Комплексна система соціально-педагогічної профілактики адиктивної поведінки учнів

 

Первинна профілактика

Вторинна профілактика

Третинна профілактика

 

Антинаркогенна освіта у навчальному процесі

 

Охорона життя Волеологія

Хімія, біологія Історія, основи

держави і права

 

Фізична культура, хо- реографія, плавання

Психолого- педагогічний моні- торинг адиктивності дітей

 

Психолого- педагогічна діагнос- тика умов і факторів наркогенного “ризику”

 

Індивідуалізація об’єктів корекційно- виховного впливу

 

Корекційно-виховна робота

 

Робота з сім’єю

Антинаркогенне ви- ховання

 

Класні, загально- шкільні та поза- шкільні виховні захо- ди як альтернативна виховна діяльність

 

Спортивно-масова оздоровча робота

 

Шкільна радіопро- грама “Твоє здоров’я”

 

Психологічний факультет “Створи себе сам”

 

Антинаркогенний лекторій

 

 

Діагностико-корекційне забезпечення системи педагогічної про- філактики адиктивної поведінки підлітків передбачає:

1) створення високоякісних діагностико-моніторингових підсис- тем пофакторного вивчення адиктивності неповнолітніх;

2) розробку і практичне впровадження інваріантних програм корекційно-виховного впливу на дітей різних вікових категорій та однотипних груп з відповідною наркогенною орієнтацією;

3) досконале володіння педагогом (на основі співпраці з психоло- гом) засобами психолого-педагогічної діагностики та корекції, у

т. ч. кваліфіковану постановку психолого-педагогічного діагно- зу, професійну інтерпретацію системних даних, використання необхідного корекційно-виховного інструментарію. Надзвичайно важливим питанням організаційно-методичного ха-

рактеруузапропонованійсистемієпитанняособистісно-професійного плану, тобто, адекватність того, хто у професійному плані має право працювати над реалізацією завдань соціально-педагогічної профілак- тики адиктивної поведінки дітей і підлітків. Однозначно, що цим по- винні займатись фахівці з відповідною підготовкою.

Звичайно, у шкільній практиці особливу роль мають відіграва- ти вчителі, спільно з психологічною та медичною службами (лікар, психолог). При цьому не виключається участь у цій діяльності спеці- альних підрозділів та структур, які покликані виконувати завдання соціальної адаптації дітей і молоді з урахуванням динаміки показ- ників психофізіологічного та соціального самопочуття особистості (фахівців наркологічної та юридичної сфери, співробітників ЦССМ та інших).

Зміст роботи школи щодо запобігання зловживань наркогенни- ми речовинами може бути представлений загальною інформацією, що має опосередковане відношення до адиктивної поведінки учнів; продуктивною пропедевтичною діяльністю, що не має суто анти- наркогенного інформаційного навантаження, а створює соціально- психологічні умови для особистісного саморозвитку, самореалізації особистості дитини, в межах яких відбувається процес її соціалізації на рівні засвоєння знань, норм, цінностей, позитивного досвіду по- ведінки та спеціальною інформацією, що розкриває особливості дії на організм молодої людини різноманітних наркогенних речовин, наслідки їх зловживання, способи попередження тощо.

Особливою ланкою у системі педагогічної профілактики адик- тивної поведінки учнів є планомірна і систематична робота з бать- ками. Ефективним в межах зазначеної проблеми, є використання різноманітних форм роботи: батьківських університетів, тематич- них батьківських зборів, колективних та індивідуальних бесід, спе- ціальних зустрічей з представниками медичних та правоохоронних органів, загальношкільних батьківських конференцій, диспутів, обговорення реальних ситуацій наркотизації на основі результатів психолого-педагогічної діагностики стилю взаємин у сім’ї, емо- ційного контакту з батьками тощо. Така робота має здійснюватись паралельно з відповідною профілактичною роботою з дітьми, адек-

ватною рівню їх розвитку, віку, але дещо випереджати її за змістом. Такий підхід, без сумніву, є умовою успішної взаємодії школи і сім’ї у спільній профілактичній роботі антинаркогенного спрямування.

