Процесуальний порядок збирання доказів сторонами

Кримінального провадження

Збирання доказів розглядається як урегульована КПК діяльність уповноважених суб’єктів із пошуку та виявлення носіїв доказової інформації стосовно події правопорушення, пов’язаних з нею обставин, вилучення та фіксації (закріплення) цієї інформації, а також вжиття заходів до її збереження відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Слідчий, прокурор, працівник оперативного підрозділу, виявляючи у процесі слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій належну до провадження інформацію (ідеальні чи матеріальні сліди правопорушення) та фіксуючи її у процесуальних актах, – формують процесуальні джерела доказів.

Виявлення доказів – початкова стадія в процесі їх збирання. Звертається увага на ті чи інші фактичні дані, які в подальшому можуть бути використані як докази. На цій стадії суб’єкт доказування має справу власне не з доказами, а лише з відповідною інформацією, що, за його припущенням, може мати подальше доказове значення.

Пошук (встановлення нових) або розшук (відшукування відомих) фактичних даних поєднується зі здійсненням активних дій, спрямованих на отримання доказів шляхом: 1) проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій (ч. 1 ст. 223, ч. 2 ст. 246 КПК); 2) проведення інших процесуальних дій, передбачених Кодексом (наприклад, тимчасовий доступ до речей і документів у порядку ст. 165 КПК, тимчасове вилучення майна відповідно до ст.ст. 167–168 КПК тощо); 3) витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок та інших відомостей (ч.ч. 2, 3 ст. 93 КПК).

Збирання доказів у зазначений спосіб здійснюється сторонами обвинувачення, захисту, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження (п. 19 ч. 1 ст. 3, ч. 1 ст. 93 КПК). За змістом ч. 4 ст. 58, ч. 1 ст. 59 КПК до вказаного переліку необхідно віднести також представника потерпілого, його законного представника –як осіб, що користуються процесуальними правами потерпілого.

Проте повноваження щодо реалізації зазначеного права у сторін не однакові. Так, кримінальний процесуальний закон передбачає різні способи збирання доказів сторонами кримінального провадження та потерпілим чи представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. Зокрема, сторона обвинувачення збирає докази шляхом проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) чи інших процесуальних дій, передбачених Кодексом, тоді як сторона захисту та потерпілий можуть лише ініціювати їх проведення шляхом подання відповідного клопотання.

Водночас сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, нарівні зі стороною обвинувачення наділені правом на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів (відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок), отриманих шляхом витребування їх від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб (сторона захисту може витребувати лише копії документів), а також здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів (ч. 2 ст. 22, ч.ч. 2, 3 ст. 93 КПК).

Ініціювання стороною захисту, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, виконання інших процесуальних дій, передбачених Кодексом, здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку ст. 220 КПК. Зазначене клопотання слідчий, прокурор зобов’язані розглянути в строк не більше трьох днів з моменту подання та задовольнити за наявності для того підстав.

Постанова слідчого (прокурора) про повну або часткову відмову в задоволенні клопотання може бути оскаржена слідчому судді особою, якій відмовлено в задоволенні клопотання, її представником, законним представником чи захисником. Ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги подальшому оскарженню не підлягає, заперечення на ухвалу може бути подано під час підготовчого судового засідання (ч. 3 ст. 93, п. 7 ч. 1 ст. 303, ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 309 КПК).

У цьому контексті доцільно звернути увагу на ч. 1 ст. 243 КПК, згідно з якою сторона захисту чи потерпілий можуть звернутися до слідчого, прокурора з клопотанням про залучення експерта для проведення експертизи. За приписами ч. 1 ст. 244 КПК у разі відмови слідчого, прокурора в задоволенні цього клопотання особа, яка його заявила,має право звернутися з клопотанням про залучення експерта до слідчого судді. При цьому згідно зі змістом ч. 3 ст. 243, ч. 1 ст. 244 КПК експерт може бути залучений слідчим суддею лише за клопотанням сторони захисту, до якої потерпілий не належить (п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК). Однак, ураховуючи положення п.п. 4, 7 ч. 3 ст. 59, п. 7 ч. 1 ст. 303, ч.ч. 1, 3 ст. 93 КПК, таке право слід визнати і за потерпілим.

