Стаття 396. Підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду

1. Клопотання про надання дозволу на примусове виконання
рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбаче­них міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України.

2. Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено:

1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили;

2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено про розгляд справи;

3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить
виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно
до закону органу України;

4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало за­конної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставахдо часу відкриття провадження у справі в іноземному суді;

5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами,згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Законом строк пред'явлення рішення іноземного суду до приму­сового виконання в Україні;

6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;

7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України;

В інших випадках, встановлених законами України.

 

1. Дана стаття встановлює підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Підстави відмови наведені факультативно, тобто зазначені у частині 2 статті підстави є діючими лише у тому випад­ку, якщо вони не передбачені у міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Перелік підстав відмови у задоволенні клопотання не є ви­черпним.

Перша підстава для відмови у задоволенні клопотання, як уяв­ляється, є недієвою. Згідно зі ст. 394 цього Кодексу відсутність у додатку до клопотання офіційного документа про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили (якщо це не зазначено в самому рішенні), є підставою залишення клопотання без розгляду та повернення його стягувачеві (або його представнику).

Друга підстава повинна застосовуватися, якщо стягувач, борж­ник або обидві сторони були позбавлені можливості взяти участь у судовому процесі через відсутність їх належного повідомлення про розгляд справи.

Третя підстава застосовується, якщо іноземний суд вирішив пи­тання, яке належить до виключної компетенції національного суду або іншого органу України.

Четверта підстава застосовується при порушенні однієї з го­ловних вимог цивільно-процесуального права України: не можна вирішувати тотожні справи одночасно, а тим більш, якщо тотожна справа вирішена національним судом раніше. Зрозумілою є і п'ята підстава - пропуск строку виконавчої давності є перешкодою від­криття виконавчого провадження. Тому задоволення клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземно­го суду було б безпредметним. Шоста підстава також відповідає вимогам національного законодавства України про розмежування компетенції правозастосовчих органів держави. Сьомою підставою відмови у задоволенні клопотання є те, що виконання рішення іно­земного суду може загрожувати інтересам України. Ця підстава є у значній мірі оціночною. Як уявляється, за такою підставою може бути відмовлено у задоволенні, якщо: дозвіл протирічив би умові взаємності між державами; рішення іноземного суду зачіпає суве­ренітет, безпеку, головні засади законодавства України (основи кон­ституційного ладу, конституційні права і свободи людини тощо).

Стаття 397. Оскарження ухвали суду

1. Ухвала про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання може бути оскаржена у порядку і строки, передбачені цим Кодексом.

1. Коментована стаття встановлює можливість оскарження як ухвали суду про подання дозволу на примусове виконання рішен­ня іноземного суду, так і ухвали суду про відмову у задоволенні клопотання з цього питання. Апеляційне оскарження зазначених ухвал, розгляд справ і таке інше здійснюється за загальними пра­вилами ЦПК, тобто так, як це встановлено главою 1 розділу V цьо­го Кодексу.

2. До викладеного у пункті 1 коментаря до даної статті необ­хідно додати ще раз про неузгодженість деяких статей ЦПК. Як вже зазначалося у коментарі до ст. 293 ЦПК, вказана стаття містить вичерпний перелік ухвал, на які можливо скаржитись окремо від судового рішення. У цьому переліку ухвали, зазначені у пункті 1 цього коментаря, не вказані.

Стаття 398. Звернення до примусового виконання рішення іноземного суду

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законом.

1. Дана стаття встановлює, що на підставі рішення іноземного суду та ухвали суду України про надання дозволу на його приму­сове виконання, що набрала законної сили, суд, який постановив таку ухвалу, видає виконавчий лист для примусового виконання у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провад­ження».

Глава 2.

ВИЗНАННЯ РІШЕННЯ ІНОЗЕМНОГО СУДУ,

ЩО НЕ ПІДЛЯГАЄ ПРИМУСОВОМУ ВИКОНАННЮ

Стаття 399. Умови визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню

1. Рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконан­ню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжна­родними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої мас виконуватися в Україні.

1. Глава 2 розділу VIII ЦПК регулює процедуру визнання рі­шень іноземного суду, що не підлягають примусовому виконанню. Якщо у попередній категорії справ визнане рішення іноземного суду було передумовою позитивного вирішення питання про на­дання дозволу на примусове виконання, у даних справах визнан­ня рішення іноземного суду є самостійним предметом судового розгляду. Визнання рішення іноземного суду - це розповсюджен­ня його юридичної сили та наслідків на територію України. Деякі рішення за своїм змістом не потребують примусового виконання. Такі рішення ухвалюються судами за позовом про визнання та пе­ретворення правовідносин, а також за низкою справ окремого про­вадження.