3 метою забезпечення успішного функціонування запропонова- ної системи педагогічної профілактики адиктивної поведінки учнів та координації зусиль різноманітних державних, адміністративних, ві- домчих відділів та структур (наркологічної служби, служби у справах неповнолітніх, Центру соціальних служб для молоді тощо), що мають відношення до вирішення питань профілактики адиктивної поведін- ки молоді, позитивну роль може відіграти інформаційно-методичний центр педагогічної профілактики адиктивної поведінки.

Робота центру має будуватися на основі комплексного плану, компоненти якого диктуються життєвою необхідністю та інформа- цією щодо проявів адиктивної поведінки молоді, що надходить від різних відомств та ланок загальної, середньої спеціальної, системи профтех освіти.

Враховуючи, що педагогічна профілактика сьогодні має дещо ситуативний характер, що виключає системність і послідовність у її здійсненні, що дає високу результативність, завданням центру є надання необхідної організаційно-методичної, інформаційної, кон- сультативної, психолого-педагогічної допомоги психологам, вчите- лям, сім’ям, особам, що мають досвід адиктивної поведінки, громад- ським організаціям.

Програма вивчення особистості, поєднуючи найбільш загальні питання характеристики підлітка і спеціальні, що орієнтують вихо- вателя на визначення та розуміння можливих умов та факторів роз- витку у підлітка схильності до адиктивної поведінки, може надати допомогу педагогові у плануванні його діяльності профілактичного характеру, доборі пакету методичних матеріалів відповідного зміс- ту, доцільних форм роботи у певному напрямку, педагогічно обґрун- тованих методів виховного впливу на особистість підлітка. Залежно від особливостей його поведінки і розвитку та обставин педагогічної ситуації під відповідним кутом зору може використовуватись оцін- ка інформації для будь-якого вікового періоду.

Програма вивчення особистості школяра (різного віку) має такі розділи:

І. Особливості соціально-психологічного клімату сім’ї:

1) склад сім’ї (повна, неповна);

2) соціально-професійний статус сім’ї (професії батьків);

3) матеріально-економічні умови сім’ї:

- матеріальний добробут сім’ї;

- побутові умови;

4) умови навчання та розвитку дітей:

- санітарно-гігієнічні умови;

- харчування;

5) культурно-освітній рівень сім’ї:

- освіта батьків;

- взаємовідносини в сім’ї (між батьками, між батьками і дітьми, між дітьми і членами сім’ї похилого віку);

- сімейне дозвілля;

- ставлення сім’ї до соціально-культурних цінностей (книг, творів мистецтва, музики, спорту, сімейних традицій);

- ставлення сім’ї до наркогенних речовин;

6) тип сімейного виховання.

ІІ. Індивідуально-типологічні особливості школяра:

1) стан здоров’я учня (здоровий, хворіє іноді, хворіє часто, опера- тивні втручання, травми, інфекційні хвороби, стан психіки, фі- зичні вади);

2) спадковість (можливі ускладнення, пов’язані зі зловживанням батьків наркогенних речовин);

3) психологічні особливості особистості:

- тип темпераменту;

- характерологічні риси;

- інтелектуальний розвиток;

- цінності та інтереси;

- альтернативні цінності та інтереси.

ІІІ. Соціально-психологічний статус у колективі:

1) положення у формальній групі;

2) характер спрямованості неформальної групи;

3) положення у неформальній групі.

Особливість роботи та визначені завдання зумовлюють різно- манітність методів психолого-педагогічної діагностики. У цьому ви- падку рекомендується використовувати такі:

- повікову стандартизовану анкету В. М. Бенюмова для вивчення особливостей сімейного оточення учня;

- спостереження за спеціальною індивідуальною програмою на предмет визначення можливих умов і факторів адиктивної по- ведінки;

- невербальну тестову методику Ровена для вивчення інтелекту;

- методику ПДО А. Є Лічко для визначення типу акцентуації ха- рактеру;

- методику вивчення інтересів за К. К. Платоновим;

- методику вивчення інтересів школярів за О. Я. Польською;

- методику визначення самооцінки за А. В. Петровським;

- методику вивчення поведінки учня на уроці за Д. В. Ніколенко;

- методику вивчення особливостей міжособистісних стосунків в учнівському колективі за А. В. Петровським А. Л. Коломин- ським;

- методику визначення типу темпераменту за Айзенком.

