Показання як джерело доказів у кримінальному провадженні

 

Показання – це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження (ч. 1 ст. 95 КПК).

За загальним правилом особа повинна давати показання лише щодо фактів, які вона сприймала особисто, за винятком випадків, передбачених Кодексом (ч. 5 ст. 95 КПК). До таких випадків належить, зокрема, показання з чужих слів, вимоги щодо допустимості яких передбачені ст. 97 КПК.

Для того, щоб належні, допустимі та достовірні показання стали джерелом фактичних даних, на основі яких суд зможе обґрунтувати свої висновки у відповідному судовому рішенні, у законі визначено, що такі показання повинні бути безпосередньо сприйняті судом під час судового засідання, або отримані в порядку, передбаченому ст. 225 КПК (ч. 4 ст. 95 Кодексу). Останнє передбачає допит свідка, потерпілого під час досудового розслідування в судовому засіданні.

Показання свідків – найпоширеніший вид джерел фактичних даних у кримінальному провадженні.

Визначення поняття «свідок» міститься у ч. 1 ст. 65 КПК. Також як свідки проведення відповідної слідчої (розшукової) дії під час судового розгляду можуть бути допитані поняті (ч. 7 ст. 223 КПК), особи, які проводили негласні слідчі (розшукові) дії або були залучені до їх проведення (ч. 2 ст. 256 КПК), та особи, з приводу дій або контактів яких проводилися такі дії (ч. 3 ст. 256 КПК).

На свідка покладається обов’язок давати правдиві показання під час досудового розслідування та судового розгляду (п. 2 ч. 2 ст. 66 КПК), а за завідомо неправдиві показання слідчому, прокурору, слідчому судді чи суду або за відмову від давання показань вказаним суб’єктам, крім випадків, передбачених законом, свідок несе кримінальну відповідальність (ч. 1 ст. 67 КПК).

Зауважимо, що Європейським судом з прав людини скарги заявників щодо ненадання можливостей для допиту в суді свідків розглядаються в контексті порушення ст. 6 Європейської конвенції з прав людини. Так, у рішенні Європейського суду «Попов проти Росії» зазначено, що відмова національних судів допитати свідків захисту без жодного огляду на релевантність (актуальність) їхніх свідчень призвела до обмеження права на захист. У справі «Карпюк та інші проти України» оскаржувалось, зокрема, ненадання можливості допитати свідків або вимагати, щоб їх допитали. У даній справі суд першої інстанції долучив в якості доказів показання відсутніх свідків, обґрунтовуючи це наявністю «поважних причин» для їх неявки до суду. Водночас один з них звертався до суду під час судового розгляду з листом, в якому зазначив, що перебуває під вартою, заперечив свої попередні свідчення і активно намагався бути допитаним у суді з цього питання. Що стосується показань інших свідків, то суди обґрунтовували свої рішення про долучення їх в якості доказів «поважними причинами» без деталізації цих причин. У зв’язку з цим Європейський суд встановив порушення п. 1 і пп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції щодо двох заявників. Але необхідно зауважити, що стосовно ще одного заявника Суд дійшов висновку про відсутність вказаного порушення, оскільки його засудження ґрунтувалося на свідченнях низки очевидців, більшість яких було допитано під час судового розгляду. Крім того, цей заявник не вказав, яку саме роль відігравали показання відсутніх свідків у його засудженні та чому їх не було допитано на суді. Крім того, у рішенні «Краксі проти Італії» Суд зазначив, що заявник не вказав чітко обставин, щодо яких його свідок може надати свідчення, отже – не доведено, що виклик цього свідка був необхідним для встановлення істини, і що відмова допитати цього свідка порушила права захисту.

Одним з найважливіших елементів змісту оцінки показань свідка є допусти­мість. Жодне показання свідка не може бути використане в доказуванні у криміналь­ному провадженні, якщо воно є недопустимим, навіть за умови, якщо в ньому містяться достовірні та належні фактичні дані. З огляду на загальні умови допустимості доказів можна стверджувати, що показання свідка є допустимими, якщо вони одержані: визначеними законом суб’єктами; від осіб, які згідно з кримінальним процесуальним законом можуть бути допитані як свідки; при здійсненні передбачених законом дій, проведених та оформлених відповідно до встановленого законом по­рядку.

