Житловий будинок як об’єкт права приватної власності



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Житловий будинок як об’єкт права приватної власності



(ст 380) Житловимбудинком є будівлякапітального типу, споруджена з дотриманнямвимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у нійпроживання.

1. Одним з об'єктів права приватноївласностігромадян є житловібудинки (ст. 13 Закону України "Про власність"). Цей Закон встановлюєосновніположення про право приватноївласностігромадян на жилийбудинок (ст. 8).
Житловийбудинок — одноквартирнийбудинок, призначенийдляпостійногопроживання в ньомуосіб, якиймаєобладнаніжитловікімнати та допоміжніприміщення. Житловимбудинкомкапітального типу є будівлястрокомслужбивід ЗО до 150 років (згідно з Єдинимкласифікаторомжитловихбудинків).

Право комунальної власності

Право комунальної власності в суб'єктивному значенні – це гарантована нормами чинного законодавства можливість і здатність певної територіальної громади набувати і реалізовувати право комунальної власності на окрему земельну ділянку безпосередньо або через створені нею органи місцевого самоврядування.

Суб'єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади сіл, селищ, міст, тобто жителі, які об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями. Територіальні громади здійснюють право комунальної власності на землю у двох формах: безпосередньо (шляхом місцевих референдумів, сходів тощо) та через обрані ними органи (сільські, селищні, міські ради). При цьому необхідно враховувати, що відповідно до ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" від 21 травня 1997 р.2 виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання здійснення права комунальної власності на землю.

Об'єкти права комунально! власності на землю визначені в ст. 83 ЗКУ. відповідно до якої у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Право державної власності. Суб’єкти здійснення права державної власності.

Право державної власності на землю в об'єктивному значенні становить систему правових норм, які визначають суб'єктно-об'єктний склад, підстави та порядок набуття і припинення, гарантії та обмеження права державної власності на земельні ділянки. Право державної власності в суб'єктивному значенні – це гарантована нормами чинного законодавства можливість і здатність держави Україна в особі уповноважених державних органів та іноземних держав набувати і реалізовувати право державної власності на землю.

Суб'єктом права державної власності на землю є держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації.

Право повного господарського відання — це право юридичної особи володіти, користуватися, розпоряджатися майном, яке надано їй власником для здійснення підприємницької діяльності

Право оперативного управління визначають як таке, що фінансується за рахунок власника, особливе речове право юридичної особи (організації) володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за нею майном в межах, встановлених законодавчими актами, відповідно до цілей своєї діяльності, завдань власника і призначення майна.

Право спільної власності. Спільна сумісна власніть.

Спільна сумісна власність – це власність двох і більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності на майно (ч. 1 ст. 368 ЦК). Для спільної сумісної власності характерною є невизначеність часток співвласників у праві на майно. Частка кожного із співвласників визначається лише у випадку припинення спільної власності (наприклад, при поділіспільного майна) або у разі перетворення спільної сумісної власності у спільну часткову власність. Таким чином, під час свого існування спільна сумісна власність навіть на мить не набуває характеру власності, що визначається за допомогою часток.

Відповідно до ч. 1 ст. 356 ЦК спільна часткова власність - - це власність двох чи більше осібі звизначенням часток кожного з них у праві власності. У науковій літературі питання щодо правової природи частки власника у спільній власності є спірним. Проблеми виникають при вирішенні питання, у чому сааме власнику належить частка. Склалося три основні точки зору щодо цього. Згідно із першою кожному із співвласників належить частка у праві власності на майно: друга полягає у тому, що кожному із співвласників належить ідеальна частка в самому майні, а третя, що кожному із співвласників належить частка у вартості майна.

Способи захисту права власності

Захист права власності — це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), а по-друге — застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.

Захист і охоронавласності є однією з найголовніших функ­цій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Держава забезпечуєзахист прав усіхсуб´єктів права власності (ст. 13 Конституції України). Кожен має пра­во володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути проти правно позбавлений права власності (ст. 41 КонституціїУкраїни).

Класифікація договорів. Типи та види доворів

Залежно від правової природи цивільно-правових договорів проводиться: а) загальна класифікація; б) спеціальна класифікація договорів.

З урахуванням природи договорів здійснюється загальна класифікація договорів як правочинів. Розрізняють такі види договорів: 1) реальні та консенсуальні; 2) відплатні та безвідплатні; 3) каузальні й абстрактні; 4) строкові й безстрокові; 5) фідуціарні; 6) умовні.
1. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

2. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.

3. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

4. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

5. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

 

Публічний договір

Публічним є договір, в якому одна сторона- підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

2. Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

3. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.

4. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

5. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

6. Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.


72. Договір про приєднання

1. Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

2. Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

3. Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.

 

Попередній договір

1. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Iстотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена,- у письмовій формі.

2. Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

3. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

4. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.


74. Договір на користь третіх осіб

1. Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.

2. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

3. З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

Свобода договору та її межі



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.36.32 (0.01 с.)