Діяльність педагога на першому етапі профілактики адиктивної поведінки учнів було б доцільно завершити включенням отриманих показників вказаних параметрів у повікову методичну систему- програму:

 

 

 

Вік

Можливі умо- ви та фактори адиктивної поведінки під- літка

 

Мотиви проявів адиктивної поведінки

 

Рівень інформова- ності підлітків щодо наслідків вживання наркогенних речовин

 

Найбільш чут- ливі до вихов- ного впливу особистості

 

Другим етапом профілактичної діяльності педагога є визначен- ня мети і завдання. Вони висуваються відповідно до вікових осо- бливостей розвитку дітей та молоді та найбільш загальних вимог до виховання сьогодні.

На основі чітко сформульованих та усвідомлених завдань про- філактики адиктивної поведінки школярів формується відповідна система адекватних засобів, форм та методів роботи, визначаються місце, час, умови, за яких будуть реалізовані поставлені завдання, тобто моделюється третій етап профілактичної діяльності вчителя.

Роботу на цьому етапі доцільно зосередити на складанні науково- мотивованої програми індивідуальної роботи з підлітками, котрі є групою “ризику”; що мають досвід адиктивної поведінки; з різним рівнем антинаркогенної інформованості. Керуватись у створенні такої програми педагог може повіковою методичною системою- програмою профілактики адиктивної поведінки учнів.

Методика профілактичної діяльності фахівців на цьому етапі може мати такі її напрямки:

1) здійснення антинаркогенного виховання дітей і підлітків;

2) організація альтернативної діяльності неповнолітніх;

3) проведення антинаркогенного навчання батьків;

4) психолого-педагогічноа допомога учням, що набули досвіду вживання наркогенних речовин та корекція їх поведінки. Система-програма орієнтована на її творче використання та пе-

редбачає широку варіативність причин адиктивної поведінки та ме- тодів її профілактики.

Методика реалізації складеної науково-мотивованої програми індивідуальної роботи зі школярами може мати два аспекти:

1) профілактичну роботу з класним колективом загалом чи мікро- колективом, деякі члени якого мають досвід адиктивної пове- дінки;

2) індивідуальну роботу з окремими особами групи “ризику”.

Найважливішою особливістю етапу реалізації програми вихов- ного впливу на особистість є його тісний зв’язок з етапом вивчення особистості. Початковий етап профілактики не тільки забезпечує збір необхідної для вихователя інформації про індивіда, визначає спрямованість і специфіку профілактичних заходів, він частково реалізує виховний вплив на особистість школяра. Адже у процесі бесіди, анкетування та інших методів вивчення особистості активі- зуються процеси самоконтролю, що сприяє перегляду та переоцінці деяких її поглядів та переконань, почуттів і звичок, взаємовідносин з оточуючими, що є важливою передумовою для розвитку у вихо- ванця психологічної готовності до сприйняття виховного впливу, дотримання таких правил поведінки, які диктуються загальними за- вданнями і умовами профілактики. Непорозуміння між педагогом та вихованцями, що пов’язані з деякими педагогічними вимогами, корекцією поведінки школяра, спостерігаються у практиці виховної роботи і пояснюються саме тим, що у процесі організації навчально- виховної діяльності та відпочинку школярів перед ними ставляться вимоги, які сприймати психологічно вони не готові.

Отже, на першому етапі профілактичної роботи особистість під- літка не тільки вивчається, але й певною мірою постійно перебудо- вується. А програма індивідуальної роботи з учнями на четвертому етапі профілактичної діяльності не тільки реалізується, але й вдо- сконалюється під час подальшого вивчення особистості і визначен- ня результативності виховного та корекційного впливів на неї.

