Поняття і предмет житлового права.

Поняття і предмет житлового права.

Житлове право України - це сукупність правових норм,що регулюють житлові правовідносини між громадянами та громадян із державними та громадськими організаціями у процесі реалізації конституційного права людини і громадянина на житло.

Право регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі вирішення житлових питань, забезпечується комплексною галуззю права, котра охоплює норми цивільного, адміністративного, земельного, господарського, сімейного та інших спеціальних галузей право, об'єднання і кодифікація яких утворили нову галузь - житлове право.

Предметом правового регулювання житлового права України є правовідносини, що виникають у процесі: реалізації права на житло; надання людині і громадянину жилих приміщень у користування; користування людиною жилим приміщенням; управління житловим фондом; експлуатації та охорони житлового фонду; капітального і поточного будівництва житла; виключення з житлового фонду жилих будинків і приміщень, що не придатні для проживання; розгляду житлових спорів та ін.

Житлові правовідносини виникають, змінюються і припиняються відносно вже готового жилого будинку чи іншого приміщення, придатного для проживання людини. Вони неоднорідні; більшість із них мають майновий характер, складаються у сфері розподілу й користування житлом.

Усі вищеназвані житлові правовідносини регулюються системою норм житлових нормативно-правових актів, що складають житлове законодавство України.

 

Методи правового регулювання житлових відносин.

Для житлового права, як і для інших галузей права, характерний нормативний вплив на поведінку людей. Він виявляється в тому, що держава розробляє і приймає закони та інші нормативні акти, спрямовані на здійснення функціонування всієї системи державного управління суспільством, нормативним забезпеченням регулювання житлових відносин. З допомогою закріплення у правових нормах правомочностей і юридичних обов’язків фіксуються такі способи впливу на поведінку людей, як дозвіл, заборона, інколи використовується і рекомендація.

Цивільно-правовий диспозитивний метод дає змогу суб’єктам своїми діями встановлювати для себе суб’єктивні права та нести обов’язки. Імперативний метод виявляється у заборонних нормах і стосується, насамперед, тільки обмежень правомочностей власника на використання власності у разі нанесення шкоди інтересам держави та суспільства. Здійснюючи свої права та виконуючи свої обов’язки, власник житла зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства.

Фактичні зв’язки між суб’єктами, якщо їхні відносини під впливом юридичних норм набувають форми правових відносин. Але дія методу правового регулювання, що не може бути обмежена тільки впливом на поведінку учасників правовідносин, оскільки метод поширюється, в першу чергу, на суб’єктів права, які можуть і не вступати у правовідносини, але від цього їх поведінка не буде виключена зі сфери правового регулювання.

 

3. Житлове законодавство регулює відносини між уповноваженими державними органами, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами тощо:

1) виникнення, здійснення і припинення права власності на жилі будинки, квартири, а також кімнати у квартирах, їх частини;

2) обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов;

3) забезпечення громадян жилими приміщеннями;

4) реалізації прав власників житла і визначення їх обов’язків;

5) забезпечення збереження, обслуговування та ремонту жилого фонду;

6) оплати житлово-комунальних послуг;

7) здійснення місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, профспілковими та іншими громадськими об’єднаннями нагляду і контролю за забезпеченням реалізації права громадян України на житло, додержанням Правил користування приміщеннями жилих будинків і прибудинковими територіями та їх утримання;

8) обміну та бронювання житла;

9) приватизації державного житлового фонду.

Житлове законодавство являє собою комплексну галузь законодавства і включає норми адміністративного, цивільного, господарського, кримінального та фінансового права, а також процесуальні норми, що забезпечують функціонування цих галузей. Між ними існує тісний об’єктивний зв’язок. Окрему групу складають норми, що регулюють відносини стосовно захисту житлових прав, при цьому відносини, що виникають до моменту отримання житла з державного житлового фонду, й захищаються адміністративно-правовими засобами на підставі адміністративних норм, а ті, що виникають на стадії використання житла, регулюються здебільшого нормами цивільного і забезпечуються захистом нормами цивільно-процесуального права.

