Вулична соціальна робота з бездомними людьми

Проблема бездомності існувала й існує навіть у розви­нутих суспільствах із високим рівнем соціальної захище­ності громадян. Вона має комплексний характер і набуває нових вимірів відповідно до зміни життєвих стандартів. Залежно від стану економіки та спрямування соціальної політики, зокрема житлової, кількість бездомних людей може зростати чи зменшуватися.

Бездомність як соціальна проблема визначається від­сутністю у людини «дому». Йдеться не лише про дах над головою. Дім в уяві більшості людей асоціюється з певни­ми матеріальними умовами, стабільністю, можливістю са-іцовираження, фізичним і психологічним комфортом. Лю-дцна, яка живе на вулиці чи в інших місцях, не призначе-яях для житла, позбавлена всього цього. Хоча є випадки, Йоли людина вважає, що її домом і є вулиця. Це стосуєть­ся лише тих, хто свідомо обирає такий спосіб чи стиль зййття і не вважає себе бездомним.

тс; Існують різні показники бездомності — від спання на вулиці до життя в тісноті. З поняттям «бездомні» найчасті-Іие асоціюються люди, що вештаються вулицями в пошуках їжі, сплять у підземних переходах, вранці «перевіряють» смітники біля будинків. Однак існує й інша категорія осіб, Кого називають маргінально поселеними. Це люди, що жи­вуть у нестабільних умовах: дешевих кімнатах чи «кут-йах», які вони винаймають, гуртожитках, старому помеш­канні і мають високий ризик опинитися на вулиці.

У європейських країнах та у СІЛА проблема бездомнос­ті набула актуальності у 80-х роках XX ст., проте вже на­прикінці 90-х років завдяки спільним зусиллям держав­них і недержавних організацій вдалося зробити чимало для її розв'язання. Особливо значних успіхів досягли Ні­дерланди. У цій країні 120 різноманітних організацій на­дають понад 250 видів послуг бездомним людям.

В Україні до цього часу немає достовірних статистич­них даних про кількість бездомних, але очевидним є той факт, що таких людей велика кількість. Проблема бездом­ності гостра в Києві, Одесі, Херсоні, Миколаєві, Сімферо­полі, Харкові та інших великих містах України. Згідно з результатами дослідження, проведеного в Одесі, бездом­ність обумовлена такими причинами: добровільним прода­жем житла; перебуванням в ув'язненні; втратою соціаль­них зв'язків тими, хто позбавлений житла родичами через наркотичну залежність, психічні розлади, алкоголізм; квартирними махінаціями; розлученням; катастрофами та нещасними випадками; втратою службового житла; си­рітством. Отже, проблема бездомності має комплексний характер, в її основі — економічні, соціальні, психологіч­ні чинники. Статус бездомного супроводжується високим ризиком скоєння правопорушень, вірогідність якого зрос­тає за відсутності систем соціальної підтримки та послуг, організацій і фахівців у цій справі. Соціальна робота з ці­єю групою клієнтів орієнтована на подолання особистої і соціальної функціональної вразливості людей, пов'язаної з втратою чи високим ризиком втрати житла.

Особливістю соціальної роботи з бездомними в багатьох західних країнах є широке застосування практики вулич­ної соціальної роботи, завданням якої є інформування про можливі послуги, ресурси і підтримку саме в місцях про­живання чи розташування бездомних. Такими місцями можуть бути: вулиці, мости, парки, руїни будівель, буді­вельні майданчики, сміттєзвалища; станції метро, заліз­ничні станції, місця для паркування автомобілів, теплотра­си, підземні переходи; території підприємств, склади, сіль­ськогосподарські будівлі; підвали, дахи, вагонні депо; місця біля церков чи монастирів тощо. У великих містах України найчастіше бездомних можна зустріти в таких місцях:

а) ранок (до 8.00—8.30) — переходи біля станцій мет­­ро, зали очікувань на вокзалах;

б) обід — благодійні їдальні;

в) день — пункти прийому пляшок і макулатури; райо­­ни навколо вокзалів, привокзальних ринків; місця розли­­ву спиртних напоїв;

г) вечір (після 20.00—21.00) — переходи біля станцій­метро, зали очікувань залізничних вокзалів і станцій.

У багатьох західних країнах вуличні соціальні праців­ники в певний час упродовж двох-трьох годин перебува­ють у місцях скупчення бездомних людей, з'ясовують їхні потреби, надають інформацію та консультації. Вони воло­діють відповідними знаннями, навичками самозахисту, спілкування, дотримання санітарно-гігієнічних вимог то­що і тісно співпрацюють з правоохоронними органами, а також службами, які надають соціальні послуги.

