Окремі види недопустимих доказів (ст. Ст. 87–88 кпк)

За загальним правилом недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ч. 1 ст. 87 КПК).

Виключного переліку випадків істотного порушення прав та свобод людини чинним законодавством не передбачено, оскільки це поняття є оціночним. Саме тому ч. 2 ст. 87 КПК містить перелік деяких, особливих випадків, які обов’язково повинні визнаватися судом такими істотними порушеннями. До цього переліку належать:

1.Здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов.

Так, отримання ухвали слідчого судді потребують такі процесуальні дії, наслідком проведення яких може бути отримання доказів:

– проникнення до житла чи іншого володіння особи (окрім випадків, коли особа, яка ними володіє, надала добровільну згоду на це, а також невідкладних випадків, пов’язаних із врятуванням житла людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, за умови подальшого звернення до слідчого судді з відповідним клопотанням), обшук, огляд житла чи іншого володіння особи (ст.ст. 233, 234, 237 КПК);

– проведення слідчого експерименту в житлі чи іншому володінні особи, окрім випадків такого проведення за добровільною згодою особи, яка ними володіє (ч. 5 ст. 240 КПК);

– примусове відбирання біологічних зразків у особи (ч. 3 ст. 245 КПК);

– проведення низки негласних слідчих (розшукових) дій: тих, що втручаються у приватне спілкування (аудіо-, відеоконтроль особи, арешт, огляд і виїмка кореспонденції, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, зняття інформації з електронних інформаційних систем) – ст. 258 КПК; обстеження шляхом таємного проникнення до публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи відповідно до ч. 1 ст. 267 КПК – ч. 4 ст. 267 КПК; установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу – ч. 2 ст. 268 КПК; спостереження за особою – ч. 2 ст. 269 КПК; аудіо-, відеоконтроль місця – ч. 2 ст. 270 КПК; негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження – ч. 2 ст. 274 КПК.

Варто враховувати, що у ч. 1 ст. 250 КПК передбачена можливість розпочати негласну слідчу (розшукову) дію у виняткових невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та запобіганням вчиненню тяжкого або особливо тяжкого злочину, передбаченого певними розділами Особливої частини КК України (далі – КК), яка може бути розпочата до постановлення ухвали слідчого судді у випадках, передбачених КПК, за рішенням слідчого, погодженого з прокурором, або прокурора. У такому разі прокурор зобов’язаний невідкладно після початку такої негласної слідчої (розшукової) дії звернутися з відповідним клопотанням до слідчого судді (ч. 1 ст. 250 КПК). Тому за умови дотримання вказаних вимог докази, отримані внаслідок проведення таких дій, є допустимими;

– використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій, отриманих в іншому кримінальному провадженні (ч. 1 ст. 257 КПК);

– тимчасовий доступ до речей і документів (ч. 2 ст. 159 КПК).

Отже, однією з ознак, які спричиняють очевидну недопустимість доказів, є порушення суттєвих умов дозволу суду у разі його отримання. Істотність такого порушення є оціночним поняттям, тож визнання доказів недопустимими не повинно застосовуватися за формальною ознакою, а має оцінюватися відповідно до ст. 94 КПК.

Наприклад, вироком суду Т. визнано невинним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 309, ч. 2 ст. 307 КК, а ухвалою суду апеляційної інстанції вирок залишено без змін. Підставою для виправдання суд визнав порушення порядку проведення обшуку, яке виявилося в тому, що слідчий не звернув увагу понятих на предмет та речі, які виявляв та вилучав, що, на думку суду, поставило під сумнів фактичні дані, які містилися в протоколі обшуку про виявлення сухої подрібненої речовини рослинного походження, яку експерт визнав наркотичним засобом. Судом касаційної інстанції такий висновок суду визнано передчасним, оскільки його зроблено без дотримання вимог ст. 94 КПК. Очевидної недопустимості зазначених у вироку доказів в ході судового розгляду встановлено не було. За таких обставин судом касаційної інстанції були скасовані судові рішення в частині виправдання Т. за ч. 2 ст. 309 КК, та у кримінальному провадженні в цій частині призначено новий розгляд в суді першої інстанції.

2. Отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження.

Поняття «катування» визначено у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що навіть за найтяжчих обставин, таких, як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, встановлена абсолютна заборона катування і нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження.

Так, у справі «Асьонов та інші проти Болгарії» суд зазначив, що жорстоке поводження має досягти мінімального рівня тяжкості для того, щоб підпадати під статтю 3 Конвенції. Оцінка цього мінімального рівня є відносною: вона залежить від обставин справи, таких, як тривалість такого поводження, його фізичні та психічні наслідки, а також, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров’я потерпілого. У справі «Селмуні проти Франції» дії, що були такими, щоб викликати у заявника відчуття страху, болю і неповноцінності і були здатні образити та принизити його гідність, і можливо, зламати його фізичний і моральний опір, суд розтлумачив як нелюдське, чи таке, що принижує гідність, ставлення.

Європейський суд з прав людини вважає поводження «нелюдським», зокрема, тоді, коли воно умисне й тривале і спричинило реальну шкоду, принаймні сильні фізичні і моральні страждання, і водночас «принизливим», оскільки в природі такого поводження містився намір породити у жертви відчуття страху, тривоги і меншовартості, що можуть принизити й морально знівелювати її. Для того, щоб покарання або поводження, що його супроводжує, вважалося «нелюдським» чи «принизливим», страждання або приниження має в будь-якому разі бути сильнішим за те, яке неодмінно містить у собі якась звичайна форма поводження чи законного покарання. Питання, чи це поводження мало за мету принизити або морально знівелювати потерпілого, є іншим елементом доведення, який треба враховувати («Берктай проти Туреччини»).