Зміст, структура та принципи соціально-педагогічної діяльності

 

Зміст професійної педагогіки визначається суспільством, потре- бами, інтересами як соціальних груп населення, та і окремих людей. З розвитком суспільства, накопичення знань і соціокультурного до- свіду людства зростає роль професіоналізму у соціальній сфері та

професійної педагогіки в системі освіти, де готуються працівники для соціально-виховної сфери.

Сьогодні простежується такий факт, що значною мірою ситу- ація в країні ускладнюється тим, що стикаються різні концепції і стратегії соціальної перебудови суспільства і розвитку соціально- педагогічної роботи. А практика показує, що саме сьогодні необхідне найбільш повне і швидке визначення стратегії і тактики соціального захисту населення, створення вкрай необхідних установ, організацій соціально-педагогічної роботи, а також створення й удосконалення системи професійної підготовки соціальних педагогів.

Історія легітимного визнання державою в 1992 році професії соціального педагога (у т. ч. різні напрямки діяльності і внутрішні спеціалізації) засвідчує, що помітно загострилась проблема само- визначення власне професійної сфери соціально-педагогічної робо- ти. Тут, зокрема, простежуються такі проблеми:

1. Предметно-понятійні репертуари соціально-педагогічної робо- ти, підвищена семіотичність і рецесивність, проблема власного предмета та взаємозв’язку з соціально-гуманітарними знаннями. З’ясовуються поняття бідності, злиденності, девіантної і делік- вентної поведінки, проституції, соціальної патології дитинства, старості та ін.

2. Багатоаспектність і багаторівневість зв’язків „індивід- сусупільство”, „група-суспільство”, „група-особистість” сис- темно нестабільні, динамічні, і сьогодні концептуально відо- бражаються у таких методологічних рамках, як „феноменологія допомоги; феноменологія діяльності; феноменологія суб’єкта допомоги; феноменологія об’єкта допомоги” [14, С. 22].

3. Проблемна двоякість – феномен професійної позиції соціаль- ного педагога: виступаючи від деперсоналізованої державної влади, соціальні педагоги змушені поділяти інтереси найменш захищених індивідів і груп, представляти і захищати права зне- долених (маргиналів, меншин, субкультурних формацій, девіан- тів тощо).

4. Соціальні уявлення і знання соціальних педагогів мають ради- калізуючу силу, яка „є найбільш складним інструментом соці- ального контролю” [11, С. 10].

5. На відміну від доброчинності, де в центрі стоїть постать того, хто допомагає, у соціально-виховній сфері центральною фігурою є клієнт, а кінцевою метою є звільнення клієнта від потреби в со-

ціальному працівникові, активізація самопідтримки, самодопо- моги [8, С. 130–131].

Виходячи з такої багатоаспектності соціально-педагогічної ро- боти, ми вважали за необхідне визначити її місце і роль у суспільстві, яке реформується і яке поступово переходить від стратегії соціаль- ної політики до практичних дій, спрямованих на користь людини. При цьому постала потреба дати наукове обґрунтування низці кате- горій, які відображають різні аспекти соціально-педагогічної робо- ти: змісту, структурі, об’єкту, предмету.

Новий етап становлення наукової парадигми соціально-виховної роботи в Україні почався з 90-х років. Це дозволяє говорити про за- родження нової професії – соціального педагога та введення нової спеціальності у вищому навчальному закладі. Цей процес спонукав до розвитку наукової думки, вирішення практичних питань у со- ціальній сфері, розвитку нових соціальних інфраструктур, визна- чення наукового статусу нових дисциплін у вищій школі. Ми могли бачити, як від емпірики соціально-педагогічна діяльність поступово переходила на пристойний науковий рівень з досить окресленою власною теоретичною і методологічною базою.

Розглядаючи зміст і структуру соціально-педагогічної роботи, вважаємо за доцільне зробити акцент на тому, що вона є видом ді- яльності. Ми виходимо, з одного боку, із загальноприйнятого філо- софського і психологічного тлумачення діяльності, а з другого боку, ми враховуємо специфіку і фактори, що характеризують об’єкт, який ми вивчаємо.

Найбільш глибоко, на нашу думку, розглядається філософія людської діяльності у працях таких вітчизняних і зарубіжних вче- них, як Л. Ази, В. Барановського, Л. Бєляєвої, В. Замули, М. Кагана, М. Князяна, Є. Кулік, О. Леонтьєва, В. Маркіна та ін.

