Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

1. Оцінка доказів є заключною та найбільш відповідальною стадією процесу доказування. Вона полягає у визначенні судом вірогідності та сили доказів. Як стверджував Джон Локк, розум ніколи не дозволить відкинути більшу очевидність на користь мен­шої або підтримати вірогідність проти достовірності.

2. Встановлення вірогідності передбачає перевірку доброякіс­ності джерела доказів (компетентності експерта, дійсності доку­мента і т. ін.) та процесу формування доказів (стан здоров'я свідка, час доби, погодні умови тощо).

3. Перевірити силу доказів означає перевірити, чи можна на під­ставі даного доказу, цієї сукупності доказів зробити висновок про наявність чи відсутність шуканого юридичного факту.

4. Відповідно до коментованої статті і судової практики можна
навести такі принципи оцінки доказів: а) докази оцінюються судом
(кожний окремо й усі в сукупності); б) докази оцінюються за внут­
рішнім переконанням суддів; в) внутрішнє переконання має бути
не беззвітним, не інтуїтивним, а заснованим на всебічному, повно­
му і об'єктивному розгляді у судовому засіданні обставин справи;
г) при оцінці доказів судді повинні керуватися законом. У рецензії
на четверте видання Коментарю ЦПК й у праці «Установление об­
стоятельств гражданского дела». - М. - 2000. - С. 83 - 85 О.Т. Боннер
висловив цікаву і правильну думку про те, що внутрішнє переконан­
ня - це явище, що являє собою нерозривний зв'язок об'єктивного і
суб'єктивного. Тому це поняття є досить суперечливим, оскільки
не може бути зовнішнього переконання. У зв'язку з зазначеним, за­
стосування цього поняття у законодавстві, юридичній літературі і
судовій практиці слід виправдувати тим, що переконання суддів має
формуватися без втручання зовні, без зовнішнього впливу.

5. Оцінка доказів здійснюється не тільки у нарадчій кімнаті
при винесенні рішення. Вже у стадії відкриття справи й у стадії
її підготовки, вирішуючи питання про прийняття чи витребування
доказів, суддя оцінює їх з погляду належності до справи. Докази
оцінюються також у процесі їх дослідження в судовому засіданні.
Суб'єктами оцінки доказів є й особи, які беруть участь у справі,
однак їх оцінка, що озвучується в судових дебатах, не має таких
правових наслідків і безпосереднього впливу на характер рішення,
як оцінка доказів судом.

Стаття 213. Законність і обґрунтованість рішення суду

1. Рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим.

2. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивіль­ного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

3. Обгрунтованим с рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

 

1. Суд є органом влади, одним із основних завдань якого є роз­гляд і вирішення цивільних справ. Як орган, що здійснює держав­ну функцію правосуддя, суд наділяється відповідними повнова­женнями. Свої владні висновки суд втілює у судові процесуальні документи -судові рішення. Залежно від характеру питань, що ви­рішуються судом, постанови суду першої інстанції поділяють на судові рішення і судові ухвали.

2. Судове рішення - це найважливіший документ суду, оскільки воно є владним актом. Документ, що постановляється як рішення від імені держави, являє собою наказ, веління, імператив, що адре­сується як учасникам процесу, так і відповідним органам держави (наприклад, органам державної реєстрації актів цивільного стану, житлово-комунальним органам). Веління, наказ суду грунтується на встановлених фактах, на підтвердження існування або відсут­ності між сторонами спірного правовідношення. Однак, судове рі­шення -це не тільки акт правосуддя, а й процесуальний документ, оскільки він містить не тільки наказ суду, а й низку даних інфор­маційного характеру, наприклад відомості про склад суду, секре­таря судового засідання, час і місце розгляду справи тощо. Таким чином, поняття «судове рішення як процесуальний документ» є більш широким, таким, що охоплює наказ суду.