Традиційно бездомних поділяють на такі підгрупи: са­мотні жінки; самотні чоловіки середнього віку; самотні чо­ловіки і жінки похилого віку; бездомні діти і підлітки; сім'ї з одним батьком; сім'ї з обома батьками; особи з проб­лемами психічного здоров'я; колишні ув'язнені. Такий по­діл допомагає соціальним працівникам здійснювати ціле­спрямоване планування і надання послуг.

Особливо важливо під час вуличної соціальної роботи з бездомними знати і враховувати, упродовж якого часу лю­дина є такою. Зазвичай протягом перших днів чи тижнів після втрати житла і перебування на вулиці людина пере­буває в кризовому стані, переживає сильний стрес: шукає способи та можливості повернутися до «нормального» життя, намагається дотримуватися колишніх звичок, збе­рігає віру в те, що життя на вулиці є лише тимчасовим епі­зодом і їй вдасться змінити ситуацію на краще. Майже всі вони легко приймають допомогу і підтримку. На наступно-і'нму етапі вони пристосовуються до нового способу життя,;"І Ірцевоюють необхідні для виживання в екстремальних умо-¹, фх. знання і навички. І лише на третьому етапі (після кіль-•І180Х років бездомного життя) людина починає ідентифіку­вати себе з іншими бездомними, призвичаюється до бездом­ного життя, вважаючи його прийнятним і «нормальним». Ійтеграція (включення) такої особи в суспільне життя да-#гься надзвичайно складно, а більшість людей з таким дос-йідом потребують лише місця для ночівлі, необхідних са­нітарно-гігієнічних, медичних послуг. Для декого з них ббмеження, пов'язані з перебуванням в «нічліжці», є не-^:прийнятними, і вони продовжують жити на вулиці. Найчас­тіше це стосується бездомних людей похилого віку та дітей. Очевидним є те, що основні проблеми бездомних людей пов'язані не стільки з відсутністю у них житла, скільки з неможливістю внаслідок цього реалізувати більшість сво­їх громадянських прав, найголовніше з яких — право на працю. Втрата житла для більшості людей автоматично оз­начає втрату місця, де вони можуть бути зареєстровані (іїрописані). У разі втрати паспорта людина, що не має ре­єстрації, практично позбавляється можливості його відно­вити. Усі соціальні послуги, допомоги чи виплати, пенсії, реєстрація в центрі зайнятості, медичні та інші послуги можна отримати лише за наявності в особи паспорта. Влаш­туватися на легальну роботу без паспорта також неможли­во. Однак спосіб життя, який змушені вести люди, що не ма­ють визначеного постійного місця проживання, пов'язаний з ризиком бути пограбованим, втратити свої речі тощо. Тому найбільшою проблемою для бездомних людей є відсутність документів, що засвідчували б їх особу. У зв'язку із цим важливою формою роботи є представництво інтересів клієн­тів, допомога у відновленні документів, юридична консуль­тація стосовно повернення права на житло тощо.

Соціальні працівники можуть також сприяти у праце­­влаштуванні бездомних, зокрема надавати інформацію­про тимчасові роботи для них. -»

Діяльність соціальних працівників із надання допомо­ги цій групі клієнтів змушує фахівців вдаватися до нестан­дартних заходів, співпраці з організаціями, далекими від соціальної сфери. Цікавим прикладом цього є практика шотландських соціальних працівників, які звернули ува­гу на ту обставину, що чимало їхніх клієнтів періодично лікують шкірні інфекційні захворювання. Причиною цьо­го були їх собаки, тому соціальні працівники налагодили відносини з недержавною ветеринарною організацією, яка лікувала цих собак і надавала бездомним консультації сто­совно догляду за тваринами.

Для вуличних соціальних працівників, які намагаються організувати послуги для бездомних, важливим є не так за­доволення їх потреб шляхом розвитку різноманітних послуг в межах самої агенції чи громадської організації, як нала­годження стосунків з іншими організаціями і використання їх ресурсів та можливостей для допомоги й підтримки своїх клієнтів. Створити додаткові можливості для допомоги без­домним може ррбота в громаді, мешканці якої приносять речі, одяг, книги тощо, які передають бездомним.

