Методи правового регулювання житлових відносин.

Для житлового права, як і для інших галузей права, характерний нормативний вплив на поведінку людей. Він виявляється в тому, що держава розробляє і приймає закони та інші нормативні акти, спрямовані на здійснення функціонування всієї системи державного управління суспільством, нормативним забезпеченням регулювання житлових відносин. З допомогою закріплення у правових нормах правомочностей і юридичних обов’язків фіксуються такі способи впливу на поведінку людей, як дозвіл, заборона, інколи використовується і рекомендація.

Цивільно-правовий диспозитивний метод дає змогу суб’єктам своїми діями встановлювати для себе суб’єктивні права та нести обов’язки. Імперативний метод виявляється у заборонних нормах і стосується, насамперед, тільки обмежень правомочностей власника на використання власності у разі нанесення шкоди інтересам держави та суспільства. Здійснюючи свої права та виконуючи свої обов’язки, власник житла зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства.

Фактичні зв’язки між суб’єктами, якщо їхні відносини під впливом юридичних норм набувають форми правових відносин. Але дія методу правового регулювання, що не може бути обмежена тільки впливом на поведінку учасників правовідносин, оскільки метод поширюється, в першу чергу, на суб’єктів права, які можуть і не вступати у правовідносини, але від цього їх поведінка не буде виключена зі сфери правового регулювання.

 

3. Житлове законодавство регулює відносини між уповноваженими державними органами, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами тощо:

1) виникнення, здійснення і припинення права власності на жилі будинки, квартири, а також кімнати у квартирах, їх частини;

2) обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов;

3) забезпечення громадян жилими приміщеннями;

4) реалізації прав власників житла і визначення їх обов’язків;

5) забезпечення збереження, обслуговування та ремонту жилого фонду;

6) оплати житлово-комунальних послуг;

7) здійснення місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, профспілковими та іншими громадськими об’єднаннями нагляду і контролю за забезпеченням реалізації права громадян України на житло, додержанням Правил користування приміщеннями жилих будинків і прибудинковими територіями та їх утримання;

8) обміну та бронювання житла;

9) приватизації державного житлового фонду.

Житлове законодавство являє собою комплексну галузь законодавства і включає норми адміністративного, цивільного, господарського, кримінального та фінансового права, а також процесуальні норми, що забезпечують функціонування цих галузей. Між ними існує тісний об’єктивний зв’язок. Окрему групу складають норми, що регулюють відносини стосовно захисту житлових прав, при цьому відносини, що виникають до моменту отримання житла з державного житлового фонду, й захищаються адміністративно-правовими засобами на підставі адміністративних норм, а ті, що виникають на стадії використання житла, регулюються здебільшого нормами цивільного і забезпечуються захистом нормами цивільно-процесуального права.

 

Джерела житлового права

Житлові відносини в Україні регулюються системою законодавчих актів, серед яких визначальним є Житловий кодекс. Він регулює питання забезпечення громадян жилими приміщеннями, користування ними та інші, пов'язані з наймом приміщень державного та громадського житлового фонду, користуванням службовими жилими приміщеннями, гуртожитками, жилими приміщеннями у будин­ках житлово-будівельних кооперативів, приватному житловому фонді, забезпеченням схоронності житлового фонду, з його експлуатацією та ремонтом, відповідальністю за порушення житлового законодавства. Цей Кодекс був прийнятий Верховною Радою Української РСР 30 червня 1983 р. і визначає структуру житлового права й досі, хоча й не відповідає сучасній ситуації та потребам су-спільства побудови ринкової економіки. Він лише частково враховує нові нормативні акти, майже не відтворює питань, пов'язаних з приватизацією житла та утриманням приватизованого житлового фонду, особливостей його експлуатації та ремонту. Кодекс врегульовує житлові відносини у випадках, коли наймодавцем є держава.

Закони України

Житлові правовідносини регулюються також законами України, особливо ті правовідносини, що випливають з права власності (Цивільний кодекс, Закон України "Про власність" тощо).

Нині єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Саме виключно до компетенції Верховної Ради входить прийняття законодавчих актів, які мають найвищу юридичну* силу і яким повинні відповідати всі нормативно-правові акти інших державних органів. Вона приймає закони, постанови таінші акти.

Нормативно-правові акти

Нормативну базу, що визначає державне регулювання у сфері житлового права, становлять підзаконні нормативно-правові акти: укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; інструкції, нормативні акти державних відомств, а також норматив-но-правові акти колишнього СРСР з питань, що не врегульовані законодавством України, якщо вони не суперечать Конституції та законам нашої держави.

