Призначення вуличної соціальної роботи

Становлення вуличної соціальної роботи як інновацій­ного методу соціальної роботи, спрямованої на попере­дження криміналізації підлітків бідних кварталів, відбу­валося протягом 20-х років XX ст. у США. Наприкінці 60-х — на початку 70-х вона набула поширення в Європі, зберігаючи англійське звучання в німецькій, французькій та інших мовах — «стрітворк» («streetwork»). В україн­ських фахових виданнях, нормативно-правових документах уживають також терміни «мобільна соціальна робота» або «мобільна соціальна служба».

Вулична соціальна робота — інноваційний метод соціальної ро­боти, суть якого полягає в наданні соціальними службами послуг своїм клієнтам на вулиці.

У вуличній роботі виділяють два напрями:

1) «аутріч-робота» (англ. outreach work — робота, що­ досягає, дотягується), яка спрямована на залучення пред­­ставників цільової групи з вулиці до соціального закладу,­де їм нададуть соціальні послуги і допомогу. Цей різновид­роботи найчастіше застосовують щодо безпритульних і ­бездомних дітей;

2) «детач-робота» (англ. detouch work — окрема, само­­стійна робота), яка покликана надавати соціальну підтрим­­ку безпосередньо і тільки на вулиці, в середовищі життєді­­яльності певної соціальної групи. Вона доцільна для соці­­альної роботи з такими цільовими групами, які достатньо­ адаптовані до проживання на вулиці, для яких таке се­­редовище є більш-менш прийнятним. Зокрема, кочові ­родини і народності (наприклад, роми), або люди старші­18 років, для яких вулиця — постійне місце заробітку­(часто кримінального) або місце розваг. Робота з такими ­цільовими групами спрямована не стільки на припинення­ такого способу життя, як на максимальне зниження ­пов'язаного з ними ризику.

Обидві групи методів застосовують залежно від особли­востей цільової групи, традицій та ідеології суспільства, можливостей соціальних служб тощо.

У західній практиці соціальної роботи вулична соці­альна робота передбачає регулярні зустрічі соціальних працівників із клієнтами на основі, як правило, усних контрактів. І тому вона вважається різновидом індивіду­альної соціальної роботи. В Україні вулична робота зде­більшого здійснюється епізодично за визначеними в соці­альному паспорті району маршрутами (спільні рейди з представниками правоохоронних органів, виїзні консуль­тативні пункти тощо). Такий підхід викликає чимало кри­тичних застережень, оскільки, як стверджують його опо­ненти, вуличну роботу слід вибудовувати не як «соціальну пожежну команду», а як довгостроковий соціальний су­провід клієнта чи групи клієнтів. Українські фахівці до вуличної соціальної роботи відносять не лише індивідуаль­ну, а й групову роботу, вважаючи її своєрідними формами ігротеки, дискотеки, вуличного театру тощо, акцентуючи на ігровому і профілактичному її аспектах. Головною умовою вуличної соціальної роботи є створен­ня можливостей для доступу представників вразливих груп до послуг соціальних служб, взаємодії з їх фахівцями. Со­ціальні працівники повинні мати чіткий графік виходу на вулицю (це важливо для клієнтів, які знатимуть, де і коли можна звернутися по допомогу до фахівця, а також для са­мих соціальних працівників з погляду їхньої безпеки). Не­обхідно розробити й постійний маршрут, визначити місця зустрічі з клієнтами. Для розмови слід обирати місця без­печні та доступні і для працівників, і для клієнтів.

Першим етапом вуличної роботи з будь-якою групою клієнтів є проведення дослідження поведінки осіб обраної групи, їх очікувань та життєвих потреб, що дасть змогу визначити пріоритети й спрямування соціальної роботи.

Залежно від ситуації вулична робота може реалізовува­тися у таких організаційних формах, як підтримуючі бесі­ди, консультування, інформування; надання приміщення для перепочинку, різноманітних цілеспрямованих занять; забезпечення матеріальної (харчування, одяг тощо), ме­дичної та іншої допомоги, її ефективність залежить від уміння фахівців тактовно, психологічно грамотно долати бар'єри у спілкуванні, налагоджувати довірливі відносини з клієнтами, спонукати їх до довірливого, інформаційно та емоційно насиченого, рівноправного спілкування. За таких умов вони невимушене і вільно висловлюють свої думки, беруть участь у виробленні і прийнятті рішень щодо свого подальшого життя. Не менш важливо дотримуватися за­гальних для соціальної роботи і специфічних для вуличних умов її здійснення принципів. Такими принципами є:

— цілеспрямований пошук контактів із потенційними ­клієнтами;

— простота і гнучкість пропонованих заходів;

— орієнтація на потреби (негаразди) клієнта;

— добровільне звернення клієнтів по допомогу;

— гнучке й швидке реагування на зміну ситуації;

— забезпечення довіри й анонімності клієнтів;

— обов'язковість та сталість надання допомоги.

