Предмет цивільно правового регулювання.

Предмет цивільно правового регулювання.

Предметом цивільно-правового регулювання є дві групи суспільних відносин. Треба зауважити, що коло суспільних відносин, регульованих цивільним правом, настільки великий і різноманітний, що досить важко дати їх вичерпний перелік. По-перше, це майнові відносини, які являють собою відносини, що виникають з приводу майна - матеріальних благ, що мають економічну форму товару. По-друге, це особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, а в деяких випадках і не пов'язані з ними.

Цивільне законодавство України. Поняття цивільного законодавства і його система.

Цивільне законодавство - це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми.

Отже, цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права. Структура цивільного законодавства є будовою і внутрішньою формою організації системи цивільних нормативних актів. Цивільно-правові акти залежно від їх юридичної сили і престижу перебувають на різних структурних рівнях, а тому система цивільних правових актів у цілому є поліструктурною.

Конституція України-основа цивільного законодавства України.

Цивільне законодавство — це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархія системи нормативно-правових актів обумовлена їх юридичною силою.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України (ч. 1 ст. 4 ЦК) В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності (ст. ст. 13, 14, 41), особистих немайнових прав (ст. ст. 3, 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31, 32), відносин інтелектуальної власності (ст. ст. 41, 54), підприємницької діяльності (ст. 42) тощо. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.

Міжнародно правові акти в системі цивільного законодавства україни

ЦК України слідом за Конституцією України проголосив загальновизнані принципи і норми міжнародного права частиною української правової системи (ст. 9 ЦК України). У зв'язку з цим джерелом цивільного права виступають загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори України, які є частиною її правової системи і безпосередньо застосовуються до цивільно-правових відносин. Загальновизнані принципи та норми міжнародного права визначають зміст і застосування відповідних цивільно-правових норм. Так, до міжнародних договорів, які містять загальновизнані принципи і норми міжнародного права і регулюють відносини, що входять до предмету цивільного права, відносять Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16.12.1966 р., Міжнародний пакт про цивільні та політичні права від 16.12.1966 р., Європейську конвенцію про захист прав та основних свобод від 4.11.1950 р., Конвенцію Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини від 26.05.1995 р. Ці міжнародно-правові джерела містять загальновизнані принципи, які мають значення для цивільних відносин, проголошують права на життя, захист інтелектуальної власності, свободу та особисту недоторканість, свободу пересування і вибору місця проживання, недоторканість особистого та сімейного життя, захист честі та репутації, повагу і захист власності.

Цивільний кодекс України – основний акт цивільного законодавства України.

У цивільно-правовій сфері кодифікація є одним з основних способів систематизації (впорядкування) законодавства. Вона полягає у прийнятті єдиного нового закону, зміст якого становлять як нові норми, так і положення прийнятих раніше законів або кодифікованих актів, які з уведенням у дію вказаного нового закону втрачають чинність. У вітчизняному цивільному праві існує два рівні кодифікації: а) загальний і б) спеціальний. Загальний рівень пов'язаний із прийняттям нового ЦК, яким охоплюються всі основні правила регулювання цивільно-правової сфери. Другий рівень кодифікації полягає у тому, що окрім ЦК в Україні діють кодекси, присвячені регулюванню вужчих сфер особистих немайнових, майнових та організаційних відносин (Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торговельного мореплавства тощо) ЦК закріпив основні засади приватно-правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин за участю не тільки фізичних та юридичних осіб, а також суб'єктів публічного права (держави Україна, АРК, територіальних громад). Концепція ЦК знаменує не лише повернення до традиційного для будь-якого нормального правопорядку поділу права на публічне та приватне. З його прийняттям утвердилися приватноправові засади в усіх сферах соціально-політичного буття держави і суспільства.

Закони україни та підзаконні нормативні акти як регулятори цивільних відносин.

Закон – це нормативно правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий за особливою процедурою вищим представницьким органом державної влади, або безпосередньо народом і який регулює найважливіші ділянки суспільних відносин.

Підзаконні акти - це такі правові акти, які видаються компетентними органами на підставі закону відповідно до його змісту і на його виконання.

Особливе місце в системі цивільного законодавства займає Цивільний кодекс України як галузевий кодифікований законодавчий акт, покликаний, в принципі, врегулювати всі суспільні відносини, які входять до предмета цивільного права і виступають основою для розвитку всього поточного цивільного законодавства. ЦК є другим за значенням після Конституції України законодавчим актом, який регулює цивільні відносини. Чинний ЦК України було прийнято Верховною Радою України J 6 січня 2003 p., набрав чинність з 1 січня 2004 р.