Загалом треба мати на увазі, що визначені у ст. 93 Кодексу способи отримання доказів розширеному тлумаченню не підлягають.

Дані, отримані в результаті так званих нетрадиційних методів (допит під гіпнозом, використання екстрасенсорних здібностей людини тощо), є недопустимими доказами. Відповідна інформація, одержана в результаті цих дій, може розглядатися лише як тактичний хід у пошуку джерел фактичних даних, які матимуть доказове значення відповідно до ст.ст. 84–89 КПК.

Крім цього, слід врахувати, що сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право отримувати від учасників кримінального провадження та інших осіб за їхньою згодою пояснення, які не є джерелом доказів (ч. 8 ст. 95 КПК). Однак ці пояснення можуть використовуватися стороною захисту (потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження) в обґрунтування своїх доводів при заявленні клопотань, впливаючи на результати вирішення цих клопотань слідчим та прокурором.

Основним засобом збирання доказів є слідчі (розшукові) дії, спрямовані на отримання нових або перевірку вже отриманих доказів (ч. 1 ст. 223 КПК). Крім цього, відомості про тяжкий, особливо тяжкий злочин та особу, яка його вчинила, можуть бути отримані в результаті негласних слідчих (розшукових) дій, якщо в інший спосіб їх отримати неможливо (ч. 2 ст. 246 КПК).

За загальним правилом слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії можуть проводитися лише в розпочатому кримінальному провадженні, відомості про яке занесені до ЄРДР (за винятком огляду місця події у невідкладних випадках чи здійснення розслідування на морському або річковому судні, що перебуває за межами України) та не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування (за винятком доручення суду в порядку ч. 3 ст. 333 КПК). Будь-які слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням цього правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази – недопустимими (ч. 3 ст. 214, ч. 8 ст. 223, ст. 219 КПК). Важливе значення в цьому аспекті має й те, чи у встановлений строк проведено слідчу (розшукову) дію. Наприклад, вироком районного суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, М. виправдано за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК. Серед ключових доказів обвинувачення суду було надано протокол тимчасового доступу до речей і документів від 06.06.2014 на підставі ухвали слідчого судді від 22.04.2014 (вказаний протокол мав важливе доказове значення, містив інформацію про доступ до рахунку потерпілого, про рух коштів, які у подальшому були привласнені), однак зазначена слідча дія (виїмка банківської документації) була проведена поза межами строку дії ухвали слідчого судді (згідно з п. 7 ч. 1 ст. 164 КПК цей строк не може перевищувати один місяць), що призвело до визнання цього доказу недопустимим. Крім того, на час здійснення доступу до речей і документів у кримінальному провадженні закінчився строк досудового розслідування і відповідно до ч. 8 ст. 223 КПК жодні слідчі дії не могли проводитися. Посилання на зазначений доказ у реєстрі матеріалів досудового розслідування було відсутнє.

Крім цього, проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій можливе тільки за наявності законних на те підстав – достатніх відомостей(сукупності фактичних даних), отриманих у процесі доказування, що вказують на можливість досягнення мети їх проведення (ч. 2 ст. 223 КПК). Мета кожної слідчої дії конкретизована у статтях Кодексу, які врегульовують процесуальний порядок їх проведення.

Посилання у п. 6 ч. 2 ст. 39, ч. 2 ст. 41 КПК на те, що керівник органу досудового розслідування (при здійсненні досудового розслідування), співробітник оперативного підрозділу (під час виконання доручень слідчого, прокурора) користується повноваженнями слідчого, означає, що він, по-перше, повинен виконувати будь-яку слідчу дію відповідно до процесуальної форми, встановленої кримінальним процесуальним законом, по-друге, наділений повноваженнями застосовувати примус при виконанні певної слідчої дії, якщо можливість його застосування передбачено законом (наприклад, відповідно до ч. 6 ст. 236, ч. 6 ст. 237 КПК та ін.). Водночас необхідно мати на увазі, що співробітники оперативних підрозділів (крім підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України) не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні з власної ініціативи або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора (ч. 2 ст. 41 КПК).

