Від 1 листопада 1996 року N 9

Про застосування Конституції України

При здійсненні правосуддя

Конституцією України кожній людині гарантовано право звернутись до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод. Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Це зобов'язує суди при розгляді конкретних справ керуватись насамперед нормами Конституції України.

З метою правильного застосування норм Конституції при здійсненні правосуддя Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз'яснення:

1. Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип
верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадяни­
на є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та ін­
ших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів
законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і
забезпечуються захистом правосуддя.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією су­дового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного і якісного розгляду конкретних справ. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 22 Конституції закріплені в ній права і свободи людини й громадянина не є вичерпними.

2. Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найви­
щу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді
конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого
нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і
в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.
Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному
законодавстві, яке не суперечить їй.

У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи. 524

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конститу­ції України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-
правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні
конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додатко­вої регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який грунтується на Конституції і не су­перечить їй.

3. Слід мати на увазі, що суд не може, застосувавши Конституцію
як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти,
перелічені в ст. 150 Конституції, оскільки це віднесено до виключної
компетенції Конституційного Суду України.

Разом з тим суд може на підставі ст. 144 Конституції визнати такими, що не відповідають Конституції чи законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі ст. 124 Конституції - акти органів державної виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду України в тако­му разі не вимагається.

4. Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядають­ся, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

5. Судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Ка­бінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інс­трукції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону.

Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

6. Згідно з ч. 2 ст. 6 Конституції органи законодавчої, виконавчої та
судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конститу­
цією межах і відповідно до законів України.

Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності Кон­ституцією, є чинними в частині, що не суперечить їй (ст. 1 розділу XV Конституції). У зв'язку з цим при розгляді справи суд може на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР" застосувати нормативні акти колишнього Союзу РСР, які не суперечать Конституції і законам України.

7. Звернути увагу судів на те, що згідно з ч. 2 ст. 57 Конституції є
нечинними, а отже, не можуть застосовуватись ті закони та інші норма­
тивно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, які не
доведені

до відома населення у встановленому законом порядку. Це означає, що судове рішення не може грунтуватись на неоприлюднених норматив­но-правових актах такого змісту.

8. З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя
в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється
на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції),
судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не
вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї
підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом
досудовому порядку.

Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на ос­карження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

9. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою в Україні є ук­
раїнська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах
суспільного життя на всій території України забезпечується державою.
Виходячи з цього конституційного положення судочинство в Україні має
провадитися українською мовою. На виконання ч. 4 ст. 10 Конституції суд
за клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, зобов'язаний
застосовувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, виз­
наченому законом (наприклад, Кримінально-процесуальним, Цивільним
процесуальним кодексами).

Суд має суворо додержувати вимог ч. З ст. 19 КПК про те, що слідчі й судові документи відповідно до встановленого цим Кодексом порядку, вручаються обвинуваченому в перекладі на його рідну мову або іншу мову, якою він володіє.

10. Конституційні положення про законність судочинства та рівність усіх
учасників процесу перед законом і судом (ст. 129 Конституції) зобов'язують
суд забезпечити всім їм рівні можливості щодо надання та дослідження
доказів, заявления клопотань та здійснення інших процесуальних прав.

11. При вирішенні цивільних справ суд має виходити з поданих сторонами доказів. Поряд із цим він може запропонувати позивачеві чи відповідачеві подати додаткові докази, а в разі, коли сторони не в змозі їх зібрати, а без них правильно вирішити справу неможливо, - за клопотан­ням сторін сам витребувати такі докази.

12. При розгляді трудових спорів судам слід мати на увазі, що ч. З ст.

43 Конституції використання примусової праці заборонено. У зв'язку з
цим не можуть застосовуватись як такі, що суперечать Конституції, пра­
вила статей 32 - 34 КЗпП, відомчих положень чи статутів про дисципліну
тощо, які передбачають можливість тимчасового переведення працівника
без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення, у
разі виробничої необхідності або простою, а також можливість виконання
ним роботи, не передбаченої трудовим договором.

Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (не­військова) служба, а також робота, що виконується особою, чи служба, яку вона несе за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

13. Відповідно до ст. 39 Конституції громадяни мають право збиратися
мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, за­
вчасно сповіщаючи про них органи виконавчої влади чи органи місцевого
самоврядування.