Рішення Конституційного Суду України

Конституційний Суд України — це єдиний орган конституційної юрисдикції і є надійним гарантом забезпечення конституційного контролю у державі. Він вирішує питання відповідності законів та інших правових актів Конституції України та надає офіційне тлума­чення Конституції та законів України. Як конституційний орган держави він не входить до системи судів України загальної юрисдикції і є незалежним від законодавчої, виконавчої та судової влади. Специфіка діяльності Конституційного Суду полягає в тому, що право­суддя у повному розумінні цього слова він не здійснює.

До повноважень Конституційного Суду України входить коло таких питань:

офіційне тлумачення Конституції України та законів України; вирішення питань щодо відповідності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Конституції України (їх конституційність). Ці питання розглядаються за зверненнями Президента України, народних депутатів України не менше як 45 осіб, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Судові рішення

Упорядкування фактичних відносин, окрім вищих органів державної влади і управління, здійснює Верховний Суд України, роз'­яснюючи судам зміст правових норм і порядок їх застосування.

Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Роз'яснення норм права, що орієнтують судову практику за правилами застосування чинного законодавства, приймаються Плену­мом Верховного Суду України.

Аналогія права та аналогія закону

Аналогія закону — це вирішення справи (за наявності прогалини в законодавстві) на основі правової норми, що регулює схожі суспільні відносини. Аналогія права — це вирішення справи (за наявності прогалини в законодавстві та відсутності "аналогічної " пра­вової норми) на основі принципів відповідної галузі права чи права її цілому.

На застосування аналогії орієнтує Верховний Суд України. Так, відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" від 12 квітня 1985 р. за № 2 за умови розгляду спорів, не врегульованих житловим законодавством, суд має застосовувати норми цивільного законодавства. Наприклад, при розгляді вимог наймача про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням правила Цивільного кодексу щодо строків давності застосовуються в позовах стосовно визнання недійсним договору найму жилого приміщення і виселення у зв'язку з цим — ст. 150 ЦК. На підставі норм, які регулюють договір майнового найму, а не житлового законодавства, вирішуються вимоги про виселення з приміщень, що не входять до складу житлового фонду (виробничих і інших нежилих приміщень, вагончиків, збірно-розбірних, пересувних, контейнерних та інших підсобних споруд).

Міжнародні правові акти щодо житлових прав громадян

Нормативну базу з житлового права поповнюють укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародно-правові договори. Вони стають невід'ємною частиною її законодавства з житлових питань, доповнюючи останнє обов'язковими нормами, особливо в частині забезпечення захисту права власності, спрямовуючи подальший розвиток на шляху гармонізації законодавства України із законодавством Європейського союзу.

Україна як самостійна держава проголосила визнання загальнолюдських цінностей, а тому зобов'язалася дотримуватися загально­визнаних принципів міжнародного права. Стаття 193 Житлового кодексу та ст. 17 Закону "Про міжнародні договори України" визначають пріоритет міжнародних договорів. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, аніж передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

 

5. Житлові правовідносини - це суспільні відносини, врегульовані нормами житлового права.

Першою умовою житлових правовідносин є наявність двосторонніх чи багатосторонніх фактичних відносин, що складаються між суб’єктами житлового права: між уповноваженою та зобов’язаною стороною у активних і пасивних правовідносинах. При цьому особа має володіти правоздатністю та дієздатністю. Особи вступають між собою у правові відносини щодо володіння, користування та розпорядження житлом, врегульовані нормами житлового права, які називаються житловими правовідносинами. Вони проявляються як форми взаємодії чи протидії. Взаємодія осіб створює для учасників певні права та обов’язки.

Другою умовою виникнення житлових правовідносин є наявність правової норми, а третьою — наявність юридичного факту, з яким чинне законодавство пов’язує настання правових наслідків.

Слід зазначити, що правовідносини, які виникають у житловій сфері мають свої, притаманні тільки житловому праву, особливості.

Потребу в житлі людина задовольняє тільки за умови користування конкретним жилим приміщенням. Для цього особа вступає у відносини з іншими суб’єктами (фізичними чи юридичними особами, органами державної влади) і внаслідок того, що ці відносини піддаються правовому регулюванню, вони набувають статусу житлових правовідносин. За умови правопорушення у житловій сфері, суб’єкти житлового права мають звертатися до державних органів або до органів, що здійснюють нагляд та контроль у цій сфері, які зобов’язані вирішувати питання захисту прав громадян та застосовувати відповідні санкції до правопорушників.

