Тема 31. Кримінальний процес зарубіжних держав

 

План

1. Федеративної Республіки Німеччини.

2. Кримінальний процес Франції.

3. Кримінально-процесуальне право Англії.

4. Кримінальний процес Сполучених Штатів Америки.

Досліджуючи кримінально-процесуальне право ФРН, слід звернути увагу, що воно вважається одним із найстабільніших у Європі. У Німеччині заперечується принцип змагальності в кримінальному процесі. Самі німці процесуалісти відносять його до особливого типу, який відрізняється як від інквізиційного, так і від змагального[5, c.404]. Але справжня природа кримінального процесу Німеччині характеризується поєднанням обвинувального (публічного) початку з інквізиційної формою судового розгляду, яке виражається в поєднанні суддею функцій обвинувачення і вирішення справи по суті.

Для будь-якої країни континентальної системи права, в тому числі і для Німеччини, характерно переважне вираження кримінально-процесуального права у формі системи нормативних актів.

Важливі положення для гарантій демократичного розвитку правосуддя передбачила конституція ФРН, прийнята 23 травня 1949 р. У ній закріплені принципи правосуддя і норми про судовий контроль за законністю затримання та арешту. Важливе значення мало й те, що бундестаг ратифікував Європейську конвенцію «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 4 листопада 1950 р., яка відповідно до роз’яснень Федерального конституційного суду стала частиною федерального права. У ній проголошені права людини на свободу і безпеку, визначено підстави затримання та арешту, гарантії судової перевірки законності і обґрунтованості утримання під вартою, право кожного на розгляд його справи в передбаченому законом судовому розгляді, презумпція невинуватості, право на захист і виступ в процесі рідною мовою.

Крім Конституції, одним з основних джерел кримінального процесу є Кримінально-процесуальний кодекс ФРН, прийнятий у 1887 р. Нині він діє в редакції від 7.04.1987 р. та складається з семи розділів, названих у законі книгами.

Перша книга - «Загальні положення» - стосується питань підсудності, процесуального становища свідків і експертів, підстав і проведення виїмок, обшуку, затримання, взяття під варту, порядку допиту обвинуваченого, інституту захисту. Друга книга - «Провадження в першій інстанції» - охоплює три стадії кримінального процесу: попереднє розслідування, яке проводиться у формі дізнання прокуратурою, яка вдається до допомоги поліції і так званого слідчого судді для проведення окремих слідчих дій; віддання під суд, що складається з ухвалення рішення про відкриття судового розгляду або про відхилення відкриття судового розгляду з правових міркувань або у зв’язку з недостатністю підозри обвинуваченого у вчиненні злочину; судовий розгляд, який є центральної стадією кримінального процесу і складається з підготовчих дій, судового слідства, судових дебатів, останнього слова підсудного і постановлення вироку. Третя книга - «Оскарження судових рішень» - стосується складання приватної скарги, яка подається на постанову судді або ухвалу суду, апеляції і ревізії, які тягнуть за собою перегляд приговорів, що не вступили в законну силу. Четверта книга - «Відновлення провадження, що закінчилося вироком, який набрав чинності» - представляє інститут перегляду вироків, які набрали чинності, як на користь, так і не в інтересах засудженого з підстав, передбачених законом. П’ята книга - «Участь потерпілого в процесі» - передбачає його участь у трьох формах: у справах приватного обвинувачення, в якості сообвинувача у справах публічного обвинувачення і при розгляді цивільного позову. Шоста книга - «Особливі види провадження» - охоплює провадження з прийняття суддею рішення у формі наказу про покарання обвинуваченого за клопотанням прокурора без судового розгляду; провадження про призначення примусових заходів безпеки за клопотанням прокурора у зв’язку з неосудністю або недієздатністю особи; про конфіскацію, знищення, приведення в негідність предметів, пов’язаних з вчиненням злочинного діяння, якщо ці питання не могли бути вирішені в звичайному порядку. Остання, сьома книга - «Виконання вироку і судові витрати» - присвячена питанням, пов’язаним зі вступом вироку в законну силу, його виконанням і судовими витратами.