Справи про обмеження цього права розглядаються судами в порядку, встановленому для справ, що виникають з адміністративно-правових відносин.

14. Тим, хто працює, Конституція гарантує право на страйк для захис­
ту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення цього
права встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення
національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.
Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку (ст.

44 Конституції").

Рішення про визнання страйку незаконним ухвалюється судом на підставі Конституції і чинного законодавства. Страйк має визнаватися незаконним, наприклад, коли працюючі добиваються в такий спосіб

політичних цілей, або коли ним створюється загроза життю і здоров'ю, правам і свободам інших людей, або коли він організовується чи здій­снюється у державних органах, на підприємствах та в організаціях, на які покладено забезпечення обороноздатності, правопорядку і безпеки країни, на безперервно діючих виробництвах, зупинення яких пов'язане з тяжкими або небезпечними наслідками, тощо.

За примушування до участі або до неучасті у страйку винні особи несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

15. З урахуванням конституційного положення про те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47 Конституції), судам слід при вирішенні житло­вих спорів виходити з неприпустимості виселення в адміністративному порядку за санкцією прокурора осіб, які самоуправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

При розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи від­сутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

16. Суди мають суворо додержувати передбаченого ст. 56 Конституції
права особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого
самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого
самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними
своїх повноважень.

Матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою відповідно до ст. 62 Конституції лише безпід­ставно засудженій особі у разі скасування вироку як неправосудного.

17. Вирішуючи спори, що випливають із права приватної власності
громадян, суди повинні виходити з положень ст. 41 Конституції про те,
що це право є непорушним і ніхто не може бути протиправно його позбав­
лений. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може
бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на
підставі і в порядку, які встановлені законом, та за умови попереднього і
повного відшкодування їх вартості (крім умов воєнного чи надзвичайного
стану, коли можливе наступне відшкодування).

Судам необхідно мати на увазі, що відповідно до ч. 6 ст. 41 Консти­туції конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням 528

суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. У зв'язку з цим справи про адміністративні правопорушення, за вчинення яких законом передбачено конфіскацію приватного майна особи, повинні розглядатися тільки судами.

18. При розгляді кримінальних справ має суворо додержуватись за­
кріплений у ч. 1 ст. 62 Конституції принцип презумпції невинуватості,
згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не
може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде
доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком
суду, що набрав законної сили. При цьому неприпустимо покладати на
обвинуваченого (підсудного) доведення своєї невинуватості.

Звернути увагу судів на те, що згідно з ч. З зазначеної статті усі сумні­ви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь останньої.

Статтею 129 Конституції до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін, забезпечення доведеності вини та підтримання в суді державного обвинувачення, яке згідно зі ст. 121 Конституції покладається на прокуратуру. Виходячи з цього при відданні особи до суду слід в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов'язковою на підставі п. 1 ст. 253 КПК участь у судовому засіданні прокурора.

19. Відповідно до ст. 59 Конституції кожен має право на захист від
обвинувачення та на правову допомогу. Тому, розглядаючи кримінальну
справу, суд у передбачених законом випадках має забезпечити обвинува­
ченому право на захист.

Визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за умови доведеності її вини. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 62 Конституції обвинувачення не може грунтуватись на припущеннях, а також на доказах, одержаних незаконним шляхом. Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантова­них Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або уповноваже­ною на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.

20. Відповідно до вимог ст. 63 Конституції особа не несе відповідаль­
ності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї
чи близьких родичів, коло яких визначається законом, а отже, вона не
може бути змушена свідчити проти себе, членів сім'ї чи близьких роди­
чів.

Пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред'явленого обвину­вачення та відомих йому обставин справи, суд має одночасно роз'яснити

йому, а також його дружині чи близькому родичу зміст ст. 63 Конституції. Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрю­ваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування.

Роз'яснити судам, що з урахуванням зазначеного конституційного положення члени сім'ї чи близькі родичі обвинуваченого, цивільного позивача або цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань. У разі ж, коли зазначені особи погодились давати показання, вони несуть відпові­дальність за завідомо неправдиві показання.

