Принцип гласності судового процесу та його повного фіксування

Ст..129 КУ

Ст..6 ЦПК, ст..197-200 ЦПК

Відкритість судового розгляду полягає в тому, що всі цивільні справи в усіх судових інстанціях розглядаються публічно. В судовому засіданні можуть бути присутні усі учасники процесу та глядачі, тобто особи, які не є учасниками процесу. При цьому усі ці особи повинні дотримуватися загальних правил поводження в суді та підкорятися розпорядженням головуючого. Глядачі не зобов‘язані повідомляти суд про мету своєї присутності, а суд не має права з‘ясовувати особу глядачів та причини їх перебування в залі. Разом з тим, у разі порушення порядку в залі засідань, для застосування заходів процесуального примусу або притягнення до відповідальності за неповагу до суду, суд вправі встановити особу глядача.

Усі учасники мають право на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Це право гарантується шляхом встановлення в ЦПК порядку інформування учасників процесу про час і місце судового засідання. Розгляд справи у відсутності осіб, які не були належним чином повідомлені про час та місце судового розгляду, є безумовною підставою для скасування рішення суду і направлення справи на новий розгляд (п.3 ч.1 ст. 311 ЦПК).

Закритий судовий розгляд є винятком із загального правила і полягає в тому, що коло осіб, які присутні в судовому засіданні, обмежується лише особами, які беруть участь у справі, а у разі необхідності - свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.

Закритий судовий розгляд допускається у наступних випадках:

1) якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної таємниці

Відповідно до ст.1 Закону України“Про державну таємницю” від 21.01.1994р. державна таємниця - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою

2) якщо відкритий розгляд може призвести до розголошення іншої таємниці, яка охороняється законом.

Зокрема, це стосується розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю (ст. 289 ЦПК), таємницю вчинення нотаріальної дії (ст. 8 Закону України “Про нотаріат”), адвокатської таємниці (ст.9 Закону України “Про адвокатуру”), таємниці про стан здоров‘я (ст. 286 ЦК)

3) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі:

- з метою забезпечення таємниці усиновлення,

- запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі,

- або відомостей, що принижують їх честь і гідність

Учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої. Наведена норма знімає давню проблему звукозапису процесу за бажанням осіб, які беруть участь у справі. Не секрет, що судді завжди з пересторогою ставилися до таких ситуацій: не відомо де і як запис буде використано. ЦПК дозволяє здійснювати звукозапис не лише учасникам процесу, але й будь-яким особам, які присутні на відкритому судового засіданні, наприклад, журналістам, студентам. Використання цих записів у друкованих засобах масової інформації теж є вільним. Перешкод для повного або часткового відтворення змісту запису в пресі новий ЦПК не містить.

Натомість, транслювання по радіо і телебаченню вимагає як згоди суду (у вигляді ухвали), так і згоди усіх осіб, які беруть участь у справі. Причому їх згода є первинною. Така згода може бути висловлена усно. Якщо хоча б хтось з цих осіб заперечує, суд не має права дозволяти трансляцію. У цій нормі спостерігаємо намагання законодавця забезпечити охорону таємниці особисто життя громадян.

Суд під час судового розгляду справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

 

Галузеві принципи ЦПП

 

1. Диспозитивність (ст..11 ЦПК)

– є основним принципом цивільного процесу, визначає механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільної справи.

– це можливість вільно розпоряджатися своїми суб’єктивними матеріальними та процесуальними правами.

П-п диспозитивності відрізняє за характером цивільний процес від кримінального.

 

Зміст принципу диспозитивності розкривають через такі положення:

- хто хоче здійснити свої права, повинен сам потурбуватися про це;

- особа, якій належить право, може від нього відмовитися;

- нікого не можна примушувати пред‘явити позов проти своєї волі;

- суд не повинен виходити за межі вимоги сторін, за винятками, встановленими законом;

- сторона може розпорядитися об‘єктом процесу

 

Відповідно до п-пу диспозитивності:

· порушення цивільної справи, визначення предмету та підстав позову, оскарження рішення, звернення його до виконання залежать від волевиявлення сторони (позивача).

· укладення мирової угоди визначається волевиявленням обох сторін

· визнання позову залежить від позиції відповідача

· сторони самостійно обирають способи захисту

· суд без звернення до нього з позовом (заявою) заінтересованих осіб не може відкрити провадження у справі

· в окремих випадках, прямо передбачених законом, право на звернення до суду певної особи може бути реалізовано іншими особами (ч.2 ст. 3, ст..45 ЦПК)

· сторони можуть передати спір на вирішення третейського суду

 

Засада диспозитивності пронизує весь цивільний процес від виникнення конкретної цивільної справи до виконавчого провадження. Диспозитивність цивільного процесу визначається наявністю однойменного принципу в матеріальних (регулятивних) правовідносинах, що є об’єктом судового розгляду та вирішення.

