Загальні аспекти доказування під час досудового розслідування та судового розгляду

 

Процес доказування здійснюється на всіх стадіях кримінального провадження. Проте у кожній із них є свої особливості, що визначаються: 1) колом засобів доказування (пізнавальних дій); 2) колом суб’єктів доказування; 3) низкою обставин, що підлягають доказуванню; 4) межами доказування.

У контексті окресленого питання не розглядається діяльність суду, роль якого в процесі доказування абсолютно специфічна. Слідчий суддя, суд вирішують у кримінальному провадженні лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та належать до їхніх повноважень. Суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав і виконання процесуальних обов’язків (ч. 6 ст. 22, ч. 3 ст. 26 КПК).

Особливе становище суду зумовлене змагальною побудовою кримінального процесу, у якому він, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, не виступає на стороні обвинувачення або захисту. Водночас засада змагальності не виключає активності суду в дослідженні та перевірці наданих сторонами доказів.

Зокрема, за власною ініціативою суд має право: 1) доручити проведення експертизи, якщо йому надано кілька суперечливих висновків і ці суперечності не усунуті шляхом допиту експертів (ч. 2 ст. 332 КПК); 2) ухвалити рішення про здійснення дистанційного судового провадження, крім випадків, якщо обвинувачений проти цього заперечує (ч. 2 ст. 336 КПК); 3) постановити вмотивовану ухвалу про застосування заходів безпеки свідка чи потерпілого, ставити їм запитання для уточнення показань, даних в судовому засіданні, призначити одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб (ч.ч. 9–11, 13, 14 ст. 352, ч. 2 ст. 353 КПК); 4) викликати експерта для допиту для роз’яснення його висновку, призначити одночасний допит двох чи більше експертів для з'ясування причин розбіжностей в їхніх висновках з аналогічних питань (ч. 1, ч. 4 ст. 356 КПК); 5) ставити запитання спеціалісту в будь-який час дослідження доказів (ч. 2 ст. 360 КПК); 6) оголошувати протоколи слідчих (розшукових) дій та інші долучені до кримінального провадження документи (ч. 1 ст. 358 КПК); 7) ставити запитання сторонам чи іншим учасникам кримінального провадження у разі заявлення клопотань про доповнення судового розгляду (ч. 2 ст. 363 КПК); 8) відновити з’ясування обставин та перевірку їх доказами, якщо обвинувачений в останньому слові повідомить про нові обставини (ч. 4 ст. 365 КПК) тощо.

Однак такі повноваження суду в межах визначеної процедури спрямовані виключно на об’єктивну оцінку викладених сторонами правових позицій, усунення сумнівів, що виникли в ході судового розгляду, та забезпечення ухвалення ним законного, обґрунтованого і вмотивованого рішення (ст. 370 КПК).

Слідчий суддя, суд так само, як і слідчий та прокурор оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням (ч. 1 ст. 94 КПК). Проте така оцінка реалізує суддівську дискрецію (суддівський розсуд). Оцінивши докази в їх сукупності, суд не має права ставити питання перед сторонами про представлення нових доказів чи збирати їх самостійно. Завдання суду, який не є учасником кримінального провадження (п. 25 ч. 1 ст. 3 КПК), не довести винуватість чи невинуватість особи, а в законний спосіб вирішити питання щодо її відповідальності.

У зв’язку з цим процедура доказування в судовому провадженні розглядається виключно з точки зору самостійного обстоювання стороною обвинувачення та стороною захисту своїх правових позицій шляхом збирання та подання до суду доказів, заявлення клопотань, реалізації інших процесуальних прав, передбачених Кодексом (ст. 22 КПК).

Враховуючи, що вимога закону щодо всебічного, повного і неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження стосується як стадії досудового розслідування, так і стадії судового розгляду (ч. 2 ст. 9 КПК), а обставини, які підлягають доказуванню (предмет доказування), визначаються у кожному кримінальному провадженні незалежно від виду та стадії цього провадження (встановлено загальною нормою – ст. 91 КПК), можна дійти висновку, що межі та спосіб доказування в цьому провадженні на всіх стадіях повинні бути однаковими.