 

3. Судове рішення - це акт правосуддя, який захищає не тільки суб'єктивні права сторін, а й інтереси держави. Воно є підсумком судової діяльності при розгляді справи по суті, містить остаточний висновок про права і обов'язки сторін, наказує їм певну поведінку на майбутнє. Таким чином, судове рішення - це акт судової влади, що здійснює захист порушених або оспорюваних прав та свобод громадян і організацій шляхом підтвердження наявності або від­сутності правовідношення і наказом певної поведінки у майбут­ньому.

4. Головними вимогами, яким повинно задовольняти судове рі­шення, є його законність і обгрунтованість. Ці вимоги взаємоза­лежні. Рішення, як правило, не може бути законним, якщо воно не обгрунтовано, та навпаки. Законність - це вимога до формальної, юридичної сторони судового рішення. Вона вимагає додержання і правильне застосування норм матеріального і норм процесуаль­ного права. Вимога обгрунтованості - це вимога до фактичної, обставинної сторони рішення. Вона полягає у тому, що рішення повинно грунтуватися на всіх підтверджених обставинах, що ма­ють значення для справи, висновки суду мають відповідати вста­новленим обставинам і дослідженим ним доказам (про законність

і обгрунтованість судових рішень див. також коментарі до статей 309-311 ЦПК).

Порушення судом цих вимог, які процесуальний закон ставить до рішення, тягне, або може спричинити, скасування незаконно­го і необгрунтованого судового рішення суду першої інстанції ви­щестоящими судами в апеляційному чи касаційному порядку.

Стаття 214. Питання, які вирішує суд

під час ухвалення рішення 1. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані (пропущений строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обста­вин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідно­син;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

1. Глава 7 розділу З ЦПК містить норми права, які регулюють питання про зміст судового рішення, порядок його винесення, ви­моги, що висуваються до нього тощо.

Коментована стаття визначає коло основних питань, на які суд першої інстанції повинен відповісти у своєму рішенні. Перша по­ловина відповідей на ці питання має бути дана у мотивувальній частині (пункти 1 - 4), а друга - у резолютивній частині рішення суду першої інстанції.

2. У мотивувальній частині рішення суд повинен, по-перше, обгрунтувати своє рішення з обставинної (фактичної) сторони: на­вести обставини, що складають предмет доказування (факти під­стави позову і факти, що обґрунтовують заперечення проти нього), і вказати, які з цих фактів суд вважає встановленими і якими саме доказами вони підтверджуються. По-друге, суд у своєму рішенні повинен навести інші факти, що мають значення для правильно­го вирішення справи (наприклад, факт пропуску строку позовної

давності), і якими доказами вони підтверджуються. Редакція п. 2 коментованої статті, в якій міститься ця вимога, є ледве не єдиним її недоліком, тому що у ній змішуються поняття фактів (обставин) і доказів (фактичних даних). З тексту пункту виходить, що фак­тичні дані (докази) підтверджуються доказами, між тим як докази підтверджують обставини (факти). По-третє, суд у мотивувальній частині рішення має дати правову кваліфікацію спірним правовід­носинам, тобто правильно визначити норму матеріального права, що регулює дане відношення, зіставивши встановлені факти з її гіпотезою. Завершити мотивувальну частину рішення необхідно посиланнями на процесуальні норми, якими керувався суд при розгляді справи і постановленні рішення.

3. У резолютивній частині судового рішення суд повинен вказа­ти про «долю позову»: якщо позов задоволено, то в якій частині, як судом розподіляються судові витрати, чи звертається рішення до негайного виконання (не зовсім вдало, тому що може бути, навпа­ки, відстрочка або розстрочка виконання рішення), чи скасовують­ся заходи забезпечення позову.

Стаття 215. Зміст рішення суду 1. Рішення суду складається з:

1) вступної частини із зазначенням:
часу та місця його ухвалення;
найменування суду, що ухвалив рішення;

прізвищ та ініціалів судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі;

предмета позовних вимог;

2) описової частини із зазначенням: узагальненого викладу позиції відповідача; пояснень осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом:

3) мотивувальної частини із зазначенням:

встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин;

мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсут­ність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні норма­тивно-правові акти;

чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи ін­тереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким;

назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на під­ставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;

4) резолютивної частини із зазначенням:

висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повніс­тю чи частково;

висновку суду по суті позовних вимог;

розподілу судових витрат;

строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

1. Коментована стаття, всупереч своїй назві, регламентує не
лише зміст судового рішення, а і його структуру. Відповідно до
статті рішення суду першої інстанції повинно складатися з чотирь­
ох частин: вступної, описової, мотивувальної і резолютивної.