За час більш ніж столітнього дії німецький КПК піддавався численним змінам і доповненням. Особлива роль при цьому належить Закону від 19 грудня 1964 р. «Про зміни кримінального судочинства та судоустрою», який став відомий під назвою «Мала реформа кримінального процесу ФРН». Цей закон закріпив вимогу обов’язкового обґрунтування утримання обвинуваченого під вартою у зв’язку з небезпекою втечі або перешкоджання розслідування справи і обмежив термін утримання обвинуваченого під вартою шістьма місяцями; ввів обов’язковий допит обвинуваченого на дізнанні; надав право обвинуваченому після закінчення попереднього розслідування з участю захисника знайомитися з матеріалами справи, клопотати про витребування додаткових доказів і висловлювати своє ставлення до результатів проведеного розслідування на так званому заключному його заслуховуванні прокурором; розширив права захисника на листування і побачення з обвинуваченим, який перебуває під вартою. Пізніше на підставі закону «Про обмеження таємниці листування, телеграфних відправлень і телефонних переговорів» від 13 серпня 1968 р. в КПК було передбачено негласне прослуховування телефонних переговорів, його підстави і порядок. Відповідно до закону «Про зміну кримінального судочинства» від 7 серпня 1972 р. були розширені підстави арешту - небезпека повторного вчинення деяких насильницьких, майнових злочинів і злочинів, пов’язаних з наркотиками.

Однак найрадикальніших змін зазнав КПК в післявоєнний час, у 1974 році. З метою прискорення кримінального судочинства закон «Про реформу кримінально-процесуального права» від 9 грудня 1974 ліквідував інститут попереднього слідства, який до цього традиційно розглядався як попереднє слідство судді, яке давало більше прав обвинуваченому на захист у порівнянні з дізнанням і забезпечувало неупереджене розслідування справи незалежним суддею. Цей же закон скасував норми КПК, які регулювали закінчення попереднього розслідування та надавали право обвинуваченому за участі захисника знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, просити прокурора про заключне заслуховування, тобто найважливіші права обвинуваченого на захист, які були передбачені «малої реформою кримінального процесу ФРН». З метою усунення багатомісячних затримок закон встановив тижневий термін оформлення постановлених вироків, але з можливістю в певних випадках продовжувати його. Також було розширено право обвинуваченого на присутність при проведенні суддею слідчих дій.

Закон «Про доповнення першого закону про реформу кримінально-процесуального права» від 20 грудня 1974 року ввів невідомий раніше німецькому кримінальному процесу інститут виключення захисника з процесу. Зокрема, таке виключення можливе, якщо захисник підозрюється в конспіративних контактах з підзахисним або зловживає своїм правом відвідування місця ув’язнення з метою вчинення злочину. У справах про державні злочини допускається виключення захисника з процесу, якщо його участь у справі може створити загрозу безпеці ФРН. Закон встановив для суду право видалення з судового засідання підсудного, якщо він навмисне привів себе в стан недієздатності, порушив порядок в залі суду, і право розгляду справи в цих випадках за відсутності підсудного. Крім цього, закон заборонив захист одним адвокатом декількох підсудних, обмежив право захисника виступати з роз’ясненнями в ході судового розгляду з приводу дослідження доказів, зокрема, після допиту підсудного і поставив використання цього права в залежність від дозволу головуючого.

В 1975-1978 рр. в КПК були, внесені не менш важливі зміни. Так, закон «Про право відмови від дачі показань працівників преси і радіо» від 25 липня 1975 року розширив права на відмову від дачі показань цієї категорії працівників. Закон «Про зміну кримінального кодексу, кримінально-процесуального кодексу, закону про судоустрій, положення про федеральну адвокатуру та закону про виконання покарань» від 18 серпня 1976 р., торкаючись права обвинуваченого на вільне листування та спілкування із захисником, встановив, що всі ділові листи захисника, адресовані обвинуваченому, який утримується під вартою у справах про терористичні організації, повинні направлятися для перегляду відповідному судді. Так званий «закон про заборону контактів» від 30 вересня 1977 року надав право земельним урядам або міністрам юстиції земель забороняти контакти між адвокатом і його підзахисним у періоди терористичної активності. Ряд обмежень прав громадян на недоторканність житла, свободу особистості ввів закон «Про зміну кримінально-процесуального кодексу» від 14 квітня 1978 р. З метою затримання осіб, підозрюваних у приналежності до терористичної організації, розширювалися підстави обшуку житлових приміщень; судді, а в невідкладних випадках - прокурору і поліції надавалося право створювати на вулицях, площах і в інших громадських місцях спеціальні контрольні пункти, на яких громадяни зобов’язані засвідчити свою особу і представити свої речі для обшуку; закріплювалося право прокуратури і поліції затримувати з метою встановлення особистості не тільки підозрюваних у вчиненні злочину, а й будь-яку непричетну до злочину особу, якщо це забезпечує розслідування злочину. Закон наказував, що у справах про терористичні організації при особистих переговорах захисника і обвинуваченого тюремне приміщення, де відбувається побачення, має бути обладнане спеціальною спорудою, так званим розділовим склом, що виключає передачу письмових матеріалів і предметів. Закон «Про зміну кримінально-процесуального кодексу» від 5 жовтня 1978 р., виданий з метою прискорення кримінального судочинства, передбачав, що відвід судді не обов’язково тягне перерву в судовому розгляді, спрощувалося протоколювання слідчих дій судді, дозволялося заявляти клопотання з приводу незаконного складу суду в багатьох випадках тільки до початку допиту підсудного. Закон допускав можливість обмеження обсягу дослідження доказів у судовому засіданні і оголошення документів[17, c.3].