2. Коментована стаття встановлює умови визнання рішень іно­земних судів, що не підлягають примусовому виконанню. Таких умов дві, причому вони альтернативні. Першою умовою є виз­нання рішення судом України, якщо таке визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Друга умова базується на принципі взаємності між державами за домовленостями ad hoc.

Стаття 400. Порядок подання клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню 1. Клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, за умови, що це передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, подається заінтересованою особою до суду в порядку, встановленому статтями 392 - 394 цього Кодексу для

подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, з урахуванням особливостей, визначених цією главою.

2. До клопотання про визнання рішення іноземного суд)', що не підлягає примусовому виконанню, додаються такі документи:

1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземною суду, про визнання якого порушується клопотання;

2) офіційний документ про тс, що рішення іноземного суду набрало законної сили, якщо це не зазначено в самому рішенні;

3) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнарод­ними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

 

1. Частина 1 коментованої статті щодо порядку подання клопо­тання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає при­мусовому виконанню, за умови, що це передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України, містить відсильне правило до статей 392 - 394 ЦПК (див. відповідні коментарі) з урахуванням особливостей коменто­ваної глави цього Кодексу.

2. До таких особливостей відноситься особливість змісту до­датку до клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. До клопотання додаються: 1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземно­го суду, яке є предметом клопотання; 2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили і з якого часу, якщо про це не зазначено в самому рішенні; 3) засвідчений відповідно до законодавства переклад документів українською мо­вою або мовою, передбаченою міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 401. Розгляд клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню 1. Про надходження клопотання про визнання рішення іноземно­го суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд у п'ятиденний строк письмово повідомляє заінтересовану особу і пропонує їй у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотан­ня. 442

ій

2. Після подання заінтересованою особою заперечень у письмо), у формі або у разі її вимови від подання заперечень, а так само кол'.р" місячний строк з часу повідомлення заінтересованої особи про од''¹¹ жане судом клопотання заперечення не подано, суддя постаііов.'і^ю ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, іОа що заінтересовані особи повідомляються письмово не пізніше ніж десять днів до його розгляду. и-

3. За заявою заінтересованої особи і за наявності поважних и)-"' чин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідом./ заінтересовані особи.,ю

4. Розгляд клопотання про визнання рішення іноземного суду, /,о-нс підлягає примусовому виконанню, проводиться суддею одноосо' во у відкритому судовому засіданні. |іх

5. Неявка без поважних причин у судове засідання заінтересоваі'і^,с осіб або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєча»'3-вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для р'ю гляду клопотання, якщо будь-якою із заінтересованих осіб щ> б> порушено питання про перенесення його розгляду. ізі

6. За наслідками розгляду клопотання, а також заперечення у р,їіі його надходження суд постановляє ухвалу про визнання в Укрй/^ІЯ рішення іноземного суду та залишення заперечення без задово_ЛеіМ^я або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рііиеі* іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. ає

7. У визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не під_ля/|В-примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, нсіап' лених статтею 396 цього Кодексу. у

8. Копія ухвали надсилається судом заінтересованим особаі\
триденний строк з дня постановления ухвали. ро

9. Ухвала про визнання в Україні рішення іноземного суду або ґї^г0
відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземці на
суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути оскарж»

в порядку і строки, встановлені цим Кодексом.

ня 1. Щодо порядку розгляду клопотання про визнання ріціеИ'^н" іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, комц^ас тована стаття передбачає деякі підготовчі дії суду, що розгляди це клопотання. Після надходження клопотання суд у п'ятиденн ^1И строк письмово повідомляє заінтересовану особу і пропонує ^ІЯ- протягом місяця надати можливі заперечення проти клопотан'бо Якщо ця особа надала до суду заперечення у письмовій формі г*ю-відмовилася від заперечень, а так само протягом місяця не і*43

дала заперечень, суд закінчує підготовку справи ухвалою, в якій визначає час і місце судового засідання по розгляду клопотання і повідомляє про це заінтересованих осіб письмово не пізніше ніж за десять днів до розгляду справи. Заінтересованих осіб слід пові­домляти письмово і про перенесення розгляду справи, якщо суд зробив це за заявою будь-кого із заінтересованих осіб з поважних причин.