7. дія актів цивільного законодавста: а) в часі, б) в просторі, в) по колу осіб

Будь-який акт цивільного законодавства приймається для того, щоб з певного часу чи протягом певного часу на визначеній території ним забезпечувалося б регулювання цивільних відносин за участю визначеного кола осіб. Іншими словами, акти цивільного законодавства діють у певних межах, які визначаються трьома факторами: а) часом; б) простором; в) колом осіб. Дія нормативно-правового акта цивільного законодавства у часі - це офіційно встановлений проміжок його юридичного буття, котрий, як правило, не обмежений певним строком, а визначається моментом набрання ним чинності та моментом припинення його дії. Для досягнення цілей практичного застосування відповідного нормативно-правового акта завжди підлягають вирішенню певні питання: по-перше, з якого моменту нормативно-правовий акт набрав чинності; по-друге, на які відносини він поширюється і чи підпадають під його регулювання відносини, що виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, котрий втратив чинність; по-третє, з якого саме моменту попередній нормативно-правовий акт втратив чинність.

Питання законодавчої техніки

Законодавча техніка — це сукупність юридичних засобів, прийомів і правил розробки, оформлення, опублікування і систе­матизації нормативно-правових актів.До прийомів і засобів законодавчої техніки належать: У. нормативна побудова, — це використання мовних, логічних та техніко-юридичних засобів, за допомогою яких формулюють­ся норми-приписи, застосовуються терміни, юридичні символи, правові презумпції, фікції тощо.

Судова практика і її роль

Під судовою практикою звичайно розуміють ті положення (рішення) судів, які розробляються судами при розгляді певної категорії справ (наприклад, щодо встановлення батьківства, від­шкодування шкоди, що заподіяна джерелом підвищеної небез­пеки тощо).Рішення суду по конкретній справі мають обов´язкову силу лише для суб´єктів цієї справи і, звичайно, джерелом права вони не є. Джерелом права не можуть вважатися і узагальнення судо­вої практики з певних категорій справ, позиції колегії в цивіль­них справах Верховного Суду України.Водночас судова практика тісно пов´язана з джерелами права і має важливе значення в цивільному законодавстві. По-перше, саме за допомогою судової практики встановлюєть­ся таке розуміння і тлумачення закону, яке розкриває його зміст і розвиває його положення. По-друге, саме цивільна практика є вихідною базою для цивільного законодавства. Завдяки судовій практиці в нор­мативному порядку врегульовуються відносини, що до цього цивільним законодавством не регламентувалися. Так, ЦК 1963 p. України не містив положень щодо відшкодування витрат, які особа зазнала при веденні чужої справи без доручення. Але на практиці такі справи виникали, і суди змушені були їх вирішу­вати. Тому, у ЦК України в главі «Недоговірні зобов´язання» з´явився окремий параграф «Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення». По-третє, застосування цивільно-правових норм на практиці дозволяє з´ясувати, наскільки ефективною і повною є чинна нор­ма, виявити прогалини, неточності, протиріччя, що закладені в ній, усунути їх і цим самим удосконалити норму права.

Цивільні правовідносини

Цивільні правовідносини - врегульовані нормами цивільного законодавства суспільні відносини особистого немайнового та майнового характеру. їх учасниками є будь-які суб’єкти права: держава, територіальні громади, юридичні особи, громадяниБільшість цивільних правовідносин виникають з ініціативи їх учасників, які самостійно вирішують, у які саме цивільні правовідносини (наприклад, договірні відносини) та з якими суб’єктами вступати. В інших випадках цивільні права та обов’язки можуть виникати незалежно від бажання учасників (або одного з них): внаслідок стихійного лиха, заподіяння шкоди іншій особі.Цивільні права та обов’язки також виникають у сфері реалізації прав авторів творів літератури, мистецтва, науки, винаходів, промислових зразків, корисних моделей тощо (права інтелектуальної власності)

Дієздатність юридичних осіб

Здійснюється через органи(єдиноначальні, колегіальні) юридичних осіб (наприклад, генеральний директор, рада директорів);

Дії органа юридичної особи є діями самої юридичної особи (відбуваються без якої або доручення), з усіма наслідками, що випливають.