 

Джерела житлового права

Житлові відносини в Україні регулюються системою законодавчих актів, серед яких визначальним є Житловий кодекс. Він регулює питання забезпечення громадян жилими приміщеннями, користування ними та інші, пов'язані з наймом приміщень державного та громадського житлового фонду, користуванням службовими жилими приміщеннями, гуртожитками, жилими приміщеннями у будин­ках житлово-будівельних кооперативів, приватному житловому фонді, забезпеченням схоронності житлового фонду, з його експлуатацією та ремонтом, відповідальністю за порушення житлового законодавства. Цей Кодекс був прийнятий Верховною Радою Української РСР 30 червня 1983 р. і визначає структуру житлового права й досі, хоча й не відповідає сучасній ситуації та потребам су-спільства побудови ринкової економіки. Він лише частково враховує нові нормативні акти, майже не відтворює питань, пов'язаних з приватизацією житла та утриманням приватизованого житлового фонду, особливостей його експлуатації та ремонту. Кодекс врегульовує житлові відносини у випадках, коли наймодавцем є держава.

Закони України

Житлові правовідносини регулюються також законами України, особливо ті правовідносини, що випливають з права власності (Цивільний кодекс, Закон України "Про власність" тощо).

Нині єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Саме виключно до компетенції Верховної Ради входить прийняття законодавчих актів, які мають найвищу юридичну* силу і яким повинні відповідати всі нормативно-правові акти інших державних органів. Вона приймає закони, постанови таінші акти.

Нормативно-правові акти

Нормативну базу, що визначає державне регулювання у сфері житлового права, становлять підзаконні нормативно-правові акти: укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; інструкції, нормативні акти державних відомств, а також норматив-но-правові акти колишнього СРСР з питань, що не врегульовані законодавством України, якщо вони не суперечать Конституції та законам нашої держави.

Рішення Конституційного Суду України

Конституційний Суд України — це єдиний орган конституційної юрисдикції і є надійним гарантом забезпечення конституційного контролю у державі. Він вирішує питання відповідності законів та інших правових актів Конституції України та надає офіційне тлума­чення Конституції та законів України. Як конституційний орган держави він не входить до системи судів України загальної юрисдикції і є незалежним від законодавчої, виконавчої та судової влади. Специфіка діяльності Конституційного Суду полягає в тому, що право­суддя у повному розумінні цього слова він не здійснює.

До повноважень Конституційного Суду України входить коло таких питань:

офіційне тлумачення Конституції України та законів України; вирішення питань щодо відповідності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Конституції України (їх конституційність). Ці питання розглядаються за зверненнями Президента України, народних депутатів України не менше як 45 осіб, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Судові рішення

Упорядкування фактичних відносин, окрім вищих органів державної влади і управління, здійснює Верховний Суд України, роз'­яснюючи судам зміст правових норм і порядок їх застосування.

Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Роз'яснення норм права, що орієнтують судову практику за правилами застосування чинного законодавства, приймаються Плену­мом Верховного Суду України.

Аналогія права та аналогія закону

Аналогія закону — це вирішення справи (за наявності прогалини в законодавстві) на основі правової норми, що регулює схожі суспільні відносини. Аналогія права — це вирішення справи (за наявності прогалини в законодавстві та відсутності "аналогічної " пра­вової норми) на основі принципів відповідної галузі права чи права її цілому.

