Стаття 59. Допустимість доказів



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Стаття 59. Допустимість доказів



1. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

2. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені пев­ними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

 

1. Як уявляється автору, коментована стаття має деякі недолі­ки у своїй назві. Назва статті, по-перше, суперечить частині 2, в якій міститься головний зміст принципу допустимості. Не може регулюватися даною статтею питання про допустимість доказів, оскільки частина 1 ст. 57 цього Кодексу зазначає, що доказами є будь-які фактичні дані. Тим більше, що у частині 2 коментованої статті мова йде про засоби доказування. Тому назву статті потрібно викласти так: «Допустимість засобів доказування».

2. Правило про допустимість засобів доказування має істотне значення, насамперед, для цивільного обороту, тому що належ-


не оформлення угод упорядковує допроцесуальні відносини суб'єктів цивільного права, виключає зайві спори про право. Разом з тим це правило є значущим і для цивільного судочинс­тва, тому що спрощує завдання суду при вирішенні окремих спорів.

3. Правила про допустимість засобів доказування закріплені у статтях 57 і 59 цього Кодексу. Вони містять дві вимоги до засобів доказування. По-перше, засоби доказування з будь-якої цивіль­ної справи мають бути перелічені у ч. 2 ст. 57 ЦПК, тому що вона містить їх вичерпний перелік. По-друге, обставини справи, що за законом повинні підтверджуватися зазначеними у законі засо­бами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Так, наприклад, відповідно до цивільного законодавства України у тих випадках, коли договори мають ук­ладатися у простій чи кваліфікованій письмовій формі, підтверд­ження або заперечування їх шляхом показань свідків не повинно допускатися. У цих випадках на підтвердження договору мають надаватися документи про його оформлення (див., наприклад, ст. 1047 ЦК України). Однак це правило деякою мірою супере­чить принципу об'єктивної істини. Тому в судовій практиці при відсутності допустимого засобу доказування суди досліджують й інші засоби доказування по розглянутій справі. У наведено­му прикладі факт невиконання договору може підтверджуватися будь-якими засобами доказування, передбаченими ст. 57 цього Кодексу, у тому числі й показаннями свідків (див. п. 8 поста­нови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 21.12.90 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» // Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний кодекс України. Ухвали Пле­нуму Верховного Суду України в цивільних справах. - К. - 1999. - С 349).

4. Пленум Верховного Суду України неодноразово звертав увагу судів на необхідність додержання правил про належність доказів і допустимість засобів доказування. Так, у п. 8 постанови Пленуму № 9 від 21 грудня 1990 р. «Про практику застосуван­ня судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» зазначено, що при збиранні доказів необхідно неухильно виконувати вимоги ст. 28 ЦПК про належ­ність доказів і ст. 29 цього Кодексу про допустимість засобів до­казування.

7S


Стаття 60. Обов'язки доказування і подання доказів

1. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

2. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

3. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

4. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.

1 .Значення коментованої статті полягає у тому, що вона вста­новлює два важливі правила: про предмет доказування по цивіль­ній справі і про розподіл обов'язків по доказуванню.

2.Предмет доказування - це те, що треба доводити по кожній цивільній справі, тобто ті обставини, що свідчать про дійсні права і обов'язки сторін у справі. Згідно з коментованою статтею пред­мет доказування складається з двох груп фактів - фактів підстави позову і фактів, якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову. При дослідженні фактів, що складають предмет доказу­вання, суд повинен досліджувати у ряді випадків і доказові фак­ти (наприклад, у справах про встановлення батьківства), тому що вони у сукупності свідчать про наявність чи відсутність шуканого юридичного факту (факту батьківства у даному випадку). Доказові факти, отже, посідають проміжне місце у механізмі доказування між доказами і юридичними фактами (про предмет доказування див. також коментар до ст. 61 цього Кодексу).

