Оцінка доказів та її значення для процесу доказування

 

Згідно зі ст. 94 КПК слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Оцінка доказів – це не поєднана з будь-якими практичними діямирозумова (логічна) діяльність суб’єкта доказування, спрямована на визначення обов’язкових ознак кожного доказу окремо та їх сукупності (належності, допустимості, достовірності, достатності), що забезпечує формулювання обґрунтованих висновків, які можуть впливати на прийняття законних процесуальних рішень.

За змістом ст. 94 КПК право оцінювати отримані у кримінальному провадженні докази мають: 1) під час досудового розслідування – слідчий, прокурор, слідчий суддя; 2) під час судового розгляду – суд. Отже, оцінку доказів і формування внаслідок цього певних висновків у провадженні мають право здійснювати тільки публічні суб’єкти кримінального провадження.

Наступне питання стосується того, що інші учасники кримінального провадження, висловлюючись щодо того чи іншого доказу чи їх сукупності, фактично здійснюють його (її) оцінку, але за законом вони не належать до суб’єктів, які можуть їх оцінювати.

Вирішуючи це питання, слід враховувати наступне. Дійсно, у правовідносини, що виникають у процесі оцінки доказів, вступають і інші учасники кримінального провадження (сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, цивільний позивач, відповідач, їх представники), які заінтересовані в результатах розслідування. Вони формулюють і представляють свою позицію з приводу оцінки того чи іншого доказу, реалізуючи її на власний розсуд при заявленні клопотань. При цьому висновки, зроблені за результатами такої оцінки, є лише висловленням власної думки (судження) особи, що не породжує для неї правової відповідальності та наслідків. Учасники кримінального провадження, оцінюючи докази з позиції свого власного (приватного) інтересу, сприяють правильному вирішенню провадження, але їх оцінка має лише допоміжний характер, що не обов’язковий для досудового розслідування та суду.

Водночас офіційний висновок слідчого, прокурора, зроблений за результатами оцінки доказів у кримінальному провадженні та викладений у відповідному процесуальному рішенні, є обов’язковим для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та інших фізичних осіб (ч. 1 ст. 36, ч. 5 ст. 40, ч. 7 ст. 110 КПК).

Отже, закон встановлює вимоги виключно до офіційної оцінки доказів у кримінальному провадженні, яка впливає на результати його вирішення.

Основне правило оцінки доказів полягає в тому, що докази оцінюються слідчим, прокурором за своїм внутрішнім переконанням.

Внутрішнє переконання – стан твердоївпевненості слідчого, прокурора в правильності своїх висновків про належність, достовірність, допустимість та достатність доказів, що характеризується готовністю зафіксувати їх у процесуальних актах і за необхідності публічно відстоювати в судових стадіях провадження та нести за це відповідальність.

Внутрішнє переконання означає, що кожен суб’єкт під час оцінки доказів вільний у виборі власної позиції, яка не залежить від будь-яких сторонніх вказівок чи впливу. Зазначене вбачається зі змісту ч. 2 ст. 94 КПК, згідно з якою жоден доказ не має наперед встановленої сили. Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів. Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих самих доказів, здійснюваної різними службовими особами, які здійснюють кримінальний процес. При цьому оцінка доказів, надана одним суб’єктом, не є обов’язковою для іншого.

Слідчий, здійснюючи свої повноваження у кримінальному провадженні, є самостійним у прийнятті процесуальних рішень, у тому числі й тих, що відповідно до КПК підлягають погодженню прокурором. У разі відмови прокурора в погодженні клопотання слідчого до слідчого судді про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій чи негласних слідчих (розшукових) дій слідчий має право звернутися до керівника органу досудового розслідування, якийпісля вивчення клопотання за необхідності ініціює розгляд питань, порушених у ньому, перед прокурором вищого рівня (ст. 40 КПК).