Новий сплеск активності законодавця припадає на 1984-1990 роки. У 1986 р. Закон «Про всезагальний поліцейський розшук» надав поліції право з метою затримання підозрюваних і розкриття злочинів вводити в комп’ютери поліцейських оперативно-довідкових систем оперативну інформацію, зібрану на громадян, а також автоматично «прочитувати» за допомогою комп’ютерів спеціально виготовлені паспорти і посвідчення особи із закодованими в них відомостями про їх власників.

У 1987 р. законом «Про зміни Кримінально-процесуального кодексу» передбачено ряд доповнень до КПК з метою прискорення провадження з кримінальних справ і посилення ефективності кримінального судочинства, зокрема можливості перегляду суддівського наказу про покарання, який набрав законної сили.

У 1992 р. законом «Про боротьбу з нелегальною торгівлею наркотиками та іншими формами організованої злочинності» КПК доповнено параграфами, що регулюють провадження негласних оперативно-розшукових заходів, зокрема оперативне впровадження офіційних співробітників поліції в якості секретних агентів у злочинні організації; таємне фотографування; негласне зовнішнє спостереження; негласне використання відповідних технічних засобів.

У 1993 р. законом «Про розгрузку кримінального судочинства» розширено перелік підстав зупинення кримінальних справ; обмежено з цією ж метою оскарження в апеляційному порядку вироків з призначенням покарань у вигляді незначних грошових штрафів; посилено каральну владу дільничного суду, надавши йому повноваження призначати покарання з позбавленням волі до чотирьох років, а в одноособовому суді – до двох років; передбачено додаткові заходи захисту здоров’я і життя свідків.

У 1997–2001 рр. до КПК внесені доповнення, які розширили підстави негласного прослуховування телефонних та інших переговорів громадян; розширили права потерпілих; підвищили незалежність суддів і судів, розширили поняття подружжя у зв’язку з відповідною реформою в сімейному праві ФРН.

Попереднє розслідування здійснюється прокурором, поліцією і слідчим суддею. Прокурор керує розслідуванням і може проводити його сам у повному обсязі. Саме на ньому лежить обов’язок досліджувати всі обставини справи. На практиці особиста участь прокурорів має місце лише при розслідуванні тяжких злочинів. Для вирішення питання про необхідність порушення обвинувачення перед судом прокурор допитує свідків, експертів, обвинуваченого, дає розпорядження про проведення обшуку, виїмки та інших слідчих дій, встановлює суттєві для справи обставини. Прокурор не вважається стороною в процесі. Відповідно до §160 КПК ФРН він зобов’язаний з’ясувати не тільки обставини, які обтяжують, але і ті, які пом’якшують покарання.

Обвинуваченим вважається особа, щодо якої здійснюється кримінальний процес. Таке процесуальне становище особа займає, якщо вона допитана як обвинувачений або коли у відношенні будь-якої особи прокурор порушує клопотання про проведення процесуальних дій судом. Обвинувачений може скористатися допомогою захисника в будь-який момент провадження у справі. В якості захисників допускаються адвокати і викладачі права в німецьких вищих навчальних закладах. В одному процесі з ними можуть виступати в якості захисників з дозволу суду й інші особи, але тільки в тому випадку, якщо участь захисника у справі обов’язкова. Захисник в кримінальному процесі ФРН вважається не одностороннім представником інтересів обвинуваченого, а самостійним органом правосуддя, який надає юридичну допомогу.

