Зміст реабілітації дітей з функціональними обмеженнями

 

В Україні останнім часом інвалідність як соціальне явище при- вертає значну увагу органів виконавчої влади та суспільства. І ця тенденція викликана, передусім, проблемами, з якими стикається більшість інвалідів різних вікових груп, а також обумовлюється не- ухильним зростанням загальної кількості інвалідів. Досить згадати, що станом на 2008 р. в Україні нараховувалось близько 2 мільйонів осіб з функціональними обмеженнями. Чималий відсоток із них –

діти. Так, за даними МОН України, у спеціалізованих загальноос- вітніх навчальних закладах отримують освіту близько 58 тисяч ді- тей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку. Ще 65 тисяч дітей з інвалідністю навчаються в загальноосвітніх шко- лах. У професійно-технічних навчальних закладах здобувають осві- ту і професію 3,5 тисячі дітей з інвалідністю. У вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації кількість студентів з інвалідністю характеризувалось неухильним збільшенням і зросло з 2587 осіб у 1995/6 н.р. до 10 тисяч осіб.

Проблеми соціальної незахищеності людей з функціональними обмеженнями чи з обмеженими можливостями є особливо актуаль- ними сьогодні, коли в процесі реформування нашого суспільства старі форми і методи соціальної підтримки таких громадян вияви- лися в більшості випадків непридатними, а нова система соціально- го захисту ще тільки створюється.

Сутність терміну «реабілітація», яким спершу позначали віднов- лення честі і прав безвинно засуджених, дещо пізніше – відновлен- ня попередньої незаплямованої репутації чи повернення незаконно відібраних прав, а потім поняття „реабілітація” набуло виразно ме- дичного та соціального змісту. Цю смислову трансформацію свого часу і було відображено у Великій Радянській Енциклопедії, в якій зазначено, що крім лікувальних заходів (трудотерапія, лікувальна фізкультура, спортивні ігри, електролікування, грязелікування, ма- саж), що проводяться у відділеннях і центрах реабілітації при ве- ликих лікарнях та інститутах (травматологічних, психіатричних, кардіологічних та інших), реабілітація включає також заходи щодо розвитку в потерпілого основних навичок щодо самообслуговуван- ня (соціальна, побутова реабілітація) і підготовки інвалідів до тру- дової діяльності (професійна, виробнича реабілітація) [3].

Із наведених аспектів реабілітації найбільш розробленим був і тривалий час залишався медичний. Це наочно підтверджується численними дослідженнями [2]. Серед них значне місце посідає монографія О. Тарасова і М. Фонарьова „Реабілітація при дитячих хворобах”. У ній реабілітація трактується як сукупність медичних, соціально-економічних та інших заходів, спрямованих на макси- мально швидке і повноцінне відновлення здоров’я хворого та його ефективне і раннє повернення до звичайних умов життя, праці, на- вчання [3].

Виходячи із змісту наведених дефініцій, можна вважати, що ре- абілітація є досить ємким поняттям і в контексті вироблення пра- вил забезпечення рівних можливостей для інвалідів означає процес, який має на меті допомогти інвалідам досягти оптимального фізич- ного, інтелектуального, психічного чи соціального рівня діяльнос- ті та підтримувати його, забезпечуючи тим самим умови для зміни їхнього життя і розширення межі їхньої незалежності. Таким чи- ном, реабілітація передбачає не лише надання медичної допомоги, а включає також комплекс соціальних заходів, спрямованих на від- новлення працездатності [8].

Тому цілком закономірно, що в Законі України „Про соціальні послуги” під реабілітацією розуміється ціла система медичних, про- фесійних, соціальних заходів, спрямованих на надання особам, які перебувають у складних життєвих обставинах, допомоги у віднов- ленні ними порушених функцій організму, компенсації обмежень життєдіяльності, а також підтриманні оптимального фізичного, інтелектуального, психічного, соціального рівнів та якості життя для досягнення соціальної і матеріальної незалежності, соціально- професійної адаптації та інтеграції в суспільство [7].

Виходячи з того, що реабілітація відбувається в конкретних со- ціальних умовах і має комплексний характер, цілком правомірно ви- окремити її соціальну складову, що має найрізноманітніші аспекти соціальної роботи, а саму реабілітацію назвати соціальною. Тобто, слід розуміти під нею комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених індивідом суспільних зв’язків та відносин внаслідок стійкого розладу функцій організму (інвалідність) чи змі- ни соціального статусу (люди похилого віку, безробітні, біженці) [3].

Що ж стосується соціальної реабілітації інвалідів, то її визначе- но як систему відновлення соціальних зв’язків, соціального стату- су, працездатності через комплекс соціально-медичних, соціально- психологічних і соціально-правових заходів [2]. Інакше прийнято вважати її системою заходів, що сприяють оптимізації і коригуван- ню становища інваліда (дитини-інваліда) в сім’ї, трудовому колек- тиві, суспільстві. Це й зміна ставлення його до своїх вад, виховання у нього навичок самообслуговування, а також протезування, орте- зування, забезпечення засобами реабілітації з метою покращання рівня його життєдіяльності [7].

Загалом соціальну реабілітацію для окремої людини з особли- вими потребами фахівці здебільшого розглядають як шлях перетво-

рення її з об’єкта соціальної допомоги в активно діючого суб’єкта суспільства [1]. Вичерпне визначення цього поняття знаходимо в нещодавно виданому Законі України „Про реабілітацію інвалідів в Україні”. У ньому, зокрема, під соціальною реабілітацією розуміють систему заходів, які забезпечують умови для повернення особи до активної трудової діяльності, відновлення її соціального статусу та здатності до самостійної суспільної і родинно-побутової діяльності шляхом соціально-середовищної орієнтації та соціально-побутової адаптації, соціального обслуговування та забезпечення засобами ре- абілітації [7].