У багатьох країнах розвинута широка мережа притул­ків, гуртожитків, кризових центрів, комун спільного про­живання та інших закладів з різними термінами й умовами перебування, різною формою власності. Крім того, діють со­ціальні служби допомоги конкретним групам клієнтів, на­приклад організації залежних людей, притулки для жінок та дітей, що зазнали насильства, спільноти самодопомоги, релігійні організації тощо. Адже бездомні люди, як прави­ло, мають й інші проблеми, на подолання яких спрямовані зусилля інших соціальних організацій. Тому соціальні пра­цівники, які надають послуги бездомним, повинні знати про ці організації, налагоджувати з ними зв'язки й залуча­ти їх послуги для своїх клієнтів.

Особливістю бездомних людей є невисока мобільність. Вони намагаються знаходити місця для ночівлі там, де вдень є можливість здобути якісь засоби для існування. Таким місцем є центральні райони міст. Бездомні пере­важно не мають змоги пересуватися містом, тому за кордо­ном представники влади намагаються розміщувати закла­ди для бездомних не на окраїнах чи в передмісті, а непода­лік місць їхнього скупчення.

В Україні послуги для бездомних лише починають фор­муватися і, як правило, організовуються та фінансуються місцевою владою, недержавними і релігійними організаці­ями. Це насамперед» притулки для бездомних і центри адаптації чи ресоціалізації в Києві, Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську, Одесі та деяких інших містах.

Робота з бездомними людьми потребує значного часу і чималих зусиль соціального працівника, бо навіть нала­годження стосунків довіри з ними, поширення серед них ін­формації про завдання, можливості та діяльність вуличного соціального працівника є непростою справою. Найкраще, якщо він діятиме у складі мультидисциплінарної команди, яка працює в притулку чи центрі по роботі з бездомними і учасники якої зважатимуть на його думку щодо роботи з клієнтами, підтримуючи при цьому і його зусилля.

 

• І Запитання. Завдання

1. У чому полягають переваги вуличної соціальної роботи?

2. Складіть перелік послуг, які можуть бути надані в умовах вули-'ЦІ представникам різних соціальне вразливих груп. ".! ••• 3. Чому вуличні соціальні працівники часто зазнають професій­них стресів?

4.У чому полягає особливість вуличної соціальної роботи з дітьми?

5.Що стримує розвиток в Україні вуличної соціальної роботи зі­споживачами наркотиків?

6.Чи поділяєте Ви твердження, що найефективнішими вуличними­соціальними працівниками, які надають допомогу споживачам нар­­котиків, є особи, які мали аналогічний досвід?

7.Складіть пам'ятку для вуличного соціального працівника, який­надає допомогу бездомним людям, щодо його обов'язків, прав і пра­­вил безпечної роботи.

Теми рефератів

1. Переваги та обмеження вуличної соціальної роботи.

2. Вулична соціальна робота з дітьми вулиці.

3. Вулична соціальна робота як засіб профілактики ВІЛ/СНІДу се­­ред споживачів ін'єкційних наркотиків.

4. Особливості вуличної соціальної роботи з бездомними людьми.

Література

Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання) / За заг. ред. А. Й. Капської. — К., 2002. Банас О., Микитюк М. З досвіду проведення опитування та групо­вих дискусій з бездомними // Магістеріум. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004. — Вип. 15. Соціальна робота і охорона здоров'я. ї Богдан Д. 3., Філь С. С. Вулична соціальна робота як метод про-• філактики ВІЛ/СНІДу// Магістеріум. — К.: Києво-Могилянська акаде­мія, 2004. — Вип. 15. Соціальна робота і охорона здоров'я.

Вадзюк О. В. Соціальна робота з клієнтами // Соціальна робота в Україні: теорія та практика. — К.: УДЦССМ, 2002.

Волкер Д. Консультування у регіональних установах соціальних служб: практика, що стоїть за теорією // Практична соціальна робота / За ред. П. Картер, Т. Джефса, М. К. Сміта. — К. — Амстердам: Асоціа­ція психіатрів України, 1996.

Доэл М., Шардлоу С. Практика социальной работы. — М.: Аспект

Пресе, 1995.

Зайцевська Т., Лукашов С. Дослідження та методичні рекомен­дації. Досвід проекту ЮНІСЕФ «Діти вулиці» в Україні 1997—2000 р. — К.: ЮНІСЕФ, 2000.