Органи та посадові особи поліції можуть за дорученням прокурора здійснювати розслідування справи в повному обсязі. Вони мають право збирати всі допустимі докази, допитувати обвинуваченого, свідків, залучати експертів тощо. Поліція сама визначає способи та обсяг розслідування, якщо про це немає конкретних вказівок прокуратури. Для запобігання приховування злочину поліція зобов’язана приймати всі невідкладні заходи відразу ж, як тільки їй стало відомо про злочин, не чекаючи при цьому вказівок прокурора. Отримані в ході розслідування документи органи поліції повинні без затримок пересилати в прокуратуру. Однак менш тяжкі та малозначні злочини розслідуються поліцією фактично самостійно. Після закінчення розслідування справа направляється прокурору. На поліцію покладається також безпосереднє застосування примусових заходів.

Суддя має виключно важливі повноваження з застосування під час попереднього розслідування примусових заходів, які обмежують свободу особи. Тільки за наказом судді про арешт обвинувачений може бути взятий під варту. Прокурор може лише клопотати перед судом про видання наказу про арешт. Заарештований повинен бути негайно доставлений до компетентного судді, який не пізніше наступного дня повинен його допитати у зв’язку з висунутим обвинуваченням. У разі затримання особа також має бути негайно, не пізніше, ніж наступного дня, доставлена до судді, який її допитує і вирішує питання про видання наказу про арешт або звільняє затриманого. Арешт як запобіжний захід може бути обраний на строк до шести місяців, у виняткових випадках до одного року. Заарештований має право оскаржити арешт у вищестоящий суд, вимагати скасування наказу про арешт або зупинення його виконання.

У кримінальному процесі ФРН проведення перших слідчих дій означає порушення кримінальної справи (§151-295 КПК).

У кримінальному процесі ФРН зазвичай виділяються три стадії: попереднє розслідування; попереднє слухання; судовий розгляд. В законі передбачені також стадії оскарження в касаційному і ревізійному порядку, відновлення справи за нововиявленими обставинами та виконання вироку.

Найбільш радикальним заходом кримінально-процесуального примусу є утримання обвинуваченого під вартою або слідчий арешт, який проводиться на підставі письмового наказу судді про арешт згідно до §115 КПК. Якщо обвинувачений на підставі наказу про арешт затриманий, то він повинен бути негайно доставлений до судді, який зобов’язаний допитати обвинуваченого про предмет обвинувачення. Якщо обвинувачений не заарештований, то він повинен бути допитаний не пізніше закінчення розслідування. На першому допиті посадовець поліції повинен роз’яснити обвинуваченому, яке діяння ставиться йому в вину. Відповідно до §136 КПК на початку першого допиту обвинуваченому повинно бути роз’яснено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, його право, а не обов’язок давати показання, право в будь-який час, ще до першого допиту, клопотати про запрошення захисника, подавати на своє виправдання окремі докази, оспорювати висунуту проти нього підозру[13, 39].

Докази – це джерела відомостей, які поділяються на речі (предмети) та осіб. Під доказуванням розуміється діяльність суду, яка полягає у збиранні, дослідженні та оцінці доказів. Прийнято розрізняти два етапи доказування - вільне, що здійснюється органами дізнання, та суворе, що здійснюється судом. Мета доказування в німецькому кримінальному процесі - встановлення істини. Прийнято вважати, що предмет доказування - головний факт, докази, допоміжні факти і досвідчені положення. Обов’язок доказування цілком і повністю лежить на суді. У стадії попереднього розслідування обов'язок доказування покладено на прокуратуру, яка є органом дізнання. Формально поліція - не орган дізнання, але вона, відповідно до §163 КПК, повинна розслідувати обставини злочину і вжити заходів до того, щоб не допустити протидії з’ясуванню цих обставин. На підставі §161 КПК влада та чиновники поліції зобов’язані виконувати вказівки та доручення прокуратури. Якщо прокурор вважає за необхідне провадження судових слідчих дій, то він порушує клопотання про це перед дільничним суддею.