Так, очевидно недопустимими доказами є показання осіб, які були допитані як свідки, за умови, що вони належать (чи належали на момент допиту) до переліку осіб, які не можуть бути допитані як свідки, зазначеному в ч. 2 ст. 65 КПК. Крім того, ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» фактично розширено п. 2 ч. 2 ст. 65 КПК, оскільки передбачено заборону вимагати надання відомостей, що є адвокатською таємницею, не лише від адвоката, а й від його помічника, стажиста, особи, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням, а також від особи, стосовно якої припинено або зупинено право на заняття адвокатською діяльністю.

Єдиним винятком із вказаного правила є визнання допустимими показань таких осіб, звільнених від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості, у визначеному нею обсязі. Слід враховувати, що таке звільнення здійснюється у письмовій формі за підписом особи, яка довірила зазначені відомості (ч. 3 ст. 65 КПК).

Особливим видом імунітету свідка є дипломатичний імунітет. У ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року передбачено, що дипломатичний агент не зобов’язаний давати показання як свідок.Імунітет свідка поширюється на членів родини дипломатичного агента, що мешкають разом з ним, якщо вони не є громадянами країни перебування; членів адміністративно-технічного персоналу представництва та проживаючих з ними членів сім’ї, якщо вони не є громадянами країни перебування; членів обслуговуючого персоналу представництва, якщо вони не є громадянами країни перебування або не проживають у ній постійно, щодо дій, що здійснюються при виконанні своїх обов’язків.На виконання вказаних міжнародних зобов’язань у ч. 4 ст. 65 КПК визначено, що не можуть без їхньої згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв – без згоди представника дипломатичної установи.

Оскільки на слідчого, прокурора, слідчого суддю, суд покладено обов’язок перед допитом зазначених осіб роз’яснити їм право відмовитися давати показання, то показання цих осіб, отримані без відповідного роз’яснення, також слід вважати недопустимими доказами у кримінальному провадженні.

Актуальною на сьогодні проблемою є також позиція сторони захисту при допиті свідків зі зміненими анкетними даними, оскільки в багатьох випадках таку ситуацію сторона захисту тлумачить як порушення права на захист.

При вирішенні цієї ситуації необхідно враховувати наступне. Низка рішень Європейського суду з прав людини стосується питань, пов’язаних із показаннями так званих анонімних свідків. Загалом, як свідчить практика Суду, використання їхніх показань як доказів у кримінальному провадженні не суперечить європейським стандартам кримінального судочинства, але за наявності певних процесуальних гарантій та умов. Зокрема, у рішенні «Мірілашвілі проти Росії» зазначено, що у випадках, коли деякі важливі елементи інформації навмисно приховуються від захисту, Суд повинен оцінити, наскільки ця перешкода для захисту відповідає належним процесуальним гарантіям і виправдана законними інтересами… Зазвичай в таких випадках Суд повинен перевірити, чи були причини для збереження в секреті осіб свідків або документів «відповідними та достатніми». При цьому має бути забезпеченим право обвинуваченого на перехресний допит таких свідків. У справі «Люді проти Швейцарії» Європейський суд констатував порушення права сторони захисту на справедливий судовий розгляд у зв’язку з тим, що ні суддя-слідчий, ні суди першої інстанції не могли чи не бажали заслухати таємного агента як свідка і провести з ним очну ставку, які дали б змогу зіставити його свідчення зі свідченнями заявника; до того ж ані заявник, ані його захисник не мали жодної можливості протягом всього провадження допитати його і піддати сумніву достовірність його показань. Проте це можна було б зробити у спосіб, який враховував би у справі, пов’язаній із торгівлею наркотиками, законні інтереси органів поліції у збереженні анонімності їхнього агента і дав би їм змогу захистити його і використовувати у майбутньому. У рішенні «Доорсон проти Нідерландів» Суд вказав, що навіть у випадках, коли процедури, проведені з метою балансування інтересів, визнані достатніми для того, щоб компенсувати труднощі, які виникають у захисту, обвинувачення не може ґрунтуватися тільки або значною мірою на анонімних заявах.