Разом з тим слідчий, який зобов’язаний виконувати письмові доручення та вказівки прокурора при здійсненні досудового розслідування кримінального правопорушення, має право оскаржити будь-які рішення, дії чи бездіяльність прокурора, прийняті або вчинені у цьому провадженні (крім випадків, передбачених Кодексом), подавши відповідну письмову заяву прокурору вищого рівня (ч. 4 ст. 40, ст.ст. 311, 312 КПК). За наслідками розгляду скарги слідчого, рішення прокурора, який здійснює функцію процесуального керівництва, може бути залишене чинним, а його дії (бездіяльність) визнані законними; або змінене чи скасоване з прийняттям нового рішення, зобов’язанням вчинити нову дію. Задоволення скарги слідчого може стати підставою для заміни прокурора у провадженні (ч.ч. 2, 3 ст. 313, ч. 2 ст. 37 КПК). З іншого боку, у випадку неефективного досудового розслідування прокурор може ініціювати перед керівником органу розслідування відсторонення слідчого від його проведення та призначення іншого слідчого (ч. 4 ст. 40, п. 2 ч. 2 ст. 39 КПК).

Законодавче врегулювання своєрідного правового спору між слідчим і прокурором зумовлене тим, що їх внутрішнє переконання при оцінці доказів не може характеризуватися як довільний розсуд чи знання, отримані інтуїтивно. КПК закріплює вимогу про обґрунтованість та законність внутрішнього переконання.

Тобто оцінка доказів повинна не лише супроводжуватися всебічним (з урахуванням як обвинувальної, так і виправдувальної позиції за всіма версіями), повним (щодо всього кола питань, які впливають на прийняття процесуальних рішень), неупередженим (об’єктивним та безстороннім) дослідженням усіх обставин кримінального провадження в їх сукупності, а й ґрунтуватися на вимогах кримінального, кримінального процесуального закону, які встановлюють і конкретизують предмет доказування, закріплюють процесуальну форму, порядок використання доказів тощо.

Саме по собі внутрішнє переконання слідчого та прокурора, яким підсумовується процес оцінки доказів, не має правового значення без закріплення висновків, яких вони дійшли, у відповідних процесуальних рішеннях, кожне з яких має бути належно обґрунтоване та мотивоване (загальні вимоги до процесуальних рішень слідчого та прокурора містяться у ч. 5 ст. 110 КПК).

Зокрема, обґрунтуванню підлягають висновки про: 1) наявність чи відсутність обставин, які належало встановити (ч. 2 ст. 9, ст. 91 КПК); 2) доброякісність чи недоброякісність доказів (достовірність доказів) та їх процесуальних джерел (з точки зору повноти відомостей, що в них містяться, та процесуального оформлення); 3) належність і допустимість доказів; 4) їх юридично значущі властивості; 5) характер та доцільність прийняття рішення тощо.

Оцінка доказів слідчим та прокурором за їх сукупністю виникає не одразу. Будучи поєднаною (в основному) з перевіркою доказів, ця діяльність супроводжує увесь процес кримінального провадження. В деяких випадках оцінка доказів під час досудового розслідування має самостійне правове значення. Зокрема, від оцінки слідчого, прокурора на цій стадії залежить прийняття обґрунтованих рішень щодо клопотань учасників кримінального провадження; надання дозволу чи заборони на використання учасниками кримінального провадження технічних засобів при проведенні окремих процесуальних дій або впродовж усього досудового розслідування; визначення достатності відомостей для проведення слідчої (розшукової) дії; забезпечення розумних строків досудового розслідування (п. 11 ч. 3 ст. 42, п. 12 ч. 1 ст. 56, ст. 220, ч. 2 ст. 223, ч. 2 ст. ст. 28 КПК) тощо.

Проте на етапі завершення досудового розслідування позиція слідчого, прокурора про можливість його завершення та подальше направлення кримінального провадження до суду або про його закриття може бути сформована лише на підставі оцінки всієї сукупності доказів з точки зору їх достатності та взаємозв’язку для доведення перед судом висунутого особі обвинувачення (ч. 2 ст. 283, п.п. 1–3 ч. 1 ст. 284 КПК).