правовими наслідками, які виникають в результаті набрання законної сили рішенням, винесеним судами України. Визнання - надання юрисдикційному акту іноземної держави сили і значення рішення вітчизняного суду, яке не вимагає застосування примусових заходів на захист і поновлення порушеного права.

Відповідно до ст. 399 ЦПК рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні. Тобто умови визнання таких рішень є тотожними умовам визнання та виконання рішень іноземного суду, які підлягають примусовому виконанню (див. коментар до ст.390 ЦПК України).