Що стосується такої властивості як достовірність показань свідка, то порядок її з’ясування врегульовано ст. 96 КПК.

Чим детальніше викладається відомий свідку факт, тим цінніші для провадження його показання. Водночас через суб’єктивне сприйняття подій показання свідка щодо фактичних обставин можуть переплітатися з його власними судженнями та оцінками, які підлягають виокремленню через неможливість використання їх як доказу (ч. 6 ст. 95 КПК). Крім цього, давання показань може залежати як від власного волевиявлення та мотивів допитуваного, так і бути продиктовані стороннім впливом.

З’ясування достовірності показань свідка є нічим іншим як перевіркою (аналізом) змісту цих показань на предмет їх правдивості та відповідності фактичним обставинам, встановленим у цьому провадженні.

При цьому підлягає з’ясуванню: 1) чи мають місце в дійсності викладені в показаннях факти; 2) чи можна вважати показання свідка стосовно змісту цих фактичних обставин достовірними (правдивими).

Кодексом визначено основні способи з’ясування достовірності показань свідка, які можуть використовуватися як під час досудового розслідування, так і в суді. До них належать:

1) використання сторонами права ставити запитання свідку під час його допиту та зобов’язання останнього відповідати на ці запитання (ч.ч. 1, 3 ст. 96, ч. 8 ст. 224, ч.ч. 7, 11 ст. 352 КПК);

2) усунення суперечностей показань свідка з йогопопередніми показаннямипри додатковому допиті або шляхом проведення слідчого експерименту (ч. 4 ст. 96, ч. 9 ст. 224, ч. 5 ст. 225, ч.ч. 1, 3 ст. 240, ч. 3 ст. 333, ч. 13 ст. 352 КПК);

3) усунення суперечностей показань свідка з показаннями інших учасників кримінального провадження шляхом одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб (ч. 9 ст. 224, ч. 14 ст. 352 КПК);

4) перевірка показань свідка шляхом проведення експертизи, пред’явлення осіб та речей для впізнання,проведення інших слідчих (розшукових) дій (ч. 1 ст. 242, ст.ст. 228, 229, 355 КПК);

5) додатковий допит свідка після оголошення протоколів слідчих (розшукових) дій та інших долучених до матеріалів кримінального провадження документів (ст. 358 КПК);

6) представлення сторонами доказів щодо репутації свідка, які ставлять під сумнів зміст його показань (ч. 2 ст. 96 КПК).

Основним способом перевірки показань свідкавважається перехресний допит, під час якого сторони мають право ставити свідку запитання щодо: 1) його можливості сприймати факти, про які він дає показання; 2) інших обставин, які можуть мати значення для оцінки достовірності його показань; 3) попередніх показань, які не узгоджуються із щойно наданими показаннями (ч.ч. 1, 3 ст. 96 КПК).

Для визначення умов сприйняття доцільно з’ясувати: 1) з якого місця свідок спостерігав (бачив) певну подію (просторове сприйняття); 2) усвідомлення ним змісту того, що відбувалося: спостерігав свідомо, розуміючи, що вчиняється кримінальне правопорушення, чи бачив це випадково (психологічне сприйняття); 3) його індивідуальні особливості сприйняття: зір, слух, хворобливий стан чи стан сп’яніння; в окремих випадках – наявність професійних знань та досвіду (наприклад, військовослужбовець, який чув постріли, може сказати, з якої зброї їх здійснювали; водій – точніше визначить швидкість руху автомобіля, його марку тощо); 4) вплив супутніх факторів на сприйняття (погодних умов, темної пори доби, умов освітлення тощо); 5) здатність зберігати інформацію в пам’яті впродовж тривалого часу після події тощо.

Для з’ясування достовірності наданих показань свідок може бути допитаний щодо попередніх показань, які не узгоджуються із його подальшими показаннями (ч. 4 ст. 96 КПК).

При цьому можуть застосовуватись тактичні прийоми допиту з використанням асоціативних зв’язків, до яких належить: 1) постановка додаткових запитань, заснованих на аналізі показань осіб і використанні можливих асоціацій у допитуваного в момент спостереження події; 2) постановка навідних запитань після прямого допиту та/або оголошення витягів з показань допитуваного, відомостей з інших матеріалів провадження – з метою відновлення в пам’яті обставин події, що спостерігалася; 3) пред’явлення під час допиту речових доказів, осіб для впізнання; 4) допит на місці події (слідчий експеримент) тощо.

