Поняття й предмет сімейного права

Функції сімейного права

Сімейному праву, як й будь-якій іншій правовій галузі, властиве виконання певних функцій, характер яких визнача­ється тими завданнями, які стоять перед ним. Функції галузі права, як зазначає А. Пушкін, — це такі, що відображають її соціальне призначення, специфічні напрями правового регулю­вання відносин у процесі вирішення поставлених перед ними завдань². Є. Суханов наголошує на тому, що ці функції визна­чають місце правової галузі у системі права, оскільки окремі галузі різняться за змістом і характером виконуваних ними функцій³. Функції галузі права поряд із предметом і методом правового регулювання слугують одним із критеріїв відмежу­вання конкретної галузі від інших правових галузей. Сімейне право, як й інші правові галузі, виконує виховну, регулятивну й охоронну функції. Однак спрямованість останніх, співвідношення між ними, способи їх здійснення є різними у різних галузях права.

Функції сімейного права істотно відрізняються від функцій цивільного права. Так, регулятивна функція останнього спрямо­вана на сприяння створенню і розвитку у суспільстві нормаль­них економічних відносин. Як зазначає А. Пушкін, майнові та особисті немайнові відносини, які становлять предмет цивіль­ного права, — це звичайні, такі, що існують поза порушенням, відносини, беручи участь у яких, громадяни та організації за­довольняють свої життєві потреби¹. Регулятивна ж функція сімейного права передбачає зміцнення сім'ї, виконання остан­ньою її ідеологічної (виховної) та господарської функцій, охоро­ну сім'ї, дитинства, материнства і батьківства.

Виховна функція сімейного права спрямована на забезпечення такої поведінки членів сім'ї, насамперед дітей, яка відповідає інтересам сім'ї та суспільства. Метою ж виховної функції цивіль­ного права є забезпечення такої поведінки його суб'єктів, яка відповідає інтересам фізичних і юридичних осіб, держави та суспільства. Це досягається завдяки тому, що норми цивіль­ного права передбачають можливість впливу у разі вчинення правопорушення на майнову сферу правопорушника.

Охоронна функція сімейного права спрямована на захист й відновлення особистих немайнових і майнових прав та інтересів членів сім'ї у разі їх порушення. Охоронна ж функція цивіль­ного права передбачає захист та відновлення особистих немай­нових і майнових прав та інтересів його суб'єктів. Способи ж здійснення цих функцій у сімейному і цивільному праві є різними, що є ще одним свідченням того, що сімейне право є самостійною правовою галуззю.

 

Принципи сімейного права

Основними засадами (принципами) сімейного права є тіпровідні ідеї та положення, які визначають сутність сімейного права, стрижень, який поєднує окремі норми та інститути сімейного права в одне ціле. Провідні засади, як правило, знаходять своє безпосереднє закріплення у відповідних сімейно:правових нормах, реалізуються вони також у правозастосовчій практиці та в процесі реалізації особами своїх сімейних прав та обов’язків.

Визначення нових пріоритетів розвитку українського суспільства спричинило необхідність переосмислення багатьох усталених постулатів сімейного права. Це знайшло свій відбиток і в переорієнтації основних засад сімейного права, способах та цілях правового регулювання сімейних відносин.

З урахуванням цього основними засадами (принципами) сучасного сімейного права є:

1) державна охорона сім’ї, материнства, батьківства;

2) рівність учасників сімейних відносин;

3) недопустимість державного або будь:якого іншого втручан:ня в сімейне життя;

4) пріоритет сімейного виховання;

5) регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками;

6) пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непрацездатних членів сім’ї.

1. Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України, ч. 1 ст. 5 СК держава охороняє сім’ю, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім’ї. Це головне загальне положення, яке стосується сім’ї і визначає її значення в суспільстві, ставлення до неї держави. Держава здійснює стосовно сім’ї державну політику, яка є складовою соціальної політики України. Мета державної сімейної політики полягає в забезпеченні сприятливих умов для все бічного розвитку сім’ї та її членів, найповнішої реалізації сім’єю своїх функцій і поліпшення її життєвого рівня, підвищення ролі сім’ї як основи суспільства. Основними принципами державної сімейної політики є: суверенітет і автономія сім’ї у прийнятті рішень щодо свого розвитку; диференційований підхід до надання державою гарантій соціального захисту сім’ї; паритетна рівновага та партнерство між жінками і чоловіками в усіх сферах життя; соціальне партнерство сім’ї та держави; пріоритетність інтересів кожної дитини незалежно від того, в якій сім’ї вона виховується, та наступність поколінь1.

2. Принцип рівності учасників сімейних відносин базується на положеннях ст. 21 Конституції України та частин 5, 6 ст. 7 СК України, відповідно до яких учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Жінка та чоловік мають рівні права й обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї.

Треба зазначити, що рівність прав учасників сімейних відносин не оз:начає їх однаковості. Наприклад, у сімейному праві в деяких випадках враховувуються біологічні, статеві особливості чоловіка та жінки. Так, чоловік не має деяких прав, які за своєю природою можуть належати тільки жінці і, навпаки, жінка не набуває прав, які належать чоловікові. Наприклад, дружина має право на утри:мання від чоловіка під час вагітності, а також до досягнення дитиною, яка проживає з матір’ю, трьох років (ст. 84 СК). Разом із тим, урахування біологічних особливостей чоловіка та жінки ненадає переваг тій чи іншій особі в сімейних відносинах, а тим більше не підпорядковує їх одне одному. Суттєві особливості мають також відносини між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, опікунами та підопічними особами. У психічному, соціальному, економічному сенсі ці особи не є рівними. Важко, наприклад, порівняти трирічну дитину та її батька або матір, які є повністю дієздатними та дорослими особами. Та в юридичному сенсі ці особи визнаються рівними, бо в їх відносинах відсутні засади влади і підпорядкування.

3. Принцип недопустимості державного або будь:якого іншого втручання в сімейне життя закріплено в ст. 32 Конституції України, ст. 301 ЦК, ч. 5 ст. 5, ч. 4 ст. 7 СК України. Цей принцип є новимдля вітчизняного сімейного права. За радянських часів протягомдесятиріч держава не визнавала сім’ю сферою приватного існування людини і вважала за необхідне проводити політику активногоформування сімейних відносин, втручання в сімейні стосунки. Така політика проводилася за допомогою різних соціальних, у тому числі й правових механізмів. Останнім часом в Україні в цілому послідовно проводиться кілька основних ідей, які спрямовані на втілення в життя світових стандартів ставлення до людини, до її прав та свобод і які віддзеркалюють ті поступові зміни, які здійснюються в нашому суспільстві після визнання Україною незалежності. Це безпосередньо стосується розширення сфери приватного життя людини. Відповідно до ч. 4 ст. 7, ч. 5 ст. 5 СК регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та не допустимість свавільного втручання у сімейне життя. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.

4. Важливим сучасним принципом сімейного права є закріплений в законодавстві пріоритет сімейного виховання дитини (ч. 3ст. 5 СК). Відомо, що основою соціальної політики радянськоїдержави було, навпаки, суспільне виховання дітей. Саме суспільство за допомогою різноманітних заходів виховання мало формувати свідомість дитини. Сім’я розглядалася як осередок, якийміг провокувати розвиток не громадських, а індивідуалістськихрис характеру особи. Такий підхід залишився в минулому.

Підтримка сім’ї у новому контексті означає розширення приват:ної сфери життя дитини, посилення впливу батьків на формування її свідомості. В ст. 8 Конвенції про права дитини сказано, що держави:сторони зобов’язані поважати право дитини на збереження індівідуальності, включаючи громадянство, ім’я та сімейні зв’язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання.