21. Конституційне положення про здійснення правосуддя виключно судами зобов'язує їх розглядати кримінальні справи і про злочини, пере­лічені у ч. 1 ст. 27 КПК. У зв'язку з цим суд не може передати матеріали такої справи на розгляд товариського суду в порядку, передбаченому ст. 51 ККтаст. 8 КПК.

22. Гарантовані статгями ЗО і 31 Конституції недоторканність житла і таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес­понденції є невід'ємним правом особи. Дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з ка­налів зв'язку надається тільки судом. За результатами розгляду матеріалів про надання такого дозволу, який здійснюється судом з додержанням таємниці слідства, ухвалюється процесуальне рішення.

Слід мати на увазі, що статті 9 і 13 Перехідних положень Конституції (розділу XV) на дію ст. ЗО (в частині надання дозволу на проникнення до житла чи іншого володіння особи) та ст. 31 Конституції не поширюють­ся.

23. Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції судові рішення ухвалюються
іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території усіма
без винятку органами державної влади, місцевого самоврядування, під­
приємствами, організаціями, установами, посадовими особами, а також
окремими громадянами та їх об'єднаннями.

У разі невиконання судових рішень суди мають піддавати винних у цьому осіб встановленій законом відповідальності.

24. Звернути увагу судів на те, що керівні роз'яснення Пленуму Вер­
ховного Суду України щодо застосування чинного законодавства, дані до
введення в дію Конституції України, можуть застосовуватись при розгляді
справ у частині, що не суперечить Конституції.

ПОСТАНОВА

від ЗО травня 1997 року N 8

Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах

Із змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду Ук­раїни від 25 травня 1998 року N 15

Обговоривши практику призначення судових експертиз і використан­ня їх висновків у кримінальному та цивільному судочинстві, Пленум Вер­ховного Суду України зазначає, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє всебічному, повному й об'єктивному дослідженню обставин справ, постановлению законних і обгрунтованих судових рі­шень.

Суди в основному додержуються вимог закону щодо призначення експертиз та використання їх висновків.

Разом з тим є окремі випадки розгляду справ без проведення експер­тиз, коли їх призначення є обов'язковим за законом або за обставинами справи. Іноді всупереч закону суди розглядають висновки експертів як джерела доказів, що мають перевагу над іншими доказами, без належної їх перевірки й оцінки або переоцінюють доказове значення ймовірних висновків. Не завжди в ухвалах чи постановах суду чітко формулюються питання, що виносяться на вирішення експертів, а також мотивується необхідність призначення додаткової або повторної

експертизи.

З метою усунення недоліків і роз'яснення питань, що виникають у судовій практиці при призначенні та проведенні експертиз, Пленум Вер­ховного Суду України постановляє:

1. Звернути увагу судів на необхідність суворого додержання вимог закону при призначенні судових експертиз та використанні їх висновків.

2. Вказати судам на неприпустимість призначення експертизи у ви­падках, коли з'ясування певних обставин не потребує спеціальних знань, а також порушення перед експертом правових питань, вирішення яких віднесено законом до компетенції суду (зокрема щодо вини, неосудності чи недієздатності особи тощо).

3. При дослідженні висновку експерта суди повинні виходити з того, що згідно зі ст. 67 КПК чи ст. 62 ЦПК висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке мас грунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у

сукупності.

4. Судам слід мати на увазі, що при розгляді справ вони не мають
права приймати рішення без проведення експертизи, якщо за законом

призначення останньої є обов'язковим. Непроведения такої експертизи є підставою для повернення справи на додаткове розслідування.

5. Призначення експертизи в цивільних справах допускається як під
час судового розгляду, так і в процесі підготовки до нього.

У разі коли необхідність експертного висновку обумовлена обстави­нами, викладеними у позовній заяві, чи поданими доказами, суддя має призначати експертизу, як правило, при підготовці справи до судового розгляду, враховуючи при цьому думку осіб, які беруть участь у справі.

6. У кримінальному судочинстві обов'язковою умовою призначення
експертизи є порушення кримінальної справи.

У кримінальних справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, рішення про призначення експертизи може бути прийнято суддею при порушенні кримінальної справи або під час її судового роз­гляду шляхом винесення відповідної постанови.