Зайцевська Т. Ю. Вулична соціальна робота з дітьми вулиці // Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції / За ред. І. В. Козубовської, 1.1. Миговича. — Ужгород, 1999. — Ч. 1. Кочюнас Р. Психологическое консультирование. — М., 2000. Кравченко Р. Соціальна робота з розумове відсталими людьми: Навч. посібник. — К.: Віпол, 2001.

Лисенко О. Проблеми довіри та недовіри в консультуванні // Со­ціальна політика і соціальна робота. — 2003. — № 1.

Лосэн М. Мнение клиента // За пределами ухода в сообществе. Опыт нормализации и интеграции / Под ред. Ш. Рамон. — Амстер­дам — К., 1996.

Лукашевич М. П., Мигович 1.1. Теорія і методи соціальної робо­ти. — К.: МАУП, 2002.

Льюис А. Участие общественности в принятии решения // За пределами ухода в сообществе. Опыт нормализации и интеграции / Под. ред. Ш. Рамон. — Амстердам — К., 1996.

Організація і технології соціальної роботи з дітьми вулиці: Навч. посібник / За ред. А. Й. Папської. — К., 2003.

Представництво інтересів соціально вразливих дітей та сімей / За ред. Семигіної Т. В. — К.: Четверта хвиля, 2004.

Сахакиан У. С. Техники консультирования и психотерапии. Текс­ты. — М., 2000.

Сидоров В. Ролі та функції соціальних працівників // Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. В. Полтавця. — К.: КМ Асас-е-тіа, 2000.

Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Ки-єво-Могилянська академія, 2004. — Ч. 1. Основи соціальної роботи. Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Ки-єво-Могилянська академія, 2004. — Ч. 2. Теорії та методи соціальної роботи.

Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Ки-єво-Могилянська академія, 2004. — Ч. 3. Робота з конкретними гру­пами клієнтів.

Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник. — К.: УДЦССМ, 2002.

Соціальні служби — родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред. Григи І. М., Семигіної Т. В. — К., 2002.

Соціально-психологічна реабілітація людей із наркотичною за­лежністю. — К.: Граффіті Груп, 2003.

Стецков О. В., Турський В. М. Представництво прав та інтересів клієнтів соціальних установ. — К., 2001.

Стірлінг Л. Надання порад і представництво // Практична соціа­льна робота / За ред. П. Картер, Т. Джеффса та ін. — К., 1996.

 

Групова соціальна робота

3.1. Класифікація груп і групові процеси

У 60-ті роки XX ст. групова соціальна робота почала розвиватися як окремий метод. Суть її полягає у наданні цяієнту допомоги шляхом передавання групового досвіду і використання терапевтичних чинників групи. При цьому Я соціальній роботі група розглядається як об'єднання лю­дей, що мають подібні проблеми — «сидять в одному чов-вЬ. Ці проблеми спричиняють їх ізоляцію, а формування та розвиток різнопланових групових утворень не тільки запобігають цьому явищу, а й допомагають соціальним працівникам впливати на зміну ціннісних орієнтацій клі­єнта та перебудову його соціальної поведінки у позитивно­му напрямі. Нині групова соціальна робота стає дедалі по­пулярнішою.

Різновиди груп у соціальній роботі

-" Найпоширенішими різновидами сучасної соціальної і групової роботи, мета якої полягає в систематичній прог­рамованій активності групи людей, об'єднаних подібними інтересами або проблемами, є:

— групова робота з ініціативи і за участю соціальних служб, соціальних працівників;

— діяльність самостійно організованих груп взаємо-підтримки, здійснювана на основі групової солідарності та обміну ролями.

Теоретичною основою групової соціальної роботи є здо­буті і закумульовані соціологією, психологією, антропологі­єю, педагогікою та іншими науками знання про сутність та основні особливості малих соціальних груп. Цінними для неї є також відкриття і надбання теорії комунікацій, теорії ролей, теорії конфлікту, поведінкових та інших теорій.

Загалом йдеться про те, що соціальна практика люди­ни відбувається у певному соціокультурному просторі і різноманітних соціальних утвореннях. Відповідно до інте­ресів, уподобань, видів діяльності, особистісного, майно­вого, освітнього статусу людина може належати до різних соціальних груп.

Група — відносно стійка сукупність людей, об'єднаних спільними цінностями, нормами, цілями, системою взаємин, взаємовпливів і включених до типових для них різновидів та форм діяльності.

Діяльність груп може мати різні цілі, завдання і спря­мованість, що обумовлює конкретні дії їх учасників у по­доланні власних труднощів і задоволенні потреб.