На застосування аналогії орієнтує Верховний Суд України. Так, відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" від 12 квітня 1985 р. за № 2 за умови розгляду спорів, не врегульованих житловим законодавством, суд має застосовувати норми цивільного законодавства. Наприклад, при розгляді вимог наймача про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням правила Цивільного кодексу щодо строків давності застосовуються в позовах стосовно визнання недійсним договору найму жилого приміщення і виселення у зв'язку з цим — ст. 150 ЦК. На підставі норм, які регулюють договір майнового найму, а не житлового законодавства, вирішуються вимоги про виселення з приміщень, що не входять до складу житлового фонду (виробничих і інших нежилих приміщень, вагончиків, збірно-розбірних, пересувних, контейнерних та інших підсобних споруд).

Міжнародні правові акти щодо житлових прав громадян

Нормативну базу з житлового права поповнюють укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародно-правові договори. Вони стають невід'ємною частиною її законодавства з житлових питань, доповнюючи останнє обов'язковими нормами, особливо в частині забезпечення захисту права власності, спрямовуючи подальший розвиток на шляху гармонізації законодавства України із законодавством Європейського союзу.

Україна як самостійна держава проголосила визнання загальнолюдських цінностей, а тому зобов'язалася дотримуватися загально­визнаних принципів міжнародного права. Стаття 193 Житлового кодексу та ст. 17 Закону "Про міжнародні договори України" визначають пріоритет міжнародних договорів. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, аніж передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

 

5. Житлові правовідносини - це суспільні відносини, врегульовані нормами житлового права.

Першою умовою житлових правовідносин є наявність двосторонніх чи багатосторонніх фактичних відносин, що складаються між суб’єктами житлового права: між уповноваженою та зобов’язаною стороною у активних і пасивних правовідносинах. При цьому особа має володіти правоздатністю та дієздатністю. Особи вступають між собою у правові відносини щодо володіння, користування та розпорядження житлом, врегульовані нормами житлового права, які називаються житловими правовідносинами. Вони проявляються як форми взаємодії чи протидії. Взаємодія осіб створює для учасників певні права та обов’язки.

Другою умовою виникнення житлових правовідносин є наявність правової норми, а третьою — наявність юридичного факту, з яким чинне законодавство пов’язує настання правових наслідків.

Слід зазначити, що правовідносини, які виникають у житловій сфері мають свої, притаманні тільки житловому праву, особливості.

Потребу в житлі людина задовольняє тільки за умови користування конкретним жилим приміщенням. Для цього особа вступає у відносини з іншими суб’єктами (фізичними чи юридичними особами, органами державної влади) і внаслідок того, що ці відносини піддаються правовому регулюванню, вони набувають статусу житлових правовідносин. За умови правопорушення у житловій сфері, суб’єкти житлового права мають звертатися до державних органів або до органів, що здійснюють нагляд та контроль у цій сфері, які зобов’язані вирішувати питання захисту прав громадян та застосовувати відповідні санкції до правопорушників.

Переважна більшість відносин, що регулюються житловим законодавством, є майновими, але ним регулюються і особисті немайнові відносини. Майнові правовідносини виникають у процесі користування жилими приміщеннями і бувають зобов’язальні — договір найму (оренди) жилого приміщення, та речові — право власності на жилі приміщення (будинок), а також ті, що від них походять: право користування жилими приміщеннями членів сім’ї власника, наймача житла.

Разом з тим, існують ще й особисті немайнові відносини, особливо ті, що виникають у громадян у разі користування житлом для задоволення особистих немайнових потреб.

Наявність у громадян житла забезпечує їхні матеріальні та нематеріальні потреби, і є ознакою, що лежить в основі житлових правовідносин. Тому житлові правовідносини можна визначити і як немайнові відносини, що випливають з об’єктивної потреби людей у житлі. По-перше, житлові відносини можна класифікувати за матеріальною ознакою задоволення потреби людей таким чином як майнові відносини і немайнові правовідносини. По-друге, за суб’єктивним складом — це двосторонні або багатосторонні правовідносини. По-третє, мета може бути комерційною і некомерційною, оскільки задовольняє потребу у житлі або особа використовує житло з метою отримання прибутку. По-четверте, за змістом їх можна поділити на прості і складні. Простим правам одного суб’єкта відповідає зобов’язання іншого суб’єкта, а у складних суб’єктивне право в житловому правовідношенні являє собою сукупність взаємопов’язаних прав уповноваженої особи, яким відповідає сукупність взаємопов’язаних зобов’язань.