Дізнання закінчується порушенням публічного обвинувачення або закриттям справи. Згідно з ч.1 §170 КПК прокуратура порушує публічне обвинувачення шляхом направлення в суд обвинувального акта. У 60% випадків дізнання завершується закриттям справи.

На відміну від звичайного провадження попереднє слухання не проводиться у разі так званого прискореного процесу. Прокурор має право безпосередньо в судовому розгляді усно сформулювати перед судом обвинувачення, яке фіксується в протоколі судового засідання. Таке провадження можливе лише за таких умов; справа підсудна судді одноосібно або суду за участю засідателів (Schöffengericht); не може бути призначено покарання понад один рік позбавлення волі; випадок досить простий, і особа може бути засуджена негайно.

Ще одним видом скороченого провадження є процес видання «наказу про покарання». В цьому випадку не проводиться судовий розгляд, а замість вироку суддя за клопотанням прокурора видає наказ про покарання тільки на підставі матеріалів справи.

Заява про злочин подається в прокуратуру, органам поліції або в дільничний суд. Але якщо органи поліції і суд проводять необхідні процесуальні дії, нездійснення яких могло б ускладнити розслідування, і потім зобовязані передати всі матеріали прокурору, то прокурор зобовязаний у всіх випадках вирішити питання про необхідність порушення обвинувачення.

Зупинення виконання наказу про арешт має місце тоді, коли цілі арешту можуть бути досягнуті такими заходами, як застава, порука, підписка про невиїзд або зобов’язання відзначатися в певний час в офіційних установах, залишати квартиру тільки під наглядом певних осіб, не спілкуватися з співучасниками, свідками та експертами. За клопотання заарештованого чи з власної ініціативи суд здіснює усний розгляд законності та обгрунтованості арешту. Суддя може дати вказівку про проедення слідчих дій, які можуть мати значення для вирішення питання про доцільність арешту.

Застосування інших заходів процесуального примусу також віднесено до компетенції судді. Тільки у випадках, які не терплять зволікання, прокурор і поліція можуть без припису судді отримати зразки крові, провести окремі види виїмки, освідування, обшук.

Розслідування закінчується складанням обвинувального висновку та направленням справи до суду, якщо прокурор вважає результати розслідування достатніми для пред’явлення публічного обвинувачення і засудження. В іншому випадку прокурор припиняє процес. Припинення може бути оскаржено вищестоящому прокурору потерпілим або особою, яка заявила клопотання про кримінальне переслідування. У разі відмови ці особи мають право клопотати про винесення судом рішення, яке примушує прокурора висунути обвинувачення.

Відання до суду - стадія, в якій суд без участі шеффенов і прокурора вирішує питання про можливість відкриття судового розгляду або про тимчасове зупинення справи. Віддання до суду не проводиться у справах, що розглядаються дільничним суддею і судом шеффенов в порядку так званого прискореного провадження.

У попередньому слуханні не вирішується питання про винуватість. У цій частині процесу суд, отримавши справу з обвинувальним висновком, зобов’язаний ретельно перевірити, чи зібрані в результаті розслідування достатні докази та чи є підстави для обвинувачення особи у вчиненні злочину. Обвинуваченому вручається копія обвинувального висновку, вирішуються його клопотання та заяви. З метою найкращого дослідження обставин справи суд має право витребувати окремі докази або дати вказівку прокуророві (поліції) надати необхідні докази суду. Якщо суд доходить висновку про достатність підстав для обвинувачення, то виносить рішення про відкриття судового розгляду і допускає обвинувачення (зі змінами чи без них) до судового розгляду. Суд вправі відмовити прокурору у відкритті судового розгляду за наявності правових підстав і недостатньо обґрунтованого обвинувачення. Суд може також зупинити провадження у справі. Після винесення рішення про відкриття судового розгляду, але до його початку, суд може припинити провадження у справі, якщо будуть виявлені необхідні підстави. До підстав припинення справи закон відносить малозначність злочину, відшкодування обвинуваченим завданої шкоди тощо.