Деліктоздатність юридичних осіб, за загальним правилом, виражається в тім,що юридична особа відповідає за своїми обов'язками приналежної йому на праві власності (закріпленим за ним) майном, якщо інше не передбачено законодавчими актами. Засновник юридичної особи або власник його майна не відповідають по його зобов'язаннях, а юридична особа не відповідає по зобов'язаннях власника або засновника, крім випадків, передбачених законодавчими актами або установчими документами.

Юридичні особи як і громадяни можуть створювати на засадах угоди шляхом об'єднання їхнього майна й підприємницької діяльності з метою одержання прибутку господарчітовариства (підприємства,установи, організації).Від виду господарчого товариства (організаційно-правової форми підприємництва) залежить характер відповідальності його засновника (учасника),тобто відповідальність господарчого товариства як юридичної особи, його засновників може бути обмеженої («акціонерне товариство», «товариство з обмеженою відповідальністю»),додаткової («товариство з додатковою відповідальністю»), повної («повне товариство»), змішаної («командитне товариство»).

Ознаки юрид. особи

Юридична особа - це організація, що має відособлене майно, може від свого імені здобувати майнові й особисті немайнові права й мати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному суді або в третейському суді (ст.23 ГК України).

Ознаки юридичної особи:

Наявність відособленого майна, тобто приналежного винятково юридичній особі, відособленого від майна яких-небудь інших осіб (наприклад, засновників юридичної особи).

Наявність організаційної єдності, тобто організаційної цілісності юридичної особи: існування й участь у цивільному обороті як єдиного цілого закріплених в уставі (положенні) юридичної особи його різного роду органів, структурних підрозділів.

Участь у цивільному обороті від свого імені, тобто не від імені яких-небудь інших осіб (наприклад, засновників юридичної особи). Керівники філій і представництв юридичних осіб діють на підставі доручення, отриманої ними від юридичної особи до складу якого вони входять. Юридична особа завжди має своє найменування, що індивідуалізує (персоніфікує) його в загальній масі інших юридичних осіб.

Самостійна майнова відповідальність, тобто юридична особа відповідає за своїми обов'язками винятково своїм майном (відособленим від майна інших осіб), а не майном, наприклад, його засновників.

Правоздатність і дієздатність юридичних осіб здобуваються одночасно, виникають із моменту державної реєстрації юридичної особи.

Види юрид. осіб

Юридичні особи можна поділити на окремі види за різними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юридичні особи поділяються на: а) приватні;

б) колективні; в) державні; г) змішані. Відповідно до суб'єктного складу юридичні особи поділяють на: а) українські;

б) спільні з участю іноземного інвестора; в) іноземні; г) міжнародні організації та об'єднання.

Органи юрид. Особи

Орган юридичної особи (далі - орган) - це юридична конструкція, що створюється правом з метою дати можливість сформувати і виразити волю юридичної особи, відстоювати її інтереси. Між юридичною особою і її органом правові відносини не виникають. Дії органа - дії самої юридичної особи. Орган - це законний представник юридичної особи, оскільки його повноваження засновані на вказівках закону і можуть здійснюватися без довіреності. Тому його треба розглядати як інституціонально-функціонального представника юридичної особи. Інституціональність представництва органу виявляється у затвердженні на законодавчому рівні механізму набуття останньою цивільних прав та обов'язків безпосередньо через свої органи, встановлення не тільки можливості, а й необхідності формування відповідних органів останньої, їх склад, порядок створення, а також компетенції. Функціональність органу виявляється у здійсненні ним в інтересах останньої своїх повноважень у межах визначеної законом (статутом) компетенції.

Інфрмація. Види інформації.

Інформацією єдокументовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі,які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.

Закон України "Про інформацію" (ст. 18) визначає такі види інформації, розкриваючи їх зміст: статистична інформація; адміністративна інформація (дані); масова інформація; інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування; правова інформація; інформація про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація.

Поняття і види правочинів.

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин - це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна в оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:

- це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;

- це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону;

- спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи у тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

Класифікація правочинів

Відповідно до підстав класифікації вирізняють такі види правочинів.

Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне на здійснення правочину:

- односторонні (для їх вчинення досить волевиявлення однієї особи, наприклад, заповіт);

- двосторонні (вимагається волевиявлення двох сторін (так, для укладення договору купівлі-продажу недостатньо бажання продавця продати річ, необхідно, щоб покупець виявив бажання її купити);

- багатосторонні (при укладенні яких виражається воля трьох і більше сторін, наприклад, договір про спільну діяльність).