Особливого значення для реалізації програми індивідуальної роботи зі школярами має уміння вихователя знайти, побачити, від- чути домінанту у складній системі життєвих планів та інтересів дитини. Такою домінантою може бути її бажання досягти якихось результатів, знайти себе, своє місце, улюблену справу тощо. Якщо така домінанта відсутня, педагогу необхідно створити її у процесі індивідуальної роботи, навчити вихованця критично оцінювати свої можливості, побачити власні недоліки, активізувати нові позитивні інтереси. Це може надати педагогові суттєвої допомоги у ломці ста- рих негативних і вихованні нових позитивних якостей особистості.

 

Питання і завдання для самостійної роботи

 

1. Охарактеризувати соціально-педагогічні фактори адиктивної поведінки молоді.

2. Яку роль відіграють індивідуально-типологічні особливос- ті особистості на адиктивну поведінку? Дати характеристику індивідуально-типологічним особливостям.

3. Охарактеризувати вплив негативної молодіжної субкультури на формування адиктивної поведінки молоді.

4. Визначити і охарактеризувати типи педагогічної профілактики адиктивної поведінки.

5. Які особливості профілактичної діяльності педагога щодо попе- редження адиктивної поведінки учнів?

6. Змоделювати дві проблемні ситуації щодо профілактики адик- тивної поведінки і запропонувати шляхи їх вирішення.

7. Розробити програму соціальної профілактики адиктивної пове- дінки (для конкретної соціальної групи або конкретної особи).

 

Література

 

1. Гаркавенко М. В. Профілактика емоційної напруженості учнів // Початкова школа, 1996, – № 2.

2. Габиани А. А., Аргунова Ю. Н. Правовые меры борьбы с нарко- тизмом. – М.: Знание. – 1989. – № 8.

3. Каган М. С. Философия культуры. Становление и развитие: Учебн. пособ. для студ. ВУЗов./ Каган М. С., Сергеев К. А., Светлов Р. В. и др. – С.-П.: Унив.-СПб. – 1995.

4. Кон И. С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. – М.: По- литиздат, – 1984.

5. Личко А. Е., Битенский В. С. Подростоковая психология. – Л. – 1995.

6. Противонаркотическое образование. Обозрение целей, подходов и эффективности. Парадигма для оценки / Перевод. Оригинал на англ. яз. – 1988.

7. Маюров А. Н. К истории антиалкогольного воспитания и про- свещения в России и СССР // Современные проблемы борьбы с отклоняющимся поведением. Тезисы Всес. науч. конф. «За здоровый способ жизни» (борьба с социальными болезнями). – М. – 1987. – 1987.

8. Максимова Н. Ю. Диагностика и коррекция поведения трудных.// Вопросы психологии. – 1988. – № 3.

9. Колесов Д. В. Предупреждение вредных привычек у школьни- ков. – 2-е изд. – М.: Педагогика, 1984.

10. Анисимов Н. Л. Профилактики пьянства, алкоголизма и нарко- мании среди молодежи. – М.: Юридическая литература, 1988.

11. Профилактика правонарушений в среде неформальных группи- ровок // Под ред. Н. И. Ветрова. – Горький. – 1989.

12. Маюров А. Н. Антиалкогольное воспитание. – М.: Просвеще- ние. – 1987.

 

§ 5. Проблеми соціально-педагогічної роботи з „дітьми вулиці”

 

У середині 90-х років у нашій країні постала серйозна проблема: на вулицях опинились тисячі дітей, котрі жили у підвалах, каналі- заційних люках, навіть у контейнерах для сміття. Так, в Україні від- крито почало звучати поняття “діти вулиці”.

Хто ці діти? Звідки вони з’явилися? Чому до цього часу залиша- ються на вулиці?

За визначенням ЮНІСЕФ, “діти вулиці – це неповнолітні, для яких вулиця (в широкому розумінні слова, що містить і не- зайняте житло, і незаселені землі і т.п.) стала постійним місцем перебування”.

Безперечно, це визначення не охоплює велику кількість груп ді- тей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже серед них є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. У ряді країн паралельно функціонують два поняття: “діти, які працюють на ву- лиці” і “діти, які живуть на вулиці”. Іноді зустрічається таке понят- тя, як “діти, котрі живуть на вулиці разом зі своєю сім’єю”.