Саме в сім’ї дитина починає формуватися як особистість, у сім’ї вона набуває перших навичок соціального спілкування, визначається як особа, яка має певні культурні, мовні, релігійні переконання, які виділяють її серед інших людей і перетворюють на особистість. Цим пояснюється і та обставина, що дитина, яка за тих чи інших причин була позбавлена батьківського піклування, в першу чергу має бути влаштована в сім’ю (усиновлення, опіка та піклування, патронат) і тільки у разі неможливості надання їй умов сімейного виховання має направлятисядо державного дитячого закладу або закладу охорони здоров’я.

5. Регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками є ще однією з принципово нових засад сучасного сімейного права (ч. 2 ст. 7 СК). За радянських часіврегулювання відносин у сім’ї здійснювалося за допомогою прямих імперативних приписів, а можливість втілення засад самоорганізації та саморегулювання в сімейній сфері не визнавалася.

Вважалося, що договори між членами сім’ї не укладаються. Самеце слугувало важливою підставою концепції щодо самостійності сімейного права, його відмінності від права цивільного, в якому договір займає значне місце. Сьогодні змінилися основні принципи регулювання сімейних відносин, у зв’язку з цим правила, встановлені імперативними нормами, поступаються місцем диспозитивному регулюванню. Саме тому договір у сімейному праві набуває нового значення. Окрім шлюбного договору подружжя може укладати договори щодо умов та порядку надання утримання одне одному (ст. 78 СК) або припинення права на утримання (ст. 89 СК). Батьки можуть укласти договір щодо здійснення нимибатьківських прав та виконання обов’язків (ч. 4 ст. 157 СК); визначення місця проживання дитини у разі розірвання шлюбу, порядку участі у забезпеченні умов життя дитини того з батьків, хто буде проживати окремо (ч. 1 ст. 109 СК) тощо.

6. Одним з основних принципів сімейного права є пріоритетзахисту прав та інтересів дітей та непрацездатних членів сім’ї. Законодавство містить цілу низку заходів щодо підвищеного захисту прав та інтересів дитини. Такий захист здійснюється батьками дитини (ст. 154 СК), іншими родичами — бабою, дідом, сестрою, братом, мачухою, вітчимом (статті 258, 262 СК) або іншими особами, які нею опікуються — опікуном, патронатнимвихователем (статті 249, 255 СК). Особа, яка досягла 14 років,має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свогоправа або інтересу (ч. 1 ст. 18 СК). Учасниками сімейних відносин, які потребують певної підтримки та допомоги, окрім неповнолітніх, є також непрацездатні особи (інваліди 1, 2 та 3 групи,особи пенсійного віку). СК передбачає приоритетний захист непрацездатних членів сім’ї і містить спеціальні юридичні механізми, які дозволяють це зробити найбільш повним чином. Відповідно до СК, повнолітні діти зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги (ч. 1 ст. 202СК); вони мають право звертатися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень (ст. 172 СК); той з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, має право на утримання від іншого з подружжя (ст. 75 СК) тощо. Якщо права та інтереси непрацездатних членів сім’ї не забезпечуються зобов’язаними особами, вони можуть бути примушені до цього задопомогою спеціальних правових засобів.

Строки в сімейному праві

З фактором часу пов’язані виникнення, розвиток і припинення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків учасників сімейних відносин, необхідність здійснення передбачених законом чи договором дій, можливість захисту порушених прав тощо. Однак юридичне значення має не сплив часу, а настання певного моменту в часі чи закінчення певного строку. Сімейні відносини можуть існувати протягом невизначеного строку (зокрема, шлюб) чи визначеного строку (наприклад, аліментування, виховання дітей тощо). Як правило, сімейні відносини є тривалими і не мають чітких часових меж. Однак для чіткості правового регулювання і визначеності у правах та обов’язках суб’єктів законодавство встановлює певні строки.