Суб’єктивні належать конкретним учасникам житлових правовідносин, що виникли, і відрізняються від житлового права в об’єктивному змісті. Суб’єктивні житлові права і обов’язки взаємообумовлені одне одним. Права можуть забезпечуватися, якщо є обов’язок, і навпаки. З цього випливає, що виникають вони водночас, проте зміст їх може змінюватися.

 

6. Суб’єктами житлових правовідносин є:

- громадяни та інші фізичні особи (що мають правоздатність та дієздатність – в повній мірі виникає з 18 років) – можуть бути в залежності від ситуації наймодавцями, наймачами, власниками;

- органи місцевого самоврядування (компетенція – управління житлово-комунальним господарством, облік громадян, потребуючих поліпшення житлових умов, сприяння будівництва, надання житла особам, потребуючим соціального захисту, видача ордерів, облік об’єктів нерухомого майна);

- органи виконавчої влади (до компетенції входить регулювання цін і тарифів за житлово-комунальні послуги);

- об’єднання громадян (неприбуткові організації, що створюються для утримання будинків, загального майна);

- органи спеціальної компетенції (Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України. Мета – впровадження державної політики в сфері будівництва, забезпечення реформи житлово-комунального господарства);

- державні контрольні та наглядові органи (Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Прокуратура, Антимонопольний Комітет України, спеціальні та місцеві контрольні комісії органів виконавчої влади).

 

8. Житлове приміщення - це опалюване приміщення, розташоване у надземному поверсі, призначене для цілорічного проживання і яке відповідає санітарно-епідеміологічним вимогам щодо мікроклімату і повітряного середовища, природного освітлення, допустимих рівнів нормованих параметрів відносно шуму, вібрації, ультразвуку та інфразвуку, електричних та електромагнітних полів та іонізуючого випромінювання (Додаток Б ДБН В.2.2-15-2005 Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення).

Таким чином, житловий фонд - це сукупність житлових приміщень незалежно від форм власності: житлових та спеціальних будинків (гуртожитків, будинків-інтернатів для громадян похилого віку та інвалідів, дитячих будинків, інтернатів при школах і шкіл-інтернатів), квартир (у т. ч. у багатоквартирних житлових будинках), садибних житлових будинків, службових житлових приміщень та інших житлових приміщень у будівлях, придатних для проживання.

Отже можна зробити висновок, що віднесення об'єкта нерухомості до житлового фонду можливе за наявності двох ознак житловості: юридичної та фактичної. Так житловий будинок (приміщення) має бути таким за юридичним статусом (спроектований, побудований, зданий в експлуатацію та зареєстрований саме як житловий). До складу житлового фонду не належать дачі, літні садові будиночки, спортивні та туристичні бази, мотелі, кемпінги, санаторії, будинки відпочинку, пансіонати, будинки для приїжджих, готелі, залізничні вагони й інші будівлі та приміщення, що використовуються для сезонного і тимчасового проживання.

 

Обмін житлових приміщень

З виникненням права на користування житловим приміщенням, тобто з моменту вселення громадянина в житлове приміщення в наймача виникає право на обмін жи-тлового приміщення.

Право на обмін – це один із способів поліпшення житлових умов. Оскільки з моменту отримання житла потреба сім’ї в житлі може змінюватися (збільшення або зменшення кількості членів сім’ї, виникнення нової сім’ї у складі старої тощо) обмін дозволяє врахувати ці важливі обставини.

Відносини щодо обміну житловими приміщеннями регулюються ЖК України та затвердженими постановою Ради Міністрів УРСР «Правилами обміну житлових приміщень в Українській РСР» від 31 січня 1986 р. № 31.