Метою одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб є встановлення причин розбіжностей у їхніх показаннях. Особи, які беруть участь у слідчій дії (їх захисники чи представники), мають право ставити одна одній запитання щодо предмета допиту, реалізуючи таким чином своє право на перехресний допит. Порушення цього права є істотним порушенням прав людини, яке тягне за собою визнання доказу недопустимим (ч. 9 ст. 224, п. 5 ч. 2 ст. 87 КПК). При цьому показання, надані учасниками допиту на попередніх допитах, можуть оголошуватись лише після завершення давання ними показань.

Необхідно зауважити, що в кримінальних провадженнях щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи, а також щодо злочинів, вчинених із застосуванням насильства або погрозою його застосування, одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей в їхніх показаннях не може бути проведений за участю малолітнього або неповнолітнього свідкачи потерпілого разом з підозрюваним (ч. 9 ст. 224 КПК).

Загалом кримінальний процесуальний закон не встановлює будь-яких вікових обмежень для допиту осіб як свідків, у тому числі мінімального віку, з якого можливий допит малолітніх осіб (ч. 1 ст. 65, п. 11 ч. 1 ст. 3 КПК).

Отже, при перевірці показань малолітніх свідків обов’язково треба з’ясувати, чи в змозі дитина через свій вік, рівень розвитку сприймати конкретні обставини і давати про них показання (з урахуванням даних про умови її життя та виховання), оцінити схильність до фантазування, піддавання впливу та навіюванню тощо. Загалом допит малолітніх (неповнолітніх) обов’язково повинен відповідати вимогам ст.ст. 226, 227, 354 КПК і здійснюватися лише тоді, коли іншим шляхом необхідну інформацію в провадженні одержати неможливо.

З’ясовуючи достовірність показань свідка, необхідно враховувати обставини, які можуть впливати на його помилкове уявлення (добросовісну помилку) щодо фактів, про які він дає показання (риси характеру, нерозуміння суті та ступеня суспільної небезпеки правопорушення тощо).

На показання свідка можуть впливати також його професія, рівень освіти, суспільне становище (побоювання зашкодити репутації), соціальні ознаки, зумовлені рівнем інтелекту, сімейним та службовим становищем тощо.

Відповідно до закону не є підставою для визнання показань недостовірними той факт, що свідок перебуває в дружніх стосунках з підозрюваним (обвинуваченим) або потерпілим, чи є родичем когось із них (ч. 9 ст. 224, ч. 1 ст. 352 КПК). Будучи попередженим про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання (ст.ст. 384, 385 КК), свідок несе особисту відповідальність за достовірність наданої ним інформації. Знання про характер цих взаємовідносин (нормальні, дружні, родинні, ворожі, неприязні стосунки, відсутність будь-яких зв’язків та ін.) дасть змогу правильно оцінити показання свідка та вирішити питання про їх достовірність.

Закон зобов’язує свідка відповідати на запитання, поставлені для з’ясування достовірності його показань (ч. 3 ст. 96 КПК). Винятком з цього правила є з’ясування обставин, надання відомостей щодо яких прямо заборонено законом, або які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення самим свідком, його близькими родичами чи членами сім’ї (ч. 2 ст. 65, п. 3 ч. 1 ст. 66, ч. 8 ст. 224 КПК).

Під час допиту сторонами свідка в судовому засіданні головуючий за протестом сторони має право зняти запитання, що не стосується суті кримінального провадження (ч. 8 ст. 352 КПК).

Достовірність показань свідка може бути перевірена також шляхом співвідношення з іншими доказами у провадженні. Зокрема, з метою перевірки правдивості показань свідка та з’ясування розбіжностей з показаннями, наданими ним при допиті в судовому засіданні на стадії досудового розслідування, вони можуть бути оголошені при його допиті під час судового розгляду (ч. 5 ст. 225 КПК).

