Лекція 17. Закінчення провадження у справі без ухвалення судового рішення

1. Загальне поняття про залишення заяви без розгляду.

2. Підстави та наслідки для залишення заяви без розгляду.

3. Загальне поняття закриття провадження у справі.

4. Підстави та наслідки закриття провадження у справі.

 

У ході розгляду та вирішення конкретної цивільної справи не­рідко виникають обставини, які ускладнюють або унеможлив­люють її подальший розгляд — ускладнення у ході судового розгляду цивільних справ (дав. табл. на с 169) Цивільне про­цесуальне законодавство розрізняє дві основні форми усклад­нень цивільного судочинства, які, своєю чергою, поділено ще на кілька:

• тимчасове припинення провадження у справі;

• закінчення провадження без ухвалення рішення суду по справі.

Між собою ці форми відрізняються підставами, строками та наслідками.

Тимчасове припинення провадження у справі полягає у тому, що процес у справі може продовжуватися після усунен­ня перешкод, які стали підставою для припинення проваджен­ня і може мати форми: перерви в судовому засіданні, відкла­дення розгляду справи або зупинення провадження у справі.

Перерва в судовому засіданні — це відстрочка продовжен­ня судового засідання на відносно короткий час у зв'язку з необхідністю відпочинку суду та учасників процесу в нічний час, обідню перерву, святкові та вихідні дні, а також: для вирішення окремих процесуальних питань.

Наприклад, перерва може бути оголошена у зв'язку з необ­хідністю подання нових доказів (ст. 191 ЦПК) або у разі за­міни перекладача (ст. 92 ЦПК) тощо. Тривалість перерви ви­значається відповідно до обставин, що її зумовили. Оголошу­ючи перерву, суд зазначає, коли буде продовжено слухання справи, про що постановляє відповідну ухвалу.

Відкладення розгляду справи — це перенесення розгляду справи в зв'язку з неможливістю його проведення на відносно тривалий час із призначенням конкретної дати його прове­дення

Розгляд справи відкладається до усунення обставин, що його зумовило. ЦПК чітко не визначає перелік підстав відкладення розгляду справи, проте аналіз його положень дозволяє ствер­джувати, всі підстави умовно можна поділити на два види:

• обов'язкові, за наявності яких суд зобов'язаний відкласти
розгляд справи (зокрема, у випадках, передбачених ч. 1 ст. 169, ч. З ст. 224, ч. 1 ст. 305 ЦПК);

• факультативні, у яких питания про необхідність відкла­дення розгляду справи віднесено на розсуд суду (ч. 8 ст. 130, ч. 2 ст. 169, ст. 170. ст. 191 ЦПК).

У разі відкладення розгляду справи суд повинен допитати свідків, які з'явилися. Тільки у виняткових вішалках за ухва­лою суду свідки не допитуються і викликаються знову.

На відміну від перерви, відкладення передбачає розгляд справи спочатку. Питання про відкладення розгляду справи вирішується судом шляхом постановлення відповідної ухвали, яка повинна містити відомості про підстави відкладення та час і місце наступного судового засідання. Ухвали про оголошен­ня перерви в судовому засіданні та про відкладення розгляду справи оскарженню не підлягають.

Зупинення провадження в справі — перенесення розгляду справи на невизначений строк у зв'язку і наявністю чітко визначених законом обставин, що унеможливлюють його про­ведення. Зупинення провадження у справі поділяється залежно від підстав на обов’язкове та необов'язкове (факультативне).

Обов'язкове зупинення провадження в справі виникає з під­став передбачених ст. 201 ЦПК:

• смерті або оголошення померлою фізичної особи, яка була стороною у справі, якшо спірні правовідносини допускають
правонастунництво;

• злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи,
яка була стороною у справі;

• перебування позивача або відповідача у складі Збройних
Сил України або інших утворених відповідно до закону
військових формувань, що переведені на воєнний стан; неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої
справи, що розглядається в порядку конституційного, ци­вільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства;

• призначення або замша законного представника сторони чи
третьої особи у випадках, коли після відкритій проваджен­
ня у справі сторона чи третя особа визнана недієздатною
або обмежена судом у цивільній дієздатності, або виявлено,
що законний представник таких осіб не маг прана вести
справу в суді з підстав, встановлених законом.