Наймач житлового приміщення має право за письмовою згодою членів сім’ї, що проживають разом із ним, включаючи тимчасово відсутніх, провести обмін займаного приміщення з іншим наймачем або членом житлово-будівельного кооперативу, в тому числі з проживаючими в іншому населеному пункті.

Обмін житлового приміщення є угодою між наймачами цих приміщень про взаємну передачу прав та обов’язків, пов’язаних із користуванням цим приміщенням. Зрозуміло, що право на обмін житлового приміщення надано лише особам, яким належить самостійне і постійне право користування житловим приміщенням, яке відповідає вимогам ст. 63 ЖК.

Договір про обмін житловими приміщеннями може бути як двостороннім, так і багатостороннім, оскільки кількість учасників обміну не обмежується. Дозволяється обмін у межах як одного населеного пункту, так і декількох.

Предметом договору обміну житлових приміщень можуть бути:

окрема кімната або інше ізольоване житлове приміщення, що складається з однієї або кількох кімнат, одноквартирний житловий будинок, на які укладено договір найму або які перебувають у користуванні члена ЖБК;

частина житлового приміщення, що припадає на частку наймача або члена його сім’ї, у тому числі суміжна кімната або частина кімнати.

Обмін частини одного житлового приміщення на частину іншого не допускається. Наймач або член його сім’ї мають право обміняти частину житлової площі, що припадає на його частку, лише за умови, що в’їжджаючий є членом сім’ї тих осіб, які залишаються проживати в цьому приміщенні. Як члени сім’ї можуть вселятися: дружина, діти, батьки, дід, баба, онуки, рідні брати і сестри.

Згідно з чинними правилами обмін можливий лише стосовно конкретних житлових приміщень, тобто предметом договору обміну може бути лише реальне житлове приміщення, а не право на нього.

Обмін житловими приміщеннями, що знаходяться в межах одного населеного пункту, оформляється рішенням виконавчого комітету міської, селищної, сільської ради, а за наявності бюро з обміну житловими приміщеннями – рішенням цього бюро. У місті з районним поділом оформлення обміну житловими приміщеннями, що знаходяться в межах одного району, виконавчим комітетом міської ради може бути покладено на виконавчі комітети районних у місті рад.

Якщо житлові приміщення знаходяться в різних населених пунктах, обмін оформляється виконавчим комітетом міської, селищної, сільської ради (бюро із обміну житловими приміщеннями) в одному з населених пунктів за вибором учасників обміну.

При міжміському обміні на житлове приміщення в м. Києві обмін оформляється виконавчим комітетом Київської міської ради, а на житлове приміщення в курортній місцевості – виконавчим комітетом відповідної ради (бюро із обміну житловими приміщеннями) у даній місцевості.

Для обміну бажаючі провести обмін займаних житлових приміщень, окрім заяви встановленого зразка, подають виконавчому комітетові відповідної ради такі документи:

згоду на обмін підприємства, установи, організації, якщо житлове приміщення знаходиться в їхньому віданні – при обміні житлового приміщення в будинку підприємства, установи, організації;

виписку з рішення загальних зборів членів житлово-будівельного кооперативу про прийом даної особи до кооперативу – при обміні житлового приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду на житлове приміщення в будинку житлово-будівельного кооперативу або при обміні житлових приміщень між членами різних житлово-будівельних кооперативів;

виписку з рішення загальних зборів членів житлово-будівельного кооперативу про згоду на обмін – при обміні житлових приміщень між членами одного й того ж житлово-будівельного кооперативу;

документи, які підтверджують перебування у шлюбі або перебування в родинних відносинах із кимось із осіб, які залишилися проживати у приміщенні, частина якого обмінюється, – при обміні на частину житлового приміщення;

довідку лікувально-профілактичної установи за місцем проживання заявника про відсутність у нього і членів його сім’ї захворювання, яке перешкоджає проживанню в комунальній квартирі, – при обміні на житлове приміщення в квартирі, в якій проживає два або більше наймачів (членів житлово-будівельного кооперативу);

письмову згоду осіб, які проживають у суміжному (зв’язаному загальним входом) житловому приміщенні, – при обміні неізольованого житлового приміщення;

згоду органу опіки і піклування – при обміні житлового приміщення, що перебуває в користуванні особи, над якою встановлено опіку або піклування.