Двосторонні і багатосторонні правочини називаються договорами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї зі сторін зустрічний обов'язок контрагента, правочини поділяють на:

- відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг - купівля-продаж, міна, підряд, комісія);

- безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається - договір дарування, безоплатного користування майном).

Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Водночас, купівля-продаж, оренда - це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться у самостійні цивільні договори - договір дарування чи безоплатного користування майном.

Залежно від моменту укладання правочину вирізняють:

- консенсуальні правочини. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони у належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше.

- реальні правочини. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити у належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договір позики, зберігання).

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності вирізняють:

- каузальні правочини (від лат. causa - причина);

- абстрактні правочини.

У каузальних правочинах безпосередньо визначена підстава їх укладання, намір досягти певного результату - стати власником майна, отримати майно у тимчасове користування та ін. Із змісту абстрактного правочину неможливо з'ясувати заради чого він укладався. Так, із векселя не зрозуміло конкретної мети його видачі - оплатити замовлений товар, послуги, роботу, повернення боргу тощо.

 

Право приватної власності

Право приватної власності - це юридично визначене і забезпечене право фізичної особи (громадянина України, особи без громадянства або громадянина іншої держави) використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і у власних інтересах.

Право комунальної власності

Право комунальної власності в суб'єктивному значенні – це гарантована нормами чинного законодавства можливість і здатність певної територіальної громади набувати і реалізовувати право комунальної власності на окрему земельну ділянку безпосередньо або через створені нею органи місцевого самоврядування.

Суб'єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади сіл, селищ, міст, тобто жителі, які об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями. Територіальні громади здійснюють право комунальної власності на землю у двох формах: безпосередньо (шляхом місцевих референдумів, сходів тощо) та через обрані ними органи (сільські, селищні, міські ради). При цьому необхідно враховувати, що відповідно до ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" від 21 травня 1997 р.2 виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання здійснення права комунальної власності на землю.

Об'єкти права комунально! власності на землю визначені в ст. 83 ЗКУ. відповідно до якої у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Публічний договір

Публічним є договір, в якому одна сторона- підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

2. Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

3. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.

4. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

5. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

6. Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

72. Договір про приєднання

1. Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

2. Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

3. Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.

 

Попередній договір

1. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Iстотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена,- у письмовій формі.

2. Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

3. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

4. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

74. Договір на користь третіх осіб

1. Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.

2. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

3. З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

Свобода договору та її межі

Зміст договору

1. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

2. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

80. 1. За договором найму (оренди) наймодавець передає або
зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на
певний строк.

2. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та
виконання договору найму (оренди).
80. Договори найму(оренди). Договір лізингу. 1. За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає
або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у
користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і
було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем
(прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у
продавця (постачальника) відповідно до встановлених
лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на
певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

2. До договору лізингу застосовуються загальні положення про
найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим
параграфом та законом.

До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні
положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки,
якщо інше не встановлено законом.

3. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються
законом.

 

81. За договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати та здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладено на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх (ст. 277 ЦК).

Основною сферою його застосування є підприємницька діяльність.

Правове регулювання договору будівельного підряду здійснюється § 3 гл. 61 ЦК, законами України "Про інвестиційну діяльність", "Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві", Положенням про підрядні контракти у будівництві України та іншими спеціальними правилами.

Сторонами договору є: у взаємних договорах — замовник і підрядник, а в багатосторонніх — крім замовника і підрядника, можуть бути інші виконавці замовлення (проектні організації, постачальники устаткування, банки, субпідрядники та ін.). Замовником може виступати інвестор (вкладники, кредитори, покупці) або за його дорученням інші фізичні та юридичні особи, а підрядником можуть бути юридичні та фізичні особи, які одержали у встановленому порядку право (ліцензію) на здійснення будівельної діяльності, або посередницькі, управлінські, консультаційні та інші подібні структури, які здійснюють підбір безпосередніх виконавців.

Істотними умовами договору є умови про предмет, строк та ціну.