 

Факультативне ст. 202 ЦПК:

• перебування сторони на строковій військовій або альтерна­тівній (невійськовій) службі не за місцем проживання.

• захворювання сторони, підтверджене медичною довідкою,
що виключає можливість явки до суду протягом тривалого часу;

• перебування сторони у тривалому службовому відрядженні;

• розшук відповідача у разі неможливості розгляду справи за
його відсутності;

• призначення судом експертизи

У перших трьох випадках, якщо відсутня сторона веде справу через свого представника, суд не зупиняє провадження у справі.

Про зупинення провадження у справі суд постановляє ух­валу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Провадження у справі відновлюється після усунення обста­вин, що викликали його зупинення, за заявою особи, яка бере участь у справі, або з ініціативи суду, про що постановляється відповідна ухвала. З дня постановления цієї ухвали продовжу­ється і перебіг процесуальних строків.

Існують дві форми закінчення провадження без ухвалення рішення суду по справі: закриття провадження в цивільній справі та залишення заяви без розгляду.

Закриття провадження в цивільній справі — форма за­кінчення розгляду цивільної справи без ухвалення рішення суду, наслідком якого с неможливість повторного звернення до суду з тотожним позовом. Воно може відбуватися за наявно­сті підстав, які свідчать, що процес виник неправомірно або таким є його продовження.

Підстави для закриття провадження вичерпно визначені в ст. 205 ЦПК, їх можна поділити на дві групи. До першої нале­жать обставини, які свідчать про відсутність у заявника права на пред'явлення позову:

• справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочин­ства;

• набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття п ровадження у справі у зв'язку з відмовою по­зивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між і тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

• Як правило, такі обставини існують вже на момент пору­шення справи, проте виявляються судом лише під час розгляду.

До другої групи належать обставини, що виникають після порушення провадження у справі та свідчать про усунення спору або неможливість подальшого провадження в справі:

• позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом;

• позивач та відповідач уклали мирову угоду і вона whw
судом;

• померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі,
якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва;

• ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у
справі.

Закриття провадження у справі можливе під час поперед­нього судового засідання, при вчиненні інших дій щодо підго­товки справи до судового розгляду, а також безпосередньо в ході судового розгляду цивільної справи.

Основним наслідком закриття провадження у справі є не­можливість повторного звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Винятком з цього правила с положення ч. З ст. 206 ЦПК, яка передбачає, що наявність ухвали про закрит­тя провадження у зв'язку ч прийняті ям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цін справі права на звернен­ня до суду за вирішенням цього спору.

Залишення заяви беї розгляду це форма роз­гляду цивільної справи без ухвалення рішення суду, за якої заінтересована особа не позбавляється права повторно звер­нутися до суду з тотожним позовом.

Обставини, які свідчать про недотримання заявником пе­ редумов права на пред'явлення позову:

• заяву подано особою, яка не має цивільної процесуальної

дієздатності;

• заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка
не маг повноважень на ведення справи;

• спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і
з тих самих підстав розглядається в іншому суді;

• провадження у справі відкрито за заявою, поданою з пору­шенням вимог щодо змісту, форми та подання позовної за­ яви, не було сплачено судовий збір чи не було оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк.

Обставини, які виникають після порушення провадження в справі та свідчать про ліквідацію спору або неможливість подальшого провадження у справі:

• належним чином повідомлений позивач повторно не з'явив­ся в судове засідання без поважних причин або повторно не повідомив про причини нез'явлення, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;

позивач подав заяву про залишення позову без розгляду;

• між сторонами укладено договір про передачу спору на ви­
рішення до третейського суду і від відповідача надійшло
заперечення проти вирішення спору в суді до початку з'я­сування обставин у справі та перевірки їх доказами;

• особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках від­крито провадження у справі за заявою іншої особи, не під­тримує заявлених вимог і від неї надійшла відповідна заява;

• позивач до закінчення розгляду справи покинув судове за­
сідання і не подав до суду заяви про розгляд справи за йо­го відсутності.