Загалом можна розділяти загально-філософське визначення Л. Буєвої щодо діяльності як способу існування і розвитку суспіль- ства і людини, всебічного процесу перетворення нею навколишньої природної і соціальної реальності, у т. ч. її саму, відповідно потреб, цілей і завдань [2].

Серед основних ознак діяльності автор називає цілеспрямова- ність, перетворюючий і творчий характер, предметність, детермінова- ність суспільними умовами, обмін діяльністю, спілкування індивідів.

Водночас М. Каган [3] розкриває морфологію діяльності і ви- окремлює такі її види: перетворююча, ціннісно-орієнтаційна, кому-

нікативна. Окрім того, вчений називає три основні елементи діяль- ності: суб’єкт, котрий спрямовує свою активність на об’єкт чи інші суб’єкти; об’єкт, на який спрямована ця активність, яка проявляєть- ся в суб’єктній комунікативній взаємодії з іншими.

Психологічний фундамент діяльності досить переконливо роз- крито у працях О. Леонтьєва [4], де автор розглядає дії як процеси, що підпорядковані усвідомленим потребам і цілям. Причому у його характеристиках простежуються психологічні і соціальні причини частого незбыгу суспільного й особистісного смислу діяльності, подається структура людської діяльності, яка включає окремі (осо- бливі) види діяльності – за критерієм мотивів, які їх спонукають, а також дії-процеси, що підпорядковуються усвідомленим цілям. Такі окремі складові діяльності утворюють макроструктуру.

Прийнятними є твердження Б. Ананьєва про те, що діяльність має багаторівневий характер: по-перше, цілісної діяльності як сис- теми програм, операцій і засобів виробництва матеріальних цін- ностей суспільства; по-друге, окремої дії, що включає мету, мотиви її окреслення і способу досягнення; по-третє, макрорухів, завдяки опредмеченню і побудови програми будуються дії; по-четверте, мі- кро рухів, із яких будуються макрорухи [1].

У цьому випадку перші два рівні відповідають розгляду діяльнос- ті людини як суб’єкта, соціального індивіда, як особистості, а останні рівні визначають діяльність людини як природного індивіда.

Виходячи з цього, можна розглядати діяльність спеціалістів соціально-педагогічної роботи як інтеграції конкретних процедур і операцій: соціальна (за цілями, завданнями, змістом), психолого- педагогічна (за формою), організаторська (за функціями), профе- сійна (за зв’язками і впливом на об’єкт) Це, на нашу думку, свід- чить про наявність структури діяльності, яка є досить складною і багатокомпонентною. На цю її ознаку вказує В. Шадриков [14], ви- окремлюючи взаємопов’язані функціональні блоки: мотиви, цілі, програми, інформаційні основи, рішення, підсистему професійно важливих якостей. Але при цьому, слід сказати, що у кожній струк- турі діяльності доцільно бачити, чим одна діяльність відрізняється від іншої, оскільки, як стверджує О. Леонтьєв, всі види діяльності, в які включаються люди і в яких вони починають працювати як про- фесіонали, можуть бути поділені на групи на основі визначення го- ловного об’єкта діяльності: природа, техніка, люди, знакові системи, художні образи [4].

Усе загалом дозволяє говорити, що для кожної професії, порів- няно з іншими професіями притаманні спільні і специфічні ознаки. Особливості професійних цінностей обумовлені роллю і статусом професії в житті суспільства й окремої людини.

У зв’язку з цим доцільно, передусім, визначити предмет соціаль- ної педагогіки. Це цілком закономірно, оскільки статус соціально- педагогічної роботи як самостійної науки може бути доведеним, якщо буде визначена галузь явищ, які переважно вона вивчає, і доведено, що ця галузь іншими науками не вивчається. Водночас, визначення предмета дослідження дозволяє окреслити методи на- укового аналізу.

У випадку визначення предмета і об’єкта соціально-педагогічної роботи можна вести мову про визначення того рівня аналізу і харак- теру фактів (явищ, процесів), які нею вивчаються.