2. Вступна частина має містити дані про час і місце постанов­ления рішення, найменування суду, який постановив судове рішен­ня, його склад, прізвище та ініціали секретаря судового засідання і прокурора, який брав участь у справі, найменування сторін та інших осіб, які брали участь у справі. У цій частині суд зазначає характер судового засідання (відкрите чи закрите), найменування розглянутої справи.

3. Описову частину рішення часто називають його історичною частиною, оскільки вона повинна містити дані про виникнення ма­теріального правовідношення і зародження спору в зв'язку з цим.

В ній указують також на предмет спору, позиції сторін, що спе­речаються, третіх осіб, прокурора, зайняті ними у судовому засі­данні та наведені у вигляді узагальненого викладу їх пояснень.

4. Мотивувальна частина судового рішення - це його аналітич­на частина. Вона містить фактичне і правове обгрунтування оста­точних висновків суду по даній справі. У ній аналізуються факти і докази, досліджені судом у справі. Суд повинен посилатися не тільки на встановлені, а й на відкинуті ним факти. Мотивувальна частина повинна містити посилання на матеріальний закон, на під­ставі якого вирішується справа, зі вказівкою його назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту, і на процесуальні норми, якими керувався суд.

5. Резолютивна частина судового рішення містить обов'язкові та може містити факультативні реквізити. У ній повинно бути зазна-252

чено в чіткій, категоричній формі про задоволення чи про відмову в позові повністю або у частині. Вона має містити також вказівку на розподіл судових витрат у справі, строк і порядок оскарження, підписи головуючого або суддів (при колегіальному розгляді спра­ви). Щоб не виникло ускладнень у процесі реалізації судового рі­шення, у резолютивній частині необхідно точно позначити позива­ча, відповідача, інших осіб, причому, якщо числа і строки вказують цифрами, то повинно бути і словесне їх позначення.

Резолютивна частина судових рішень по окремих категоріях справ має обумовлені цими категоріями особливості (справи про розірвання шлюбу, про стягнення аліментів, про виселення тощо).

По будь-якій цивільній справі резолютивна частина повинна бути викладена чітко і ясно, в імперативній формі. Тому суди не повинні включати до неї різного роду умови. Так, у справі про ви­селення у судовому рішенні неприпустима формула такого поряд­ку: виселити відповідача з займаної квартири після надання йому іншої впорядкованої квартири. У цьому разі цілком ймовірний спір при виконанні рішення, але спір має право вирішити суд, а не де­ржавний виконавець. Можливість факультативного і альтернатив­ного визначення предмета виконання у судовому рішенні залежить від існування таких зобов'язань по цивільному праву.

Стаття 216. Рішення суду на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів

1. Суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішен­ня стосується кожного з них, або зазначити, шо обов'язок чи право стягнення є солідарним.

1. Коментована стаття пред'являє певні вимоги до рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів. Вимоги чіткості і ясності судового рішення припускають конкретизацію прав і обов'язків кожного з суб'єктів матеріальних правовідносин. Тому в резолютивній частині рішення має бути зазначено і розмір стягнутого відносно кожної зі сторін, відносно кожного зі співу­часників (співпозивачів і співвідповідачів), відносно третіх осіб. Якщо зобов'язання носить солідарний характер (наприклад, від­шкодування шкоди, завданої спільно кількома особами - ст. 1190 ЦК), то у резолютивній частині судового рішення вказується на солідарне право або на солідарну відповідальність.

2. Пленум Верховного Суду в п. 7 постанови № 11 «Про судове рішення» зазначив, що при об'єднанні в одному провадженні де­кількох вимог або прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору повинно бути сформульовано, що саме ухвалив суд по кожній позовній ви­мозі.