3. Ця стаття розподіляє тягар доказування між позивачем і від­повідачем у такий спосіб: позивач зобов'язаний доводити обстави­ни, якими він обґрунтовує позов, а відповідач - обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти вимог, що пред'явлені до ньо­го. Тягар доказування третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, адекватний тягарю доказування позивача. Від­повідно до коментованої статті, докази у справі подаються й інши­ми особами, що беруть участь у справі, перш за все прокурором і органами та особами, зазначеними в ст. 45 ЦПК, і особливо у тих випадках, коли вони заявляють позов на захист інтересів інших осіб. Обов'язки щодо сприяння особам, які беруть учать у справі, по доказуванню покладаються і на суд (суддю), який, по-перше, має уточнити відповідно до гіпотези матеріальної норми права, що регулює дане спірне відношення, коло фактів, які підлягають


доказуванню; по-друге, запропонувати сторонам у разі потреби послатися на додаткові факти і подати додаткові докази; по-третє, посприяти у збиранні додаткових доказів.

4. Деякі судді і теоретики права переоцінюють роль правил ст. 10 ЦПК і коментованої статті. Це тільки перші кроки по впро­вадженню у цивільний процес «чистої змагальності». Дійсно, дана стаття покладає обов'язок подавати докази на позивача, відповіда­ча, третіх осіб. Якщо раніше роль суду полягала в обов'язку зажа­дати додаткових доказів, то тепер обов'язок полягає у тому, щоб суд сприяв сторонам у витребуванні доказів. Відмінності є, однак зміни у ЦПК не скасували обов'язку суду вживати передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи. Більш того, ст. ст. 132, 137 цього Кодексу, нап­риклад, прямо ставлять за обов'язок судді вимагати доказів. На обов'язок суду вимагати доказів вказує і Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 від 1 листопада 1 °96 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Та й за обґрунто­ваність рішення «відповідає» суд, а не сторони.

Стаття 61. Підстави звільнення від доказування

1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, госпо­дарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

4. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові на­слідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

 

1. Підставою звільнення від обов'язку доводити ті чи інші об­ставини є визнання цих обставин іншою стороною (див. коментар до ст. 62 цього Кодексу). Ці факти прийнято іменувати визнани­ми.

2. Відповідно до частини другої коментованої статті обставини, визнані судом загальновідомим, при розгляді цивільної справи не 80


доводяться. Ці обставини можуть мати різний ступінь загальнові-домості: світовий (Чорнобильська катастрофа), регіональний (час початку навігації у певному районі) і т. ін.

3. Частина третя даної статті до обставин, що не підлягають доказуванню, відносить преюдиційні факти, тобто такі, які вста­новлені рішенням суду, що набрало законної сили. Вони не доказу­ються по іншій цивільній справі, якщо у даній справі беруть участь ті ж самі особи. На відміну від вироку, рішення суду, винесене по іншій справі, є обов'язковим для суду, що розглядає цивільну спра­ву, по всіх обставинах. Таке значення мають рішення як загальних, так і господарських та адміністративних судів.

4. Частина 4 статті встановлює ще одну групу фактів, що не підлягають доказуванню у суді. При розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, відносно якої є вирок суду або поста­нова суду у справі про адміністративне правопорушення, що на­брали законної сили, дві обставини цього вироку або постанови обов'язкові для суду: чи мали місце ці дії і чи вчинені вони даною особою. Ці обставини належать до преюдиційних, тобто виріше­них, тому на них досить лише посилатися в обгрунтування своїх вимог. Сторона, що обґрунтовує свої вимоги цими обставинами, звільняється від обов'язку їх доводити. Зазначені обставини мають преюдиційне значення незалежно від того, чи містяться вони у об­винувальному, чи у виправдувальному вироку, тому що винесення виправдувального вироку свідчить про відсутність у діях особи складу злочину, але ці дії можуть мати протиправний характер з погляду цивільного права. Преюдиційне значення вироку та пос­танови для суду, що розглядає цивільну справу, суворо обмежене зазначеними даною статтею двома групами фактів і не підлягає розширювальному розумінню і застосуванню.