Строк у сімейному праві — це певний період чи момент часу, з яким пов’язані юридичні наслідки. Ці строки можна класифікувати на види за такими критеріями:

1. Залежно від підстав виникнення в сімейному праві розрізняють:

1) законні строки — строки, зафіксовані в нормативних актах. Наприклад, рішення органу опіки та піклування є обов’язковим до виконання, якщо протягом 10 днів від часу його виникнення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 170 СК України (ч. 2 ст. 19 СК України); якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу (ч. 1 ст. 95 СК України) тощо;

2) договірні строки — строки, які самостійно визначають учасники правовідносин. Зокрема, у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків (ч. 1 ст. 96 СК України); подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів (ч. 1 ст. 78 СК України); у договорі про сплату аліментів на дитину батьки визначають розмір та строки виплати (ч. 1 ст. 189 СК України) тощо;

3) строки, які визначають зазначені в СК України інші органи. Так, органу РАЦС надано право скорочувати або збільшувати місячний строк для реєстрації шлюбу (ст. 32 СК України).

2. За можливістю бути зміненими за згодою сторін розрізняють:

1) імперативні — строки, що чітко визначені законом і не підлягають зміні за згодою сторін;

2) диспозитивні — строки, що хоча і передбачені законом, але можуть бути змінені за згодою сторін.
На відміну від цивільного права, більшість строків у сімейному праві є імперативними. Лише як виняток із загального правила учасники сімейних відносин у деяких випадках мають можливість відходити від строків, передбачених законодавством (наприклад, добровільне продовження виплати аліментів на дітей після припинення підстав для цього тощо).
3. За точністю визначення строки поділяють на:

1) абсолютно визначені — передбачають точний момент чи період часу, з яким пов’язуються юридичні наслідки. Зокрема, у разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звернення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішення суду про таку відмову (ч. 6 ст. 169 СК України); у разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови (ч. 1 ст. 114 СК України);

2) відносно визначені — мають меншу точність, але також пов’язані з певним моментом чи періодом часу. Наприклад, якщо один із подружжя одержує аліменти у зв’язку з інвалідністю, сплата аліментів триває протягом строку інвалідності (ч. 3 ст. 79 СК України); право одного з подружжя на утримання, а також право на утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу (ч. 1 ст. 82 СК України) тощо;

3) невизначені — мають місце тоді, коли, виходячи із суті, правовідносини мають часові межі, але вони не визначені законом чи договором. Так, у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків (ч. 2 ст. 170 СК України) тощо.

4. За своїм призначенням строки поділяються на:

1) строки здійснення прав — строки, протягом яких особа може реалізувати належне їй право. Зокрема, протягом трьох років від дня розірвання шлюбу має право на утримання той із подружжя, який у зв’язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім’ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, за умови, що він потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік чи дружина може надавати матеріальну допомогу (ч. 4 ст. 76 СК України); дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності (ч. 1 ст. 84 СК України); дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досяг-нення дитиною трьох років (ч. 2 ст. 84 СК України), а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, то до досягнення дитиною шести років (ч. 3 ст. 84 СК України) тощо;

2) строки захисту цивільних прав — це строки, протягом яких особа, чиє право порушене, може звернутися до компетентних державних органів про примусовий захист свого права. До них належать, зокрема, строки позовної давності.

Строки у сімейному праві можуть бути визначені шляхом:

а) посилання до певної обставини чи дії, яка характеризується в законодавстві (реєстрація або припинення шлюбу, народження або усиновлення дитини, подача заяви тощо);

б) зазначення періоду часу (один чи два роки тощо).

Поняття й предмет сімейного права

Поняття "сімейне право" може мати різні значення. Воно охоплює чотири пов'язані між собою, але такі, що не збіга­ються за обсягом та змістом, поняття.

Під сімейним правом розуміють насамперед сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та пов'язані з ними майнові відносини, що виникають зі шлюбу, споріднен­ня, усиновлення та взяття дітей на виховання. Згідно зі ст. 2 Сімейного кодексу (СК) України такими відносинами є:

1) особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами і усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання;

2) відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами і сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком;

3) немайнові та (або) майнові відносини між іншими членами сім'ї, визначеними у цьому Кодексі. У зазначеній статті перелічені відносини, які є пред­метом сімейного права як галузі або підгалузі права.

По-друге, сімейне право розглядають як сімейне законодав­ство, тобто систему сімейно-правових нормативних актів, роз­ташованих залежно від їх юридичної сили у певному порядку.