Проте в силу пошукового, дослідницького характеру процесуальної діяльності суб’єктів доказування на кожній із цих стадій, а також неправильного або неточного визначення меж доказування, вони фактично можуть і не збігатися.

Межі доказування під час досудового розслідування та в судовому провадженні можуть не збігатися внаслідок: 1) необхідності перевірки на стадії судового розгляду нових версій; 2) неоднакового визначення предмета доказування; 3) різниці в оцінці належності, допустимості, достовірності та достатності доказів тощо.

Особливість процесу доказування полягає в тому, що кожна стадія має притаманне тільки для неї коло засобів доказування – пізнавальних дій. Так, якщо на стадії досудового розслідування суб’єктами доказування здійснюється (ініціюється) переважно збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій (ст. 93 КПК) та ін., то в суді, як правило, відбувається дослідження вже зібраних доказів, які надаються суду сторонами кримінального провадження.

Загалом деякі пізнавальні засоби можуть застосовуватися в кількох стадіях провадження. Наприклад, допит свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта здійснюється як під час досудового розслідування, так і в суді (п. 2 ч. 5 ст. 69, ст.ст. 224, 225, 232, 351, 352, 356 КПК). Це ж саме стосується огляду на місці (ст.ст. 237, 361 КПК), пред’явлення особи або речі для впізнання (ст.ст. 228, 229, 355 КПК), проведення експертизи (ст.ст. 242, 332 КПК) тощо.

У свою чергу, встановлення місця перебування особи або знаходження предмета шляхом обшуку (ст. 234 КПК), огляд трупа, пов’язаний з ексгумацією (ст. 239 КПК), слідчий експеримент (ст. 240 КПК), освідування особи (ст. 241 КПК) – здійснюються лише на стадії досудового розслідування або за дорученням суду в порядку ст. 333 КПК.

Дослідження речових доказів, документів та звуко- і відеозаписів сторонами відбувається лише в судовому засіданні (ст.ст. 357–359 КПК).

Дослідження доказів – це безпосереднє сприйняття і вивчення в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представлені суб’єктами доказування за допомогою передбачених у законі засобів доказування, з метою перевірки її змісту. Дослідження доказів відбувається з дотриманням принципу безпосередності та усності (ст. 23 КПК).

Необхідно зауважити, що на сторону обвинувачення покладається обов’язок забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом. Прибуття в суд перекладача (за винятком залучення його судом), свідка, спеціаліста або експерта забезпечується стороною кримінального провадження, яка заявила клопотання про його виклик (ч. 3 ст. 23, ч. 2 ст. 327 КПК).

За змістом ст. 363 КПК суть судового розгляду полягає в з’ясуванні обставин та перевірці їх доказами. Дослідження доказів у судовому засіданні надає їм більш вагомий юридичний статус та перетворює слідчі докази (кожен з яких не має наперед встановленої сили) на «судові» докази, належність, допустимість та достовірність яких перевірена судом (ч. 2 ст. 94 КПК).

Проте доказування на стадії судового розгляду пов’язане не лише з логічними операціями з оцінки наявного доказового матеріалу та обґрунтування висновків, а може включати також розшуково-пізнавальну діяльність (яка більше характерна для стадії досудового розслідування), спрямовану на отриманням аргументів для обґрунтування цих висновків.

Так, під час судового розгляду за клопотанням сторін, потерпілого можуть застосовуватися заходи забезпечення кримінального провадження. Відповідний дозвіл може бути наданий судом, якщо особа, яка заявила клопотання про надання тимчасового доступу до речей і документів, вкаже причини, через які доступ не був здійснений під час досудового розслідування. При цьому судове засідання має відкладатися на строк, достатній для здійснення заходу та ознайомлення учасників судового провадження з його результатами (ч.ч. 1, 2 ст. 333, ст. 290 КПК).