Про закриття провадження в справі та про залишення заяви без розгляду суд постановляє ухвалу, яка може бути оскарже­на в апеляційному порядку.

Лекція 18. Судові рішення

 

1. Поняття і види судових рішень. Розмежування між рішення суду та ухвалою.

2. Поняття, зміст та суть судового рішення. Вимоги, які пред’являються до рішення суду.

3. Набрання сили судового рішення. Категорії справ, які відносяться до негайного виконання рішення суду. Особливості звернення рішення суду, які належать до негайного виконання.

4. Ухвали суду першої інстанції; їх особливості.

 

Судові рішення викладаються у таких формах: (Абзац перший частини першої статті 208 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3932-VI від 20.10.2011)

1) ухвали;

2) рішення;

3) постанови.

Провадження по розгляду і вирішенню цивільних справ у суді першої ін­станції завершується ухваленням рішення або постановленням ухвали (ст.. 208 ЦПК).

Рішення, ухвали судів виступають процесуальною формою вираження діяльності по застосуванню права і мають узагальнюючу назву — судові постанови.

Постанови суду першої інстанції з приводу вирішення по суті справ по­зовного провадження, окремого провадження закріплюються в процесуальній формі рішення.

Постанови суду, якими вирішуються лише окремі питання, заявлені пе­ред судом особами, котрі беруть участь у справі, в заявах і клопотаннях, і що виникли самостійно в процесі порушення, розвитку і припинення судочин­ства у справі, називаються ухвалами.

Судові рішення — акти правосуддя у справі грунтуються на встановле­них в судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і проце­суального права. Залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають, судові рішення (як і позови) поділяються на види: про присудження — до виконання (або утримання від виконання) певних дій; про визнання — наявності (або відсутності) правовідносин (або юридичних фактів); конститутивні — про перетворення правовідносин.

Рішеннями про присудження будуть постанови суду, якими підтверджу­ються права, обов'язки та законні інтереси сторін, і одна сторона присуд­жується виконати на користь другої певні дії або утриматися від їх виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жи­лого приміщення).

Рішення про визнання — постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних і обставин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо).

Конститутивні рішення — постанови суду, спрямовані на зміну чи при­пинення правовідносин (ними будуть рішення про виділ частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу та ін).

Рішення суду можуть бути поділені залежно від обсягу розв'язаних ними питань на завершальні (основні) і додаткові. Завершальними повністю ви­рішені всі правові вимоги, передані на розгляд суду. Додатковими — вирі­шуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, котрі не були розв'язані основним рішенням (ст. 220 ЦПК).

В юридичній літературі з цивільного процесу виділяються альтернативні і факультативні рішення суду. Альтернативними називаються ті, якими встановлюється два можливих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права. Альтернативне виконання допускається тому, що норми цивільного права передбачають можливість ви­никнення альтернативних зобов'язань. Для захисту правовідносин з альтер­нативних зобов'язань можливе пред'явлення позову з альтернативним характером вимог і винесення альтернативного за змістом рішення суду.

Постановлення альтернативного рішення можливе також тоді, коли пози­вач в процесі розгляду справи погодився замінити спірний предмет на ін­ший або одержати його вартість. Факультативними називаються рішення, що зобов'язують відповідача до виконання певних дій і які у випадку не­можливості їх виконання одночасно визначають інший спосіб це зробити.

Заочним визнається рішення, ухвалене судом у відсутності відповідача, належним чином повідомленого і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Рішення суду ухвалюються іменем України. В цьому проявляється публічний характер рішення, як владного акту. Вирішуючи спір, суд діє від імені держави Україна. Рішення ухвалюється негайно після закінчення судового розгляду.

В рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави. Застосування примусової сили дер­жавою — це специфічна гарантія, що забезпечує реалізацію права і відрізняє його від інших соціальних норм. Одним з державних органів, який може за­стосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосу­вання є його рішення.

В рішенні суду є також елементи декларативного характеру — підтверд­ження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення. Для того, щоб суд вирішив передане на його розгляд правове питання і застосував примусову силу, він спочатку по­винен підтвердити наявність чи відсутність правовідносин, а потім винести наказ про здійснення суб'єктом матеріальних правовідносин певних дій.

Судове рішення — акт правосуддя в цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від політичної, економічної і юридичної його характеристики.

Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, су­дове рішення виступає цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції по розгляду і вирішенню справи по суті. В рішенні відбивається вся проведена судом діяльність по дослідженню і оцінці доказів по встановленню юридичних фактів, а також по застосуван­ню норм права до конкретних правовідносин та їх суб'єктів.

Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або ви­рішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів гро­мадян, підприємств, установ і організацій, державних і громадських інтере­сів. Рішенням реалізується владна воля держави — сторони присуджуються додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин.

Судовим рішенням охороняється державний і суспільний устрій Украї­ни, система господарства і власність.

В рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та діям заінтересованих осіб. Цим самим суд мобілізує громадян на боротьбу з цивільними, трудовими й іншими правопорушеннями та сприяє підвищенню їх правової свідомості.

Застосування в рішенні закону розкриває перед широкими масами насе­лення зміст законів України, утверджує в свідомості громадян повагу до них ' і правопорядку, правил співжиття, виконує виховну функцію.

Пленум Верховного Суду України у постанові № 11 від 29 грудня 1976 р. «Про судове рішення» в п. 1 (в редакції постанови № 15 від 25 травня 1998 р.) звертає увагу судів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Консти­туцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення прого­лошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Отже, суть судового рішення в тому, що воно є основним і найважливі­шим актом правосуддя, постановленим у передбаченому законом порядку іменем України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і громадських інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб в дусі поваги до Конституції, законів України, честі і гідності людини.

Норми гл. 7 («Судові рішення») ЦПК визначають, що рішення суду по­винно бути законним і обгрунтованим (ст. 213), ухвалене у передбаченому порядку (ст. 209), викладеним в письмовій формі, за встанов­леним змістом (ст. 210) і проголошене публічно (ст. 218).

Законність рішення суду визначає його правосудність. Відпо­відно до статті 213 ЦПК умовами законності (тобто правильного застосування норм матеріального права) є: правильне застосування за­кону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону.

Рішення буде законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги ци­вільного процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирі­шив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають засто­суванню до даних правовідносин, а при їх відсутності — на підставі закону, який регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту за­конодавства України.

Обгрунтованість судового рішення — це його правильність з фактичної сторони. Відповідно до статті 213 ч.3 ЦПК умовами обгрунтова­ності рішення є: повне з'ясування обставин, що мають значення для спра­ви; доведеність обставин, які мають значення для справи, котрі суд вважає встановленими; відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обста­винам справи.

Обгрунтованим визнається рішення, в якому відображені всі об­ставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з'ясовані в судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і правові наслід­ки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Рішення за формою має бути викладено письмово, а за змістом — відпо­відати ст. 215 ЦПК.

Зміст судового рішення — це його структура у взаємозв'язку, взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових елементів.

Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, зрозумілим, чітким і відповідно до ст. 215 ЦПК обов'язково в рішенні суду зазначається:

1) час і місце його ухвалення; 2) назва суду, що його ухвалив; 3) прізви­ще та ініціали судді та секретаря судового засідання; 4) сторони та інші осо­би, які брали участь у справі; 5) вимоги позивача, заперечення відповідача, узагальнений виклад пояснень інших осіб, які брали участь у справі; 6) встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини; 7) наявність по­рушення прав і свобод, за захистом яких спрямоване звернення до суду, чи невиконання зобов'язань або інші підстави щодо задоволення вимог; 8) на­зва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, за якими вирішено справу, норми процесуального закону, якими суд керувався; 9) висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, вказівка на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення. Зазначені вимоги щодо змісту рішення об'єднанні в чотири складові частини рішення: вступну, описову, мотивувальну, резолютивну у встановленій послідовності.

Резолютивна частина рішення у деяких справах, залежно від характеру спірних правовідносин і змісту позовних вимог, має певні особливості. Відповіді суду на всі правові питання повинні випливати з встановлених фактичних обставин, бути вичерпними, визначеними і безумовними.

Вичерпними будуть рішення, в яких судом дається повна відповідь на всі передані на його вирішення правові питання.

Вимога визначеності полягає в тому, що рішення суду повинно дати чіт­ку і конкретну відповідь на всі поставлені перед ним питання, зокрема: пов­ністю або частково задовольняються позовні вимоги чи в ньому відмовле­но; які конкретно права позивача визнані або поновлені; розмір грошових сум чи перелік майна, що присуджується стороні; які конкретно дії і на ко­ристь кого повинен виконати відповідач або якими іншими передбаченими законом способами підлягає захисту порушене право.

Безумовність полягає в тому, що висновки, зроблені в рішенні, не по­винні включати умови, які поставили б його виконання від їх настання. Суд не може покласти на відповідача обов'язок виконати певні дії за умови ви­конання зустрічних дій з боку позивача або настання певних подій.

Порядок ухвалення рішення передбачений статтею 209 ЦПК. Суди України ухвалюють рішення іменем України негайно після розгляду справи, більшістю голосів суддів, які входять до складу суду в даній справі.

Рішення суду ухвалюється в нарадчій кімнаті з додержанням її таєм­ниці — ніхто не має права бути присутнім в ній, крім складу суду в даній справі. Суддям забороняється розголошувати міркування, що були вислов­лені в нарадчій кімнаті.

Ухвалене рішення викладається в письмовій формі головуючим або одним з суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім скла­дом суду, який бере участь у його ухваленні. Виправлення в рішенні можуть бути застережені перед підписом суддів (ст. 219 ЦПК).

Рішення проголошується прилюдно. Проголошення рішення суду – це прилюдне доведення судом його змісту до відома осіб, які беруть участь у справі. Проголошення рішення відбувається усно шляхом зачитування суддею тексту рішення, виготовленого у нарадчій кімнаті. Проголошення рішення без видалення суду в нарадчу кімнату або іншою особо (замість судді) не допускається.

Проголошується усе рішення повністю або лише його вступна та резолютивна частини. Це питання вирішується на розсуд суду залежно від того, складає він повний текст рішення одразу, чи відкладає це на певний строк (не більше 5 днів) відповідно до ч.3 ст. 209 ЦПК.

У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду, тобто повідомляє конкретну дату.

Рішення проголошується негайно після закінчення судового розгляду, тобто після виходу суду з нарадчої кімнати. Негайність означає, що суд не вправі відкладати проголошення рішення на інший час.

 

Після оголошення рішення суд, який його ухвалив, не вправі сам його змінити або скасувати (ч. 2 ст. 218 ЦПК). Допущені в ньому помилки, внаслідок яких воно стає незаконним і необгрунтованим, виступають під­ставою для зміни і скасування рішення в апеляційному і касаційному по­рядку та у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами.

Деякі недоліки судового рішення можуть бути, у точно передбачених за­коном випадках, усунені судом, який постановив рішення, одним з трьох способів: виправлення описки і явної арифметичної помилки; ухвалення додаткового рішення; роз'яснення рішення (статі 219—221 ЦПК).