По-третє, сімейне право визначають як правову науку, тобто систему знань про сімейно-правові явища. Ця наука вивчає закономірності сімейно-правового регулювання певних суспіль­них відносин, способи забезпечення його ефективності. Як й будь-яка правова наука, наука сімейного права — це вчення, яке складається з системи взаємопов'язаних і взаємоузгодже-них понять, поглядів, висновків, суджень, концепцій і теорій.

Предметом науки сімейного права є:

1) норми, сукупність яких утворює це право як галузь або підгалузь права;

2) сімейне законодавство;

3) сімейні правовідносини, практика розгляду та вирішення сімейно-правових спорів;

4) вивчення історії роз­витку сімейного законодавства і науки сімейного права, що має пізнавальне значення і водночас необхідне для вироблення пропозицій щодо вдосконалення сімейно-правових норм, під­вищення ефективності їх застосування, а також для виявлення тенденцій розвитку сімейного права;

5) вивчення сімейного права і сімейного законодавства зарубіжних країн з метою за­позичення позитивного досвіду.

По-четверте, сімейне право розуміють як навчальну дисцип­ліну, яка є системою взаємопов'язаних поглядів, суджень, ідей щодо її предмета — сімейного права як галузі або підгалузі права, сімейного законодавства, науки сімейного права.

В юридичній літературі немає єдності думок щодо визнання сімейного права правовою галуззю. Одні автори, зокрема роз­робники Цивільного кодексу (ЦК) України 2003 p., вважають це право частиною або підгалуззю цивільного права¹, а інші, зокрема розробники СК, — самостійною галуззю права².

Щоб дати відповідь на питання, чи є сімейне право самостій­ною правовою галуззю, треба чітко визначити його предмет, метод, функції та принципи.

Основою поділу права на галузі є характер регульованих ним суспільних відносин. Специфіч­ність цих відносин зумовлює необхідність їх особливого регу­лювання. Як зазначає В. Яковлев, своєрідність регульованих відносин не тільки обумовлює існування галузі права, а й визна­чає її функціональне призначення та особливості соціально-юридичного змісту, який дістає концентрований вираз у таких загальних засадах, як принципи, метод, механізм впливу на опосередковувані відносини³. Більшість авторів, які досліджують питання про предмет сімейного права як правової галузі, вва­жають, що ним є особисті немайнові та пов'язані з ними майнові відносини, які виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення та взяття дітей на виховання¹.

Дещо своєрідно визначає предмет сімейного права В. Гопан-чук. На його думку, це сукупність норм, які регулюють осо­бисті немайнові права та ті, що випливають з них, майнові відносини людей, які виникають на грунті шлюбу та сім'ї². У цьому визначенні допущено дві неточності: по-перше, сукуп­ність норм — це не предмет, а галузь права, а по-друге, норми права не регулюють права, а встановлюють їх. Суб'єктивні ж права та обов'язки виникають у результаті врегулювання правом суспільних відносин.

Щоб визначити, чи є сімейне право самостійною галуззю права, необхідно насамперед проаналізувати особливості суспіль­них відносин, які регулюються ним. Сімейне право, як вже зазначалося, регулює особисті немайнові і пов'язані з ними майнові відносини, що виникають зі шлюбу, усиновлення і взяття дітей на виховання.

Однією з особливостей предмета сімейного права є співвід­ношення регульованих ним особистих немайнових і майнових відносин. Донедавна більшість фахівців з проблем сімейного права вважали, що у ньому на першому плані знаходиться регулювання особистих немайнових відносин. Причому такий погляд висловлювали як прибічники того, що сімейне право є самостійною правовою галуззю (В. Рясенцев, Г. Матвеев, Є. Во-рожейкін, В. Яковлев, Є. Суханов), так й ті, хто вважає, що воно є частиною, підгалуззю цивільного права³.