Крім цього, у разі якщо під час судового розгляду виникне необхідність у встановленні обставин або перевірці обставин, які мають істотне значення для кримінального провадження, і вони не можуть бути встановлені або перевірені іншим шляхом, суд за клопотанням сторони кримінального провадження має право доручити органу досудового розслідування провести певні слідчі (розшукові) дії, відклавши судове засідання в аналогічному порядку (ч. 3 ст. 333 КПК).

Особа, яка подала клопотання, повинна вказати: 1) значення обставин про перевірку яких вона просить; 2) можливість їх встановлення або перевірки шляхом проведення слідчих (розшукових) дій; 3) причини, з яких не були здійснені належні дії для їх встановлення чи перевірки під час досудового розслідування. Суд відмовляє в задоволенні клопотання прокурора, якщо він не доведе, що слідчі, розшукові дії, про проведення яких він просить, не могли бути проведені під час досудового розслідування через те, що не були і не могли бути відомі обставини, які свідчать про необхідність їх проведення (ч. 4 ст. 333 КПК).

Тобто під час судового розгляду можуть формуватися нові докази, які за своїм змістом можуть і не збігатися з доказами, отриманими під час досудового розслідування.

 

За загальним правилом питання допустимості доказів вирішується судом під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення (ч. 1 ст. 89 КПК). Отже, цілком імовірно, що визнання недопустимим одного із основних доказів обвинувачення може стати підставою для висновку суду про недоведеність обвинувачення в цілому (через недостатність представлених доказів) та ухвалення у зв’язку з цим виправдувального вироку (ч. 1 ст. 373 КПК).

Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів допустимими (ч. 3 ст. 89 КПК).

Судова практика сформувалася таким чином, що вже на початку судового розгляду (після роз’яснення обвинуваченому суті обвинувачення) головуючий з’ясовує в учасників судового провадження думку про те, які докази необхідно дослідити (ч. 1 ст. 349 КПК), а перед безпосереднім дослідженням доказів – забезпечити право сторін подати клопотання про визнання доказів іншої сторони недопустимими, а також відомостей, які свідчать про їх очевидну недопустимість. Клопотання розглядаються судом після того, як буде заслухана думка щодо них інших учасників судового провадження (ст. 350 КПК).

Суд задовольняє клопотання про визнання доказу недопустимим на цій стадії провадження за умови підтвердження (доведення) сторонами його очевидної недопустимості (зміст поняття розкрито у підрозділах 1.1, 1.2 Методичних рекомендацій). Зазначене тягне за собою неможливість дослідження такого доказу в судовому засіданні (ч. 2 ст. 89 КПК).

Такі самі клопотання можуть подаватися сторонами та потерпілим упродовж усього судового розгляду (ч. 3 ст. 89 КПК). Зокрема, при огляді речових доказів у суді за клопотанням учасника судового провадження щодо визнання речового доказу недопустимим у зв’язку з отриманням його в порядку, не передбаченому процесуальним законом, можуть бути досліджені (оголошені й пред’явлені) протоколи їх огляду, отримані під час досудового розслідування, а також інші документи, долучені до кримінального провадження. Учасники судового провадження за наслідками огляду речових доказів або під час такого огляду можуть заявляти клопотання про визнання речового доказу недопустимим. У такому випадку суд, заслухавши інших учасників судового провадження, за необхідності – думку експерта чи спеціаліста, встановивши очевидну недопустимість доказу, тобто отримання його в порядку, не встановленому КПК чи з його порушенням, визнає відповідно до ч. 2 ст. 89 КПК такий доказ недопустимим та припиняє його дослідження в судовому засіданні.

Прокурор повинен бути готовим у будь-який момент судового провадження належно обґрунтувати допустимість кожного доказу сторони обвинувачення, а також, правильно оцінивши докази сторони захисту, клопотати про їх усунення з провадження, за умови порушення вимог закону при їх отриманні.