 

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. При цьому слід враховувати, що ЦПК містить кілька обмежень з цього правила. Так:

- суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє (ч.5 ст. 174 ЦПК)

- якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд (ч.4 ст. 174 ЦПК)

- суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє (ч.6 ст. 175 ЦПК)

- апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення (ст. 303 ЦПК) тощо.

Ці норми є гарантіями судової охорони прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі.

 

2. Змагальність (ст..10 ЦПК) – витоки принципу змагальності містяться у протилежності матеріально-правових інтересів сторін в цивільному процесі.

Якщо принцип диспозитивності визначає можливості сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо розпорядження об’єктом спору та рухом процесу, то принцип змагальності визначає їх можливості й обов’язки щодо доказування основних заявлених вимог, щодо відстоювання своєї правової позиції.

П-п змагальності має конституційне закріплення – ст..129 КУ.

 

В цивільному судочинстві змагальність виявляється в тому, що:

- дії суду залежать від вимог позивача та заперечень відповідача;

- суд вирішує справу в межах заявлених вимог та на підстав наданих йому доказів;

- особи, які беруть участь у справі, займають активне становище щодо інших учасників процесу та суду;

- сторони самостійно визначають, які саме докази подавати суду, а які притримати;

- особи, які беруть участь у справі можуть брати участь у справі особисто або через представників;

- кожна особа зобов‘язана доказати факти, на які вона покликається;

- у разі невиконання процесуальних обов‘язків або нездійснення процесуальних прав для особи настають небажані для неї правові наслідки.

 

Змагальністю визначається весь процес відбору доказового матеріалу, необхідного для вирішення справи, встановлюються форми і способи дослідження цього матеріалу.

Відповідно до ЦПК змагальність проявляється у наступних моментах:

· обов’язок по доказуванню покладається на сторін (ч.2 ст.10)

· кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень (ч.3 ст.10). Для реалізації цього обов’язку сторони мають відповідні процесуальні права – ст..27 ЦПК

· суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи

- роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права і обов’язки

- попереджає про наслідки вчинення або не вчинення тих чи інших процесуальних дій

- суд не може втручатися у матеріальні та процесуальні права сторін

- не може збирати докази за своєю ініціативою, може витребовувати докази лише за ініціативою сторін. Виняток – окреме провадження (ч.2 ст.235 ЦПК).

Зміст п-пу змагальності істотно змінився з 2001 року, коли в українському процесі було запроваджено т.зв. «чисту» модель змагальності. Раніше п-п змагальності ніби нейтралізувався п-пом об’єктивної істини, і суд був зобов’язаний, не обмежуючись поданими сторонами доказами, вживати усіх передбачених законом заходів для встановлення дійсних обставин справи, тобто збирати докази за власною ініціативою. Зараз у ЦПК такої норми немає.

Тому суд в процесі встановлює істину не об’єктивну, а т.зв. «судову істину».

 

Весь хід судового засідання має змагальну форму. Ця форма проявляється у визначеній законом послідовності виступів осіб, які беруть участь у справі, в порядку дослідження доказів та в послідовності вирішення судом заявлених клопотань.

Цей принцип дуже тісно пов’язаний з принципом законності, диспозитивності. Умовою реалізації п-пу змагальності виступає процесуальна рівноправність сторін, оскільки змагатися у відстоюванні своїх суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів сторони можуть лише в однакових правових умовах з використанням рівних процесуальних засобів.

 

3. Процесуальна рівноправність сторін

Суть даного п-пу виражається у встановлених процесуальним законом рівних можливостях сторін для захисту своїх прав та інтересів.

Надаючи одній стороні конкретні процесуальні права, закон наділяє аналогічними правами і другу сторону. Якщо позивачеві надається право змінювати предмет або підставу позову, то відповідачу надано право змінювати підстави заперечень проти позову, право визнати позов, пред’явити зустрічний позов. Кожна сторона може мати представника. Таким чином, жодна сторона не користується якимись перевагами перед іншою.

При вирішенні спору обидві сторони в однаковій мірі мають право розраховувати на допомогу з боку суду, однак за їх клопотаннями.

П-п процесуальної рівноправності має гарантії на всіх стадіях процесу та є передумовою змагальності процесу.

 

Цей принцип означає, що сторони мають рівні, але не однакові процесуальні права і обов’язки.

Ст..27 ЦПК – загальні права осіб, які беруть участь у справі

Ст..31 ЦПК – спеціальні права сторін