7. Звернути увагу судів на те, що кримінально-процесуальне за­
конодавство не передбачає проведення експертизи в стадії віддання
обвинуваченого до суду. Коли в цій стадії з'ясується, що за обставинами
справи проведення експертизи є необхідним, суд має викликати в судове
засідання експерта для проведення додаткової або повторної експертизи
чи для роз'яснення окремих положень висновку, а якщо на попередньому
слідстві експертиза не проводилась, - особу, яка має відповідні спеціальні
знання, для призначення її експертом.

У випадках, коли для забезпечення експертного дослідження потрібно зібрати додаткові матеріали (провести ревізію, відшукати документи чи речові докази тощо), але це неможливо зробити в судовому засіданні, справа підлягає поверненню на додаткове розслідування.

Судам слід мати на увазі, що порушення передбачених ст. 197 КПК прав обвинуваченого при призначенні і проведенні експертизи під час дізнання чи попереднього слідства може бути підставою для направлення справи на додаткове розслідування лише тоді, коли поновити ці права в судовому засіданні неможливо.

8. Якщо питання про необхідність призначення експертизи виникне під час судового розгляду справи, суду необхідно з'ясувати можливість проведення її в судовому засіданні і викликати того ж експерта, який проводив експертизу при попередньому розслідуванні справи, а якщо експертиза не проводилась, - іншу особу, яка має необхідні спеціальні знання.

Експерт, який проводив експертизу на попередньому слідстві, бере участь у дослідженні доказів з початку судового слідства, а фахівець, який вперше залучається до проведення експертизи в даній справі, - тільки після винесення ухвали (постанови) про призначення його експертом. 532

9. Проведення експертизи в суді повинно здійснюватися з додержан­
ням правил, передбачених статтями 310, 311 КПК, статтями 57 - 61, 190
ЦПК. При цьому суд виконує такі дії:

- з'ясовує обставини, що мають значення для дачі експертного вис­новку;

- пропонує учасникам судового розгляду письмово подати питання, які вони бажають порушити перед експертами;

- оголошує ці питання, а також питання, запропоновані судом;

- заслуховує думки учасників судового розгляду з приводу поданих питань;

- у нарадчій кімнаті обмірковує всі питання, виключає ті з них, що виходять за межі компетенції експерта або не стосуються предмета дока­зування, формулює питання, які він порушує перед експертом з власної ініціативи, остаточно визначає коло питань, що виносяться на вирішення експертизи, і виносить ухвалу (постанову) про її призначення;

- оголошує в судовому засіданні ухвалу (постанову) про призначення експертизи і вручає її експертові;

- після проведення експертом досліджень, складання й оголошення експертного висновку приєднує його до справи;

- допитує експерта з метою роз'яснення й доповнення ним висновку.
Судам слід мати на увазі, що визначення способу проведення експер­
тизи є компетенцією експерта.

Відповідно до ст. 273 КПК чи ст. 232 ЦПК ухвала суду (постанова судці) повинна бути складена як окремий документ з наведенням у ній мотивів прийнятого рішення про призначення експертизи та чітким викла­денням питань, що стосуються предмета останньої. В ухвалі (постанові) має бути зазначено, які подані учасниками судового розгляду питання і з яких мотивів відхилено.

У разі коли провести експертне дослідження в судовому засіданні неможливо, суд, керуючись статтями 273 і 310 КПК, виносить ухвалу про проведення експертизи і направляє її з необхідними матеріалами до судово-експертної установи для виконання в порядку, передбаченому ст. 198 КПК. При цьому залежно від тривалості експертних досліджень і складності справи суд може або оголосити перерву, або відкласти слухан­ня справи, або продовжити судове слідство і досліджувати інші докази.

10. Судам слід мати на увазі, що первинною є експертиза, при прове­
денні якої об'єкт досліджується вперше.

За змістом ст. 75 КПК чи ст. 61 ЦПК додаткова експертиза призначаєть­ся після розгляду судом висновку первинної експертизи, коли з'ясується, що усунути неповноту або неясність висновку шляхом допиту експерта неможливо.