Переважна більшість відносин, що регулюються житловим законодавством, є майновими, але ним регулюються і особисті немайнові відносини. Майнові правовідносини виникають у процесі користування жилими приміщеннями і бувають зобов’язальні — договір найму (оренди) жилого приміщення, та речові — право власності на жилі приміщення (будинок), а також ті, що від них походять: право користування жилими приміщеннями членів сім’ї власника, наймача житла.

Разом з тим, існують ще й особисті немайнові відносини, особливо ті, що виникають у громадян у разі користування житлом для задоволення особистих немайнових потреб.

Наявність у громадян житла забезпечує їхні матеріальні та нематеріальні потреби, і є ознакою, що лежить в основі житлових правовідносин. Тому житлові правовідносини можна визначити і як немайнові відносини, що випливають з об’єктивної потреби людей у житлі. По-перше, житлові відносини можна класифікувати за матеріальною ознакою задоволення потреби людей таким чином як майнові відносини і немайнові правовідносини. По-друге, за суб’єктивним складом — це двосторонні або багатосторонні правовідносини. По-третє, мета може бути комерційною і некомерційною, оскільки задовольняє потребу у житлі або особа використовує житло з метою отримання прибутку. По-четверте, за змістом їх можна поділити на прості і складні. Простим правам одного суб’єкта відповідає зобов’язання іншого суб’єкта, а у складних суб’єктивне право в житловому правовідношенні являє собою сукупність взаємопов’язаних прав уповноваженої особи, яким відповідає сукупність взаємопов’язаних зобов’язань.

Суб’єктивні належать конкретним учасникам житлових правовідносин, що виникли, і відрізняються від житлового права в об’єктивному змісті. Суб’єктивні житлові права і обов’язки взаємообумовлені одне одним. Права можуть забезпечуватися, якщо є обов’язок, і навпаки. З цього випливає, що виникають вони водночас, проте зміст їх може змінюватися.

 

6. Суб’єктами житлових правовідносин є:

- громадяни та інші фізичні особи (що мають правоздатність та дієздатність – в повній мірі виникає з 18 років) – можуть бути в залежності від ситуації наймодавцями, наймачами, власниками;

- органи місцевого самоврядування (компетенція – управління житлово-комунальним господарством, облік громадян, потребуючих поліпшення житлових умов, сприяння будівництва, надання житла особам, потребуючим соціального захисту, видача ордерів, облік об’єктів нерухомого майна);

- органи виконавчої влади (до компетенції входить регулювання цін і тарифів за житлово-комунальні послуги);

- об’єднання громадян (неприбуткові організації, що створюються для утримання будинків, загального майна);

- органи спеціальної компетенції (Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України. Мета – впровадження державної політики в сфері будівництва, забезпечення реформи житлово-комунального господарства);

- державні контрольні та наглядові органи (Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Прокуратура, Антимонопольний Комітет України, спеціальні та місцеві контрольні комісії органів виконавчої влади).

 

8. Житлове приміщення - це опалюване приміщення, розташоване у надземному поверсі, призначене для цілорічного проживання і яке відповідає санітарно-епідеміологічним вимогам щодо мікроклімату і повітряного середовища, природного освітлення, допустимих рівнів нормованих параметрів відносно шуму, вібрації, ультразвуку та інфразвуку, електричних та електромагнітних полів та іонізуючого випромінювання (Додаток Б ДБН В.2.2-15-2005 Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення).

Таким чином, житловий фонд - це сукупність житлових приміщень незалежно від форм власності: житлових та спеціальних будинків (гуртожитків, будинків-інтернатів для громадян похилого віку та інвалідів, дитячих будинків, інтернатів при школах і шкіл-інтернатів), квартир (у т. ч. у багатоквартирних житлових будинках), садибних житлових будинків, службових житлових приміщень та інших житлових приміщень у будівлях, придатних для проживання.

Отже можна зробити висновок, що віднесення об'єкта нерухомості до житлового фонду можливе за наявності двох ознак житловості: юридичної та фактичної. Так житловий будинок (приміщення) має бути таким за юридичним статусом (спроектований, побудований, зданий в експлуатацію та зареєстрований саме як житловий). До складу житлового фонду не належать дачі, літні садові будиночки, спортивні та туристичні бази, мотелі, кемпінги, санаторії, будинки відпочинку, пансіонати, будинки для приїжджих, готелі, залізничні вагони й інші будівлі та приміщення, що використовуються для сезонного і тимчасового проживання.