Інші документи надаються за запитом органу, що проводить обмін.

В окремих випадках бюро обміну (держадміністрація) може проводити огляд житлових приміщень, які обмінюються.

 

28. Бронювання житлового приміщення — це спосіб збереження житлового приміщення за тимчасово відсутнім наймачем. Його особливість полягає в тому, що особи, зацікавлені в збереженні за ними житлового приміщення, мають отримати спеціальний документ — охоронне свідоцтво (броню) на житлове приміщення, яке ними займається.

Житлові приміщення бронюються за наймачами та членами їхніх сімей у будинках державного і громадського житлового фонду:

- при направленні на роботу за кордон - на весь час перебування за кордоном;

- при виїзді на роботу в райони Крайньої Півночі і в прирівняні до них місцевості - на весь час дії трудового договору;

- при виїзді на роботу в праценедостатню сільську місцевість - на обумовлений договором строк.

За наймачем або членом його сім’ї бронюється все житлове приміщення, яке є предметом договору найму, незалежно від того, чи залишаються там проживати члени сім’ї, чи усі виїжджають разом. В останньому випадку житлове приміщення бронюється й за членами сім’ї, що виїжджають.

Особи, які перестали бути членами сім’ї наймача але продовжують проживати в займаному житловому приміщенні, мають таке саме право на бронювання цього приміщення, як наймач та члени його сім’ї.

У разі бронювання житлового приміщення виконавчий комітет відповідної місцевої ради за місцем знаходження приміщення, що бронюється, видає наймачеві або членові його сім’ї охоронне свідоцтво (броню) за встановленою формою

Для одержання охоронного свідоцтва (броні) наймачем (членом його сім’ї) подається заява, до якої додаються:

– копія трудового договору (при виїзді на роботу за трудовим договором), а в інших випадках – клопотання відповідного підприємства, установи, організації;

– довідка з місця проживання про склад сім’ї та прописку за формою, встановленою для квартирного обліку.

Охоронне свідоцтво (броня) видається громадянину в двох примірниках, з яких перший він здає житлово-експлуатаційній організації під розписку на другому примірнику, що залишається у нього.

Охоронне свідоцтво (броня) зберігається в житлово-експлуатаційній організації як документ суворої звітності.

Бронювання житлового приміщення не допускається, якщо до наймача пред’явлено позов про розірвання чи зміну договору найму житлового приміщення або про визнання ордера недійсним. Службові житлові приміщення та житлова площа в гуртожитках бронюванню не підлягають.

Охоронне свідоцтво втрачає силу в таких випадках:

- після закінчення строку, на який воно видане;

- при вибутті на постійне місце проживання в інше житлове приміщення;

- при вибутті громадянина на постійне місце проживання в інший населений пункт;

- якщо суд визнав його недійсним або анулював достроково.

Якщо наймач і члени його сім’ї протягом шести місяців після закінчення строку дії охоронного свідоцтва не повернуться в житлове приміщення, наймодавець має право вимагати в судовому порядку розірвання договору найму житлового приміщення.

 

29. Квартирна плата – це плата за користування житловим приміщенням, що є предметом договору найму, яка обчислюється, виходячи із загальної площі квартири (одноквартирного) будинку. Оплата за користування житловим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду обчислюється, виходячи із загальної площі квартири, одноквартирного будинку. Норма загальної площі встановлюється у розмірі 21 м2 на одну особу. Розмір плати встановлюється з розрахунку на 1 м2 загальної площі, а в гуртожитках – за ліжко-місце.