З цією ж метою при дослідженні оголошених в судовому засіданні документів (протоколів слідчих (розшукових) дій та інших долучених до матеріалів кримінального провадження документів), що містять відомості, які мають значення для цього провадження, учасники судового провадження мають право ставити запитання свідкам щодо їх змісту. Для цього суд заслуховує доводи учасників судового провадження після дослідження звуко- та відеозаписів (ст. 358, ч. 1 ст. 359 КПК). У виняткових випадках за участю свідків може здійснюватися огляд судом на місці, де їм можуть бути поставлені запитання для уточнення їхніх показань, наданих у судовому засіданні (ч.ч. 1, 3 ст. 361 КПК).

Для доведення недостовірності показань свідка сторона має право надати показання, документи, які підтверджують його репутацію, зокрема, щодо його засудження за завідомо неправдиві показання, обман, шахрайство або інші діяння, що підтверджують нечесність свідка (ч. 2 ст. 96 КПК).

Зазначені обставини, які характеризують свідка з морально-етичного боку, не є беззаперечним фактом для визнання його показань недостовірними, а лише ставлять під сумнів їх достовірність. Будь-які показання у кримінальному провадженні повинні бути перевірені та оцінені у сукупності та взаємозв’язку з іншими доказами, достовірність яких є безсумнівною.

Щодо показань підозрюваного, обвинуваченого, то питання визначення їх допустимості пов’язані із розглянутими вище положеннями щодо недопустимості доказів, отриманих унаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Водночас за допомогою показань підозрюваний, обвинувачений здійснює право на захист. Тому при оцінці цього виду показань необхідно пам’ятати, що неприпустимим є як їх переоцінювання, так і недооцінювання.

За своєю правовою природою такі показання містять як відомості про факти, так і власні пояснення підозрюваного чи обвинуваченого, в яких він здійснює оцінку цих фактів. Крім того, показання підозрюваного, обвинуваченого можуть бути як такими, в яких він визнає вину, так і такими, в яких винуватість оспорюється (повністю чи частково). Водночас визнавальні показання не варто розцінювати як найбільш важливий доказ, адже їх значення визначається обставинами конкретного кримінального провадження.

Як і показання підозрюваного, обвинуваченого, показання потерпілого є не лише процесуальним джерелом доказів, а й засобом забезпечення власного приватного інтересу учасника кримінального провадження. Тому при оцінці його показань передусім варто звертати увагу на повідомлені ним фактичні дані, а не на емоційно забарвлені припущення та власні висновки. Слід пам’ятати, що давати показання або відмовитися їх давати – це право потерпілого, але за завідомо неправдиві показання він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

Показання експерта є менш поширеним видом показань у кримінальному провадженні, оскільки вони даються як роз’яснення чи уточнення попередньо отриманого висновку експерта. Тому відомості, повідомлені експертом, повинні мати безпосередній зв’язок із проведеним ним дослідженням.

Експерт зобов’язаний за необхідності роз’яснити свій письмовий висновок, а також прибути до слідчого, прокурора, суду і дати відповіді на запитання під час допиту (ч. 5 ст. 69 КПК).

Експерту можуть бути постановлені запитання щодо: 1) наявності у нього спеціальних знань та кваліфікації з досліджуваних питань; 2) використання методик та теоретичних розробок; 3) достатності відомостей, на підставі яких готувався висновок; 3) наукового обґрунтування та методів, за допомогою яких експерт дійшов висновку; 4) можливої застосовності та правильності застосування принципів та методів до фактів кримінального провадження; 5) інші запитання, що стосуються достовірності висновку.

Суд має право призначити одночасний допит двох чи більше експертів для з’ясування причин розбіжності в їхніх висновках, що стосується одного і того самого предмета чи питання, що досліджувалися.

Наприклад, під час судового розгляду кримінального провадження щодо А., обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, за наявності суперечливих доказів, а саме: висновків судової автотехнічної експертизи, транспортно-трасологічної експертизи, автотехнічного дослідження виклику та допиту експертів для усунення виявлених суперечностей проведено не було. При цьому клопотання захисника обвинуваченого про виклик в судове засідання експерта залишено без задоволення. Таким чином, вирок суду першої інстанції містив докази, яким судом не дано належної оцінки відповідно до вимог ст. 94 КПК. У подальшому в суді апеляційної інстанції також безпідставно відмовлено у задоволенні клопотання обвинуваченого про призначення комплексної транспортно-трасологічної автотехнічної експертизи. З урахуванням цього суд касаційної інстанції скасував ухвалу апеляційного суду та призначив новий розгляд справи у суді апеляційної інстанції.

