Доказування як процесуальна діяльність



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Доказування як процесуальна діяльність



 

Доказуваннямє процесуальна і розумова діяльність, здійснювана в процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін шляхом зазначення про докази, збирання, подання, дослідження та оцінки доказів.

 

Суб'єктами доказування виступають суд та особи, які беруть участь у справі.

 

В теорії цивільного процесу прийнято вважати, що доказування відбувається в межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів (стадій), які взаємопов'язані та взаємообумовлені.

Якщо в кримінальному процесі доказування традиційно складається зі збирання, закріплення, перевірки та оцінки доказів, у цивільному процесі варто виділити наступні його стадії:

1) твердження про факти (декларація фактів);

2) зазначення, декларація доказів;

3) подання доказів (в тому числі їх витребування судом);

4) дослідження доказів;

5) оцінка доказів.

Декларація (зазначення) фактівполягає у тому, що позивач у позовній заяві (п. 5 ч.2 ст. 119 ЦПК), а відповідач - у запереченнях на позов, викладають обставини, якими обґрунтовують свої вимоги чи заперечення.

 

Твердження про факти, посилання на фактичні обставини справи становить собою формування предмету доказування.

Безпосереднє подання доказів є правом сторони, а не обов’язком, бо серед реквізитів позовної заяви обов’язку подання доказів немає. Тому суд залишати позовну заяву через неподання доказів позивачем не може.

Суд в результаті покладеного на нього обов’язку може і зобов’язаний вказати сторонам та іншим особам, які порушили справу, на факти, на які вони не посилалися, але які підлягають перевірці в судовому засіданні (п.3-6 ст.130 ЦПК)

 

Декларація (зазначення) доказівпроявляється у тому, що сторони та інші заінтересовані особи вказують на докази, що підтверджують задекларовані ними факти. За ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані повідомити суд про докази до або під час попереднього судового засідання у справі. В іншому разі докази вже не будуть прийняті судом. Така жорстка вимога спрямована на запобігання у зловживанні правом заявляти клопотання про подання доказів чи їх витребування, що часто призводить до затягування розгляду справи.

- ст.119 – зобов’язує позивача зазначити докази, якими він обґрунтовує свої вимоги

- ст.136 – обов’язок сторони, яка клопоче про виклик свідка до суду, зазначити обставини, які він може підтвердити

- п.4 ст.130 – суд з’ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої вимоги та заперечення

- ст.137 – сторони можуть заявляти нові докази і заявляти клопотання про їх витребування

Подання доказівсторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, полягає у передачі доказів у розпорядження суду.

 

- ст.131 – зобов’язує сторін подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для цього. Докази, подані з порушенням таких вимог, судом не приймаються, якщо сторона не доведе, що їх подано несвоєчасно з поважних причин (ст. 131 ЦПК).

- ч. 2 ст. 60 ЦПК – докази можуть подаватися іншими особами, які беруть участь у справі: третіми особами, представниками сторін та третіх осіб, органами та особами, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, заявниками та заінтересованими особами, їх представниками.

- ст.137 – покладає обов’язок на суд (у випадку, коли в отриманні доказів в сторін є труднощі) витребовувати докази, але за клопотанням сторін

 

Законодавець покладає на суд обов'язок за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, якщо у них є складнощі щодо отримання доказів, витребувати такі докази (ч. 1 ст. 137 ЩІК).

У заяві про витребування доказів має бути зазначено:

1) який доказ вимагається;

2) підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи;

3) обставини, які може підтвердити цей доказ.

Докази, яких вимагає суд, направляються до нього безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду. Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів із дня отримання ухвали. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. При цьому притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов'язку подати суду докази.

За клопотанням сторони суд повинен поінформувати в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів.

Крім того, відповідно до ст. 93 ЦПК, у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом.

 

Отримання доказів може здійснюватись і шляхом надання судових доручень щодо збирання доказів.

Так, суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії (ч.іст.132 ЦПК).

В ухвалі про судове доручення, що є обов'язковою для суду, якому вона адресована, коротко викладається суть справи, що розглядається, а також зазначаються:

1) особи, які беруть участь у справі;

2) обставини, що підлягають з'ясуванню;

3) докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення;

4) перелік питань, поставлених особами, які беруть участь у справі, та судом свідку.

Судове доручення виконується у судовому засіданні за правилами, встановленими ЦПК. При цьому, суд має повідомити осіб, які беруть участь у справі, про час і місце засідання, хоча їх присутність не є обов'язковою. Протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали негайно пересилаються до суду, який розглядає справу.

Дослідженням доказівєпроцесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення у судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення.

Зокрема відповідно до ст. 177 ЦПК суд під час судового розгляду справи, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються. При цьому порядок дослідження доказів визначається судом залежно від змісту спірних правовідносин і в разі потреби може бути змінений.

Оцінка доказів - це розумова діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, що ґрунтується на законах логіки та правових нормах і спрямована на формування у суб'єктів доказування власної думки щодо достовірності обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення, а також ухвалення судом законного й обґрунтованого рішення.