2. Судовий розгляд зазначеного клопотання проводиться у від­критому засіданні суддею одноособово. Неявка без поважних при­чин у судове засідання заінтересованих осіб або їх представників, якщо відносно них у суду є відомості про належне повідомлення про час і місце судового засідання, не є перешкодою для розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду. За наслідками розгляду клопотання і заперечень проти нього суд постановляє ух­валу про визнання в Україні рішення іноземного суду або про від­мову у такому визнанні. Про підстави відмови у клопотанні щодо визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, див. коментар до статті 396 цього Кодексу.

3. Підсумковим процесуальним документом судового розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, є ухвала суду, копія якої надсилається судом заінтересованим особам у триденний строк з дня постанов­ления ухвали.

4. Частина 9 цієї статті містить правила, згідно з якими ухвала про визнання рішення іноземного суду в Україні або про відмову у такому визнанні може бути оскаржена в порядку і строки, встанов­лені ЦПК. Ще раз звертаємо увагу на протиріччя у ЦПК, оскільки вичерпний перелік ухвал ст. 293 ЦПК, які можна оскаржити окре­мо від судового рішення, таких ухвал не містить (див. коментарі до статей 293, 397 ЦПК).

Розділ IX. ВІДНОВЛЕННЯ ВТРАЧЕНОГО СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Стаття 402. Порядок відновлення втраченого судового провадження

1. Відновлення втраченого повністю або частково судового про­вадження в цивільній справі, закінченій ухваленням рішення або у якій провадження закрито, проводиться у порядку, встановленому цим Кодексом.

1. Коментована стаття відкриває розділ IX ЦПК, який встанов­лює правило цивільного провадження по відновленню втраченого судового провадження.

2. Стаття визначає предмет цього виду провадження: віднов­люватися може втрачене повністю або частково судове провад­ження в цивільній справі, закінченій ухваленням рішення або в якій провадження закрито ухвалою суду. Тобто у цьому порядку не може відновлюватися частина провадження, яке ще не закін­чено.

Стаття 403. Особи, які мають право звертатися до суду із заявою про відновлення провадження

1. Втрачене судове провадження у цивільній справі може бути від­новлене за заявою осіб, які брали участь у справі, або за ініціативою суду.

1. Дана стаття вичерпно перелічує ініціаторів порушення спра­ви про відновлення втраченого судового провадження: суд та осо­би, які брали участь у справі. Крім того, вона визначає форму про­цесуальної ініціативи: справа, яка виникає за ініціативою осіб, які беруть участь у справі, порушується за їх заявою.

 

Стаття 404. Підсудність заяви про відновлення

втраченого провадження 1. Заява про відновлення втраченого судового провадження по­дасться до суду, який ухвалив рішення по суті справи або постановив ухвалу про закриття провадження у справі.

1. Дана стаття встановлює виключну територіальну підсудність справи про відновлення втраченого судового провадження: заява про відновлення провадження подається до суду, який ухвалив рі­шення по суті справи або постановив ухвалу про закриття провад­ження у справі.

2. Зазначене правило стосується і тих випадків, коли рішення суду першої інстанції переглядаються в апеляційному, касаційно­му порядку чи у зв'язку з винятковими обставинами, навіть у тому разі, якщо при перегляді було змінено рішення суду першої інс­танції чи ухвалено нове рішення, оскільки етапі 322 та 352 ЦПК передбачають повернення справ до суду першої інстанції, який її розглянув.

Стаття 405. Зміст заяви про відновлення втраченого судового провадження

1. У заяві повинно бути зазначено, про відновлення якого саме провадження просить заявник, чи було у справі ухвалено рішення по суті справи або постановлена ухвала про закриття провадження, якою саме особою з числа осіб, які брали участь у справі, був заявник, хто конкретно і в якості кого брав участь у справі, місце проживання чи місцезнаходження цих осіб, що відомо заявнику про обставини втрати провадження, про місцезнаходження копій документів провадження або відомостей щодо них, поновлення яких саме документів заявник вважає необхідним, для якої мети необхідне їх поновлення.

2. До заяви про відновлення втраченого провадження додаються документи або їх копії, навіть якщо вони не посвідчені в установле­ному порядку, що збереглися у заявника або у справі.