Комунальні послуги – це послуги, які надаються водо-, тепло-, газо-, електропостачальниками та іншими організаціями наймачам житлових приміщень за встановлену уповноваженими державними органами плату.

Житлова субсидія – це адресна матеріальна підтримка малозабезпечених категорій громадян на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового палива. Вона забезпечує стабільність витрат таких родин на оплату житлово-комунальних послуг незалежно від зміни вартості послуг. Адресний характер допомоги означає, що вона призначається конкретній сім’ї за зверненням власника чи наймача житла від імені усіх зареєстрованих там осіб. Головним критерієм для отримання субсидії є рівень доходів сім’ї по відношенню до вартості цих платежів.

 

Реприватизація житла

При розгляді питання реприватизації житла слід зазначити, що Закон України “Про приватизацію державного житлового фонду” не передбачає правових підстав для реприватизації житла — тобто зворотної передачі приватного житла до державного житлового фонду, проте законодавство передбачає такі випадки позбавлення права власності, як вилучення майна у власника при зверненні стягнення на це майно за зобов’язаннями власника та за обставин надзвичайного характеру. Майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено оплатно (реквізовано) або безоплатно (конфісковано) у випадках, встановлених Кримінальним та Цивільним кодексами України.

Необхідно також додати, що порядок передачі громадянами, котрі виявили бажання одержати житло у державному житловому фонді, належного їм на праві приватної власності будинку (квартири і кімнати в квартирі) органові, який здійснює поліпшення їхніх житлових умов, що за змістом є також реприватизацією житла, регулюється наказом Держжитлокомунгоспу України № 24 від 01 червня 1995 р.

“Тимчасове положення про порядок передачі громадянами житла, що перебуває в їхній приватній власності, органу, який здійснює поліпшення житлових умов”. При цьому у громадян виникає право наповторну приватизацію.

 

38-40. житловий фонд соціального призначення -сукупність соціального житла, що надається громадянам України, які відповідно до закону потребують соціального захисту.

Правом взяття на соціальний квартирний облік користуються громадяни України:

- для яких таке житло є єдиним місцем проживання або які мають право на поліпшення житлових умов відповідно до Закону;

- середньомісячний сукупний дохід яких за попередній рік з розрахунку на одну особу в сумі менший від величини опосередкованої вартості найму житла в даному населеному пункті та прожиткового мінімуму, встановленого законодавством.

Правом взяття на соціальний квартирний облік також користуються мешканці тимчасових притулків для дорослих, громадяни, які мають право на соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Перебування громадянина на обліку не є підставою для відмови йому у взятті на квартирний облік або зняття з квартирного обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, чи обліку осіб, які мають право на отримання житла

(пільгових кредитів на будівництво і придбання житла) за державними житловими програмами для окремих категорій громадян, визначених законодавством.

Надання громадянам житла з житлового фонду соціального призначення здійснюється за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування. Таке рішення є підставою для укладення відповідного договору найму соціального житла.

Договір найму діє до моменту виникнення обставин, за яких наймач соціального житла втрачає право на користування таким житлом.

У договорі обов'язково зазначається вичерпний перелік підстав для припинення дії такого договору, визначених Законом.