Ключовим принципом вуличної соціальної роботи є від­повідальність клієнтів за свої проблеми. Як свідчать дослі­дження, люди, які потрапили у складні життєві ситуації, значно легше приймають рішення про зміну поведінки, до­тримуються його у повсякденних справах, якщо приходять до нього самостійно і вважають його своїм. Саме цим обу­мовлена поширеність у вуличній роботі недирективного підходу, заснованого на обов'язковому врахуванні інтересів, потреб, можливостей конкретних клієнтів. Зовнішніми оз­наками його є їх активна участь у виборі теми, місця, часу наступної зустрічі. При цьому недоречно приваблювати клі­єнта обіцянками якоїсь матеріальної допомоги під час нас­тупної зустрічі. Завершуючи розмову, працівнику слід дати зрозуміти співрозмовнику, що контакт на цьому не завер­шується: «Ти можеш зустріти мене в такому-то місці і в та-кий-то час, і я буду радий продовжити знайомство з тобою».

Загалом соціальна робота на вулиці має сенс тоді, коли вона здійснюється регулярно впродовж тривалого часу. Важливо, щоб хтось із працівників постійно перебував на вулиці. Він має стати «частиною вулиці» з точки зору клі­єнтів. Якщо вони поважатимуть вуличного працівника, то дослуховуватимуться до його порад і рекомендацій.

До відчутних переваг вуличної соціальної роботи нале­жать: можливість налагодити довірливі стосунки з клієн­том на «його» території; наснаження клієнта у процесі робо­ти, наслідком чого здебільшого буває усвідомлення власної корисності, підвищення самооцінки; можливість соціаль­ного працівника побачити реальні результати своєї роботи.

Критеріями її ефективності можуть бути добровільне повторне звертання клієнтів по допомогу, намагання всту­пити в офіційні відносини із соціальними службами, повер­нення з вулиці додому, зміна поведінки. Працюючи на ву­лиці, фахівці мають вести зошит (щоденник) спостережень за клієнтами, їхньою поведінкою, ставленням до фахівця та оточення, а також вести облік виконаної роботи.

Вулична соціальна робота є досить складною за зміс­том, потребує різнобічних знань, належної методологічної підготовки, уміння фахівця раціонально використати свої особистісні ресурси. Недостатня фахова підготовленість соціального працівника, його неувага до багатьох аспектів професійної майстерності, нечіткий розподіл обов'язків можуть спричинити вигорання — стан вираженої втоми та емоційного виснаження, який характеризується негатив­ним або байдужим ставленням до колег і клієнтів, знижен­ням продуктивності внаслідок хронічного стресу та внут-рішньоособистісного конфлікту під час виконання профе­сійних обов'язків.

Важливим при цьому є і налагодження системи фахо­вої підтримки (супервізії) у межах соціальної служби, яка здійснює вуличну соціальну роботу.

Соціальний працівник, який працює на вулиці, пови­нен вміти не тільки розуміти мову, субкультуру своїх потенційних клієнтів, а й дотримуватися правил безпеки. За­лежать ці правила від етнічної, вікової, соціальної специ­фіки середовища, в якому йому доводиться працювати. Водночас вони зводяться до таких загальних положень:

— про час виходу на роботу та її завершення повідом­­ляти колег чи диспетчера своєї соціальної служби;

— працювати в парі (хоча б із волонтером) і перебувати­в полі зору колег по роботі;

— використовувати зручний одяг, не носити на роботі­прикраси, коштовності;

— дотримуватися емоційної дистанції, не провокувати­агресію клієнтів;

— ще на першому етапі налагодити контакти з пред­­ставниками міліції, які працюють на цій території; дотри­­муватися правил громадського порядку, вимог правоохо­­ронних органів;

— завжди мати при собі посвідчення співробітника со­­ціальної служби, а також засоби зв'язку (пейджер, мобіль­­ний телефон), уміти психологічно грамотно нейтралізову-­вати екстрені ситуації.

Будучи вкоріненою у загальні і специфічні принципи, вулична соціальна робота пов'язана з багатьма нетиповими, непрогнозованими ситуаціями, вимагає від соціального працівника здатності творчо, нестандартно мислити, миттє­во орієнтуватися у динамічних ситуаціях взаємодії, знахо­дити нетривіальні рішення, обирати влучні, переконливі слова й вивірені емоції, враховуючи різноманітні особливос­ті людей, які є її клієнтами.