За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй (ЮНІ- СЕФ), до «дітей вулиці» належать:

– діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасо- вих помешканнях (покинутих будинках) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

– діти, які підтримують контакт із сім’єю, але через бідність, пе- ренаселенння житла, безробіття батьків, експлуатацію та різні види насилля (фізичне, сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі, на вулиці (бездоглядні діти);

– діти – вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин втекли із них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

Збільшення кількості “дітей вулиці”, насамперед, зумовлено проблемами сімейного життя. Як зазначалось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежній комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році, дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду.

Результати досліджень Інституту проблем сім’ї та молоді, про- ведених на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді показали, що до “дітей вулиці” в Україні слід віднести такі групи неповнолітніх:

- безпритульні діти – діти, які не мають постійного місця про- живання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сім’ї; діти, котрих вигнали з дому батьки;

- бездоглядні діти – діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частину дня, а іноді й ночі, в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психіч- них захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до ви- ховання дітей;

- діти-втікачі з навчально-виховних закладів – діти, яких не вла- штовують умови життя й виховання у цих закладах, які зазнали психологічного, фізичного або сексуального насилля у закладах інтернатного типу або притулках;

- діти-втікачі із зовні благополучних сімей – діти з високим рів- нем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному й особистісному розвитку;

- діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постій- ного перебування на вулиці; діти, позбавлені систематичної батьківської турботи, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

В Україні до сьогодні не існує вичерпного визначення цієї ка- тегорії дітей, тому “діти вулиці” розглядаються як неструктурова- ний об’єкт: до нього належать діти, які залишились без батьківської опіки й визначеного місця проживання; діти, які мають сім’ю, але тимчасово втратили з нею зв’язки; мають дім і сім’ю, але перебува- ють протягом дня на вулиці; які заробляють кошти жебракуванням і крадіжками; схильні до бродяжництва та інших видів асоціальної поведінки. Без сумніву, у різних категорій дітей існує різна мотива- ція виходу на вулицю.

Враховуючи багатоваріантність шляхів виходу дітей на вулицю, можна дати таке визначення суті поняття “діти вулиці”:

1) головною ознакою, за якою дитину можна віднести до “дітей ву- лиці” є та, що більшу частину часу вони проводять саме там;

2) “діти вулиці” – діти, які офіційно не визнані позбавленими бать- ківської опіки, але фактично можуть бути визнані соціальними сиротами, оскільки батьки з певних причин належним чином не займаються їхнім вихованням. Поняття “діти вулиці” об’єднує в собі безпритульних і бездоглядних дітей.

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень із визначення основних характеристик “дітей вулиці”, з’ясування їхнього стилю життя і потреб. Основними висновками досліджень, проведених на замовлення ЮНІСЕФ, закладів системи Державно- го комитету України у справах сім’ї і молоді, громадських і міжна- родних організацій, є:

- більшість “дітей вулиці” – діти підліткового віку;

- хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;

- більшість підлітків виховується у багатодітних сім’ях;

- надто часто “діти вулиці” проживають у нетипових для України сім’ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;

- серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;

- значна частина дітей вулиці має проблеми з батьками, найближ- чими родичами;

- значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до ста- тусу “вуличної” має низьке матеріальне становище сім’ї;

- значна частина “дітей вулиці” заробляє гроші самостійно, причо- му досить часто “робота” дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжки, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;

- “діти вулиці” часто зазнають експлуатації й насилля з боку ро- весників і дорослих на вулиці та вдома;

- діти нерегулярно харчуються, часто голодають;

- “діти вулиці” вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, па- лять.

Основні психофізичні характеристики дітей, які формуються в умовах вулиці, визначаються раннім залученням дитини до жор- стких умов виживання. Більшість безпритульних дітей втратили сімейні зв’язки: були покинуті батьками або самі покинули сім’ю, котра не забезпечувала нормальних умов життя.

Усі наведені вище характеристики більшою мірою притаманні дітям, які остаточно мешкають на вулиці, хоча на початкових етапах “виходу з дому” вони мало відрізняються від середньостатистичної української дитини.

Постає питання: “Яким є шлях дитини на вулицю?”