Судовий розгляд - центральна стадія кримінального процесу. Вона починається з підготовчої частини, за якою слідує власне судовий розгляд. Судовий розгляд складається з судового слідства, судових дебатів, останнього слова підсудного, постанови та проголошення вироку. Суд зобов’язаний, зазначається у ч. 2 §244 КПК, для встановлення істини досліджувати всі факти і докази, які мають значення для вирішення справи. Поряд з обвинувальним і виправдувальним вироками КПК передбачає ще вироки: про закриття справи і про призначення заходів виправлення і безпеки. У судовому розгляді можуть бути оголошені показання, які були отримані під час розслідування, тільки в тому випадку, якщо допит був проведений суддею. Прокурор не може також привести особу до присяги. У зв’язку з цим доставляння особи до судді для допиту проводиться досить часто. У разі небезпеки невиправданої затримки суддя може дати вказівку про проведення й інших слідчих дій, але всі матеріали після цього передаються прокурору, таким чином, за ним зберігається керівництво розслідуванням.

Прокурор за згодою суду або самостійно може відмовитися від кримінального переслідування, якщо, наприклад, особа є «коронним свідком», або має місце діяльне каяття, або покарання за злочин несуттєве у порівнянні з покаранням, яке буде призначене за інший злочин тощо.

«Коронним свідком» визнається особа, яка вчинила злочин та дала в обмін на звільнення від покарання або його пом’якшення свідчення, які дозволяють розкрити або запобігти тяжким злочинам і затримати осіб, які їх вчинили. У ФРН такі свідки часто використовуються при розслідуванні терористичних злочинів.

В залежності від складності справа може бути розглянута у дільничному суді суддею одноособово або судом у складі одного професійного судді (при значному обсязі справи - двох) і двох засідателів. У земельному суді справа розглядається по першій інстанції великою палатою у кримінальних справах у складі трьох професійних суддів і двох засідателів. Справи про тяжкі злочини розглядаються великою палатою у кримінальних справах в такому ж складі, однак лише за традицією суд іменується при цьому судом присяжних (Schöffengericht), хоча він і не має властивостей, притаманних суду присяжних, оскільки професійні судді і засідателі вирішують всі питання спільно. У Верховному земельному суді Сенатом у кримінальних справах у складі п’яти професійних суддів слухаються справи про державні злочини.

У кримінальному процесі ФРН вироки, які не набрали законної сили, оскаржуються у формі апеляції (Berufung) - вироки дільничного одноосібного суду і дільничного суду шеффенів; і у формі ревізії (Revision) - вироки судів, які розглядають справи про більш тяжкі злочини. Різниця між цими способами оскарження полягає в тому, що в касаційному провадженні перевіряється як правильність застосування закону, так і достовірність встановлених фактичних обставин справи. При перевірці вироку в ревізійному порядку фактичні обставини вважаються встановленими, вони не підлягають перевірці, і досліджується наявність факту порушення процесуального чи матеріального закону нижчестоящим судом.

До особливих видів провадження в кримінальному процесі ФРН відносится, зокрема, провадження про видання суддівського наказу про покарання - спрощене вирішення справ без судового розгляду шляхом видання наказу про покарання (штраф, застереження, заборона водіння автотранспортом, конфіскація майна, знищення предметів, осуд і грошове стягнення стосовно юридичної особи) за письмовим клопотання прокурора.

При вивченні французького кримінального процесу слід звернути увагу, що кримінальний процес Франції відноситься до змішаної формі, властивій країнам континентальної Європи. Для цієї форми кримінального процесу характерні такі риси: наявність самостійної стадії попереднього розслідування, чітке розмежування розслідування і стадії судового розгляду кримінальної справи по суті, причому на відміну від попереднього розслідування судовий розгляд заснований на принципах гласності, усності, безпосередності й змагальності у веденні процесу.

Центральне місце в характеристиці процесуального права Франції займають правові норми. Це пояснюється значним впливом римського права на романо-германську правову сім’ю. Основним джерелом кримінально-процесуального права є закон. Причому для Франції характерна наявність значної кількості нормативних актів, що регулюють кримінальне судочинство, багато з яких відносяться до «делегованого законодавства» (прийняті урядом і затверджені парламентом).

Змішаний кримінальний процес Франції слугував зразком для інших держав континентальної Європи. Законодавче вираження він одержав у Кримінально-процесуальному кодексі Франції 1808 р. (кодексі Наполеона), який діяв 150 років з деякими змінами й доповненнями.

