Порушення права на перехресний допит.

Реалізація права на перехресний допит є запорукою засади змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Оскільки суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав (ч. 6 ст. 22 КПК), саме така вимога стосується і правил проведення перехресного допиту. Крім того, як вбачається із ч.ч. 6, 7 ст. 352 КПК, перехресному допиту свідка передує прямий допит, відповідно до якого свідка обвинувачення першим допитує прокурор, а свідка захисту – захисник, а якщо обвинувачений взяв захист на себе – обвинувачений. Перехресний допит полягає у наданні протилежній стороні кримінального провадження можливості здійснити допит свідка іншої сторони. Важливим положенням закону є те, що під час перехресного допиту дозволяється ставити навідні запитання (лише після прямого допиту), тобто запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї.

6. Отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

Жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення. Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права (ч.ч. 1, 2 ст. 18 КПК). Саме ці вимоги закону слугують підставою для того, що показання свідка, надалі визнаного підозрюваним, обвинуваченим, визнаються недопустимими доказами. Підставою для цього також є й те, що свідок і підозрюваний (обвинувачений) мають різний процесуальний статус, а відтак – і різні права та обов’язки у кримінальному провадженні.

Важливе значення при цьому має наявність «обґрунтованої підозри» (навіть не зафіксованої документально але такої, що фактично виникла) щодо особи, яка допитується як свідок. Так, у рішенні Європейського суду у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» зазначено: «термін «обґрунтована підозра» означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення. Мета затримання для допиту полягає в сприянні розслідуванню злочину через підтвердження або спростування підозр, які стали підставою для затримання. Однак вимога, що підозра має ґрунтуватись на обґрунтованих підставах, є значною частиною гарантії недопущення свавільного затримання і тримання під вартою. Більше того, за відсутності обґрунтованої підозри особа не може бути за жодних обставин затримана або взята під варту з метою примушення її зізнатися у злочині, свідчити проти інших осіб або з метою отримання від неї фактів чи інформації, які можуть слугувати підставою для обґрунтованої підозри».

Є й відповідна судова практика. Зокрема, судом касаційної інстанції скасовано судові рішення щодо засуджених К. та В., при цьому однією із причин скасування стало те, що суд першої інстанції всупереч положенням п. 6 ч. 2 ст. 87 КПК послався як на доказ винуватості К. на його показання, надані ним під час досудового розслідування в якості свідка та без участі захисника.

При визначенні питання допустимості доказів необхідно враховувати, що рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і яким встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів (ст. 90 КПК). Це означає, що констатовані відповідними судовими рішеннями факти порушення прав людини визнаються істинними, доведеними, незаперечними і такими, що не потребують додаткової перевірки, перегляду чи нового доведення.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 88 КПК недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення є: 1) докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального правопорушення; 2) відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого.

Водночас недопустимість цієї категорії доказів є умовною (на відміну від очевидно недопустимих доказів), оскільки за наявності певних умов може бути встановлена їх допустимість. Так, згідно з ч. 2 ст. 88 КПК вказані докази та відомості можуть бути визнані допустимими, якщо: 1) сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими; 2) вони подаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення; 3) їх подає сам підозрюваний, обвинувачений; 4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для дискредитації свідка.