Враховуючи особливості “дітей вулиці” як групи ризику, ми ви- окремили п’ять стадій зміни стилю життя дитини у процесі “виходу на вулицю”:

1. Стадія байдужості: дитина навіть не розглядає можливість ви- ходу на вулицю, причому “вихід на вулицю” передбачає широке розуміння цього поняття.

2. Стадія роздумів – дитина по-справжньому задумується над тим, щоб залишити домівку й піти на вулицю.

3. Підготовча стадія – дитина має намір вийти на вулицю.

4. Стадія дії – дитина практично реалізує кроки для виходу на вулицю.

5. Стадія підтримки дії – дитина перебуває на вулиці.

Процес переходу від активної дії до стану байдужості (повер- нення з вулиці) також охоплює п’ять стадій.

1а. Стадія байдужості – дитина навіть не розглядає питання мож- ливості повернення додому чи іншого варіанту повернення з вулиці.

2а. Стадія роздумів – дитина по-справжньому роздумує над тим, щоб повернутися з вулиці.

3а. Дитина приймає рішення повернутися з вулиці найближчим часом.

4а. Стадія дії – дитина робить спроби повернутися з вулиці.

5а. Стадія підтримки дії – дитина, яка повернулася з вулиці, на- зад не повертається.

Очевидно, говорячи про “дітей вулиці”, ми – насамперед, маємо на увазі дітей, які знаходяться на стадіях 4, 5, 1а і 2а, тобто тих, хто вже перебуває на вулиці. Саме на вивчення поведінки таких дітей має бути спрямована увага фахівців. При цьому зрозуміло, що від- повідно до термінології, запропонованої вище, абсолютно всі діти мають досвід самостійного існування на вулиці, у них порушені по- передні соціальні зв’язки (з сім’єю, родичами, школою, друзями), їхній стиль життя (передусім, токсикоманія), людські цінності і набуте соціальне оточення міцно тримає їх на вулиці. Спеціалісти притулків відзначають, що з такими дітьми працювати дуже важко і можливість їх звернення за допомогою чи повернення в сім’ю (або інтернат) мінімальна.

Однією із важливих характеристик клієнтів є їх статевовіко- ві характеристики. На рис. 7.1 наведена вікова структура клієнтів Центрів.

 

18 і старше 4%

 

16–17 років 14%

 

 

6–7 років 2%

 

8–9 років 6%

 

 

10–11 років 8%

 

12–13 років 30%

 

14–15 років 36%

 

Рис. 7.1. Вікова структура клієнтів Центрів ССМ (у % від загальної кількості клієнтів)

Як свідчать дані, представлені на рис, 80 % від загальної кількості клієнтів мають вік від 12 до 17 років. Найбільш помітну частину ста- новлять підлітки у віці 12–13 років – 30 % і 14–15 років – 38 %. Діти віком 6–7 років становлять лише 2 %, 8–9 річні 6 %, 10–11 річні – 8

%. Молоді люди від 18 років становлять лише 4 %. Можна зробити висновок про те, що підлітки виявились найбільш незахищеною кате- горією, яка потребує допомоги й підтримки. Це досить важливий ви- сновок, хоча б тому, що соціально-виховна робота у державних при- тулках проводиться за програмами, орієнтованими на дошкільників. Консультаційні пункти і центри спрямовані на роботу з підлітками.

За гендерною ознакою співвідношення дітей чоловічої й жіночої статі приблизно рівне: хлопчики й юнаки складають 48 %, дівчатка й дівчата – 52 %. Це не відповідає твердженню, що хлопчики частіше опиняються у ситуаціях, що потребують втручання й допомоги спе- ціалістів. Можна сказати, що стан прояву готовності вийти на вули- цю у хлопчиків і дівчаток однаковий.

Для того, щоб відповісти на запитання, чому діти – клієнти цен- трів опинилися у складній життєвій ситуації, проаналізуємо осно- вні відомості про їхніх біологічних батьків.

Аналіз статистичних показників свідчить, що 54 % клієнтів цен- трів проживають у рідних сім’ях, 20 % (кожен п’ятий) спілкується з батьками, але з ними не проживає; у 2 % дітей обоє батьків померли, у 16 % померла мама, у 12 % помер батько; у 2 % немає ніяких відо- мостей про батьків; 2 % клієнтів відповіли, що “їх покинула мати”, або “батько у в’язниці”, “немає батька”.