Практика і наукові дослідження (М. Галагузової, А. Капської, В. Курбатова, І. Миговича та ін.) дозволяють говорити про те, що соціально-педагогічна робота має своєрідний об’єкт: це процес зв’язків, взаємодій, взаємовпливів механізмів, способів і засобів регуляції поведінки соціальних груп та особистостей, що сприя- ють реалізації їхніх життєвих сил і соціальної суб’єктності, а та- кож характер співвіднесеності життєвих сил індивіда і групи та засобів забезпечення їх реалізації в різних соціальних та соціально- педагогіних ситуаціях [3, С. 51].

Проте, зважаючи на різні підходи до визначення предмета соціально-педагогічної роботи, доцільно зазначити, що науковці ак- центують увагу на різних аспектах цих зв’язків. Хоча до кінця 90-х ро- ків ми не могли виявити наявність системно-інтегративного підходу.

Так, наприклад, І. Мигович предметом соціально-педагоічної ро- боти називає професійну діяльність соціальних інститутів, держав- них і недержавних організацій, груп та окремих індивідів, пов’язану з наданням допомоги особам чи групам людей щодо їх соціалізації, особливості впливу соціальних явищ, процесів та відносин на соці- альне функціонування означених груп людей чи осіб [8, С. 15].

Безперечно, потреба щодо розвитку методології соціально- педагогічної діяльності викликана необхідністю подолання вузько- спеціалізованого вивчення проблем, пов’язаних з соціальною корек- цією і реабілітацією особистості, а також інтеграцією епізодичних, недостатньо між собою пов’язаних соціальних гарантій, уявлень про соціальний захист, соціальну допомогу і милосердя.

Беручи до уваги сучасний стан розробки питання про предмет соціально-педагогічної діяльності, ми вважаємо, що це поняття можна тлумачити як закономірності сприяння становленню і реа- лізації сил індивідуальної і соціальної суб’єктності людини, а також виявлення й актуалізація життєвих сил та способів їх ефективного функціонування, відновлення.

Якщо соціально-педагогічна робота розглядається як діяльність, то предмет уточнює сутність цієї діяльності. До того ж не можна не брати до уваги той факт, що предмет соціально-педагогічної роботи, як і предмет будь-якої науки, змінюється у процесі розвитку теорії і практики загалом. Запропоноване визначення предмета хоч і є до- сить широким, але воно водночас є й досить узагальненим. Це є не- обхідною умовою для подальшої організації діяльності, яка реалізу- ється через форми професійної і непрофесійної роботи (одночасно, паралельно чи у взаємодії).

Виходячи із такого широкого обсягу тлумачень і зважаючи на головну мету соціально-педагогічної роботи, ми пропонуємо роз- глядати поняття у вузькому і широкому розуміння цього виду ді- яльності. На нашу думку, соціально-педагогічна робота – це вплив професіоналів і громадськості на соціальне облаштування суспіль- ства завдяки формуванню і реалізації державної соціальної політи- ки, спрямованої на створення сприятливих умов життєдіяльності кожної дитини та її сім’ї. Це тлумачення у широкому розумінні.

У більш вузькому, соціально-педагогічна діяльність здійснюєть- ся професійно підготовленими спеціалістами та їхніми помічника- ми і спрямована на надання індивідуальної допомоги дитині, сім’ї чи групі осіб, котрі потрапили у скрутну для них ситуацію, шляхом інформування, консультування, безпосередньої натуральної і фі- нансової допомоги, соціальної реадаптації, надання психологічної і педагогічної підтримки, та орієнтація тих, хто потребує допомоги, на власну активність у вирішенні, складних проблем.

На сьогодні об’єктом соціально-педагогічної роботи вважають людину як члена соціуму в єдності її індивідуальних характеристик. Об’єктом соціологічної теорії і практики є на соцієтальному рівні суспільство як відносно стійке об’єднання людей, а організатором соціальних дій виступає держава, різні політичні і громадські орга- нізації, зацікавлені в соціалізації членів суспільства.

На соціально-середовищному рівні об’єктом соціальної роботи виступає соціальна сфера суспільства, мікросередовище, колекти-

ви людей. При цьому найбільш активно здійснюється соціально- педагогічна робота за такими напрямками: освітньо-дозвіллєва, фізкультурно-оздоровча, корекційно-реабілітаційна, соціально- правова, інформаційно-просвітницька тощо.

На індивідуальному рівні об’єктом соціально-педагогічної ді- яльності є окрема особистість, стосовно якої застосовуються різні методи, засоби соціального захисту і підтримки залежно від її по- треб та інтересів.