Основним обов'язком підрядника є обов'язок здійснити будівництво та пов'язані з ним будівельні роботи. При цьому, він зобов'язаний:

1) виконати роботи відповідно до проектної документації;

2) повідомити замовника про виявлені в ході будівництва не враховані проектною документацією роботи і необхідність у зв'язку з цим проведення додаткових робіт і збільшення кошторису. У разі неодержання від замовника в розумний строк відповіді на своє повідомлення підрядник зобов'язаний зупинити відповідні роботи з віднесенням збитків, завданих цим зупиненням, на замовника. Якщо підрядник не виконав такого обов'язку, то він позбавляється права вимагати від замовника плату за виконані додаткові роботи і права на відшкодування завданих цим збитків, якщо не доведе, що його негайні дії були необхідними в інтересах замовника, зокрема, у зв'язку з тим, що зупинення роботи могло призвести до знищення або пошкодження об'єкта будівництва;

3) надати матеріально-технічне забезпечення будівництва, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду, тому він несе ризик неможливості використання наданого ним матеріалу (деталей, конструкцій) або устаткування без погіршення якості робіт;

4) укласти договір страхування об'єкта будівництва або комплексу робіт, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду, а також надати другій стороні докази укладення нею договору страхування;

5) своєчасно усунути недоліки робіт або використовуваного для робіт матеріалу, допущені з його вини (або субпідрядника) за свій рахунок;

6) здати об'єкт у встановлений строк підряднику.

Замовник зобов'язаний:

1) своєчасно надати підрядникові будівельний майданчик у разі нового будівництва або забезпечити фронт робіт на об'єктах, що підлягають реконструкції або технічному переоснащенню;

2) передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладено на підрядника;

3) сприяти підрядникові в забезпеченні будівництва водопостачанням, електроенергією тощо, а також у наданні інших послуг;

4) організувати та здійснити прийняття результату виконаної роботи;

5) оплатити роботу підрядника.

За невиконання або неналежне виконання обов'язків за договором підрядник сплачує неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки в повному обсязі. Суми неустойки (пені), сплачені підрядником за порушення строків виконання окремих робіт, повертаються підрядникові у разі закінчення всіх робіт до встановленого договором граничного терміну.

У разі невиконання або неналежного виконання замовником обов'язків він сплачує підрядникові неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки в повному обсязі, якщо не доведе, що порушення договору сталося не з його вини.

Підрядник відповідає за дефекти, виявлені у межах гарантійного строку, якщо він не доведе, що вони сталися внаслідок: природного зносу об'єкта або його частин; неправильної його експлуатації або неправильних інструкцій щодо його експлуатації, які розробив сам замовник або залучені ним інші особи; неналежного ремонту об'єкта, які здійснив сам замовник або залучені ним треті особи.

За договором побутового підряду (замовлення) підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір побутового підряду є публічним договором. До відносин за договором побутового підряду, не врегульованих цим Кодексом, застосовується законодавство про захист прав споживачів.

Поняття договору підряду на капітальне будівництво Стаття 318 ГК України встановлює, що за договором підряду на капітальне будівництво одна сторона (підрядник) зобов'язується своїми силами і засобами на замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати замовникові у встановлений строк визначений договором об'єкт відповідно до проектно-кошторисної документації або виконати зумовлені договором будівельні та інші роботи, а замовник зобов'язується передати підряднику затверджену проектно-кошторисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти закінчені будівництвом об'єкти і оплатити їх. Фактично це визначення дублюється ст. 875 ЦК України. Характеристика договору підряду на капітальне будівництво: Предметом договору підряду на капітальне будівництво є об'єкт будівництва, що будується і здається замовнику, або виконання будівельних робіт.

Згідно з ГК та ЦК України учасниками (сторонами) договору підряду на капітальне будівництво є замовник і підрядник. Підрядник будує об'єкт своїми силами і засобами. Об'єкт будується і здається замовнику у встановлений договором строк. Замовник зобов'язаний оплатити виконані роботи. Замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником. За невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором підряду на капітальне будівництво винна сторона сплачує штрафні санкції, а також відшкодовує другій стороні збитки (зроблені другою стороною витрати, втрату або пошкодження її майна, не одержані доходи) в сумі, не покритій штрафними санкціями, якщо інший порядок не встановлено законом.

 

82. Згідно зі ст. 901 ЦК за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Сторонами договору про надання послуг є замовник і виконавець.

Предметом договору, що розглядається, є надання послуг різного роду за завданням замовника.

Послуга споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності.

Замовник зобов'язується оплатити послугу, що була надана.

Строк не визначений законом як істотна умова договору про надання послуг. Стаття 905 ЦК відносить вирішення питання щодо строку договору про надання послуг на розсуд сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.

Збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем у разі наявності його вини у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.

Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо інший розмір відповідальності виконавця не встановлений договором.

Договір про надання послуги є консенсуальним двостороннім договором, може мати як оплатний так і безоплатний характер.