Нині на думку окремих російських авторів, зокрема М. Анто-кольської⁴ та Н. Єгорова⁵, у сімейному праві превалює регулю­вання майнових відносин. Свій погляд ці науковці обґрунто­вують не тільки тим, що, як вони твердять, існує незначна кількість норм сімейного права, які регулюють особисті не­майнові відносини, що, на думку Н. Єгорова, не має вирішаль­ного значення, а й тим, що ці відносини регулюються державою остільки, оскільки вони тісно пов'язані з майновими відносина­ми і справляють на них певний вплив. Так, особисті немайнові відносини з виховання дітей стають об'єктом правового регулю­вання насамперед тому, що вони тісно поєднані з майновими відносинами, пов'язаними з утриманням і вихованням дітей, і тому зачіпають економічні інтереси суспільства, яке не в змозі взяти на себе піклування про дітей і витрати на їх утримання та виховання'.

Погляд Н. Єгорова поділяють не всі автори третього тому підручника з цивільного права. Так, Т. Фадеева зазначає, що у батьківському правовідношенні визначальними є особисті правовідносини між батьками й дітьми². Навряд чи можна пого­дитись з твердженням Н. Єгорова про те, що у сімейному праві кількість норм, які регулюють особисті немайнові відно­сини, є незначною. Так, у Кодексі про шлюб та сім'ю (КпШС) України 1969 р. серед статей, що регулювали відносини між батьками і дітьми, 17 були присвячені регулюванню особистих немайнових відносин і 18 — регулюванню майнових відносин. У СК Російської Федерації 1995 р. 14 статей регулюють осо­бисті немайнові відносини, а 9 — майнові відносини між бать­ками та дітьми. У СК України ЗО статей регулюють особисті немайнові відносини між батьками і дітьми, а 33 — майнові. Водночас слушною є думка Н. Єгорова про те, що кількісний показник сімейних норм, які регулюють особисті немайнові відносини, не може мати вирішального значення для вирішення питання про співвідношення особистих немайнових і майнових відносин у сімейному праві.

З думкою М. Антокольської та Н. Єгорова навряд чи можна погодитись, оскільки майнові відносини у сім'ї виникають лише за наявності особистих немайнових відносин і обслуговують їх. Так, між подружжям спочатку виникають особисті немай­нові відносини, а потім — майнові. Майнові відносини, що регулюються сімейним законодавством, можуть виникнути лише за наявності особистих немайнових відносин. Вони сприяють виконанню одного з основних завдань сімейного законодав­ства — зміцненню сім'ї. Аліментні правовідносини між батьками й дітьми слугують належному здійсненню особистих право­відносин з виховання дітей, тобто обслуговують ці особисті немайнові правовідносини, а отже, є похідними від них.

Треба зазначити, що особисті немайнові та майнові відноси­ни, які регулюються сімейним законодавством, мають кілька спільних ознак. Так, вони залежать від сімейно-правового стано­вища особи і характеризуються непередаваністю і невідчужува­ністю її прав та обов'язків. Як правило, ці відносини виникають на підставі своєрідних юридичних фактів: шлюбу, споріднення, усиновлення, встановлення опіки та піклування. Нині майнові відносини між подружжям можуть регулюватися шлюбним до­говором. Проте для набрання ним чинності необхідна наявність шлюбу. У цьому дістає вияв похідність майнових відносин від особистих немайнових. Правове регулювання сімейних особис­тих немайнових і майнових відносин спрямоване на виконання завдань, передбачених ст. 1 СК. Таким чином, однією зі специ­фічних ознак відносин, що регулюються сімейним правом, є превалююче значення особистих немайнових відносин. Майнові відносини є похідними від особистих немайнових відносин, виникають лише за наявності останніх і обслуговують їх.