5. Коментована стаття не врегулювала питання про те, що не підлягають доказуванню презюмовані факти, тобто такі, які від­повідно до закону припускаються встановленими. Але оскіль­ки таке припущення встановлено ЦК і може бути спростоване у загальному порядку іншими учасниками даної справи, то від обов'язку доводити ці обставини звільняється лише одна сторона - та, на користь якої зроблене це законодавче припущення. Так, наприклад, від обов'язку доводити вину заподіювача моральної шкоди звільнені громадяни і організації, яким заподіяна ця шко­да діяннями іншої особи, а дана особа звільняється від відшко­дування шкоди, якщо доведе, що шкода заподіяна не з її вини

(ст. 1167 ЦК).


6. З урахуванням викладеного у цьому коментарі і коментарі до ст. 60 ЦПК предмет доказування по цивільній справі можна пред­ставити у вигляді такого рівняння:

Предмет доказування = (факти підстави позову + факти підста­ви заперечень проти позову) - (загальновідомі факти + преюдицій-ні факти + презюмовані факти для однієї сторони + визнані факти для однієї сторони).

Стаття 62. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників

1. Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

1. Пояснення сторін і третіх осіб - це повідомлення1 суду відомих їм відомостей про факти, що мають значення для справи. Цей засіб доказування особливо цінний для суду, тому що сторони і треті особи краще інших учасників знають обставини справи, оскільки вони є учасниками допроцесуальних відносин. Однак при оцінці їх пояснень суд повинен враховувати, що вони особисто зацікавлені у справі (позивач, відповідач, третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору) чи у результаті справи (треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору).

Незважаючи на таке значення пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників у цивільному судочинстві, новий ЦПК поляр­но змінив відношення до них. Як уже зазначалось, частина 2 ст. 57 цього Кодексу визнає як засіб доказування пояснення даних учасників судочинства тільки тоді, коли вони допитані як свідки. Коментована стаття також присвячена їх поясненням, якщо вони допитані як свідки. Як уявляється, у зв'язку з цим виникає декілька проблем.

По-перше, результатом допиту взагалі і допиту свідків зокрема, є показання, а не пояснення. По-друге, «тотальний» допит, як уяв­ляється, протирічить засадам цивільного судочинства, перш за все, диспозитивності та змагальності. КАС України, що регулює порядок захисту прав, свобод та інтересів не у сфері цивільно-правових, а у сфері публічно-правових відносин, визнає за поясненнями сторін, третіх осіб та їх представників силу засобів доказування. По-третє, згідно з частиною 1 ст. 61 ЦПК, однією з підстав звільнення від дока­зування є визнання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. 82


Яким же чином оцінювати суду визнання сторін, третіх осіб та їх представників, якщо воно отримано судом у ході допиту цих осіб? По-четверте, далеко не всі сторони, треті особи та їх представники побажають, щоб їх допитували як свідків. У зв'язку з викладеним, вважаємо за необхідне зміну деяких норм цього Кодексу (перш за все ст. 57 і коментованої") у тому напрямку, щоб визнати за пояснен­нями сторін та ін. сили та значення засобів доказування.

2. Різновидом пояснень сторін є визнання. Визнання сторони -це повідомлення суду тих відомостей про факти справи, які повин­на доводити інша сторона. Воно має бути зовні вираженим, тобто визнанням не буде умовчання, незаперечення будь-яких обставин. Суб'єктами визнання можуть бути як позивач, так і відповідач, тобто визнання, як засіб доказування треба відрізняти від визнан­ня позову, тобто розпорядчої дії, суб'єктом якого може бути тільки відповідач.

3. Визнання сторони не є для суду обов'язковим, тобто воно під­лягає перевірці й оцінці, як і будь-який інший засіб доказування. Визнання, за обсягом, буває повним (визнаються всі факти - факти підстави позову може визнавати відповідач, а факти, що обґрунто­вують заперечення проти позову, може визнавати позивач) або час­тковим; за змістом - простим (беззастережним) і кваліфікованим (із застереженнями); за місцем здійснення - судовим (у судовому засіданні) і позасудовим. Судове визнання звільняє іншу сторону від обов'язку доводити визнані факти, а позасудове є процесуаль­ним доказовим фактом: сторона, на користь якої воно зроблено, повинна довести факт визнання.

