Особливості відповідальноств перевізника.

Відповідно, перевізник несе відповідальність за втрату вантажу, його пошкодження, псування, нестачу вантажу, порушення строків доставки, а також за невиконання інших обов'язків за договором (наприклад, видача вантажу не в пункті призначення, втрата перевізних документів тощо).Згідно зі загальним правилом перевізник відповідає за шкоду, заподіяну втратою або пошкодженням вантажу, якщо шкода вантажу завдана під час повітряного перевезення (пункт 1 статті 18). Повітряний перевізник також відповідає за шкоду, заподіяну запізненням у доставленні вантажів у перевезенні (стаття 19).

Період відповідальності перевізника з вантажу встановлено правилами пункту 2 статті 18. Це період, коли вантаж знаходиться "під охороною перевізника". Що варто розуміти під терміном "охорона", в Конвенції не уточнюється, хоча зазначено: під охороною перевізника вантаж може перебувати де завгодно - на аеродромі, борту повітряного судна, в іншому місці.

За договором про перевезення пасажира перевізник зобов'язується перевезти пасажира до пункту призначення, а в разі здачі пасажиром багажу - також доставити багаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання багажу особі

Перевезення пасажирів здійснюється залізничним, річковим, морським, повітряним та автомобільним транспортом, а в містах - метрополітеном, трамваями і тролейбусами.

Існують автомобільні приміські, міжміські перевезення пасажирів та міські автобусні, а також перевезення маршрутними та вантажно-пасажирськими таксомоторами.

Перевезення за плату пасажирів та їхніх речей громадянами, які здійснюють їх епізодично, регулюються нормами про договір підряду, а не правилами транспортного законодавства.

Договори про перевезення пасажирів укладаються усно. Доказом укладення договору є пасажирський квиток (ст. 187 Кодексу торговельного мореплавства). Проте квиток не можна вважати письмовою формою договору, оскільки на ньому немає підписів протилежних сторін. Іноді договір про перевезення укладається шляхом вчинення конклюдентних дій без видачі квитка (наприклад, опускання жетона в касу метро, відкритого для проїзду пасажирів).

Перевізник повинен подати для перевезення пасажирів той транспортний засіб і надати в ньому певне місце, що зазначені у проїзному квитку. При морських перевезеннях пароплавство до початку рейсу повинно привести судно у стан, придатний для плавання та безпечний для пасажирів, завчасно укомплектувати його екіпажем, спорядити й забезпечити усім необхідним і підтримувати його у такому стані під час перевезення (ст. 192 Кодексу торговельного мореплавства). Перевізник зобов'язаний доставити пасажира до місця призначення.

Пасажир має право провозити із собою безплатно одну дитину віком до п'яти років (на міському транспорті - до семи років), якщо вона не займає окремого місця (ст. 82 Статуту автомобільного транспорту). На дітей старшого віку (до 10 років, на повітряному транспорті - до 12 років) можна придбати пільговий дитячий квиток. Пасажирові дозволено зробити зупинку в дорозі з продовженням строку придатності квитка до десяти діб, а в разі хвороби - на весь час хвороби з поданням довідки лікувального закладу. Він може змінити один раз протягом поїздки залізницею маршрут, зазначений у квитку, не змінюючи станції призначення. У разі відмови від поїздки пасажирові повертається вартість проїзду за врахуванням збору за попередній продаж квитка і певного відсотка від вартості проїзду.

Відповідальність перевізника за шкоду, заподіяну смертю або ушкодженням здоров'я пасажира, визначається за правилами, що регулюють зобов'язання із заподіяння шкоди (глава 82 ЦК України).

 

Види та форми страхування.

За формою проведення страхування поділяють на обов'язкове і добровільне.

Добровільне страхування - це страхування, що здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком.

Згідно зі ст. 6 Закону України "Про страхування" видами добровільного страхування можуть бути:

- страхування життя;

- страхування від нещасних випадків;

- медичне страхування (безперервне страхування здоров'я);

- страхування здоров'я на випадок хвороби;

- страхування залізничного транспорту;

- страхування наземного транспорту (крім залізничного);

- страхування повітряного транспорту;

- страхування водного транспорту;

- страхування вантажів та багажу (вантажобагажу);

- страхування від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ;

- страхування майна;

- страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту (включаючи відповідальність перевізника);

- страхування відповідальності власників повітряного транспорту (включаючи відповідальність перевізника);

- страхування кредитів (у тому числі відповідальності позичальника за непогашення кредиту);

- інші види добровільного страхування.

Обов'язкове страхування грунтується на засадах імперативності, виникає на основі закону незалежно від волі учасників страхових правовідносин, їх фінансових можливостей.

У ст. 7 Закону України "Про страхування" наведено перелік видів обов'язкового страхування, які здійснюються (або мають здійснюватися) в Україні. При цьому встановлено, що забороняється здійснення обов'язкових видів страхування, що не передбачені цим Законом (ч. 2 ст. 5 Закону України "Про страхування").