Серед найважливіших нормативних джерел на сьогодні слід відзначити Декларацію прав людини і громадянина 1789 р., Конституцію 1958 р., Кримінально-процесуальний кодекс 1958 р. з безліччю поправок, змін та доповнень[3, c.131-132].

Конститутція Французької Республіки 1958 р. має розділ VIII «Про судову владу», в якому закріплені принципи незалежності, незмінності судової влади, законності. У преамбулі Конституції міститься норма, яка підтверджує дію «Декларації прав людини і громадянина» 1789 р. і презумпцію невинуватості.

КПК Франції вирізняється високим рівнем законодавчої техніки, якістю і детальністю. Весь кодекс складається із п’яти частин, кожна з яких має власну нумерацію статей (всього їх понад 800).

Перша частина складається із п’яти книг: книга 1 «Про провадження з публічного позову та про наслідки», книга 2 «Про юрисдикції, що вирішують справи по суті», книга 3 «Про надзвичайні способи оскарження», книга 4 «Про деякі особливі види провадження» та книга 5 «Про виконавче провадження». У 2000 р. КПК доповнений преамбулою і загальними положеннями.

Друга частина, статті якої мають літеру «R.» – rеgiement (постанова) складається із постанов уряду та декретів, затверджених Державною Радою, стосовно регламентації провадження з кримінальних справ.

Третя частина, статті якої мають літеру «D» – decret (декрет), складається із нормативних актів, що іменуються декретами, більша частина яких присвячена пенітенціарному режиму.

Четверта частина, статті якої миють літеру «А» – аrrkte (акт виконавчої влади), складається з актів міністерств і відомств (МВС, Мін’юсту), які стосуються конкретних питань, що мають кримінально-процесуальне значення.

П’ята частина, статті якої мають літеру «С» – сirculeire (циркуляр, інструкція). Це загальна інструкція щодо застосування КПК, прийнята Міністерством юстиції при введенні кодексу в дію 2 березня 1959 р.

До КПК внесені численні зміни і доповнення.

Джерелами французького кримінально-процесуального права є також і норми міжнародного права:

Серед учасників процесу найважливішим є суд. Судова система Франції відноситься до децентралізованого типу. До судів першої ланки відносяться суди присяжних, виправні та поліцейські трибунали.

Суди присяжних з 1945 р. діють єдиної колегією у складі трьох магістратів і 9 присяжних і розглядають справи про тяжкі злочини. Їх вироки апеляційному оскарженню не підлягають. Відсутність поділу колегій і повноважень присяжних і коронних суддів позбавляє французький суд присяжних його найважливішої ознаки і, по суті, прирівнює його до шеффенского суду (народних засідателів).

Виправні трибунали розглядають справи про кримінальні делікти, покарання за які не перевищує п’яти років позбавлення волі. Поліцейські трибунали вирішують справи про кримінальні проступки, покарання за які не може перевищувати двох місяців позбавлення волі.

Другою інстанцією у кримінальному судочинстві Франції є апеляційні суди, кримінальні палати яких розглядають апеляційні скарги на вироки трибуналів по делікту і провиною. У складі апеляційного суду діє обвинувальна камера, що здійснює контроль над попереднім слідством і віддання під суд.

Систему загальних судів очолює Касаційний суд. Він переглядає вироки нижчестоящих судів на підставі касаційних скарг з питань права, але не факту, він не правомочний вирішувати справу по суті. Причому юрисдикція Касаційного суду не поширюється на виправдувальний вирок суду присяжних, який не може бути опротестовано прокурором.

Основними виконавцями функції кримінального переслідування у французькому кримінальному судочинстві є прокуратура та судова поліція. Прокуратура у Франції представляє собою централізовану систему органів, що знаходиться під керівництвом міністра юстиції.

Загалом, прокуратурає однією із найстаріших державних установ Франції, створена ще у XIV ст. Нинішня її назва «Публічне міністерство». Основні напрямки діяльності – здійснення кримінального переслідування, керівництво діяльністю судової поліції, порушення кримінальтого позову, підтримання обвинувачення в суді, забезпечення виконання судових рішень, які набрали законної сили.

При кожному трибуналі великої інстанції є прокурор республіки, його заступники і помічники. В апеляційних судах є генеральний прокурор і генеральні адвокати. При Касаційному суді Франції існують посади Генерального прокурора, Першого генерального авдоката і 18 генеральних адвокатів. Очолює прокуратуру міністр юстиції [10, c.43]. Прокуратура є процесуальним начальником судової поліції і здійснює нагляд за її діяльністю [15, c.218].