Велика кількість і різноманітність соціальних груп зу­мовлює необхідність їх класифікації, яку здійснюють за різ­ними ознаками. За розміром розрізняють мікрогрупи (діа­ди, тріади); малі групи (нечисельна, до 20 осіб, сукупність об'єднаних спільною діяльністю людей, які безпосередньо пов'язані між собою), великі групи (характеризуються опосередкованим, здебільшого анонімним спілкуванням, що зумовлено значним розміром групи і неможливістю прямих контактів їх учасників). За складом виокремлю­ють гомогенні (однорідні), гетерогенні (різнорідні) групи; за часом дії — довготривалі, короткотривалі; за можли­вістю поновлення — відкриті, закриті.

Певну специфіку в соціальній роботі має класифікація груп, що обумовлена особливостями індивідів, які до них належать, а також своєрідністю завдань роботи і практич­них дій щодо їх розв'язання. Від цих чинників залежить і вибір критеріїв класифікації груп. Такими критеріями у соціальній роботі є теоретичні засади формування і функ­ціонування груп, методи діяльності соціальних працівни­ків, мета функціонування групи і способи її досягнення.

За теоретичними засадами, відповідно до яких сформо­вана і функціонує група, а також за методами, техніками, які використовують соціальні працівники, виокремлюють:

— психоаналітичні, орієнтовані на особистість групи;

 

— групи психодрами;

— трансактного аналізу;

— раціонально-емоційної терапії;

— радикальної дії;

— терапії поведінки;

— гештальтгрупи та ін.

За основною метою діяльності груп розрізняють:

1) групи вдосконалення особистості і навчальні групи,­учасниками яких є цілком здорові люди. До цієї категорії­належать групи зустрічей, зорієнтовані на те, щоб їх учас­­ники краще пізнали себе, налагодили тісніші стосунки,­усунули перешкоди у реалізації власних можливостей (за­­охочується спонтанність дій, вільний вияв почуттів, на­­віть конфронтація учасників);

2) Т-групи, діяльність яких спрямована на вдоскона­­лення навичок міжособистісного спілкування як одного з­важливих чинників поліпшення соціального самопочуття,­розвитку особистості, реалізації її потенціалу (у таких гру­­пах усі навчаються в усіх, кожне питання обговорюється­«тут і тепер»);

3) групи подолання проблем, що об'єднують людей, які­переживають життєві й особистісні труднощі. Однією з­форм діяльності цих груп є обговорення особистісних, со­­ціально-психологічних, професійних проблем їх учасни­­ків. Ці групи не прагнуть змінити особистість, а працюють­з усвідомленими проблемами, зосереджуючись на профі­­лактичних і відновлювальних завданнях. У процесі функ­­ціонування таких груп їх учасники, взаємодіючи між­собою, допомагають один одному пережити проблемні си­­туації (помилки спілкування, конфлікти), що виникли із­значущими, близькими людьми поза межами групи;

4) лікувальні групи, до яких належать люди з різними­психічними розладами, що проявляються в їх емоційній­сфері і поведінці. Цю категорію утворюють: групи пацієн­­тів у гострих станах (групи пацієнтів психіатричних лі­­карень, які потрапили туди після гострих змін психічного­стану: спроба самогубства, психоз); групи хронічних паці­­єнтів із проблемами психічного здоров'я (зорієнтовані на­поліпшення спілкування індивідів з навколишнім світом);­ групи психотерапевтичної реконструкції особистості­ (для людей із розладами невротичного характеру); міжосо-­бистісні психодинамічні групи (для людей із депресією, сі­­мейними розладами, проблемами контролю над почуття­­ми); групи зміни поведінки та навчання (групи осіб, які­страждають на надмірну вагу, нервову анорексію, групи алкоголіків і наркоманів та ін.; робота з ними має на меті вселення надії, надання інформації тощо).