1. Заява про відновлення втраченого судового провадження повинна містити загальні реквізити і спеціальні для цього виду провадження. По-перше, у заяві потрібно зазначити найменуван­ня суду, до якого подається заява, ім'я (найменування) заявника, його місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобу зв'язку. По-друге, у заяві також необхідно зазначити, про відновлення якого саме провадження просить заявник; чи було ухвалено рішення або постановлена ухвала про закриття провад­ження; якою саме особою у справі був заявник; хто і в якості кого брав участь у справі, місце проживання чи знаходження цих осіб; що відомо заявнику про обставини втрати провадження, про міс­цезнаходження копій документів провадження, що втрачені, або 446

відомостей про них, поновлення яких саме документів він вважає за необхідне, для якої мети.

2. До заяви про відновлення провадження необхідно додати всі наявні в заявника документи або копії документів, що мають відношення до розглянутої справи. Це можуть бути копії судового рішення, виконавчі листи, постанови про відкриття виконавчого провадження тощо.

Стаття 406. Наслідки недодержання вимог до змісту заяви, відмова у відкритті провадження у справі або залишення заяви без розгляду

1. Якщо у заяві не зазначено мету відновлення провадження або відомості, необхідні для його відновлення, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без руху, якою встановлює заявникові строк, необхідний для усунення цих недоліків.

2. Якщо мета звернення до суду, зазначена заявником, не пов'язана із захистом його прав та інтересів, суд своєю ухвалою відмовляє у відкритті провадження у справі про відновлення провадження або залишає заяву без розгляду, якщо провадження було відкрито.

3. Судове провадження, втрачене до закінчення судового розгляду, не підлягає відновленню у встановленому цим розділом порядку. Заявник у цьому разі може пред'явити новий позов. В ухвалі суду про відкриття провадження у новій справі у зв'язку з втратою незакін-ченого провадження про цю обставину повинно бути обов'язково зазначено.

 

1. Коментована стаття регулює певні особливості прийняття су­дом заяви про відновлення втраченого судового провадження.

2. Як зазначено у коментарі до ст. 405 ЦПК, одним із реквізитів заяви є мета поновлення втраченого провадження. Тому, якщо у заяві не зазначено мету відновлення провадження або відомості, необхідні для його відновлення, це вважається її недоліками і під­ставою для постановления ухвали про залишення заяви без руху і встановлення строків для усунення зазначених недоліків. Якщо заявник у встановлений строк усуне недоліки, заява вважається поданою в день первісного її подання до суду, інакше вона вва­жається неподаною і повертається заявникові.

3. У тому випадку, якщо мета відновлення провадження, за­
значена у заяві, не пов'язана із захистом його прав та свобод, суд
відмовляє у відкритті провадження у справі або залишає заяву без

розгляду, якщо провадження було відкрито. Так зазначено у час­тині 2 цієї статті. Але це положення, як уявляється, є спірним. У першому випадку суддя відмовляє у відкритті провадження по справі, тому що заявник не має юридичної заінтересованості у даній справі, тобто є неправоздатним. Це цілком правильно. Але якщо суддя не встановив цієї перепони виникнення справи, то піс­ля її встановлення після відкриття справи її необхідно закривати, а не залишати заяву без розгляду.

4. Частина 3 коментованої статті стосується предмету судового розгляду по справах про відновлення втраченого судового розгля­ду, про що вже йшлося у коментарі до ст. 402 ЦПК. Вона окремо підкреслює, що таким предметом може бути закінчене судове про­вадження, якщо воно втрачено. Якщо провадження втрачене до за­кінчення судового розгляду, заявник може пред'явити новий позов чи подати нову заяву. Відкриваючи у такому випадку провадження у новій справі у зв'язку з втратою незакінченого провадження, в ухвалі суду слід зазначити про цю обставину.

Стаття 407. Розгляд справи

1. При розгляді справи суд використовує ту частину провадження, що збереглася, документи, видані зі справи фізичним чи юридичним особам до втрати провадження, копії цих документів, інші довідки, папери, відомості, що стосуються справи, виконавчого проваджен­ня.

2. Суд може допитати як свідків осіб, які були присутніми під час вчинення процесуальних дій, осіб (їх представників), які брали участь у справі, а в необхідних випадках - осіб, які входили до складу суду, що розглядав справу, з якої втрачено провадження, а також осіб, які виконували судове рішення.

 

1. Стаття, що коментується, визначає порядок розгляду судом справи про відновлення втраченого судового провадження.