Особливістю сімейних відносин, як підкреслюється в юри­дичній літературі, є суб'єктний склад останніх. їх учасниками можуть бути, як правило, лише члени сім'ї¹. Водночас не будь-які відносини між членами сім'ї, як зазначає Н. Єгоров, є сімейними правовідносинами. У разі поширення одним чле­ном сім'ї відомостей, що ганьблять честь, гідність і ділову репутацію іншого члена сім'ї, між ними виникають особисті немайнові відносини, які регулюються цивільним правом. Між членами сім'ї можуть виникати також трудові та адмініст­ративні правовідносини². Однак з наведених прикладів не мож­на дійти зробленого М. Антокольською³ та Н. Єгоровим⁴ висновку про відсутність у сімейному праві матеріального кри­терію відмежування сімейних відносин від цивільних. У зазна­чених випадках правовідносини виникають не зі шлюбу, спо­ріднення, усиновлення і взяття дітей на виховання,.а з інших фактів.

Характерною ознакою сімейних правовідносин є також залеж­ність їх регулювання від сімейно-правового становища особи. Сімейне право регулює відносини між членами сім'ї залежно від їх сімейно-правового становища як між подружжям, між батьками й дітьми тощо, а не як між членами громадянського суспільства. Оскільки сімейне право регулює відносини, що виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення і взяття дітей на виховання, вони, як зазначає Є. Ворожейкін, мають особисто-довірчий характер⁵. Сімейні правовідносини, як підкреслюється в юридичній літературі, мають безеквівалентний та безоплат­ний характер¹.

Перелічені вище особливості відносин, які регулюються сімейним правом, дають підставу вважати, що воно має свій предмет, якому притаманна низка ознак, які відрізняють його від предмета цивільного права як правової галузі.

Згідно з ч. 1 ст. 1 ЦК цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Більшість відносин, які регулюються цивільним правом, є майновими. У юридичній літературі немає єдності думок щодо критеріїв відмежування майнових відносин, які регулюються цивільним правом, від таких відносин, що регулюються іншими галузями права. Пере­важна більшість авторів, за винятком А. Пушкіна, вважають, що майнові відносини регулюються не тільки цивільним правом, а й іншими правовими галузями (наприклад, адміністратив­ним, фінансовим правом). На погляд А. Пушкіна, форми майно­вих відносин набувають лише товарно-грошові відносини, майнові відносини можуть бути предметом лише цивільного права². З цим твердженням навряд чи можна погодитись. Адже майновими відносинами, як зазначено в юридичній літературі, є податкові та інші фінансові відносини³, а також відносини, пов'язані з виплатою заробітної плати, пенсій. Однак вони не регулюються цивільним правом.

На погляд інших авторів, критерієм, що відрізняє відносини, які регулюються цивільним правом, від відносин, регульованих іншими галузями права, є рівність учасників перших відносин, які регулюються цивільним правом². Однак ця ознака може бути притаманна й відносинам, які регулюються не цивільним правом, а іншими правовими галузями, наприклад, відносинам між пенсіонерами і районними (міськими) управліннями Пенсій­ного фонду України, за яких жодна зі сторін не підпорядкова­на іншій³.

Отже, рівність учасників відносин та взаємооцінний характер притаманні як відносинам, що регулюються цивільним правом, так і тим, які регулюються іншими правовими галузями. Тому ці ознаки не можуть бути основними критеріями відмежування майнових відносин, що регулюються цивільним правом, від майнових відносин, регульованих іншими правовими галузя­ми. Уявляється, що головним критерієм такого відмежування є майнова самостійність суб'єктів, яка дістає вияв у тому, що учасники майнових відносин, які регулюються цивільним правом, виступають як власники відокремленого майна, са­мостійні товаровласники¹. Саме тому цим відносинам прита­манні й інші ознаки: еквівалентно-оплатний характер, юри­дична рівність учасників, автономність їх волі, взаємооцінний характер.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦК, як вже зазначалося, цивільни­ми є майнові та особисті немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостій­ності їх учасників.

Майнові відносини, що регулюються цивільним правом, як зазначається в юридичній літературі, пов'язані з виробництвом, обміном і розподілом матеріальних цінностей³. Норми цивіль­ного права, як вже було підкреслено, регулюють не тільки майнові, а й пов'язані з ними особисті немайнові відносини (наприклад, відносини, що стосуються створення і викорис­тання результатів інтелектуальної, творчої діяльності), а також такі відносини, не пов'язані з майновими. Об'єктом цих від­носин є особисті немайнові блага: ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя тощо.