Стаття 217. Визначення порядку і строку виконання

рішення суду, забезпечення його виконання

1. Суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його вико­нання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.

1. Відповідно до цієї статті суд може або повинен визначити у резолютивній частині судового рішення порядок його виконан­ня.

2. Факультативно це питання вирішується тоді, коли суд допус­кає відстрочку або розстрочку виконання чи негайне виконання рішення за підставами ст. 367 ЦПК. Відстрочка виконання рішен­ня - це перенесення виконання рішення на інший, більш пізній час. Так, у разі задоволення позову про виселення громадян з жи­лих приміщень суд може відстрочити на певний час виселення з урахуванням пори року, стану здоров'я відповідача, складу сім'ї і т. ін.

Розстрочка виконання - це виконання рішення за визначеними судом частинами й у встановлені судом строки. Так, із урахуван­ням розміру стягуваної суми, матеріального стану відповідача, суд може позитивно вирішити питання про можливість виплати суми частинами у зазначений судом строк.

Суд у випадках, зазначених у ст. 367 ЦПК, у резолютивній час­тині рішення може вказати на негайне його виконання (див. комен­тар до ст. 367 ЦПК).

3. Питання про порядок виконання може бути й обов'язковим реквізитом частини судового рішення, якщо є підстави для обов'язкового негайного виконання рішення (див. коментар до ст. 367 ЦПК). Уявляється, що ст. 367 ЦПК про негайне виконання су­дового рішення повинна була б розміщена слідом за коментованою статтею, оскільки вона також відноситься до визначення порядку і строку виконання рішення.

Стаття 218. Проголошення рішення суду

1. Рішення суду або його вступна та резолютивна частини прого­лошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошен­ня у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судо­вого рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду.

2. Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення.

 

1. Рішення суду, або його вступна та резолютивна частини, від­повідно до коментованої статті проголошуються негайно після закінчення судового розгляду прилюдно, крім випадків, встанов­лених ЦПК (див. коментар до ст. 6 ЦПК). Рішення повинні прого­лошуватись в урочистій обстановці. Всі присутні у залі судового засідання вислухують судове рішення стоячи. Його проголошує головуючий судового засідання. Він же роз'яснює його зміст, по­рядок і строк оскарження. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частини судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду.

2. Частина 2 цієї статті встановлює принцип незмінності судо­вого рішення: після його проголошення суд, який постановив рі­шення, не може сам скасувати або змінити таке рішення.

Стаття 219. Виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні

1. Суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирі­шується в судовому засіданні, про шо постановляється ухвала. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання, їхня неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення вип­равлень.

1. Як зазначалось у коментарі до попередньої статті, рішення суду першої інстанції має властивість незмінності, тобто суд, який постановив рішення, за загальним правилом не може сам скасува­ти або змінювати своє рішення. Однак процесуальний закон допус-

кає і деякі винятки з цього правила, одним із яких є виправлення описок та арифметичних помилок у рішенні.

2. Чіткість - це одна з вимог, якій має задовольняти рішення суду першої інстанції. На відміну від ясності (вимога до форми викладу), чіткість є вимогою до змісту рішення. Відповідно до цієї вимоги рішення має бути викладене чітко, грамотно, не по­винно містити помилок, описок, явних арифметичних помилок. Невиконання цієї вимоги може бути усунуто шляхом їх вип­равлення. За своєю ініціативою або за заявою осіб, які беруть участь у справі, суд, який постановив рішення, може виправити допущені у рішенні описки чи арифметичні помилки. На ухва­лу суду про внесення виправлень у рішення може бути подано скаргу.

3. При розгляді питання про виправлення описок і явних ариф­метичних помилок у рішенні можуть бути присутні особи, які беруть участь у справі. Вони повідомляються про день засідання суду, але їх неявка не є перешкодою для розгляду питання про вне­сення виправлень, якщо у суду є дані про їх належне повідомлення про час і місце розгляду даної заяви.