Необхідним елементом збирання доказів є правозабезпечувальні заходи, тобто наділені правовою формою дії, за допомогою яких забезпечується можливість реалізації учасниками кримінального провадження свого права впливати на формування доказової бази під час досудового розслідування, зокрема, шляхом подання доказів слідчому чи прокурору (п. 8 ч. 3 ст. 42, п. 3 ч. 1, п. 3 ч. 2 ст. 56 КПК). Це так званий пасивний спосіб збирання доказів стороною обвинувачення, яка не вчиняє жодних активних дій щодо їх відшукування (виявлення).

За змістом п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України поданню доказів властивий добровільний характер, при цьому особа реалізовує власне волевиявлення щодо передачі стороні обвинувачення певних речей або документів (матеріальних об’єктів, які несуть інформацію про істотні обставини правопорушення), які, на її думку, мають значення для цього провадження. Повідомлення особою певної інформації при її допиті не слід розглядати як подання доказів, оскільки проведення слідчих дій є самостійною формою доказування.

Разом з тим Кодекс не містить процесуальних правил подання доказів та не визначає назви документа (протоколу), який логічно повинен складатися при поданні доказів учасниками кримінального провадження. Зазначене зумовлене тим, що на стадії досудового розслідування лише слідчий та прокурор наділені повноваженнями за результатами розгляду відповідних клопотань учасників кримінального провадження приймати обґрунтовані процесуальні рішення про залучення наданої речі чи документа як доказу у кримінальному провадженні або відмовляти в цьому (ст. 220 КПК).

Іншою важливоюправозабезпечувальною гарантією дотримання прав учасників кримінального провадження є забезпечення їх права бути присутніми під час проведення слідчих (розшукових), інших процесуальних дій, ставити запитання, висловлювати пропозиції, зауваження та заперечення щодо порядку їх проведення тощо (п.п. 9, 10 ч. 3 ст. 42, ч. 5 ст. 46, п. 4 ч. 2 ст. 56, п. 5 ч. 3 ст. 64-1, ч. 2 ст. 223 КПК).

Слідчий, прокурор зобов’язані вжити належних заходів для забезпечення присутності під час слідчої (розшукової) дії осіб, чиї права та інтереси можуть бути обмежені або порушені, здійснивши їх виклик у порядку ст. 135 КПК. Якщо слідча (розшукова) дія здійснюється за клопотанням сторони захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, закон передбачає обов’язкову участь у її проведенні особи, яка ініціювала цю дію, та/або її захисника чи представника, крім випадків, коли через специфіку слідчої (розшукової) дії це неможливо (наприклад, при освідуванні відповідно до ч. 2 ст. 241 КПК) або така особа відмовилася брати участь у слідчій (розшуковій) дії, письмово повідомивши про це слідчого чи прокурора (ч. 6 ст. 223 КПК).

Отримана суб’єктом доказування інформація стосовно предмета доказування може бути використана лише після надання їй процесуальної форми. Тому фіксація доказової інформації є наступним обов’язковим елементом процесу збирання доказів, що становить систему дій з відображення в процесуальних актах виявлених (отриманих) суб’єктом доказування фактичних даних (процесуальне засвідчення та документування доказів у встановлених процесуальних формах).

Оскільки за своїм змістом докази є відображенням правопорушення в середовищі, результат їх фіксації буде похідним результатом цього відображення. В інформаційному аспекті йдеться про перенесення інформації з одного об’єкта на інший – з інформаційного простору на матеріальний засіб фіксації. Об’єктом фіксації є не будь-які фактичні дані, а лише ті, на підставі яких слідчий, прокурор можуть переконатися про наявність чи відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння (правопорушення), та інші обставини, що мають значення для цього провадження (ст.ст. 84, 91 КПК).