Висновок визнається неповним, коли експерт дослідив не всі подані йому об'єкти чи не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання. Неясним вважається висновок, який нечітко викладений або має невизначений, неконкретний характер.

В ухвалі про призначення додаткової експертизи суду необхідно зазна­чати, які висновки експерта суд вважає неповними чи неясними або які обставини зумовили необхідність розширення експертного дослідження. Проведення додаткової експертизи може бути доручено тому самому або іншому експертові.

У випадках, коли виникає необхідність провести дослідження нових об'єктів або щодо інших обставин справи, суд призначає нову експертизу, яка не є додатковою.

11. Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з його недостатньою обгрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. Істотними можуть визнаватися, зокрема, порушення, які призвели до обмеження прав обвинуваченого чи інших осіб.

В ухвалі (постанові) про призначення повторної експертизи зазнача­ються обставини, які викликають сумніви у правильності попереднього висновку експерта.

Проведення повторної експертизи може бути доручено тільки іншому експертові.

12. Комісійна експертиза призначається у випадках, коли є потреба
провести дослідження за участю декількох експертів - фахівців у одній
галузі знань.

Комплексна експертиза призначається у випадках, коли необхідно провести дослідження за участю декількох експертів, які є фахівцями у різних галузях знань.

Комісія експертів може бути створена судом чи за його рішенням керівником судово-експертної установи.

13. У випадках, коли в справі щодо одного й того ж предмета прове­
дено декілька експертиз, у тому числі комплексну, комісійну, додаткову
чи повторну, суд повинен дати оцінку кожному висновку з точки зору
всебічності, повноти й об'єктивності експертного дослідження. Такій
оцінці підлягають також окремі висновки експертів - членів комісійної чи
комплексної експертизи, які не підписали спільний висновок.

Не повинна віддаватись перевага висновку експертизи лише тому, що вона проведена комісійно, повторно, експертом авторитетної установи або таким, який має більший досвід експертної роботи тощо. 534

14. Судово-психіатрична експертиза призначається, коли вирішення
кримінальної або цивільної справи залежить від визначення психічного
стану особи на час вчинення нею певного діяння (бездіяльності) чи укла­
дення угоди за наявності сумнівів щодо її спроможності усвідомлювати
значення своєї поведінки внаслідок психічної хвороби або тимчасового
розладу душевної діяльності.

Ознаками такої поведінки можуть бути невмотивовані, неадекватні чи неконтрольовані дії особи в момент вчинення протиправного діяння або в процесі провадження у справі, а так само при укладенні цивільно-правової угоди.

Судово-психіатрична експертиза обов'язково призначається:

- для визначення психічного стану обвинуваченого за наявності у справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності (п. З ст. 76 КПК);

- щодо особи, яка у зв'язку зі своїми психічними вадами нездатна правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і давати показання про них (ст. 69 КПК);

- для визначення психічного стану особи в справах про визнання громадян недієздатними (ст. 258 ЦПК);

- у справах про поновлення громадянина в дієздатності (ст. 260 ЦПК).
Судово-психіатрична експертиза в судовому засіданні може мати

характер амбулаторного обстеження, якщо питання про її проведення виникло під час судового слідства.

Коли під час дослідження в судовому засіданні висновку судово-психіатричної експертизи з'ясується, що для визначення психічного стану підсудного є необхідним тривале спостереження за ним в умовах стаціонару, суд за мотивованою пропозицією експерта може вирішити питання про поміщення підсудного у відповідний медичний заклад.

За наявності сумнівів у здатності потерпілого, свідка, цивільного позивача чи відповідача в кримінальних справах, позивача, відповідача чи свідка в цивільних справах правильно сприймати події, адекватно на них реагувати та вірно відтворювати їх у своїх показаннях суд може викликати в судове засідання експерта-психіатра для участі в допиті цієї особи. Призначення судово-психіатричної експертизи щодо таких осіб з поміщенням до медичного стаціонару допускається лише за їх згодою.

15. Для встановлення рівня загального розвитку неповнолітнього,
ступеня його розумової відсталості та для з'ясування питання, чи міг він
повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою він міг керувати
ними, може бути проведена відповідно до вимог ст. 433 КПК судово-
психіатрична, психологічна або комплексна психологічно-психіатрична
експертиза.