Виправлення описки і арифметичної помилки в рішенні (ст. 219 ЦПК). Опискою називається зроблена судом механічна помилка у визна­ченні об'єкта присудженого, сторони, строку виконання рішення та ін. Помилкою — неправильність в діях і висновках. Це, допущена внаслідок неправильності арифметичних розрахунків, неточність в рішенні суду у виз­наченні суми, яка підлягає стягненню. Тому наявність арифметичних по­милок грунтується на цифрових даних, що були предметом домагання сто­рін та дослідження суду.

Суд може з власної ініціативи чи за заявою осіб, які беруть участь у спра­ві, розпочати розгляд питання про виправлення описок і арифметич­них помилок.

Розгляд питання провадиться в судовому засіданні з додержанням порядку розгляду цивільних справ. У судове засі­дання викликаються особи, які брали участь у справі, але їх неявка не пере­шкоджає розглядові питання про внесення виправлення. Вони можуть ко­ристуватися належними їм правами з врахуванням специфіки предмета судового розгляду. Результати розгляду вимоги про виправлення описки чи явної арифметичної помилки закріплюються в постановленій судом ухвалі, яка може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання.

Ухваленням додаткового рішення (ст. 220 ЦПК) виправляються пору­шення вимоги вичерпності, якій повинно задовольняти судове рішення. Відповідно до п. 1 ст. 220 ЦПК додаткове рішення може бути ухва­лено тоді, коли щодо якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення. Прикладом для ухвалення рішення з цих підстав може бути справа за позовом працівника підприємства про поновлення на роботі і виплату за вимушений прогул, в якій суд ухвалив тільки рішення про поновлення на роботі, не вирішивши питання про оплату вимушеного прогулу. Коли вимога, хоч і була пред'явлена в суд, але в судовому засіданні не розглядалася, сторони не пред'являли доказів і не давали пояснень, то для вирішення такої вимоги у порядку ухвалення додаткового рішення підстави відсутні.

Суд має право ухвалити додаткове рішення також тоді, коли ним було розв'язане питання про право, але не зазначено точно розміру присуджено­го стягнення або які дії треба виконати (п. 2 ст. 220 ЦПК). Такі випадки мо­жуть мати місце тоді, коли судом буде визнано право на одержання відшко­дування за пошкодження майна, ушкодження здоров'я, але не присуджено розміру відшкодування. Додатковим рішенням виправляється рішення су­ду, ухвалене на користь кількох позивачів, без зазначення, в якій час­тині рішення стосується кожного з них, або, що стягнення є солідарним.

Суд, ухвалюючи рішення, за наявності підстав, визначених ст. 367 ЦПК, зобов'язаний допустити по ньому негайне виконання. Невиконання цієї вимоги може бути усунено ухваленням додаткового рішення (п. З ст. 220 ЦПК).

Додатково рішення ухвалюється також у випадках, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (п. 4 ст. 220 ЦПК).

Порушення процесу про ухвалення додаткового рішення можливе за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи суду. Заява подається до суду, що ухвалив рішення, до закінчення строку на виконання рішення. Розгляд заяви про ухвалення додаткового рішення провадиться у порядку, встановленому для розгляду цивільних справ.

Роз'яснення судового рішення (ст. 221 ЦПК) настає тоді, коли його положення незрозумілі, внаслідок чого реалізація такого рішення викликає труднощі чи стає неможливою.

Право вимагати роз'яснення рішення мають особи, які брали участь у справі, і державний виконавець (ст. 221 ЦПК). Право роз'яснення рішення належить лише суду, який його ухвалив в колегіальному складі чи одноособово.

Право вимагати роз'яснення рішення — строкове. Подача заяви допус­кається, якщо рішення не виконано або ще не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлено до примусового виконання.

Заява про роз'яснення рішення розглядається судом протягом 10 днів за правилами ци­вільного судочинства з викликом сторін, проте їх неявка не перешкоджає її розглядові. Ухвала суду про роз'яснення рішення може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання. Роз'яснення рішення можливе без зміни його змісту в межах вирішеної судом правової вимоги.