Кожна сторона кримінального провадження для доведення чи спростування висновку експерта має право надати відомості, які стосуються знань, вмінь, кваліфікації, освіти та підготовки експерта.

У разі якщо показання експерта стосуються експертиз, проведених іншими особами, без участі цього експерта, вони є недопустимими доказами у кримінальному провадженні. Також недопустимими доказами слід визнавати такі показання, надані особами, які не можуть бути судовими експертами: особами, визнаними в установленому законом порядку недієздатними, а також тими, які мають незняту або непогашену судимість, або на яких протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення або дисциплінарне стягнення у вигляді позбавлення кваліфікації судового експерта (ст. 11 Закону України «Про судову експертизу»), а також ті, які перебувають у службовій або іншій залежності від сторін кримінального провадження, потерпілого (ч. 2 ст. 69 КПК) чи підлягають відводу (ст. 79 КПК).

При вирішенні клопотань учасників кримінального провадження про допит експертів необхідно виважено підходити до вирішення цього питання. Так, Європейський суд з прав людини у рішенні «Мірілашвілі проти Росії» зауважив, що ст. 6 Конвенції не покладає на національні суди обов’язок призначити експертизу чи здійснювати будь-які інші слідчі дії лише тому, що цього вимагає одна зі сторін. Саме національний суд в першу чергу вирішує, чи є такі дії актуальними і необхідними для прийняття рішення у справі. Але якщо суд вирішить, що експертиза необхідна, захисник повинен мати можливість формулювати експертам запитання, заявляти їм відводи і допитувати їх безпосередньо під час судового розгляду. У рішенні«Балсіте-Лідікієне проти Литви» відмову в задоволенні клопотання заявниці про допит у відкритому судовому засіданні експертів, думки яких містили деякі розбіжності, з метою перевірки їхньої надійності, розтлумачив як порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

Окремим видом показань у кримінальному провадженні є показання з чужих слів, якими відповідно до ч. 1 ст. 97 КПК є висловлювання, здійснене в усній, письмовій або інших формах, щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи. Використання показань з чужих слів як доказів не є загальним правилом. Хоча у такому випадку свідок і несе кримінальну відповідальність за достовірність інформації щодо обставин, за яких йому стали відомі дані, які мають значення для кримінального провадження, а також за повноту та точність відтворення інформації, висловленої іншою особою, винятковість використання показань з чужих слів зумовлена можливістю закладення в таких доказах помилки через суб’єктивний характер: вони формуються пізніше від первинних показань та на їх основі, тому істотно залежать від особливостей передачі та сприйняття інформації.

Тому необхідність у їх отриманні може виникати в випадках, коли:

– значущість такого доказу надає додаткову і єдину можливість суду встановити істотні для кримінального провадження обставини, а також коли без такого доказу неможливо довести необхідну для провадження обставину;

– використання такого доказу є виправданим за ситуації відсутності первинних доказів або їх сумнівності;

– первинний доказ втрачено або його неможливо отримати;

– за допомогою показань із чужих слів є можливість віднайти інші докази, до яких слід звернутися для перевірки фактів, що мають значення для кримінального провадження;

– дані, отримані із показань з чужих слів, можуть бути засобом для перевірки інших доказів у кримінальному провадженні;

– показання з чужих слів може використовуватися як засіб заміни первинного доказу.

Відповідно до ч. 2 ст. 97 КПК суду надано право визнати допустимим доказом показання з чужих слів незалежно від можливості допитати особу, яка надала первинні пояснення, у виняткових випадках, якщо такі показання є допустимим доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів.

Зазначена норма також містить правила, якими суду слід керуватися при прийнятті рішення про допустимість такого доказу, як показання з чужих слів.

У ч. 3 ст. 97 КПК наведено вичерпний перелік випадків, коли суд має право визнати неможливим допит особи. Зокрема, це коли вона: 1) відсутня під час судового засідання внаслідок смерті або через тяжку фізичну чи психічну хворобу; 2) відмовляється давати показання в судовому засіданні, не підкоряючись вимозі суду дати показання; 3) не прибуває на виклик до суду, а її місцезнаходження не було встановлено шляхом проведення необхідних заходів розшуку; 4) перебуває за кордоном та відмовляється давати показання.