Судова поліція визнається самостійним органом попереднього розслідування, оскільки здійснює поліцейське дізнання, має важливе процесуальне значення. Функції судової поліції в основному виконує національна і муніципальна поліція, а також національна жандармерія. При цьому виділяються різні категорії посадових осіб у складі судової поліції [4, c.20-22]. Так, попереднє слідство проводять: слідчі судді, слідчі камери, «судді з волі та ув’язнення». Слідчі судді та «судді з волі та ув’язнення» діють у складі трибуналів великої інстанції. До складу слідчих камер входять три члени апеляційного суду, один з яких виконує функцію голови слідчої камери. Ці камери здійснюють контроль за діяльністю слідчих суддів, нагляд за органами дізнання, займаються питаними екстрадиції, реабілітації. Спеціалізованими органами попереднього слідства є судді та слідчі судді зі справ неповнолітніх, слідчий суддя і палата з контролю за слідством при військових судах, слідчі комісії при Високій палаті правосуддя та Палаті правосуддя Республіки.

Захищати інтереси обвинуваченого в кримінальному процесі можуть адвокати. Адвокатура Франції заснована ще ордонансом Філіпа ІІІ у 1274р. На неї покладені обов’язки забезпечення права на юридичну допомогу учасникам процесу (затриманому, обвинуваченому, потерпілому, свідкам). Якщо будь-який із цих учасниківпроцесу висунув клопотання про безкоштовну допомогу, то він зобов’язаний надати обґрунтування того, що його щомісячний прибуток не перевищує відповідної грошової суми, розмір якої щорічно визначається спеціальним фінансовим законом.

З 1971 року всі адвокатські спеціальності злиті в єдину адвокатську професію. Створені єдині адвокатські корпорації, які діють при кожному трибуналі великої інстанції. Для французького кримінального процесу характерна значна самостійність захисника від підзахисного [3, c.57].

В останні роки в кримінальному процесі Франції з’явився інститут асистовавного свідка, тобто особи, відносно якої ведеться попереднє слідство. Якщо ця особа сама не заявила клопотання про набуття статусу обвинуваченого, щоб повніше використовувати права на захист, то вона вважається асистованим свідком, тобто свідком, який має захисника і деякі інші права на захист.

Дізнання протікає до порушення кримінального переслідування (публічного позову), під час якого судова поліція встановлює факти порушення закону збирає докази і розшукує осіб, які вчинили ці порушення. Дізнання ведеться під керівництвом прокуратури і контролем слідчої камери.

Існує кілька форм дізнання: загальні (дізнання очевидних злочинів і проступків, початкове дізнання, дізнання у справах про посягання на безпеку держави) та спеціальні (дізнання сумнівною смерті і інститут перевірки особистості), при провадженні яких судова поліція виконує необхідні процесуальні дії, пов’язані, в тому числі, і з забезпеченням прав підозрюваного, термін затримання якого поліцією становить 48 годин. У справах про тероризм і інші посягання на державну безпеку термін затримання збільшується до 72 годин.

Закінчивши дізнання у встановлений законом термін (так, наприклад, дізнання очевидних злочинів або проступку про водиться протягом 8 діб) поліція передає всі зібрані у справі матеріали прокурору для вирішення питання про порушення кримінального переслідування. Цивільний позивач (потерпілий) також може виступити ініціатором порушення кримінального переслідування шляхом подачі скарги слідчому судді, бо прокуратура у Франції порушує кримінальні справи виходячи з концепції доцільності, а не законності. Зацікавлені особи можуть оскаржувати дії прокурора вищестоящому прокурору.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок про те, що діяльність поліції носить розшуковий характер. Вона тісно пов’язана з оперативно-розшуковими заходами. Різноманітність дій поліції обумовлює контроль над ними з боку трьох суб’єктів: прокуратури, обвинувальної камери (відносно слідчих дій) і вищестоящих поліцейських чинів [3, c.138]. У теорії кримінального процесу французьке дізнання є загальним розслідуванням (inquisitio generalis), спрямованим на встановлення події злочину і винної особи. Подальше попереднє слідство покликане виконати завдання спеціального розсл