Згідно з ч. 3 ст. 371 КПК ухвала постановляється судом у нарадчій кімнаті лише у випадках, передбачених Кодексом. Проте ч. 2 ст. 89 КПК не містить чіткої вимоги щодо прийняття судом рішення провизнання доказу очевидно недопустимим виключно в нарадчій кімнаті. Зазначене випливає зі змісту ч. 1 цієї статті, де йдеться про загальний порядок вирішення питань щодо допустимості доказів у судовому провадженні (а не лише при ухваленні остаточного судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження).

Визнані судом недопустимими докази не повинні вилучатися з матеріалів провадження (з матеріалів справи), втративши при цьому свою юридичну силу (правові наслідки).

Необхідно зазначити, що в кожній стадії кримінального провадження є власні суб’єкти доказування. Якщо під час досудового розслідування суб’єктами доказування на стороні обвинувачення є слідчий, прокурор, а також керівник органу досудового розслідування, співробітник оперативного підрозділу (іншого підрозділу) правоохоронного органу, які виконують функції слідчого (п. 19 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 38, п. 6 ч. 2 ст. 39, ч. 2 ст. 41 КПК), то в суді позицію сторони обвинувачення самостійно обстоює прокурор. Орган досудового розслідування залучають до провадження лише в окремих випадках за дорученням суду (ч. 4 ст. 22, ч. 3 ст. 333 КПК).

Діяльність прокурора в суді полягає в підтриманні державного обвинувачення – доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (п.п. 3, 13 ч. 1 ст. 3 КПК).

Отже, зміст доказування для прокурора на стадії судового розгляду становить: 1) представлення доказів обвинувачення, зібраних на стадії досудового розслідування; 2) доведення переконливості представлених ним доказів та спростування позиції захисту; 3) реалізація права на заявлення клопотань про залучення до провадження нових доказів; 4) збирання додаткових доказів за дорученням суду; 5) обґрунтування своєї позиції в судових дебатах.

Однак у суді можуть і не досліджуватися всі обставини провадження та зібрані під час досудового розслідування докази, які їх підтверджують. Діючи на засадах змагальності, сторони на власний розсуд вирішують питання щодо визнання доказу (доказів) без необхідності доведення перед судом їх переконливості.

Завершальним етапом процесу доказування в суді (у вузькому значенні логічного обґрунтування своїх висновків) є виступ прокурора та захисника (обвинуваченого, якщо він взяв свій захист на себе), інших учасників судового провадження з промовами в судових дебатах, коли сторони, посилаючись на докази, намагаються переконати суд у правильності своєї позиції.

Доведення (обґрунтування) обвинувачення забезпечується шляхом надання суду достовірних відомостей (знань) про фактичні обставини, що входять до предмета доказування, необхідних та достатніх для прийняття належного процесуального рішення. Прокурор у судових дебатах формулює свої висновки про доведеність вини обвинуваченого, мотиви вчиненого злочину, його юридичну кваліфікацію, міру покарання, що підлягає застосуванню, тощо лише на основі аналізу фактичних даних, які досліджені та підтверджені в суді. Учасники судового розгляду мають право в судових дебатах посилатись лише на ті докази, які були досліджені в судовому засіданні (ч. 5 ст. 364 КПК).

Особливість судового провадження зумовлена тим, що сторона захисту, так само як і прокурор, може збирати та подавати суду докази, які під час дослідження в судовому засіданні можуть спростовувати чи викликати сумніви в обґрунтованості доказів обвинувачення. Завдання прокурора в суді – забезпечити достатність доказів у їх сукупності, переконавши суд у необхідності ухвалення обвинувального вироку.

Констатація прокурором недостатності доказів для доведення обвинувачення особи у попередньому обсязі може стати підставою для зміни обвинувачення або відмови від обвинувачення в суді (ст. ст. 338, 340 КПК). Якщо ж до таких висновків дійде суд, ним буде ухвалено виправдувальний вирок (ч. 1 ст. 373 КПК).