Зазначені дві групи особистих немайнових відносин є пред­метом цивільно-правового регулювання. їм властива більшість ознак, характерних для майнових відносин, що регулюються цивільним правом, причому не тільки окремих, а й їх сукупнос­ті. Вони виражають належність певних особистих благ конкрет­ним фізичним і юридичним особам, характеризуються відокрем­леністю цих осіб, їх автономністю та рівністю, мають взаємо­оцінний характер. У разі порушення особистих немайнових прав можуть застосовуватися цивільно-правові засоби їх відновлення. З огляду на це навіть особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, не можна вважати абсолютно незалежними від останніх. Порушення цього зв'язку може спричиняти невигідні майнові наслідки для правопорушника. Особи, права яких по­рушено, можуть вимагати відшкодування матеріальної й мораль­ної шкоди. Тому треба визнати правильною відсутність у ст. 1 ЦК поділу особистих немайнових відносин на відносини, пов'язані з майновими, й ті, що не пов'язані з ними.

Таким чином, предметом цивільного права є майнові відно­сини з приводу матеріальних благ, які мають форму товару, а також особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, окремі об'єкти яких можуть бути використані як товар.

Для відносин, що регулюються сімейним правом, на відміну від відносин, регульованих цивільним правом, характерним є те, що:

1) вони виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення і взяття дітей на виховання;

2) у них особисті немайнові від­носини є визначальними. Майнові відносини є похідними від особистих немайнових відносин. Вони можуть виникати лише за наявності останніх;

3) вони специфічні за своїм суб'єктним складом. їх учасниками можуть бути, як правило, лише члени сім'ї або колишні члени сім'ї;

4) регулювання відносин між членами сім'ї залежить від їх сімейно-правового становища як подружжя, батьків і дітей тощо, а не як членів громадянського суспільства;

5) ці відносини мають особисто-довірчий характер.

Тому сімейні права та обов'язки не передаються і не відчужу­ються ні за одностороннім волевиявленням, ні домовленістю (договором) сторін. Це положення закріплене у ч. 1 ст. Міч. 1 ст. 15 СК.

Особисто-довірчий характер сімейних правовідносин визначає й таку особливість їх регулювання, як неприпусти­мість правонаступництва¹; зазначені відносини є безеквівалентними і безоплатними.

Майнові відносини, що регулюються сімейним правом, мають низку особливостей, які відрізняють їх від таких відносин, ре­гульованих цивільним правом. Загальним для них є їх майново-вартісний характер. Однак, як вже зазначалося, майново-ціннісні відносини регулюються не лише цивільним правом. Майновими є податкові та інші фінансові відносини, а також відносини, пов'язані з виплатою заробітної плати, пенсій. Проте вони не регулюються цивільним правом. Майновим відносинам, що регулюються сімейним правом, притаманні перелічені вище оз­наки. Крім того, учасники цих відносин виступають не як самостійні товаровласники, а як члени сім'ї. Ці відносини не опосередковують обміну товару на гроші й товару на товар і тому не мають еквівалентного та оплатного характеру. А майнові відносини, що регулюються цивільним правом, як вже зазнача­лося, пов'язані з виробництвом, обміном та розподілом мате­ріальних цінностей. Майнові відносини, регульовані сімейним правом, спрямовані на зміцнення сім'ї та на виконання нею її функцій, причому не тільки господарських, а й виховних.

До більшості сімейних відносин не може бути застосований взаємооцінний критерій, який, на погляд Н. Єгорова, є тією загальною властивістю, яка дозволяє об'єднувати майново-вартісні та особисті немайнові відносини у предметі цивіль­ного права. При цьому він підкреслює, що оцінний характер мають усі суспільні відносини, а взаємооцінна ознака харак­терна лише для тих відносин, які належать до предмета цивіль­ного права. У майнових відносинах взаємооцінка дістає вияв у вартісній формі, а у немайнових — у моральній або іншій соціальній формі. Як вже зазначалося, взаємооцінний