У науковій літературі певний час дискутувалося питання щодо визначення об’єкта соціально-педагогічної роботи. Так, скажімо, на початку 90-х років досить активно використовувалися поняття

„клієнт”, „пацієнт”, „об’єкт” допомоги. Проте з розгортанням різних видів соціально-педагогічної діяльності, поступово усталилося по- няття «клієнт» [12]. Залежно від об’єкта, його проблем, соціальний педагог проектує адекватні соціальні послуги. Причому, як свідчить багаторічна практика у сфері соціальної допомоги, об’єкт може бути різним не лише за своїми проблемами, але і за своїми взаємовідноси- нами з соціальними інститутами: з одного боку, державне відомство надає послуги клієнту, який опинився у скрутній життєвій ситуації і потребує допомоги, а з другого – клієнт не звертається за допомо- гою, захистом (схильний до нарковживання, алкоголізму), і тоді со- ціальний педагог ініціює свої дії „на території клієнта”. Наприклад, підлітково-молодіжні клуби за місцем проживання, де соціальний педагог супроводжує життєдіяльність молодих у природньому для них середовищі. За таких умов об’єкт перестає відчувати себе відчу- женим, „дезадаптантом, девіантом”, невстигаючим чи одиноким [8].

Соціальний педагог, проектуючи дії стосовно об’єкта-клієнта, має вірити в те, що здатний зрозуміти його проект і прийняти усвідомлено його „дар” у вигляді соціально-педагогічної чи психологічної послуги.

Своєю чергою, соціальний педагог, котрий уявляє собі об’єкта- клієнта як „клубок проблем”, вірить, що клієнт може визначити його лідерську роль як прагматика і виразника його, клієнта, інтересів. За таких умов аспекти професійної позиції соціального педагога бу- дуть соціальною формою його функціонування, що будується так:

1. Репертуарний пакет впливу – соціальний педагог володіє арсе- налом підтримки об’єкта, використовуючи такі репертуари на- туралістичні (теми здоров’я, тіла, валеології тощо), екзистентні (тема гідності, життєстійкості, абсурду), теїстичні (тема Бога,

смерті, страждань, співчуття), соціологічні (тема типізації, за- гального блага, командності тощо).

2. Рольова дистанція. Кожен об’єкт-клієнт потребує адекватної ролі соціального педагога, яка залежить від його функціоналу: дослідник, прогностик, консультант, дія якого диктує орієнта- цію на особливість клієнта.

3. Самоусунення. Цей процес можливий за умови власного сцена- рію життя, вирішення проблем і готовності підтримати інших, що свідчить про повернення його до „реальності”, життєстійкості.

Таблиця 1

Професійне „уявлення” об’єкта-клієнта

 

	Об’єктне	Проблемне	Суб’єктне
Інтерпретація клієнта і завдання соціально- педагогічної роботи	Об’єкт об- слуговуван- ня різними фахівцями, посередництво у наданні по- слуг	Клубок проблем розв’язується прагматично, посередництво в системі „середовище – об’єкт (клієнт)	Суб’єкт співпраці, посередництво у наданні послуг, у вирішенні проблем, у моделюванні відносин „клієнт- середовище”
Напрямки роботи з життєвими сценаріями клієнта	Аргументація з опорою на правила, інструкції, проектування соціальної ідентичності	Агоністика, проблематика, діагностико- прогностичний пошук адекватності соціальної і персональної ідентичності	Обмін розповідями, самопроектами, есперимент із способами життя, очікуванням
Етика	Дисциплінарні межі на рівні: „соціальний пе- дагог – об’єкт”, „лікар – паці- єнт”, „спеціа- ліст – клієнт”	Правила діалога, оберненого зв’язку, позиційної комункації	Норми щоденного спілкування; спілкування як пошук спільного, проблема і проектування співвиробництва
Ставлення до проблем об’єкта- клієнта	Утвердження тотальних проблем, що включають проблеми клієнта	Утвердження чи відкидання персональних і локальних міфів- проблем	Всі міфи-проблеми мають смисл, якщо сприяють виживанню, спілкуванню і насолоді життям

Реалізація такого багатомірного функціоналу вимагає цілого комплексу об’єктивних якостей соціального педагога: світогляд, рі- вень освіченості, можливості, досвід, переконання, духовні цінності й орієнтири, фізичне здоров’я, життєвий стиль, тощо, є вирішаль- ними під час формування ідентичності та індивідуальності кожної особистості, а отже і соціально-педагогічної роботи з нею.