Страхування на підставі предмета страхової охорони поділяється на:

1) майнове страхування (предмет - майнові інтереси, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном);

2) особисте страхування (предмет - майнові інтереси, пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням);

3) страхування відповідальності (предмет - майнові інтереси, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником).

Особливими видами страхування, залежно від принципу розподілу відповідальності між страховиками, є: співстрахування та перестрахування.

Співстрахування - за згодою страхувальника предмет договору страхування може бути застрахований за одним договором страхування кількома страховиками (співстрахування) з визначенням прав та обов'язків кожного із страховиків. За погодженням між співстраховиками і страхувальником один із співстраховиків може представляти всіх інших співстраховиків у відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним у розмірах своєї частки (ст. 986 ЦК України).

Перестрахування - за договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (пере-страховика) ризик виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником. Страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі відповідно до договору страхування (ст. 987 ЦК України).

Згідно зі ст. 354 ГК договором страхування є договір, за яким страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Закон "Про страхування" під договором страхування розуміє письмову угоду між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначені у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору (ст. 16 Закону).

Відповідно до ч. 1 ст. 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати платежі та виконувати інші умови договору.

За юридичними ознаками договір страхування є оплатним, взаємним, ризиковим (алеаторним), диспозитивно реальним правочином.

 

Договорів доручення.

Згідно зі ст. 1000 ЦК за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Характеристика договору доручення

1. Предметом договору доручення є вчинення певних юридичних дій. Такими діями, враховуючи специфіку договору доручення, зокрема, можуть бути:

o вчинення правочинів (укладення договорів купівлі-продажу, поставки тощо). Причому в цьому разі в обов'язки повіреного можуть входити як пошук можливих партнерів, так і власне укладення угоди на умовах, що вказані в договорі доручення;

o представництво перед третіми особами (в тому числі представництво в судових та інших державних органах та недержавних організаціях). Причому в цьому разі в договорі доручення може бути обумовлено необхідність досягнення повіреним відповідного результату внаслідок такого представництва (виграш судової справи) та залежність розміру винагороди від досягнення такого результату,

o вчинення інших дій, не заборонених законодавством (наприклад, доручення клієнта банку на перерахування останнім певної суми з рахунку клієнта. Щоправда, в цьому разі відносини доручення оформлюються не договором, а шляхом прийняття банком до виконання платіжного доручення клієнта - ст.ст. 1089-1091 ЦК).

2. Юридичні дії вчиняються від імені довірителя. 3. Юридичні дії вчиняються за рахунок довірителя. 4. Сторонами договору доручення є довіритель і повірений. 5. Строк не є істотною умовою договору доручення. 6. ЦК встановлені спеціальні підстави припинення договору доручення, а також наслідки такого припинення. Згідно зі ст. 1008 ЦК договір доручення припиняється на загальних підставах припинення договору, а також у разі:

1) відмови довірителя або повіреного від договору;

2) визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім;

3) смерті довірителя або повіреного.

Довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час. Відмова від права на відмову від договору доручення є нікчемною.

7. Договір доручення належить до консенсуальних і двосторонніх договорів.

 

Договір комісії.

Згідно зі ст. 1011 ЦК за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Характеристика договору комісії

1. Предметом договору комісії є вчинення одного чи декількох правочинів.

2. Сторонами договору комісії є комісіонер і комітент. Комісіонер є виконавцем доручення, що дає комітент. 3. Комісіонер зобов'язується вчиняти правочини від свого імені. 4. Комісіонер вчиняє правочини за рахунок комітента, що є спільною рисою договору комісії із договором доручення. 5. Комісіонер вчиняє правочини за винагороду. 6. У договорі комісії містяться вказівки комітента щодо виконання комісіонером його обов'язків. Проте законодавство допускає можливість відступу від таких вказівок, виходячи з умов виконання договору і у разі, якщо нього вимагають інтереси комітента. 7. Договір комісії і консенсуальним, тобто вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди зі всіх істотних умов (найчастіше таким моментом с момент підписання його сторонами). Вказівок щодо форми договору комісії 11К не містить, тому застосовуються загальні положення ст.ст. 205-210 ЦК щодо форми правочинів. Згідно зі ст. 1012 ПК договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку, з або без визначення території його виконання, з умовою чи Ос і умови щодо асортименту товарів, які с предметом комісії.

Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов'язується продати або купити майно, є умови про не майно та його ціну.

8. ЦК передбачає можливість сторін відмовитись віл договору комісії. Так, згідно зі ст. 1025 ЦК комітент має право відмовитися від договору комісії. Якщо договір комісії укладено без визначення строку, комітент повинен повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за 30 днів.

 

 

Кредитний договір.

Згідно зі ст. 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Характеристика кредитного договору

1. Предметом кредитного договору є винятково грошові кошти, що надаються позичальнику на умовах, визначених у договорі. Це відрізняє кредитний договір від договору позики, предметом якого можуть бути як грошові кошти, так і речі, визначені родовими ознаками.