16. Судово-медична експертиза призначається у випадках, коли для вирішення питань, що виникли у справі, необхідні спеціальні знання в галузі медицини.

Призначення судово-медичної експертизи є обов'язковим:

- для встановлення причин смерті (п. 1 ст. 76 КПК);

- для встановлення тяжкості й характеру тілесних ушкоджень (п. 2 ст. 76 КПК);

- для встановлення статевої зрілості потерпілої у справах про злочини, передбачені ст. 120 КК (п. 4 ст. 76 КПК);

- для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність, а відповідних документів немає і їх неможливо одержати (п. 5 ст. 76 КПК);

- щодо осіб, які у зв'язку зі своїми фізичними вадами не здатні пра­вильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і давати про них показання (ст. 69 КПК).

Звернути увагу судів на те, що в компетенцію судово-медичного експерта не входить вирішення питань щодо можливості перебування підсудного під вартою чи його участі у слідчих діях у зв'язку зі станом здоров'я. Перед судово-медичним експертом можуть бути порушені питання лише про стан здоров'я підсудного та про можливість надання йому медичної допомоги - амбулаторної, в умовах стаціонару чи в інших спеціально створених умовах.

У справах про злочини, передбачені ст. 106 та ч. 1 ст. 107 КК, суд може не призначати судово-медичну експертизу, а обмежитись дослідженням акта судово-медичного обстеження, якщо той відповідає вимогам, які пред'являються до цього документа, і якщо викладені в ньому дані не заперечуються учасниками судового розгляду та не викликають сумніву щодо їх достовірності.

Акт судово-медичного обстеження особи є документом, в якому викладаються і засвідчуються обставини, що мають значення для справи (наявність тілесного ушкодження, захворювання тощо), тому згідно зі статтями 65 і 83 КПК, 27 і 46 ЦПК вони можуть бути використані як дока­зи в кримінальному чи цивільному судочинстві за умови, що проведення експертизи не є обов'язковим (ст. 76 КПК, статті 258 і 260 ЦПК).

17. При перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з'ясувати:

- чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та прове­денні експертизи;

- чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі;

- компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повнова­жень;

 

- достатність поданих експертові об'єктів дослідження;

- повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним;

- узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим виснов­ком експертизи;

- обгрунтованість експертного висновку та його узгодженість з інши­ми матеріалами справи.

 

18. Судам потрібно мати на увазі, що акти чи інші документи, в тому числі відомчі, де зазначаються обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, вартість ремонту, розмір нестачі матеріальних цінностей), не можуть розглядатися як вис­новок експерта та бути підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо вони одержані на запит суду, органу дізнання, слідчого або адвоката.

19. Роз'яснити судам, що відповідно до Закону України від 25 лютого 1994 р. "Про судову експертизу" судово-експертна діяльність в Україні здійснюється державними спеціалізованими установами та відомчими службами, до яких належать:

- науково-дослідні та інші установи судових експертиз Міністерства
юстиції України і Міністерства охорони здоров'я України;

- експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Мініс­
терства оборони України, Служби безпеки України.

Судово-експертна діяльність також може здійснюватись на підпри­ємницьких засадах на підставі спеціального дозволу (ліцензії), а також громадянами за разовими договорами. Видача ліцензій та атестація судо­вих експертів з числа працівників підприємницьких структур та громадян здійснюється Міністерством юстиції України або Міністерством охорони здоров'я України відповідно до їх повноважень.

У випадках, коли проведення експертизи доручається працівникові підприємницької структури, яка має ліцензію на здійснення судово-екс­пертної діяльності, суд повинен перевірити, чи є у спеціаліста свідоцтво про присвоєння йому кваліфікації судового експерта за відповідною спеціальністю.

Проведення експертизи за разовими договорами може мати місце лише у випадках, коли провести її в іншому порядку неможливо. У договорі мають бути зазначені строки виконання експертизи, розмір винагороди експертові та порядок її виплати.

20. При вирішенні питання про оплату праці експертів судам слід мати
на увазі, що відповідно до ст. 15 Закону України "Про судову експертизу"
та постанови Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. "Про затвер­
дження Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати

винагороди особам, що викликаються