За способом реалізації мети виокремлюють:

1) орієнтовані на процес, зосереджені на завданні гру­­пи. В організації їх діяльності використовують біхевіо-­ристські теорії (теорії соціального научіння). До цієї кате­­горії належать групи навчання соціальних навичок; групи­батьків, які прагнуть подолати проблеми у поведінці своїх­дітей; групи осіб, які скоїли правопорушення;

2) психотерапевтичні (консультативні) групи. Внутрішнє­життя груп зосереджене на стосунках, почуттях, досягненні­особистих змін завдяки груповій взаємодії. У роботі з ними­послуговуються психологічними (психоаналіз, трансактний­аналіз), гуманістичними, когнітивними (нейролінгвістичне­програмування, арттерапія) теоріями. Це групи, учасників­яких об'єднують травматичний досвід, пережите насилля в­сім'ї, певні функціональні обмеження тощо;

3) групи взаємопідтримки, самодопомоги, самокерова-­ні групи, їх учасники об'єднуються на основі певних осо­­бистих інтересів, спорідненого досвіду задля співпраці­щодо задоволення власних потреб чи потреб громади. Це­групи взаємопідтримки людей, які доглядають за особами­похилого віку; групи самодопомоги людей із проблемами­психічного здоров'я; групи людей похилого віку, які пере­­жили втрату близької людини; групи жінок, що перенесли­рак молочної залози, тощо;

4) групи, орієнтовані на дію. Учасники цих груп спів­­працюють задля розв'язання певних соціальних проблем,­досягнення певних соціальних змін, колективного насна­­ження. До них належать, наприклад, групи мешканців­мікрорайону чи групи людей, які відчувають дискриміна­­цію за певною ознакою.

Групова соціальна робота є ефективною формою допо­моги клієнтам-новачкам, волонтерам в оволодінні тради­ціями, нормами, правилами функціонування соціальної служби, в ознайомленні з можливостями, які вона гаран­тує кожному, хто звертається до неї по допомогу. Нерідко, наприклад, у будинках компактного проживання людей похилого віку, в реабілітаційних центрах організацією та­кої роботи займаються належно підготовлені клієнти.

Існує у соціальній роботі також поділ на організовані (формальні) групи (групи, що мають у своєму складі про­фесіонала або лідера, який визрів у їх складі, якого можуть називати ведучим, керівником, директором, фасилітато-ром, тренером, експертом) і неформальні групи, які не ма­ють у своєму складі визнаного лідера. Неформальними, як правило, є групи взаємопідтримки. Найбільше критеріям Організованих груп відповідають клуби, денні центри, Наприклад, для молоді з певними проблемами, колишніх пацієнтів психіатричних лікарень, осіб із ВІЛ/СНІДом, хворих на рак та ін. їх роль можна простежити на прикладі функціонування короткострокових терапевтичних груп для людей похилого віку, які втратили близьку людину. Як правило, вони переживають почуття смутку, відчаю, безпо­радності, намагаються знайти відповіді на питання «Чому це сталося?», «Що робити далі?». Підтримка, яку на пер­ших порах виявляють їм родичі, друзі, з часом слабшає, і людина ще гостріше відчуває свою самотність, вважає, що інші не розуміють її переживань. За таких обставин група «Тяжка втрата» є середовищем, у якому, не боячись осуду, можна висловити пережите горе, смуток і завдяки цьому звільнитися від тяжких переживань.

На сучасному етапі в Україні відбувається становлення різних форм групової соціальної роботи. Наприклад, в ре­абілітаційних центрах для осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі, функціонують соціальні терапевтичні "йрупи, що підтримують адаптивні форми поведінки (нала-тодження стосунків із членом сім'ї, який повернувся з місць позбавлення волі), організовують обмін позитивним досвідом, а також групи самодопомоги, зорієнтовані на підтримку і розв'язання індивідуальних проблем (створю­ються для осіб, які звільнилися, і для матерів осіб, які пе­ребувають в ув'язненні).

Отже, групова робота дає змогу не лише налагодити контакти з іншими людьми, а й отримати від них підтрим­ку та зворотний зв'язок. У процесі групової роботи усві­домлюється цінність інших людей і потреба в них, що сприяє особистісному розвитку.

Групові процеси і явища

_»

На відміну від індивідуальної роботи, основою якої є вплив консультанта на клієнта, групова робота використо­вує можливості групи як цілісної спільноти щодо залучен­ня особистості до певної системи цінностей, оволодіння певними видами діяльності, зміни свого життя. Групі в со­ціальній роботі властиві такі самі процеси, явища, тенден­ції, що і будь-якій соціальній групі. Йдеться про те, що кожна група у своїй життєдіяльності долає етапи станов­лення, розвитку, модифікації або розпаду. Усі ці етапи, їх особливості, знання про які необхідні у соціальній роботі,

позначають поняттям «групова динаміка».

Групова динаміка — зміни структури групи, розподілу влади в ній, позицій, ролей, групових норм, моделей поведінки, спілкування, міжособистісних стосунків, зумовлені впливом її учасників і зов­нішніми умовами.