2. Розгляд і вирішення справи про відновлення втраченого су­дового провадження здійснюються в судовому засіданні, у якому суд досліджує збережену частину провадження, документи, видані із справи громадянам і організаціям до втрати провадження, копії документів, що знаходилися у провадженні, інші довідки і папери, що мають відношення до справи. Суд може допитати як свідків осіб, що були присутніми при розгляді справи або виконанні судо­вого рішення. В необхідних випадках як свідків допитують осіб, 448

які входили до складу суду, що розглядав справу, по якій втрачене провадження, а також осіб, які виконували судове рішення.

Стаття 408. Рішення суду

1. Па підставі зібраних і перевірених матеріалів суд ухвалює
рішення про відновлення втраченого провадження повністю або в
частині, яку, на його думку, необхідно відновити.

2. У рішенні суду про відновлення втраченого судового проваджен­ня зазначається, на підставі яких конкретно даних, поданих суду і досліджених у судовому засіданні з участю всіх учасників цивільного процесу з утраченого провадження, суд вважає установленим зміст відновленого судового рішення, наводяться висновки суду про дове­деність того, які докази досліджувалися судом і які процесуальні дії вчинялися з утраченого провадження.

3. За недостатності зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження суд ухвалою закриває розгляд заяви про відновлення провадження і роз'яснює особам, які беруть участь у справі, право на повторне звернення з такою самою заявою за наявності необхідних документів.

4. Строк зберігання судового провадження не мас значення для вирішення заяви про його відновлення, крім випадку звернення з такою заявою для виконання рішення, якщо строк на пред'явлення виконавчого листа для виконання закінчився і судом не поновлено.

 

1. За результатами дослідження наявних матеріалів, пояснень заявника і допиту свідків при достатності доказів суд постанов­ляє рішення про відновлення втраченого судового провадження повністю або в частині, яку необхідно відновити на думку суду, але в усякому разі повинно бути відновлене судове рішення або ухвала про закриття провадження в справі, якщо вони були ухва­лені по втраченому провадженні. І, навпаки, при недостатності зібраних матеріалів для відновлення втраченого судового про­вадження суд залишає заяву без розгляду. Такі наслідки передба­чені для того, щоб у разі виникнення нових обставин, виявлення додаткових матеріалів заявник міг би звернутися до суду з новою заявою про відновлення втраченого судового або виконавчого провадження.

2. Як зазначалось у п. 1 коментаря до цієї статті, відмова у задо­воленні заяви про відновлення втраченого судового провадження повинна здійснюватися залишенням заяви без розгляду. Але час-

тина 3 коментованої статті застосовує не зовсім зрозуміле і вдале поняття: «суд закриває розгляд справи».

Розділ X.

ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ

ЗА УЧАСТЮ ІНОЗЕМНИХ ОСІБ

 

Стаття 409. Звільнення заявника від судових витрат 1. У справі про відновлення втраченого провадження заявник звільняється від оплати судових витрат. У разі подання завідомо неправдивої заяви судові витрати відшкодовуються заявником.

1. Коментована стаття вирішує питання про судові витрати по даних справах. За загальним правилом заявник по таких справах судових витрат не несе, їх відносять на рахунок держави. Однак у разі, коли заявник поводився несумлінно, звернувся до суду із завідомо неправдивою заявою, суд покладає судові витрати саме на заявника.

Стаття 410. Процесуальні права та обов'язки іноземних осіб

1. Іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іно­земні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

2. Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встанов­леними Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

3. Законом України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб тих держав, в яких допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних осіб України.

 

1. Стаття 74 Закону України від 23.06.05 року «Про міжнародна приватне право» встановлює правило, згідно з яким процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначають­ся відповідно до права України.

2. Відповідно до ст. 26 Конституції України коментована стаття передбачає для іноземних громадян, підприємств і організацій такі ж процесуальні права, як і для громадян України, якщо вони пере­бувають в Україні на законних підставах.

3. Згідно з даною статтею іноземні держави (їх органи та посадові особи), іноземні громадяни мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з гро­мадянами України. Іноземні підприємства і організації також мають право звертатися до судів України і користуються цивільними про­цесуальними правами для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Будь-які обмеження в правах громадян, підприємств і організацій окремих держав можугь бути встановлені законодавством України тільки тоді, коли такі обмеження встановлені в цих державах віднос­но прав громадян, підприємств і організацій України.

4. Згідно зі ст. 26 Конституції України до процесуальних прав громадян України прирівнюються і процесуальні права осіб без

громадянства, якщо вони перебувають в Україні на законних під­ставах.