Цивільно-процесуальне законодавство (ст. 212 ЦПК) встановлює правила оцінки доказів судом, а саме:

1) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;

2) жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення;

3) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

 

Оцінка доказів проводиться судом в нарадчій кімнаті і результати оцінки доказів процедурно оформляються у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті (т.б. в мотивувальній частині рішення)

 

 

Предмет доказування

 

Для судового розгляду винятково важливе значення має предмет доказуваннячи, іншими словами, питання про те, що потрібно доказувати. Правильне визначення предмета доказування сприяє цілеспрямованості процесу, забезпечує повноту дослідження фактичних обставин справи.

У ЦПК предмет доказування окреслено ч. 3 ст. 60, за якою доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Певна річ, таке визначення не вирізняється особливою конкретикою обставин, як, скажімо, предмет доказування у кримінальному процесі (ст. 64 КПК). Проте у процесуальній формі, за якою розглядаються найрізноманітніші категорії справ неможливо прописати предмет доказування як уніфіковану формулу, саме тому доводиться послуговуватися загальним логічним шаблоном.

 

В юридичній літературі предмет доказування структурують на такі елементи:

1)юридичні факти матеріально-правового характеру, які сторони кладуть в основу своїх вимог і заперечень;

2)юридичні факти процесуально-правового характеру, на які сторони посилаються в своїх вимогах і запереченнях;

3)юридичні факти, включені до предмета доказування за ініціативою суду;

4)обставини, які не мають юридичного значення, але запропоновані сторонами або судом з метою правильного вирішення справи.

 

Предметом доказування можуть бути як позитивні, так і негативні юридичні факти.

Так, ч. 5 ст. 1187 ЦК передбачає, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з її вини (негативний юридичний факт). Довести цей факт можна, зокрема, посиланням на позитивний факт. У даному випадку відповідач може довести відсутність з його боку вини по­силанням на те, що шкода виникла в результаті нездоланної сили чи з вини самого потерпілого або що шкоду заподіяла інша особа.

 

Предметом доказування є також юридичні факти, що обґрунтовують заперечення сторін. Такі заперечення поділяються на матеріально-правові і процесуально-правові. Перші спрямовані на спростування права позивача на позов у матеріальному змісті, другі - на доказування відсутності в позивача права на позов у процесуальному змісті.

За ч.1 ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Таким чином, обов'язок доказування і представлення доказів розподіляється між сторонами за принципом: той, хто посилається на юридичні факти, що обґрунтовують його вимоги чи заперечення або інші обставини, що мають значення для справи, повинний їх довести шляхом представлення суду відповідних доказів. Це правило поширюється не тільки на сторони - позивача і відповідача, але і на третіх осіб, представників сторін, прокурора.

 

Суд повинен дотримуватися встановленого законом розподілу між сторонами обов'язку доказування. Не можна вимагати від відповідача доводити те, що повинен зробити позивач, і навпаки.

 

Разом з тим, серед юридичних фактів, що входять у предмет доказування, є такі, що не потребують доказування, серед яких:

 

1. Факти визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч.1 ст.61 ЦПК).

Наприклад, при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини при розлученні її батьків, сторони визнають той факт, що батько дитини має кращі умови проживання та вищий матеріальний рівень).

 

2. Факти визнані судом загальновідомими, тобто відомими широкому колу осіб, в тому числі і складу суду (ч.2 ст.61 ЦПК).

Такі обставини не потребують доказування через очевидність об'єктивності їх існування. Як правило, загальновідомими є юридичні події (обставини, настання, зміна чи припинення яких не залежать від волі людини): аварія на Чорнобильській АЕС, землетрус, повінь тощо.

 

3. Факти встановлені судовім рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, тобто преюдиціальні факти (ч.3 ст.61 ЦПК).

Преюдиціальний зв'язок рішень у цивільних, господарських або адміністративних справах пояснюється тим, що одні й ті ж самі факти можуть тягти за собою різні юридичні наслідки. Наприклад, факт заподіяння шкоди може бути предметом доказування як в адміністративній справі, метою якої є оскарження протиправних дій органів державної влади, так і у цивільній справі, основною метою відкриття провадження у якій є відшкодування заподіяних потерпілому збитків.

 

4. Факти встановлені вироком у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постановою суду у справі про адміністративне правопорушення з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони особою, стосовно цивільно-правових наслідків дій якої суд розглядає справу. Дані обставини також є преюдиціальними фактами (ч.4 ст.61 ЦПК).

Іншими словами, для суду в таких випадках обов'язковий не весь вирок, а лише та його частина, що стосується питань: чи мали місце відповідні дії і чи зроблені вони даною особою. Дані питання варто вважати вирішеними (преюдиціальними). Суду, що розглядає цивільну справу, пов'язану з раніше розглянутою кримінальною справою, немає сенсу знову займатися дослідженням і перевіркою вказаних фактів.

 

5. Законне припущення (презумпція) - це твердження, яке вважається встановленим за законом, якщо в судовому засіданні не буде доведено інше.