Групову динаміку характеризують цілі і завдання, норми (правила), структура групи, групові ролі і пробле­ма лідерства, групова згуртованість, напруження в групі, формування підгруп, актуалізація попереднього емоцій­ного досвіду тощо.

За спостереженнями американських дослідників, біль­шість груп долає у своєму розвитку типологічне однакові фази (етапи, цикли): формування, штормування, норму­вання, виконання, жалкування (табл. 3.1). За іншою версі­єю, такими фазами є підготовка до приєднання, влада та контроль, близькість, диференціація, поділ.

Запропонована Брайсом Такменом двовимірна (дво-факторна) модель зосереджується на взаємодії, описує динаміку групового процесу з урахуванням умов форму­вання групи; наявності ділової (розв'язання групового зав­дання) і особистісної (розвиток групової структури) сфер групової активності; місця групи в гіпотетичній послідов­ності (на відповідній стадії) розвитку. Згідно з цією модел­лю, в кожній із зазначених сфер передбачається подолан­ня групою таких стадій міжособистісної активності:

— стадія перевірки і залежності, особливість якої полягає­в орієнтуванні щодо характеру дій кожного учасника і пошу­­ку взаємоприйнятної міжособистісної поведінки в групі;

— стадія внутрішнього конфлікту, яку характеризу­­ють порушення взаємодії, відсутність єдності між учасни­­ками групи;

— стадія розвитку групової згуртованості, яка досяга­­ється шляхом поступової гармонізації відносин, усунення­міжособистісних конфліктів;

— стадія функціонально-рольової співвіднесеності,­пов'язана з утворенням рольової структури групи.

Знання фаз групового розвитку дає змогу враховувати йо­го особливості, бачити наслідки. Добре обізнані з цією проб­лематикою соціальні працівники беруть на себе відповідаль­ність за розвиток групової динаміки, обговорення критичних моментів, реалізацію узгодженої програми діяльності.

Кожна група має власну тривалість існування, зумов­лену різними обставинами. Деякі групи не витримують етапу штормування, інші — не затримуються на етапі виконання і починають шукати собі нові завдання або зазнають стагнації, перетворюються на групу, яка повільно вмирає. Тому іноді краще припинити роботу групи на «високій ноті», ніж спостерігати, як вона скочується у без­вихідь. Наприклад, група самодопомоги жінок, які зазна­ли насильства, може швидко прийняти рішення про реор­ганізацію або зайнятися підприємництвом, не зупиняю­чись лише на обговоренні своїх емоційних проблем.

Таблиця 3.1 Етапи групового розвитку і їх особливості

 

Етап	Розвиток орієнтації групи на завдання	Розвиток структури групи
Форму­вання	— визначення завдання; — невдоволення умовами; — інтелектуалізація; — недоречні проблеми; — спроби визначити ситуацію; — взаємний обмін інформацією; — підозра (мало роботи)	— значна тривога; — перевірка відносин; — залежність від лідера; — вагання щодо участі; — сумніви щодо можливості бути прийнятим групою
Шторму­вання	— опір цінності завдання; — емоційне реагування на вимоги завдання; — ворожнеча там, де потрібен високий рівень особистої відданості	— двоїсте ставлення до лідера; — захист, змагання, ревнощі; — виникнення конфліктів
Норму­вання	— висловлення думок; — вміння висловлювати почуття; — формування планів	— розвиток зв'язків групи; — виникнення норм; — вирішення питання про авторитет; — самоідентифікація індивідів з групою
Вико­нання	— сильна орієнтація на мету; — проникливість і розуміння	— зрозумілі, але гнучкі ролі; — прагматизм у підтримці завдання; — задоволення -> від досягнень
Жалку­вання	— пошук додаткової роботи, подальших завдань; — оцінка ефективності групи	— бажання зустрітися знову; — невизнання того, що групова робота може закінчитися; — учасники можуть виявляти додаткову енергію або ентузіазм щодо групи

Однак чимало фахівців не поділяють такого підходу до групового розвитку, доводячи, що ранні фази можуть пов­торюватися кілька разів, особливо якщо до групи приєдну­ються нові учасники. Наприклад, британський фахівець Аллан Браун, загалом не заперечуючи цієї моделі, ствер­джує, що в розвитку багатьох груп простежуються періо­дичні, або циркулярні, тенденції. На його думку, найваж­ливішою і властивою всім групам є стадія, на якій всі учас­ники відчувають, що група стає «їхньою», що вони є її «власниками».