Стаття 220. Додаткове рішення суду

1. Суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть
участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення,
якщо:

1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати;

3) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 367 цього Кодексу;

4) судом не вирішено питання про судові витрати.

2. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до
закінчення строку на виконання рішення.

3. Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в
судовому засіданні з повідомленням сторін. їх присутність не є
обов'язковою.

4. На додаткове рішення може бути подано скаргу.

5. Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.

 

1. Другим способом виправлення недоліків рішення суду пер­шої інстанції самим судом, який постановив це рішення, є поста­новления додаткового рішення за правилами цієї статті.

2. Цивільний процесуальний закон вимагає, щоб рішення суду було повним. Повнота судового рішення припускає його всебіч­ність, а це означає, що у рішенні: а) повинна бути дана відповідь про існування чи відсутність матеріального права; б) зазначено про належність його позивачу; в) визначено, чи існує юридичний обов'язок і чи покладений він на відповідача; г) наведена кіль­кісна характеристика права і обов'язку; г) визначені порядок і строк реалізації права та виконання обов'язку. Якщо ці питання не розв'язані у судовому рішенні, то воно є неповним. Цей недолік може бути усунутий постановлениям додаткового рішення.

3. Додаткове рішення постановляється судом, який ухвалив ос­новне рішення, за заявою осіб, які беруть участь у справі, або за власної ініціативи. Заяву про його ухвалення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення (за ЦПК 1963 року, цей строк дорівнював десяти дням із дня постановления рішення). Підстави для постановления додаткового рішення встановлені ко­ментованою статтею ЦПК:

а) якщо стосовно будь-якої позовної вимоги, з приводу якої сто­
рони подавали докази і давали пояснення (і тут ігнорується значен­
ня пояснень, як засобів доказування), не ухвалено рішення;

б) якщо суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної
суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке під­
лягає передачі, або дії, які треба виконати;

в) якщо суд не допустив негайного виконання рішення у випад­
ках, встановлених статтею 367 ЦПК. Цей пункт не враховує того,
що у зазначеній статті передбачено два види негайного виконан­
ня судових рішень: обов'язкове і факультативне. Уявляється, що
підстава для ухвалення додаткового рішення буде лише тоді, коли
суд не виконав обов'язок допустити судове рішення до негайного
виконання;

г) якщо судом не вирішене питання про судові витрати. Пункт
перший частини 1 даної статті є підставою для постановления до­
даткового рішення, наприклад, тоді, коли розглядалися вимоги про
поновлення на роботі і стягнення винагороди за вимушений про­
гул, по обох вимогах сторони давали пояснення, суд досліджував
усі необхідні докази, але у рішенні вказав тільки про поновлення
на роботі. Прикладом застосування пункту другого цієї частини
буде постановления додаткового рішення у разі, коли в рішенні за-

значено про стягнення винагороди за вимушений прогул, але не зазначено розмір стягуваної суми.

4. Питання про постановления додаткового рішення вирішуєть­ся у судовому засіданні з викликом сторін. Додаткове рішення пос­тановляється у вигляді окремого процесуального документа, що відповідає ст. 215 ЦПК. Якщо суд не знаходить підстав для його постановления, він постановляє відповідну ухвалу про відмову в постановлена додаткового рішення.

5. На додаткове рішення або ухвалу про відмову постанови­ти його може бути подано скаргу. Якщо на рішення подано апе­ляційну скаргу та порушено питання про додаткове рішення, суд зобов'язаний спочатку постановити додаткове рішення, а потім надіслати справу для розгляду в апеляційну інстанцію (див. пункт 12 постанови № 11 Пленуму Верховного Суду України від 29 груд­ня 1976 р. «Про судове рішення»).

Стаття 221. Роз'яснення рішення суду

1. Якщо рішення суду с незрозумілим для осіб, які брали участь у справі, або для державного виконавця, суд за їхньою заявою пос­тановляє ухвалу, в якій роз'яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту.

2. Подання заяви про роз'яснення рішення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлене до примусового виконання.