Без сумніву, проблема якісного професійного становлення і роз- витку соціального педагога не може бути вирішена повноцінно без опори на сукупність методологічних принципів. Для нас важливо визначити закономірності і принципи соціально-педагогічної робо- ти, що є основоположними ідеями, правилами, нормами поведінки органів соціального захисту і підтримки населення, зумовлені, сво- єю чергою закономірностями соціальних процесів і вимогами інно- ваційної практики [13, С. 29].

У спеціальній літературі закономірності соціально-педагогічної роботи пропонується поділити на дві групи: 1) закономірності функ- ціонування і розвитку суб’єктів соціальної підтримки; 2) суттєві зв’язки між суб’єктом і об’єктом соціальної діяльності та їх діалек- тика [3]. Можна погодитись з тим, що другий підхід є більш обґрун- тованим, оскільки закон (суспільна закономірність) є найбільш сут- тєвим, необхідним, усталеним і таким, що повторюється, зв’язком всіх аспектів і компонентів суспільних явищ, процесів, систем і є найбільш загальним відображенням цілісності життєдіяльності лю- дей у всіх формах прояву.

На думку науковців (В. Андрущенка, В. Беха, С. Григор’єва, М. Данакіна, І. Звєрєвої, А. Капської, М. Лукашевича, А. Мудрика та ін.), основними закономірностями соціально-педагогічної роботи можна вважати такі: взаємозв’язок соціальних процесів у суспіль- стві, соціальній політиці і соціально-виховній роботі; обумовленість змісту, форми і методів соціально-педагогічної роботи конкретними обставинами життєдіяльності різних груп, спільнот, індивідів; ви- рішення виховних проблем, виходячи з особистісних потреб, інтер- есів клієнтів; залежність результативності соціально-педагогічної роботи підтримки від професіоналізму і моральних якостей спеціа- лістів, можливостей соціальної системи виховних інститутів, школи, держави і суспільства. Враховуючи таку багатоаспектність законо- мірностей, можна запропонувати загальне визначення закономірнос- тей соціально-педагогічної роботи як суттєвих, стійких і таких, що повторюються, зв’язків, які проявляються під час взаємодії суб’єкта

соціально-педагогічної роботи й обумовлюють характер і спрямова- ність її впливу на розвиток конкретних соціальних явищ та відносин.

Як результат, визначені закономірності є методологічною пере- думовою визначення принципів соціально-педагогічної діяльності. Принципи – „це не приблизні абстракції чи суб’єктивні умовиводи. Вони об’єктивні за змістом і суб’єктивні лише за формою” [13, С. 29]. Слід зазначити, що різні вчені утверджують дещо відмінні принципи соціально-педагогічної діяльності. Так, група вітчизняних авторів монографічного видання „Соціальна робота” вказують на системний характер принципів і зводять їх до трьох груп: соціально-політичні (державний підхід до соціальних завдань; гуманізм і демократизм соціальної роботи; зв’язок змісту і форм соціальної роботи з кон- кретними умовами життєдіяльності особи соціальної групи; закон- ність і справедливість соціальної роботи); організаційні (соціально- технологічна компетентність органів: працівників соціальної сфери, єдність їх повноважень і відповідальність, стимулювання, контроль і перевірка виконання тощо); соціально-психолого-педагогічні (комп- лексність, диференційований підхід, орієнтація на особистісні по- треби, цілеспрямованість) [13, С. 32–34].

Більш конкретизовано виокремлює принципи соціального за- хисту і психолого-педагогічної підтримки А. Ляшенко [7]: добро- вільність, своєчасність, персоналізація, повага, активізація дітей та молоді, комплексність.

Виходячи з того, що соціально-педагогічна діяльність є універ- сальною, а як наука вона органічно пов’язана з комплексом інших наук, то, на нашу думку, доцільно назвати кілька основних прин- ципів соціально-педагогічної роботи: історизм, соціальна обумов- леність, соціальна значущість, гуманізм, справедливість, альтруїзм, диференційованість, наступність, непевність, компетентність, комп- лексність, посередництво, солідарність, субсидарність. Всі вони ні- коли не проявляться одночасно і не є кожного разу рівнозначними. Проте кожен із них має посідати своє певне місце залежно від ситу- ації, соціальних потреб клієнта, умов його життєдіяльності, і, голо- вне, цілі соціальної роботи з об’єктом уваги.