4. На визнані факти не поширюється правило про допустимість засобів доказування, за винятком випадків, коли факт має підтвер­джуватися винятково нотаріально посвідченим документом (нап­риклад, факт купівлі-продажу житлового будинку).

Стаття 63. Показання свідка

1. Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

1. Показання свідка - це один із найважливіших засобів доказу­вання у цивільному процесі. Згідно з коментованою статтею, по­казання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. У сенсі ст. 57 цього Кодексу необхідно


розрізняти показання свідка як докази, і показання свідка як засоби доказування. Але коментована стаття їх змішує. Показання свідків як докази, - це фактичні дані, відомості про факти, про які свідок повідомляє суд. Але показання свідка як джерело, з якого суд отри­мує ці фактичні дані - це засіб доказування. Тому у другому речен­ні коментованої статті мова повинна йти про засіб доказування.

2. Як правило, свідки повідомляють суд про обставини, які сприймались ними особисто. Але суд допускає інколи такі пові­домлення і тоді, коли свідки знають про обставини справи від ін­ших осіб. В будь-якому разі, як зазначено у коментованій статті, свідок повинен знати і назвати джерело своєї обізнаності. Не мати­муть сили засобу доказування показання свідка, якщо він не може назвати джерела своєї обізнаності щодо обставин справи.

Стаття 64. Письмові докази

1. Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

2. Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, мас право вимагати подання оригіналу.

1. Письмовими доказами є предмети реального світу, на яких знаками, літерами виражені певні дані, що містять відомості про обставини розглядуваної справи. Це можуть бути документи, листування особистого або службового характеру, бирки, жетони і т. ін. Дані про факти, отже, можуть викладатися літерами, цифра­ми, стенографічними та іншими знаками. Особливе значення цих доказів для цивільної справи полягає у тому, що вони досить по­ширені у повсякденному житті, відрізняються високим ступенем істинності і тривалістю. Принцип безпосередності вимагає додава­ти до справи, як правило, оригінали письмових доказів.

2. Письмові докази прийнято розділяти; за змістом - на розпо­рядчі (наприклад, наказ про звільнення) та інформаційні (напри­клад, листування); за формою - у простій письмовій формі (розпис­ка про борг) і кваліфікованій (нотаріально посвідчений договір); за джерелами - оригінали і копії.

3. Письмові докази подаються до суду особами, що беруть, участь у справі, або витребуються судом. Вимоги суду про подачу письмових доказів є обов'язковими для громадян і організацій


Стаття 65. Речові докази

1. Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи.

2. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

 

1. Відповідно до змісту коментованої статті речовими доказа­ми у цивільній справі є предмети, що своїм зовнішнім виглядом, властивостями, існуванням або місцем знаходження служать для суду джерелом відомостей про обставини справи. Цим вони відріз­няються від письмових доказів, що цікавлять суд своїм змістом. Тому той самий предмет матеріального світу може бути речовим або письмовим доказом. Так, якщо суд цікавить зміст товаротранс­портної накладної, розписки про борг і т. ін., то вони є письмовими доказами, а якщо цікавить сам факт їх існування, підчищення і т. ін., то вони є речовими доказами.

2. На відміну від письмових доказів, речові докази є суворо ін­дивідуальними, незамінними.

3. Частина 2 коментованої статті до речових доказів імперативно відносить також магнітні, електронні та інші носії інформації, які містять інформацію про обставини, що мають значення для справи. Уявляється, що це не зовсім безспірно. Має значення не джерело ін­формації, а в який спосіб суд отримує з нього інформацію: із змісту чи із зовнішніх ознак (див. п. 1 коментаря до цієї статті).



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.50.201 (0.008 с.)