5. Відповідно до ст.ст. 27. 31, 34, 35 ЦПК іноземці, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації, виступаючи в цивільній справі як сторони або треті особи, користуються всі­ма правами сторони або третьої особи. Так само, як і громадяни, підприємства і організації України, вони можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Представника­ми їх можуть бути іноземці або громадяни України. Якщо іноземці або особи без громадянства не володіють мовою, якою ведеться су­дочинство, суд повинен забезпечити їм право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача. Судові документи мають вручатися їм у перекладі на їх рідну мову або на іншу мову, якою вони володіють. Все судочинство по кожній цивільній справі за участю іноземців і осіб без громадянства має бути побудоване так. щоб виключити можливість їх нерівності у процесі з громадя­нами України.

Стаття 411. Виключена.

(згідне із Законом України від 23.06.2005p. N 2709-IV)

Стаття 412. Виключена.

(згідно із Законом України від 23.06.2005p. N 2709-1V)

Стаття 413. Позови до іноземних держав та міжнародних організацій. Дипломатичний імунітет

1. Пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на манно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним догово­ром, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або законом України.

2. Акредитовані в Україні дипломатичні представники інозем­них держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються принципами та 452

нормами міжнародного права або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

3. Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у цивільних справах в межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України.

1. Коментована стаття встановлює правила, які сприяють дотри­манню юрисдикційного та дипломатичного імунітету по спорах з іноземними державами та міжнародними організаціями.

2. Частина 1 даної статті вказує на наявність трьох видів імуні­тету. 1) при пред'явленні позову до іноземної держави; 2) при здій­сненні попередніх забезпечувальних засобів, тобто при забезпечен­ні позову (наприклад, арешт майна); 3) при зверненні стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні. У зв'язку з цим вона передбачає можливість зазначеного лише за згодою ком­петентних органів відповідної держави, якщо інше не передбаче­но міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або законом України.

 

3. Що стосується акредитованих в Україні дипломатичних представників іноземних держав та інших осіб, зазначених у відповідних законах України і міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України в цивільних справах у певних межах, що визначені міжнародним правом або міжнародними договорами, то за загальним правилом вони мають імунітет від цивільної юрисдикції, за винятком відносно речових позовів, частини позовів, які стосуються спадкування, та позовів, що відносяться до професійної та комерційної діяльності в державі перебування за межами своїх офіційних функцій.

4. Згідно з частиною 3 цієї статті міжнародні організації під­лягають юрисдикції цивільних судів України в межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України.

5. Відповідно до ст. 79 Закону України від 23.06.05 р. "Про міжнародне приватне право" пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як від­повідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке на­лежить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення по­зову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо

інше не передбачено міжнародним договором України або зако­ном України.

У тих випадках, коли на порушення норм міжнародного права України, її майну або представникам в іноземній державі не за­безпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, доз­волених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатично­го характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Стаття 414. Підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах, в яких хоча б одна із сторін, які беруть участь у спорі, проживає за кордоном 1. Підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах, в яких хоча б одна із сторін, які беруть участь у спорі, проживає за кордоном, визначається зако­нами України.

1. Коментована стаття є відсилочним правилом до законів Ук­раїни, які визначають підсудність судам України цивільних справ, в яких беруть участь іноземні особи. Підстави визначення справ з іноземним елементом визначаються Законом України № 2709-IV від 23 06.05 р. "Про міжнародне приватне право".

2. Суди України можуть приймати справи до свого провадження у наступних випадках: 1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність їх справи судам України, крім випадків виключної під­судності; 2) якщо на території України відповідач має місце про­живання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представ­ництво іноземної юридичної особи - відповідача; 3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України; 4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення бать­ківства позивач має місце проживання в Україні; 5) якщо у справі про відшкодування позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні; 6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє міс-454

це проживання; 7) дія або подія, що стала підставою для подан­ня позову, мала місце на території України; 8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України; 9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України; 10) якщо справа проти грома­дянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном; 11) в інших випадках, визначених законом України та міжнарод­ним договором України.

3. Зазначений у п. 1 коментаря закон визначає і так звану виключ­ну підсудність, тобто випадки, у яких справи з іноземним елемен­том можуть вирішуватися лише судами України: 1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України; 2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та бать­ками, обидві сторони мають місце проживання в Україні; 3) якщо у справі пр