Один із теоретиків соціально-педагогічної роботи в Украї- ні А. Капська визнає чотири групи принципів, що у своїй сутнос- ті становлять певну методологічну систему: соціально-політичні, психолого-педагогічні, організаційні, а також специфічні для соці- альної роботи [5, 30].

На сьогодні окреслено низку принципів, які включені до законо- давчих і нормативних актів України. Серед них варто назвати такі: дотримання прав людини і громадянина у сфері соціальних послуг; рівні можливості в отриманні соціальних послуг; доступність соці- ального обслуговування; конфіденційність; наступність всіх форм соціальних послуг; адресність; пріоритет сприяння громадянам, для яких є загроза здоров’ю та життю; територіальна організація соці- альних послуг; державна підтримка громадської діяльності щодо надання соціальних послуг населенню.

При цьому ми вважаємо за необхідне зробити акцент на останній групі принципів, зазначених А. Капською, – на специфічних принципах, які досить помітно „враховують” специфіку соціально-педагогічної ро- боти. Це, зокрема, принцип гуманізму (визнання людини найбільшою цінністю), принцип незалежності (приналежність права будь-кому на допомогу), принцип клієнтоцентризму (визнання пріоритету прав клієнта у всіх випадках), принцип опори (максимальне врахування по- тенційних можливостей людини), принцип толерантності, принцип конфіденційності та принцип максимізації (оптимальне використання всіх видів ресурсів при вирішенні проблем клієнта).

Проведений аналіз феномена соціально-педагогічної діяльності, її структури і складових дозволяє представити не лише теоретичний аспект цього виду діяльності, а й багатофункціональність певного феномена у соціально-педагогічній сфері. Соціально-педагогічна ді- яльність як складова соціальних перетворен у суспільстві є принци- повою основою для виживання людини у період реконструювання суспільства та її інтеграції в суспільство. Оточення молодої людини наповнене пристосуваннями, адаптаціями суспільної поведінки ін- ших людей, входженнями у постійно змінні ситуації, мікросоціуми, де діють свої закони, норми, правила, і де соціальний педагог завдя- ки володінню базовими науковими знаннями може об’єктивно ви- конувати соціальну роль суб’єкта соціальної сфери.

 

Питання і завдання для самостійної роботи

 

1. Розкрити особливості предмета соціально-педагогічної роботи.

2. Охарактеризувати принципи соціально-педагогічної діяльності.

3. Визначити складові соціально-педагогічної діяльності як ціліс- ної системи роботи.

4. Підтвердити прикладами реалізацію принципів соціально- педагогічної діяльності.

Література

 

1. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. – Л.: ЛГУ, 1986.

2. Буева Л. П. Человек: деятельность и общение. – М.: Мысль, 1978.

3. Каган М. С. Человеческая деятельность: опыт системного ана- лиза. – М.: Политиздат, 1974.

4. Капська А. Й. Соціальна робота: деякі аспекти соціальної роботи з дітьми та молоддю. – К.: УДЦССМ, 2001.

5. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: МГУ, 1975.

6. Лучанкин А. И., Сняцкий А. А. Социально-клубная работа с моло- дежью: проблемы и подходы. – Е.: УрОРАН, 1997.

7. Ляшенко А. И. Организация и управление социальной работой в России. – М.: Наука, 1995.

8. Мигович І. І. До питання про зміст професійної підготовки фа- хівців соціальної сфери // Актуальні проблеми професійної під- готовки фахівців соціальної роботи в Україні і за рубежем. – У.:

„Art Line”, 2003.

9. Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание. – М.: Изд-во АН СССР, 1957.

10. Соціальна робота: Навч. посіб. // Соціальна робота. Книга ІІ. – К.: ДЦССМ, 2002.

11. Соціальна робота: Технологічний аспект / За ред. проф.

А. Й. Капської. – К.: ДЦССМ, 2004.

12. Холостова Е. И. Некоторые проблемы подготовки кадров социальных работников // Территориальные социальные службы: теория и практика функционирования. – М.: Школа социального работника, 1995.

13. Фирсов М. В. Введение в теоретические основы социальной работы (историко-понятийный аспект). – М.: Институт практи- ческой психологии, В.: НПО «МОДЭК», 1997.

14. Шадриков В. Д. Проблемы системогенеза профессиональной де- ятельности. – М.: Наука, 1983.