2. На відміну від договору позики, за яким його предмет передається позичальнику у власність, ЦК не містить подібного положення стосовно кредитного договору, зазначаючи лише обов'язок кредитодавця "надати грошові кошти". 3. Сторонами кредитного договору є позичальник і кредитодавець. 4. Позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. 5. Згідно зі ст. 1055 ЦК кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Кредитний договір на відміну від договору позики є консенсуальним договором і набирає чинності з дня досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами.

 

 

Недоговірні зобовязання

Зобов'язання можуть виникати не лише з договорів, а й з інших правових підстав, наприклад, односторонніх правочинів, завдання шкоди та безпідставного набуття, збереження майна. В юридичній літературі їх визначають як недоговірні зобов'язання.

Правове регулювання недоговірних зобов'язань здійснюється окремим підрозділом 2 розділу 3 ЦК.

Недоговірні зобов'язання слід відмежовувати від договірних:

1) договірні зобов'язання виникають у разі укладення цивільно-правового договору (зокрема, договірна відповідальність настає за невиконання або неналежне виконання умов договору), а недоговірні — в тому разі, якщо суб'єкти не перебували в договірних правовідносинах (однак правила про деліктну відповідальність поширюються й на завдання шкоди особою, з якою у потерпілого укладено договір, наприклад, відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) (ст.ст. 1209—1211 ЦК);

2) договірні зобов'язання — це зобов'язання, що завжди існують між сторонами, а недоговірні — це завжди новий юридичний обов'язок, а в деліктних зобов'язаннях він покладається на правопорушника замість невиконаного;

3) договірні зобов'язання є відносними, а недоговірні виникають з порушення абсолютних прав;

4) договірні зобов'язання регулюється як імперативними, так і диспозитивними нормами, а недоговірні — суто імперативними;

5) у разі невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання можлива відповідальність як у формі відшкодування збитків, так і у формі сплати неустойки, штрафу, а недоговірного зобов'язання — тільки у формі відшкодування шкоди;

6) у договірних зобов'язаннях на розмір відповідальності впливає вина кредитора, а для зобов'язань із відшкодування шкоди має значення тільки умисел і груба необережність потерпілого та матеріальний стан заподіювача шкоди — фізичної особи.

Законодавець розрізняє такі види недоговірних зобов 'язань:

1) зобов'язання із публічної обіцянки винагороди;

2) зобов'язання із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

3) зобов'язання із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;

4) зобов'язання із створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

5) зобов'язання із відшкодування шкоди;

6) зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

 

 

89. поняття та елементи зобов’язання із заподіяння шкоди

Зобов'язання із заподіяння шкоди (інколи їх називають зобов'язаннями із правопорушення або деліктними зобов'язаннями) — найпоширеніший вид недоговірних зобов'язань.
Зобов'язання із заподіяння шкоди — це зобов'язання, які виникають внаслідок порушення майнових чи особистих немай-нових прав абсолютного характеру і мета яких — забезпечити поновлення прав потерпілого за рахунок заподіювача шкоди або особи, відповідальної за шкоду.
Цивільне законодавство, охороняючи права та інтереси як фізичних, так і юридичних осіб, передбачає відшкодування шкоди, яка заподіяна як внаслідок невиконання договірних зобов'язань, так і у випадках, коли між сторонами договірні відносини відсутні взагалі.
Залежно від підстав виникнення зобов'язань із заподіяння шкоди розрізняють: договірну та недоговірну (деліктну) відповідальність.

І договірна, і недоговірна відповідальність мають спільні риси

- мета— поновити порушені права;

- мають майновий характер;

- реалізуються примусово силами юрисдикційних органів;

- виконують попереджувальну, виховну функцію.

Водночас між договірною і недоговірною (деліктною) відповідальністю існують і певні відмінності;

1) договірна настає, коли сторони перебувають у відносних правовідносинах, недоговірна — в абсолютних;
2) договірна покладається на порушника договору або на особу, яка за договором відповідає за порушника (поручитель, гарант), недоговірна — на порушника або на особу, яка за законом відповідає за порушника (батьки, опікуни, лікувальна установа), або взагалі на третю особу, в інтересах якої вчиняються дії (заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності)

3) договірна — це додатковий обов'язок, який приєднується до невиконаного обов'язку (поставити продукцію і сплатити штраф), а недоговірна — це новий обов'язок замість невикона
ного (заподіяв шкоду — відшкодуй);

4) договірна передбачена як законом, так і договором, недоговірна — виключно законом;

5) договірна виступає у вигляді відшкодування збитків, стягнення пені, штрафу, неустойки, а недоговірна — виключно у вигляді відшкодування збитків. Як договірна, так і недоговірна відповідальність настає лише за наявності певних умов (підстав), передбачених законом. Такі загальні підстави встановлені в ст. 1166 ЦК. Відповідальність за заподіяння шкоди настає за загальним правилом за наявності таких умов:

1) шкода;

2) протиправність поведінки заподіювана;

3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою;

4) вина заподіювана шкоди

Сукупність цих умов і є підставою для покладання на особу цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди. Ці умови є загальними для виникнення зобов'язань із заподіяння шкоди, оскільки їх сукупність вимагається в усіх випадках, крім тих, які спеціально передбачені в законі.