Доказуванню (предмет доказування)

Доказування – це врегульована кримінальним процесуальним законом діяльність слідчого, прокурора, інших уповноважених органів чи осіб щодо збирання, дослідження, перевірки та оцінки доказів, доведенні перед слідчим суддею, судом їх переконливості з метою обґрунтування встановлених фактичних обставин, що мають значення для кримінального провадження, на підставі яких забезпечується прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Доказування має не лише процесуальне, а й кримінально-правове значення.

Кримінально-правове значення полягає в тому, що тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мало місце кримінальне правопорушення та якою є його правова кваліфікація. Крім цього, доказування забезпечує реалізацію такої правової категорії, як кримінальна відповідальність.

З процесуальної точки зорузначення доказування полягає в тому, що: 1) правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів учасників кримінального провадження; 2) питання, які виникають під час провадження, підлягають вирішенню лише на підставі достовірно встановлених у ході доказування обставин; 3) участь зацікавлених суб’єктів у доказуванні є гарантією реалізації засад кримінального процесу (зокрема, змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості); 4) докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у цьому провадженні, а доведеність вини обвинуваченого – обов’язковою умовою ухвалення щодо нього обвинувального вироку суду (ч. 3 ст. 373 КПК).

За загальним правилом обов’язок доказування покладається на сторону обвинувачення – слідчого та прокурора. У разі відмови прокурора від обвинувачення в суді суб’єктом доказування може стати потерпілий (ч. 1 ст. 92, ч. 1 ст. 37, ч. 2 ст. 38, п. 4 ч. 3 ст. 56 КПК).

Звільнення підозрюваного (обвинуваченого) від обов’язку доказувати свою невинуватість (ч. 2 ст. 62 Конституції України) не позбавляє його права брати участь у доказуванні в кримінальному провадженні. Доводячи свою невинуватість чи меншу винуватість, підозрюваний (обвинувачений) у такий спосіб здійснює своє право на захист. У такому випадку доказування є виключно його правом, а не юридичним обов’язком.

Кримінальний процесуальний закон наділяє сторін кримінального провадження рівними правами назбирання та подання до суду речей, документів, інших доказів. Крім цього, правом подавати докази наділені інші учасники кримінального провадження відповідно до їх процесуального статусу (ч. 2 ст. 22, п.п. 19, 25 ч. 1 ст. 3 КПК).

Отже, правом брати участь у доказуванні відповідно до норм Кодексу наділені: 1) підозрюваний, обвинувачений (п. 8 ч. 3, п. 2 ч. 4 ст. 42 КПК); 2) захисник (ч. 4 ст. 46 КПК); 3) потерпілий – на підтвердження своєї заяви та забезпечення активної участі у доказуванні (п. 3 ч. 1, п. 3 ч. 2 ст. 56 КПК); 4) законний представник підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого – у межах процесуальних прав осіб, яких вони представляють (ч. 5 ст. 44, ч. 2 ст. 59 КПК); 5) представник потерпілого – у межах процесуальних прав потерпілого (ч. 4 ст. 58 КПК); 6) заявник – на підтвердження своєї заяви (п. 2 ч. 2 ст. 60 КПК); 7) цивільний позивач, цивільний відповідач, їх представники, законний представник цивільного позивача – у межах процесуальних прав у частині цивільного позову (ч. 3 ст. 61, ч. 3 ст. 62, ч. 3 ст. 63, ч. 1 ст. 64 КПК); 8) представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (п. 3 ч. 3 ст. 64-1 КПК); 9) третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт – в частині, що стосуються арешту майна (ч. 3 ст. 64-2 КПК).

Кодекс не зобов’язує сторону обвинувачення здійснювати діяльність, спрямовану на виправдування особи. Водночас, якщо в ході слідчих (розшукових) дій будуть виявлені докази невинуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий і прокурор зобов’язані долучити відповідні процесуальні документи до матеріалів досудового розслідування та надати їх суду (ч. 5 ст. 223, ч. 2 ст. 9 КПК).

Окрім слідчого та прокурора, на сторону захиступокладається обов’язок доказування належності та допустимості доказів, наданих щодо розміру процесуальних витрат та обставин, що характеризують обвинуваченого, якщо вона їх подала (ч. 2 ст. 92 КПК).

Необхідно врахувати, що слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії, спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні, за письмовим дорученням слідчого, прокурора можуть здійснювати оперативні підрозділи правоохоронних органів. Під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого. Співробітники оперативних підрозділів (крім підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України) не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власної ініціативи або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора (ч. 1 ст. 41, ч. 1 ст. 223 КПК).

Відповідними повноваженнями в процесі доказування також наділено керівника органу досудового розслідування, який особисто здійснює досудове розслідування (ст. 39, п. 8 ч. 1 ст. 3 КПК), а також співробітників інших підрозділів правоохоронних органів, наділених функціями слідчого при розслідуванні кримінальних проступків у формі дізнання (ч. 3 ст. 38 КПК).

Отже, суб’єкти доказування беруть участь у формуванні доказової бази (сукупності доказів) у кримінальному провадженні, що підлягають перевірці судом під час судового розгляду.