3. Заява про роз'яснення рішення суду розглядається протягом десяти днів. Неявка осіб, які брали участь у справі, і (або) держав­ного виконавця не перешкоджає розгляду питання про роз'яснення рішення суду.

4. Ухвала, в якій роз'яснюється рішення суду, надсилається
особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю,
якщо рішення суду роз'яснено за його заявою.

1. Однією з вимог, якій має відповідати судове рішення, є його ясність, визначеність, зрозумілість. У судовому рішенні в ясній формі має бути дано відповідь на головні питання справи: про долю позову, розмір задоволеної вимоги тощо. У резолютивній частині рішення не повинно бути умов, що викликають спір при виконанні рішення. Невиконання цієї вимоги при постановлен-ні рішення можна виправити роз'ясненням рішення. Це - третій спосіб виправлення недоліків судового рішення самим судом, 258

який постановив дане рішення. Роз'яснення рішення за змістом цієї статті відрізняється від роз'яснення рішення за ст. 218 ЦПК тим, що цим роз'ясненням змінюється його виклад, а не просто роз'яснюється його зміст. Так, наприклад, якщо у резолютивній частині зазначені ініціали позивача чи відповідача, а не їх ім'я та по батькові, і це перешкоджає виконанню, суд повинен роз'яснити таке рішення.

2. Прохання роз'яснити судове рішення можуть заявити особи, які беруть участь у справі, а також орган виконання, якщо рішення суду не виконано або не скінчився строк виконавчої давності. Суд, який вирішив справу, роз'яснює рішення своєю ухвалою, на яку може бути подано апеляційну скаргу. У судове засідання виклика­ються сторони, але їх неявка не перешкоджає вирішенню питання про роз'яснення рішення, якщо у суду є достовірні дані про їх на­лежне повідомлення про час і місце розгляду справи. Роз'яснення рішення - це більш повний, ясний, зрозумілий виклад тих фрагмен­тів рішення, які здебільше знаходяться у резолютивній частині та розуміння яких викликає труднощі, але не внесення змін у сутність рішення і не вирішення тих питань, що не були предметом судово­го розгляду (див. п. 14 Постанови № 11 Пленуму Верховного Суду «Про судове рішення»).

Стаття 222. Видача або направлення копій судового рішення особам, які брали участь у справі

1. Копії судового рішення видаються особам, які брали участь у справі, на їхню вимогу не пізніше п'яти днів з дня проголошення рішення.

2. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії судового рішення надсилаються протягом п'яти днів з дня проголошення рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

3. Копії судових рішень повторно видаються за заявою особи за плату у розмірі, встановленому законодавством.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 08.09.2005р. N2875-IV)

1. Коментована стаття передбачає обов'язок суду видавати копії судового рішення особам, які брали участь у справі і були присут­німи у судовому засіданні, на їхню вимогу не пізніше п'яти днів із дня проголошення судового рішення.

2. За загальним правилом, цивільні справи по суті розглядаються
за умови фактичної участі сторін і третіх осіб. Однак у тих випад­
ках, коли справу розглянуто під час відсутності сторони або третьої
особи, суд зобов'язаний протягом п'яти днів із дня проголошення
рішення надіслати рекомендованим листом із повідомленням про
вручення, особам, які брали участь у справі, але не були присутні
у судовому засіданні, копії судового рішення. Таку ж процесуальну
дію, як уявляється, суд повинен виконати і щодо ухвал, які переш­
коджають подальшому руху справи (про закриття провадження у
справі та про залишення заяви без розгляду), щоб сторони у разі
незгоди з ними мали можливість оскаржити ці ухвали.

3. Правило цієї статті поширюється і на непозовні справи у
тому сенсі, що копії зазначених документів повинні надсилатися
судом не тільки сторонам і третім особам, а й відповідно заявни­
кам і заінтересованим особам, які не були присутніми у судовому
засіданні, та видаватися тим, які були присутніми у ньому.

Стаття 223. Набрання рішенням суду законної сили

1. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку по­дання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якшо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встанов­лений статтею 294 цього Кодексу, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після роз­гляду справи апеляційним судом.