Громадяни, які мають право на отримання позачергового соціального житла

- інваліди війни та особи, прирівняні до них законом, — протягом 2 років з дня взяття на соціальний квартирний облік, а з них інваліди І групи з числа учасників бойових дій на території інших держав — протягом року;

- особи, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»,— протягом 2 років з дня взяття на соціальний квартирний облік;

- колишні малолітні (яким на момент ув'язнення не виповнилося 14 років) в'язні концентраційних таборів, гетто та інших місць примусового тримання, які визнані інвалідами від загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин;

- дружини (чоловіки) померлих жертв нацистських переслідувань, визнаних за життя інвалідами від загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин, які не одружилися вдруге;

- особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, 1 категорії,— протягом року з дня взяття на соціальний квартирний облік;

- особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, 2 категорії;

- діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, після завершення перебування у відповідних закладах для таких дітей, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім'ї або завершення терміну піклування над такими дітьми та в разі відсутності в таких дітей права на житло, а також особи з їх числа при завершенні ними строкової служби у Збройних Силах України або при поверненні їх з установ, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі,— протягом місяця;

- діти-інваліди, які не мають батьків або батьки яких позбавлені батьківських прав і які проживають в установах соціального захисту населення, після досягнення повноліття;

- громадяни, незаконно засуджені і згодом реабілітовані, в разі неможливості повернення жилого приміщення, займаного ними раніше;

- громадяни, житло яких визнане в установленому порядку непридатним для проживання або не підлягає ремонту та реконструкції;

- громадяни, з якими органом місцевого самоврядування було розірвано договір найму соціального житла на підставі, визначеній ч. 6 ст. 20 Закону, але протягом наступних 3 років з дня розірвання договору у них знов виникло таке право.

Громадяни, які мають право на отримання першочергового соціального житла.

- учасники бойових дій та особи, прирівняні до них законом, а з них учасники бойових дій, які дістали поранення, контузію або каліцтво під час участі в бойових діях чи при виконанні обов'язків військової служби,— протягом 2 років з дня взяття на соціальний квартирний облік;

- учасники війни та особи, прирівняні до них законом;

- інваліди І і II груп;

- особи, які мають особливі заслуги та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною;

- Герої України, Герої Радянського Союзу, Герої Соціалістичної Праці, а також особи, нагороджені орденами Слави, Трудової Слави, «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» усіх трьох ступенів, чотирма і більше медалями «За відвагу»;

- колишні неповнолітні (яким на момент ув'язнення не виповнилося 16 років) в'язні концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового тримання, створених фашистською Німеччиною та її союзниками в період Великої Вітчизняної війни та Другої світової війни, а також діти, які народилися в зазначених місцях примусового тримання їх батьків;

- колишні в'язні концентраційних таборів, гетто та інших місць примусового тримання в період Великої Вітчизняної війни та Другої світової війни; особи, які були насильно вивезені на примусові роботи на територію Німеччини або її союзників, що перебували у стані війни з колишнім Союзом PCP, або на території окупованих Німеччиною інших держав; діти партизанів, підпільників, інших учасників боротьби з націонал-соціалістичним режимом у тилу ворога, яких у зв'язку з патріотичною діяльністю їх батьків було піддано репресіям, фізичним розправам, гонінням;

- особи, реабілітовані відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні»;

- громадяни, які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань за переліком, що затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я;

- сім'ї та одинокі матері й батьки, які мають трьох і більше дітей, а також у разі народження близнюків;

- сім'ї, які мають дитину-інваліда віком до 18 років або інваліда з дитинства І чи II групи;

- звільнені в запас або у відставку офіцери і військовослужбовці Збройних Сил України та інших військових формувань, що створюються Верховною Радою України, які проходили службу за контрактом або перебували на кадровій військовій службі;

- сім'ї осіб, які загинули під час виконання службових чи громадських обов'язків (у т. ч. під час рятування життя людини) або на виробництві;

- особи, які одержали на виробництві травму або професійне захворювання, у зв'язку з чим не можуть проживати в одній кімнаті з іншими особами;

- молоді сім'ї, в яких вік чоловіка та дружини не перевищує 35 років, або неповні сім'ї, в яких мати (батько) віком до 35 років, одинокі молоді громадяни віком до 35 років та молоді вчені віком до 35 років;

- сім'ї з неповнолітніми дітьми;

- вагітні жінки;

- особи, які втратили працездатність; пенсіонери.