Інформація про дітей, позбавлених батьківського піклування, які можуть бути усиновлені, повинна подаватися керівниками уста- нов, а також посадовими особами органів опіки і піклування, що мають відомості про таких дітей, у семиденний термін у відповідні районні відділи (управління) місцевих державних адміністрацій.

Пріоритетною формою влаштування дитини, котра з певних причин залишилася без батьківської опіки, є її усиновлення, тобто “..прийняття усиновителем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина здійснюється на підставі рішення суду”.

Якщо дитина, щодо якої можливе усиновлення, протягом одно- го місяця з дня перебування на обліку не була усиновлена чи вла- штована на виховання у сім’ю, чи над нею не була встановлена опі- ка (піклування) громадянами України за місцем її проживання, то відомості про неї передаються до обласного управління освіти. На

підставі отриманої інформації тут формується регіональний банк даних про дітей, які підлягають усиновленню.

Історично обумовленою і визнаною державою є встановлення опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківської опіки. Ця процедура передбачає виховання неповнолітніх дітей, а також захист їхніх особистих та майнових прав і інтересів.

За законом, опіка встановлюється над дітьми, які не досягли чо- тирнадцяти років, а піклування – над дітьми віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Опікуни, зазвичай, обираються з осіб, які є близькими родичами підопічного, що передбачає, насамперед, збе- реження між дитиною й опікуном родинних зв'язків. За таких умов дитина має турботу й увагу близьких їй людей.

Правила опіки і піклування визначають умови встановлення опіки (піклування) над дітьми. Опіка оформляється за місцем про- живання дитини чи опікуна (піклувальника). Правила визначають перелік осіб і закладів (установ), що у випадку одержання відо- мостей про необхідність опіки над неповнолітнім повинні негайно сповістити органи опіки та піклування. Насамперед, це стосується близьких родичів й інших осіб, які спілкуються з такими дітьми.

Якщо підтверджується факт відсутності опіки з боку батьків, органи опіки і піклування забезпечують тимчасове влаштування дитини до сім’ї, яка погоджується взяти її до визначення подальшої долі чи передавання до навчально-виховної установи для сиріт або у притулок для неповнолітніх. За відсутності у дитини необхідних документів органи опіки і піклування обов'язково забезпечують їх юридичне та фактичне оформлення.

Державна система соціально-виховних інститутів передбачає забезпечення оптимальних умов життєдіяльності для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, залежно від віку і стану здоров'я. Державні заклади (установи), що опікуються цими про- блемами, підпорядковані різним міністерствам і відомствам: Мі- ністерству освіти і науки України, Міністерству охорони здоров'я України, Міністерству праці і соціальної політики України, а це, значною мірою, ускладнює процес соціального захисту таких дітей.

На подолання негативних явищ, зокрема попередження дитячої бездоглядності і безпритульності, профілактики правопорушень серед дітей, спрямовані Укази Президента України “Про затвер- дження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспіль-

стві” (від 18 березня 1998 року № 200/98) і “Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності” (від 28 січня 2000 року

№ 113/2000).

З метою забезпечення тимчасового влаштування безпритульних дітей, а також визначення їхнього статусу і подальшого місця про- живання службами у справах неповнолітніх створюються притулки для неповнолітніх, діяльність яких регулюється Постановою Кабі- нету Міністрів України “Про Типове положення про притулок для неповнолітніх служби в справах неповнолітніх” від 9 червня 1997 року № 565.

Відповідно до положення, притулок для неповнолітніх – “це установа соціального захисту, створена для тимчасового перебу- вання в ньому неповнолітніх віком від 3 до 18 років”. Основні за- вдання притулку такі: соціальний захист неповнолітніх, які опини- лися у складних умовах, створення належних житлово-побутових і психолого-педагогічних умов для забезпечення нормальної життє- діяльності неповнолітніх.