За іншим підходом, запропонованим сучасним амери­канським дослідником Вільямом Шутцем, виокремлюють лише три стадії групового розвитку:

1) «всередину — назовні»: стадія залежності від фахів-­ця-ведучого, коли учасники групи очікують інструкцій, у­групі панує невизначеність; щоб залишитися в групі, клі­­єнт намагається поводитися якнайліпше, але його участь у­групових процесах поверхова;

2) «вгору — вниз»: стадія конфлікту, коли у групі­виникають змагальність, розчарування, фрустрація, спря­­мований проти працівника чи інших членів групи гнів;­водночас клієнти дізнаються про можливість вираження­гніву без негативних наслідків;

3) «далеко — близько»: стадія появи близькості, коли­члени групи демонструють довіру один до одного, готов­­ність саморозкритися, поділитися переживаннями; вира­­ження негативних почуттів відбувається у побудованій на­взаєморозумінні ситуації.

Життєдіяльність (єдність, згуртованість, мобільність) групи залежить від того, наскільки вдало в ній розв'язані проблеми групових ролей і лідерства. Часто їх розгляда­ють крізь призму влади, якої набувають учасники групи завдяки статусу, знанням і навичкам, контролю над ре­сурсами, особистим якостям, а також домінуючій ідеоло­гії (підставою для розподілу влади можуть бути етнічна належність, вік, стать, відсутність чи наявність функціо­нального обмеження, належність до певного соціально-економічного класу тощо). Як правило, учасники групи намагаються здобути зручні для себе ролі, а їх зміни да­ють змогу набути нового досвіду, поглибити саморозумін-ня, випробувати щось нове.

Чимало учасників групи обирають конформну поведін­ку, приймаючи позиції інших осіб, піддаючись впливу групових норм. За таких умов соціальним працівникам слід акцентувати на призвичаєнні клієнтів до висловлювання від першої особи («Я думаю...», «Я відчуваю—», «На мою думку—>>, «Як на мене—»).

Практика соціальної роботи доводить, що питання вла­ди і повноважень у групі найкраще обговорювати, послуго­вуючись термінами відмінності і подібності між різними індивідами, прагнучи встановити партнерство рівних. При цьому соціальним працівникам часто доводиться переби­рати на себе роль не тільки лідера, а й учасника групи, що змушує їх обмежувати реалізацію своїх статусних повно­важень.

Унаслідок вибору учасниками групи різних стилів по­ведінки (конформності, неконформності) і розв'язання йроблеми лідерства у ній можуть сформуватися різні від­носини, а також окреслитися певні функціональні або дис-функціональні ролі («ініціатора», «спостерігача», «блаз­ня», «цапа-відбувайла» та ін.), виникнути альянси тощо. Проте з розвитком групових норм та ідентифікації клієнта з групою можна змінити баланс ролей, розвинути довіру учасників групи один до одного. Для цього соціальним працівникам необхідно виявляти гнучкість.

Загалом кожній групі у соціальній роботі, незалежно від умов і методології діяльності, мети і складу, властиві такі характеристики:

— наявність в учасників групи певної мети, не завжди­добре й чітко узгодженої, і певної спільної ситуації;

— змінюваність структури групи;

— здійснення інтеракцій і комунікацій (вербальної,­невербально!) між усіма чи кількома учасниками групи;

— груповий тиск, вплив на поведінку учасника групи з­боку інших;

— вплив на життя групи і поведінку її учасників фак­­торів близькості та інтимності;

— вплив на групове життя контексту (агенції, громади,­соціополітичні умови), в якому відбувається групова ді­­яльність. *

Вплив групи на індивідів необхідно використовувати вдумливо і коректно. За неправильних, нетактовних дій цей потенціал може бути джерелом болю, моральних дилем. Відповідальне використання його сприяє наділенню людей реальними повноваженнями, а також необхідним особистіс-ним змінам. Для запобігання ризику зловживань владою всередині групи, надмірному контролюванню одними учас­никами інших (це інколи трапляється в групах самодопомо­ги) необхідно встановити базові правила поведінки й узгоди­ти способи реакції на будь-які можливі порушення.

Усі процеси всередині групової динаміки (розвиток міжособистісних відносин, формування групових норм і цінностей, форм співпраці і взаємної відповідальності) опосередковуються змістом спільної діяльності в групі, а міжособистісні відносини в групі впливають на ефектив­ність групової діяльності.