Відповідно до ч. 2 ст. 91 КПК доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів. В окремих стадіях процесу ці елементи відрізняються лише своєю роллю і поєднанням. Можна виділити такі елементи процесу доказування: 1) збирання (отримання, подання) доказів; 2) перевірка (дослідження) доказів; 3) оцінка доказів; 4) обґрунтування висновків з питань провадження.

Первинним у процесі збирання доказів є висунення криміналістичних версій. Водночас будь-яка версія має бути обґрунтована реальними фактами, не суперечити науковим даним, вирізнятись конкретністю та логічно правильною побудовою. Стосовно кожної неясної чи сумнівної обставини вчиненого правопорушення повинні висуватися та перевірятися всі можливі на той момент версії. При цьому не можна захоплюватися одними з них та ігнорувати інші з тієї підстави, що вони видаються малоймовірними. Перевірка версій повинна здійснюватися одночасно. Порушення цієї вимоги може породити обвинувальний ухил у розслідуванні, який найчастіше є не стільки результатом навмисної діяльності слідчого чи прокурора, як наслідком однобічного захоплення тією чи іншою версією.

Надійним засобом попередження такої ситуації є постійний самоконтроль сторони обвинувачення, уважне, критичне ставлення до матеріалів провадження, правильна їх правова оцінка, глибока та всебічна перевірка всіх висунутих у процесі доказування версій у стані професійно виправданого ризику.

Кримінальний процесуальний закон не містить визначення предмета доказування. Логічні наслідки зробленого під час досудового розслідування припущення щодо певної обставини розслідуваного правопорушення відображаються в питаннях, які необхідно з’ясувати.

Згідно зі ст. 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість особи у вчиненні цього правопорушення (форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення); 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою для закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання; 6) обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення; 7) обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру.

Зазначені обставини визначаються як загальний предмет доказування – незалежно від процесуальної стадії цього провадження (під час досудового розслідування, у суді першої інстанції, під час перегляду судових рішень).

Кримінальний процесуальний закон конкретизує загальний предмет доказування у кримінальних провадженнях стосовно неповнолітніх (ст. 485 КПК) та про суспільно небезпечні діяння неосудних (ст. 505 КПК). Обставини загального предмета доказування можуть конкретизуватися також у кримінальних провадженнях, що здійснюються на підставі угод (ч. 1 ст. 474 КПК), стосовно окремої категорії осіб (ст.ст. 480–482 КПК), за заявами приватного обвинувачення (ст.ст. 477, 478 КПК) тощо.

У процесі доказування можуть встановлюватися проміжні або допоміжні факти, які використовуються для перевірки достовірності вже отриманих доказів (наприклад, щодо можливості свідка, потерпілого особисто сприймати певні дії, долати перешкоди чи відстань за певний час, діяти відповідним чином за певних погодних умов тощо). Встановлення цих фактів є обов’язковим, оскільки інакше досягнути кінцевої мети доказування – прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень, неможливо.

З поняттям предмета доказування тісно пов’язано визначення меж доказування, під якими розуміють зібрання необхідної і достатньої сукупності доказів у провадженні, що забезпечують правильність його вирішення. Межі доказування індивідуальні в кожному провадженні. У цілому чим далі просувається процес доказування (здійснюється накопичення доказів), тим детальніше встановлюються елементи предмета доказування, зростає важливість зібраних доказів. Разом з тим неправильне визначення меж доказування (сукупності доказів) може призвести до звуження або необґрунтованого розширення процесу доказування.

При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені, оскільки існуватимуть прогалини в доказовому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатнього їх дослідження. Це поставить під сумнів надійність процесуальних висновків та впливатиме на забезпечення прав та законних інтересів учасників кримінального провадження.

Наслідком необґрунтованого розширення меж доказування є: невиправдане нагромадження доказової інформації; збирання фактичних даних, що не стосуються конкретного провадження; зайве залучення додаткових процесуальних сил і засобів; порушення розумних (процесуальних) строків кримінального провадження (ст. 28 КПК).

Зауважимо також, що на певному етапі кримінального провадження правовий спір між сторонами щодо доведеності кримінального правопорушення може бути вичерпаний без застосування всього комплексу прийомів та засобів процесу доказування. Зазначене може мати місце, наприклад, у провадженнях щодо угод.

Отже, структура процесу доказування полягає в: 1) висуванні можливих версій щодо системи юридично значущих обставин кримінального провадження (предмета доказування); 2) збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями; 3) обґрунтуванні за результатами досудового розслідування достовірного висновку про доведеність вини підозрюваного, обвинуваченого; 4) використанні результатів досудового розслідування для подальшого обстоювання висновку про винуватість особи в судових стадіях кримінального провадження.

Метою збирання, перевірки і оцінки доказів є встановлення фактичних обставин правопорушення, яке вчинене або яке готувалося (згідно з ч. 2 ст. 14 КК готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності), необхідних та достатніх для правильного застосування норм кримінального (визначення кваліфікації), цивільного (пред’явлення цивільного позову) та кримінального процесуального законодавства (прийняття обґрунтованих процесуальних рішень).