Хоча у диспозиції ст. 97 КПК прямо не зазначено про те, що свідок, який дає показання з чужих слів, повинен зазначити джерело отриманої інформації, однак це вбачається зі змісту ч. 1 цієї статті. Єдиним джерелом у цьому випадку є пояснення іншої особи. За змістом ч.ч. 3, 5 ст. 97 КПК це повинна бути лише реальна (не вигадана) особа, яку із зазначених вище причин неможливо допитати в кримінальному провадженні.

Проблемним є питання щодо того, чи можуть бути отримані показання з чужих слів на стадії досудового розслідування?

У даному випадку необхідно враховувати наступне. Правом визнання допустимими доказами показань з чужих слів наділений лише суд (ч.ч. 2–5 ст.97 КПК). Водночас визначення поняття «показання з чужих слів» (ч. 1 ст. 97 КПК) не містить прив’язки саме до стадії судового розгляду, тож збирати їх, як і інші докази, не заборонено і на стадії досудового розслідування. Водночас необхідно пам’ятати, що вони можуть використовуватися на стадії досудового розслідування для прийняття відповідних процесуальних рішень, і/або для формування доказової бази сторони обвинувачення (наприклад, у разі їх отримання під час допиту в порядку ст. 225 КПК).

Зазначимо, що лише на підставі показань з чужих слів не можна достовірно встановлювати спірні факти, на них не можуть ґрунтуватися підозра та обвинувачення. Показання з чужих слів можуть визнаватися достатніми для прийняття судових рішень тільки в сукупності з іншими доказами,визнаними допустимими (ч. 6 ст. 97 КПК).

Суд може визнати доказами показання з чужих слів, якщо сторони погоджуються визнати їх доказами (ч. 4 ст. 97 КПК). Оскільки таке рішення має прийматися судом на підставі внутрішнього переконання, ним можуть враховуватися усі наведені вище обставини.

Зокрема, однією із причин скасування судом касаційної інстанції вироку та ухвали нижчестоящих судів щодо К., засудженого за ч. 2 ст. 121 КК, стало те, що суд першої інстанції не проаналізував показання потерпілої на їх відповідність вимогам ст. 97 КПК і не обговорив з учасниками судового провадження можливість визнання цих показань з чужих слів як допустимого доказу.

Надзвичайно важливим з огляду на можливість здійснення певного тиску на свідків зі сторони підозрюваного (обвинуваченого) є надане суду (ч. 5 ст. 97 КПК) право визнати допустимим доказом показання з чужих слів, якщо цей учасник кримінального провадження створив або сприяв створенню обставин, за яких особа не може бути допитана.

Очевидно недопустимими доказами визнаються показання з чужих слів, якщо вони надані слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження.

 

1.4. Речові докази і документи, порядок їх зберігання та вирішення питання про них

 

Визначення поняття «речовий доказ» міститься у ч. 1 ст. 98 КПК.

Предмети, які можуть бути речовими доказами, найчастіше виявляються під час слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, наприклад, огляду, обшуку тощо (ч. 7 ст. 236, ч. 5 ст. 237, ч. 1 ст. 256 КПК). Відповідно до закону дозволено вилучати лише ті предмети, які мають значення для кримінального провадження, або обіг яких заборонено (наркотичних засобів; психотропних, сильнодіючих, ядовитих, отруйних, радіоактивних та вибухових речовин; зброї без належного дозволу на її придбання та зберігання; документів, які містять держану таємницю, при порушенні умов їх зберігання тощо).

Речові докази вилучаються цілком (у натурі). Залежно від виду слідів вилучаються об’єкти, на яких вони розміщені, або їх фрагменти. Якщо це неможливо зробити – вилучаються копії сліду або його моделі (зліпки та відбитки).

Оглянуті слідчим, прокурором речі, які мають ознаки речових доказів, залучаються до провадження їх відповідною постановою (ч. 2 ст. 100, ч. 5 ст. 110 КПК).