2. Після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.

3. Якщо справу розглянуто за заявою осіб, визначених частиною другою статті 3 цього Кодексу, рішення суду, що набрало законної сили, є обов'язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу.

4. Якшо після набрання рішенням суду законної сили, яким з
відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що
впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припи­
нення, кожна сторона мас право шляхом пред'явлення нового позову
вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.
260

 

1. Коментована стаття встановлює умови та порядок набрання рішенням суду законної сили. За загальним правилом судове рі­шення набирає законної сили, по-перше, якщо воно не оскаржено, після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскаржен­ня, тобто після закінчення десяти днів з дня проголошення рішен­ня. Якщо заяву про оскарження було подано, але апеляційна скарга не була подана протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження, рішення набирає законної сили після за­кінчення зазначеного у цьому реченні строку. У випадку подання апеляційної скарги рішення набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом, якщо ним воно не скасоване.

2. Набрання рішенням суду законної сили додає цьому рі­шенню мовби характеру закону по даній справі. Це тягне виник­нення у рішення суду першої інстанції низки властивостей: не­спростовності, виключності, преюдиціальності, виконуваності, загальнообов'язковості.

A. Неспростовність судового рішення. Цей наслідок набрання
рішенням законної сили означає, що рішення не можна оскаржити
в апеляційному (звичайному) порядку. Рішення може бути пере­
глянуте у касаційному (винятковому) порядку і по нововиявленим
та винятковим обставинам.

Б. Виключність судового рішення припускає недопустимість повторного розгляду спору між тими ж сторонами про той же предмет і з тих же підстав. Якщо після набрання законної сили рішенням, яким з відповідача стягуються періодичні платежі, змі­нюються обставини, що впливають на визначення розміру цих платежів, тривалість їх виплати чи припинення, то кожна сторона може вимагати в суді зміни розміру (зменшення або збільшення), строків платежів або звільнення від них. У цьому разі позов буде не тотожним, а таким, що змінився, тому що змінилася його під­става.

B. Преюдиціальність судового рішення означає, що факти, під­
тверджені рішенням, яке набрало законної сили, обов'язкові для
суду, який згодом розглядатиме справу, пов'язану зі справою, за
якою винесене дане рішення.

Г. Виконуваність судового рішення означає, що рішення в при­мусовому порядку виконується, як правило, тільки після набран­ня ним законної сили (виняток - випадки негайного виконання). Рішення, які не підлягають примусовому виконанню взагалі (нап­риклад, рішення про визнання), з набранням законної сили набува­ють властивості здійсненності.

Д. Загальнообов'язковість судового рішення. Якщо до набран­ня рішенням законної сили воно обов'язкове для суду (суд не може його змінити) й іноді для сторін (при негайному виконанні), то після набрання законної сили воно обов'язкове і для суду, і для осіб, які беруть участь у справі, і для всіх органів та посадових осіб (органи державної реєстрації актів цивільного стану, житлово-комунальні органи тощо). Рішення є обов'язковим і для тих осіб, в інтересах яких справу порушено прокурором та іншими особами, які вправі у випадках, передбачених законом, звертатися до суду на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, невизначеного кола осіб або де­ржавних чи суспільних інтересів (див. коментар до ст. 45 ЦПК).

повідомлення відповідача про причини неявки; 4) причини неявки повідомлені відповідачем, але суд визнав їх неповажними; 5) до­статність доказів для встановлення фактів; 6) є згода позивача на заочний розгляд справи.

2. У певних випадках, зазначених у статті, що коментується, не­обхідними є ще дві умови. По-перше, якщо у справі беруть участь кілька відповідачів, заочний розгляд справи можливий у випадку неявки до судового засідання усіх відповідачів. По-друге, якщо по­зивач змінив предмет або підстави позову (вимогу або факти, яки­ми обґрунтовує свою вимогу), розмір позовних вимог, суд повинен відкласти розгляд справи для повідомлення відповідача про зміну позиції позивачем.