У притулок приймаються діти, що заблукали, були покину- ті батьками чи опікунами, жебракують, і при цьому місце перебу- вання їхніх батьків не встановлено; залишилися без опіки батьків (усиновителів) чи опікунів (піклувальників); залишили сім’ю чи навчальний заклад; вилучені кримінальною міліцією у справах не- повнолітніх із родин, перебування в яких загрожувало їхньому жит- тю і здоров'ю; втратили зв'язок з батьками під час стихійного лиха, аварії, катастрофи, інших надзвичайних подій; не мають постійного місця проживання і засобів до існування; самі звернулися по допо- могу до адміністрації притулку.

Термін перебування неповнолітніх у притулку становить до 90 діб. Підставою для прийняття до притулку може бути: звернення неповнолітнього до адміністрації притулку, направлення служби у справах неповнолітніх, акт кримінальної служби у справах неповно- літніх, письмове звернення керівника органу управління освіти.

Працівники притулку вживають заходів для встановлення особи неповнолітнього, надсилають відомості про нього органам за місцем останнього його перебування. Адміністрація притулку інформує служби у справах неповнолітніх про батьків (усиновителів), опіку- нів (піклувальників) або посадових осіб, які не забезпечують права й інтереси неповнолітнього, провокують його асоціальну поведінку,

самовільне залишення сім’ї, навчального закладу, створюють загро- зу здоров'ю й інтелектуальному розвитку.

Після визначення місця подальшого влаштування вихованці притулків повертаються до сім’ або у навчальний заклад, де вони перебували раніше, якщо повернення неповнолітнього до місця по- переднього проживання неможливе, працівники притулку сповіща- ють про це службу у справах неповнолітніх за місцем розташування притулку та проживання неповнолітнього й разом із органами опіки і піклування вживають заходів для подальшого його влаштування.

На вирішення проблем дитячої бездоглядності, створення на- лежних умов для соціально-психологічної реабілітації дітей, їх фі- зичного і розумового розвитку спрямована Державна програма за- побігання дитячій бездоглядності на 2003–2005 роки, затверджена Указом Президента України від 21 лютого 2003 року № 154/2003.

У програмі визначено, що робота, яка проводиться в регіо- нах з метою запобігання бездоглядності серед дітей, їх соціально- правового захисту, є малоефективною. Щорічно спостерігається зростання кількості сімей, що з різних причин не виконують ви- ховних функцій щодо власних дітей. Малоефективним є контроль з боку громадськості за вихованням і утриманням дітей з неблаго- получних сімей, що призводить до збільшення кількості таких дітей, які не отримують адекватного соціального захисту і стають “дітьми вулиці”.

Основними завданнями Програми є:

- підвищення ефективності роботи щодо запобігання дитячій без- доглядності шляхом удосконалення нормативно-правової бази;

- поліпшення існуючих та пошук нових форм соціальної підтрим- ки дітей, які перебувають у складних життєвих ситуаціях;

- виявлення неблагополучних сімей і забезпечення захисту прав дітей, які виховуються в них;

- удосконалення системи і підвищення ефективності діяльності установ соціального захисту дітей (із поліпшенням побутових умов);

- розробка науково-методичних основ запобіганню дитячій без- доглядності;

- забезпечення підготовки і перепідготовки фахівців соціального захисту дітей.

Аналіз документів про роботу окремих міністерств і відомств із цією категорією молоді, як “діти вулиці”, дозволив вичленити окре-

мі аспекти діяльності державних структур щодо соціальної допомо- ги дітям та підліткам.

Управління гуманітарної освіти і виховної роботи Міністерства освіти і науки України виконує певні функції щодо профілактики бездоглядності:

- виявлення дітей, які залишилися без опіки батьків, та їх розмі- щення у навчально-виховних закладах;

- здійснення контролю за відвідуванням такими дітьми навчально- виховних закладів, загальноосвітніх шкіл.

Міністерство освіти розробило систему інформування про сім’ї потенційних усиновителів, опікунів і піклувальників.

Крім того, міністерство постійно працює над механізмом повер- нення дітей шкільного віку до навчання, які з різних причин поки- нули школу.

Головне управління медичної допомоги дітям і матерям (Мініс- терство охорони здоров'я України переважно, надає медичну допо- могу дітям, у тому числі “дітям вулиці”.