Самостійним джерелом доказів є документи, поняття якого розкрито у ч. 1 ст. 99 КПК. У ч. 2 зазначеної статті міститься перелік матеріалів, що можуть належати до документів.

Матеріали оперативно-розшукової діяльності, у яких зафіксовані фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб чи груп, зібрані на підставі Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», за умови відповідності вимогам ст. 99 КПК є доказами та можуть використовуватися у кримінальному проваджені як доказ (ч. 2 цієї статті).

Сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, зобов’язані надати суду оригінал документа. Визначення поняття «оригінал» та «дублікат» документа міститься у ч.ч. 3, 4 ст. 99 КПК.

Так, однією із причин скасування Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішень нижчестоящих судів щодо Ш., засудженого за ч. 4 ст. 191 КК, стало те, що суд першої інстанції в обґрунтування доведення вини Ш. поклав копію протоколу загальних зборів засновників ТОВ, пославшись при цьому на допустимість цього доказу, але не вмотивувавши своє рішення з урахуванням вимог ст. 99 КПК, а саме: що сторона кримінального провадження, потерпілий зобов’язані надати суду оригінал документа. Крім того, суд як на доказ вини Ш. послався на копію протоколу, яка завірена нотаріусом, в той час як в матеріалах кримінального провадження наявна інша копія цього ж протоколу, яка не завірена нотаріально, та які відрізняються одна від одної.

Джерелом доказів у кримінальному провадженні є лише той документ, який відповідає вимогам допустимості, що забезпечується такими умовами: 1) він містить відомості про фактичні обставини, що мають значення для цього провадження; 2) дотримано вимоги щодо реквізитів службових документів; 3) наявні дані про те, яким чином документ потрапив до матеріалів провадження, та суб’єкта фіксації. Якщо немає хоча б однієї з цих ознак – документ втрачає доказове значення, оскільки виникають сумніви в достовірності фактів, що в ньому містяться.

Зокрема, не є джерелом доказів документ, походження якого не встановлено (анонімний лист, записник невстановленого власника тощо), або дані зафіксовані особою, не наділеною відповідними повноваженнями. Наприклад, самостійне використання особою технічних засобів для фіксації злочинного діяння (відеозйомка, звукозапис) розцінюється як порушення конституційних прав особи і є підставою для визнання таких доказів недопустимими (рішення Конституційного Суду України №12-рп/2011 від 20.10.2011).

Так, наприклад, вироком суду першої інстанції М. визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК та виправдано у зв’язку з недоведеністю вчинення ним кримінального правопорушення, а ухвалою суду апеляційної інстанції вирок залишено без змін. Одним із доказів сторони обвинувачення у цьому провадженні був відеозапис із камер відеоспостереження, встановлених у кафе-барі, які слідчому надала потерпіла. Наданий диск з відеозаписом відповідно до протоколу було оглянуто та постановою визнано речовим доказом, який долучено до матеріалів кимінального провадження. Оцінюючи надані прокурором докази, суд визнав цей відеозапис неналежним доказом, мотивуючи це тим, що відеозапис є лише копією певного запису і він отриманий з порушенням вимог ч.ч. 1, 2 ст. 93, ч.ч.1, 2 ст. 98, ст. 99 КПК. Суд апеляційної інстанції погодився з вказаним рішенням, зазначивши, що прокурором не надано жодного доказу щодо походження цього запису та встановлення його автентичності, судові експертизи з цього питання в ході досудового розслідування не проводилися.

За характером виникнення документи поділяють на дві групи: 1) офіційні (що надходять від підприємств, організацій і установ); 2) особисті (що надходять від приватних осіб).

Офіційними є документи, що складені з дотриманням встановлених форм та містять передбачені законом реквізити (штамп, печатку, номер, дату, підпис).Якщо відомості про фактичні дані викладають громадяни, то до форми документа може бути висунуто вимоги лише в особливих випадках (наприклад, доручення, розписка тощо). Причому такі документи можна використовувати в процесі доказування, якщо достовірно встановлено їх власника і джерело походження.

За способом фіксації відомостей документи можуть бути: 1) письмові – на папері (довідки, характеристики, листи тощо); 2) електронні – інформацію в яких зафіксовано у вигляді електронних даних, урахов