Використовуючи презумпцію, суд вправі визнати дійсним існування певного юридичного факту, не вимагаючи від сторони, що на нього посилається, доказів. Це допускається за умови, якщо даний факт за припущенням, що базується на суспільній практиці, є прямим наслідком чи причиною іншого, доведеного факту (фактів) і не спростовується під час розгляду справи. Презумпції закріплені в ряді статей ЦК (277, 1166, 1187, 1209) та інших нормативних актах.

Презумпції мають матеріально-правове і процесуальне правове значення. В законодавчих актах, як правило, вказується процесуально-правове значення презумпції. Воно полягає в тому, що сторона, що посилається на презумпцію, звільняється від доказування передбачуваного (презюмованого) факту. Наприклад, ч.2 ст. 1166 ЦК встановлює презумпцію вини особи, яка заподіяла майнову шкоду, у зв'язку з чим потерпілий зобов'язаний довести тільки наявність шкоди, протиправність дій відповідача і причинний зв'язок між цими діями і шкодою. Потерпілий, що обґрунтував наявність зазначених фактів, не зобов'язаний доводити вини особи, що причинила шкоду. В даному випадку така вина передбачається.

У зв'язку з презумпцією розподіл обов'язків по доказуванню відбувається не за правилами ст. 60 ЦПК: не особа, яка заявила про факт, повинна доводити його існування, а її опонент доводить відсутність такого факту.

Критерії оцінки доказів

Окрім видів доказів, важливо знати правові критерії доказів, за якими відбувається їх оцінка. До таких критеріїв доказів відносять їх належність, допустимість, достовірність та достатність.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК належнимиє докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Таким чином, належними будуть вважатися докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають входити до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Проте остаточно питання про належність доказів вирішується судом, який повинен регулювати процес формування доказів, необхідних для обґрунтування судового рішення.

· Відповідно до ч.3 ст. 58 ЦПК суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

 

Питання щодо належності доказів вирішується судом на різних етапах руху цивільної справи у суді. Так, при відкритті провадження у справі суддя, перевіряючи зміст позовної заяви, встановлює, чи викладені в ній обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, чи зазначені докази, що підтверджують кожну обставину, чи немає підстав для звільнення від доказування (пункти 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК).

Відповідно до ст. 136 ЩІК особа, яка заявляє клопотання про виклик свідка, зобов'язана вказати обставини, які він може підтвердити.

Питання щодо належності доказів вирішується і під час судового розгляду, який суддя спрямовує на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи із нього все, що не має істотного значення для вирішення справи (ч. 2 ст. 160 ЦПК).

 

Мета встановлення правила належності доказів:

- Не допустити відволікання уваги суду на дослідження доказів, які не мають значення для справи

- Не допустити недобросовісну діяльність учасників процесу щодо подання опосередкованого доказового матеріалу, що тягне затягування процесу

Визнання доказу неналежним судом першої інстанції надає можливість стороні посилатися в апеляційній скарзі на дослідження цього доказового матеріалу (п.5 ч.2 ст.295 ЦПК)

 

Поряд із правилом щодо належності доказів, цивільне процесуальне законодавство передбачає й правило щодо їх допустимості.

· Відповідно до ст.59 ЦПК суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

· Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

 

Таким чином, допустимість кожного конкретного доказу залежить від дотримання процесуального порядку отримання, дослідження й оцінки змісту і процесуальної форми доказу. Порушення вимог закону, що пред'являються до порядку формування засобів доказування як процесуальної форми судових доказів, тягне недопустимість цих засобів доказування, неможливість використання фактичних даних, які містяться в них, для встановлення істини у справі. Наприклад, у разі порушення вимог ч. 2 ст. 165 ЦПК щодо заборони спілкування свідків, які допитані судом, із свідками, яких ще не допитано, суд може прийняти рішення про недопустимість показань цих свідків.

 

Крім того, суд, враховуючи норми матеріального закону, має не допускати підтвердження обставин, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, іншими засобами доказування. Так, відповідно до ст. 218 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги щодо письмової форми правочину, яка встановлена законом, рішення суду у справі з приводу заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин однією із сторін не може ґрунтуватися на показаннях свідків. Отже, у такій справі допустимими є всі засоби доказування, крім показань свідків, використання яких судом може потягти скасування ухваленого рішення.

 

Зрештою, виходячи з критерію допустимості, суд обмежений нормами права у виборі форми доказів засобами доказування перерахованими у ч. 2 ст. 57 ЦПК.

Достовірністьдоказів є ознакою, що визначає правдивість фактичних даних, отриманих з відповідних засобів доказування. Саме тому суд завжди повинен прагнути досліджувати докази із першоджерел, оскільки у процесі переходу інформації із первинного її носія до похідного частина даних може бути втрачена чи викривлена, а відтак не буде забезпечена умова достовірності.

Достатністьдоказів означає, що їх сукупність виключає можливість зробити висновок протилежний тому, до якого прийшов суд. Існує правило, згідно з яким один непрямий (побічний) доказ не може бути покладений в обґрунтування процесуального рішення. Необхідно сформувати систему доказів, в якій би кожний доказ був ланкою нерозривного ланцюга.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.239.179.228 (0.017 с.)