Донедавна соціальна реабілітація складалась з окремих напрям- ків: медичного, соціально-психологічного та соціально-трудового. Однак практичний досвід соціальної роботи показав, що система соціальної реабілітації інвалідів може бути значно ефективнішою за умови оптимізації реабілітаційного процесу через організовану педагогічну діяльність. Навчання і виховання у цьому випадку ви- ступає як частина процесу соціального становлення людини і поля- гає в свідомому цілеспрямованому впливові на індивіда чи соціаль- ну групу з боку суб’єктів виховної діяльності – педагогів. Кажучи інакше, соціально-педагогічна реабілітація – це процес і результат, що відображає включеність людини з особливими потребами в на- вколишній соціум за умови цілеспрямованого педагогічного впли- ву. Під процесом соціально-педагогічної реабілітації розуміють ди- наміку розвитку явища, якості чи послідовності дій (педагогічних прийомів), взаємодії фахівців, спрямованої на досягнення певного соціально-педагогічного ефекту [6].

О. Безпалько, вводячи в соціальну реабілітацію медичний, пси- хологічний, професійний та педагогічний компоненти, визначає та- кож кілька її принципів, а саме:

– здійснення реабілітаційних заходів на початку виникнення про- блеми;

– безперервність та постійність їх проведення;

– комплексний характер реабілітаційних програм;

– індивідуальний підхід до визначення обсягу, характеру та змісту реабілітаційних заходів [1].

Соціальна реабілітація не може бути абстрактною, тому що в кожної людини з особливими потребами є свої специфічні пробле- ми, які потребують індивідуального підходу та вирішення їх під ке- рівництвом психолога і соціального педагога.

Загалом соціальну реабілітацію деякі фахівці, зводять до „систе- ми заходів, спрямованих на найповніше відновлення здоров’я хво- рих та інвалідів, повернення їх до активного життя” в суспільстві [14].

Законом України „Про реабілітацію інвалідів в Україні” перед- бачено створення Державною службою медико-соціальної експер- тизи та реабілітації інвалідів – Державної типової програми реа- білітації інвалідів на підставі державних соціальних нормативів у згаданій сфері, єдиних науково обґрунтованих критеріїв та вимог до реабілітаційних заходів. Зокрема, у ньому виокремлений гаранто- ваний перелік реабілітаційних заходів у складі послуг з медичної, професійної, трудової, фізкультурно-спортивної і соціальної реабі- літації. Згідно із Законом, індивідуальна програма реабілітації роз- робляється медико-соціальною експертною комісією відповідно до Державної типової програми реабілітації інвалідів. Індивідуальною програмою передбачені такі види реабілітаційних заходів:

– медичні (медикаментозне лікування, відновлювальна терапія, хірургічне втручання, протезування);

– фізичні (відновлення, покращання, стабілізація, координація рухових дій, уміння користуватися протезами);

– психологічні (психокорекція якостей і функцій інваліда, його мотивації до життєдіяльності та праці, навчання прийомів і ме- тодів психологічної саморегуляції);

– професійні (професійне навчання, професійна адаптація);

– трудові (раціональне працевлаштування);

– соціальні(соціально-побутоваадаптація,соціально-середовищна орієнтація, соціальне обслуговування, забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призна- чення);

– психолого-педагогічні (психологічна і педагогічна корекція роз- витку);

– фізкультурно-спортивні (фізкультурно-спортивна підготовка та адаптація, організація і проведення фізкультурно-оздоровчих і спортивних занять) [7].

Відповідно до існуючої практики, розробка індивідуальної про- грами реабілітації складається з таких етапів:

– проведення реабілітаційно-експертної діагностики;

– оцінка реабілітаційного потенціалу, що має власний потенціал інваліда;

– визначення реабілітаційного прогнозу;

– визначення заходів, технічних засобів і послуг, що дають змогу від- новити порушені чи компенсувати втрачені здібності для виконан- ня побутової, пізнавальної діяльності, рухової активності тощо.

Як визначено положеннями Закону, учасниками реабілітацій- ного процесу є педагогічні, медичні, соціальні, музичні працівники, майстри виробничого навчання, реабілітаційні установи, інваліди, які проходять реабілітацію, батьки, законні представники інвалідів (у випадку недієздатності інваліда).

Надзвичайно цінною для нашого дослідження є твердження А. Капської та А. Шевцова, що ефективність соціально-педагогічної реабілітації дітей і молоді з особливими потребами залежить, насам- перед, від адекватності створеного соціально-педагогічного середо- вища та його спроможності надати необхідну допомогу і підтримку в реабілітаційному процесі [2; 15].

Розгортанню соціальної роботи з людьми з особливими потре- бами, спрямованої на їх інтеграцію в суспільство, сприяє створення мережі реабілітаційних центрів, де здійснюється профорієнтація, проводиться професійне навчання, консультування з психологіч- них, правових і організаційних проблем, надається конкретна допо- мога по набуттю професії, навчанню й працевлаштуванню.

Відповідно до наведених визначень суті інвалідності, проекту- ється соціальна реабілітації дитини з функціональним обмеженням. Реабілітація передбачає діагностику розвитку дитини одразу ж піс- ля появи у неї перших ознак відхилення у розвитку з метою своєчас- ного забезпечення сім'ї спеціальною допомогою.

- Реабілітація у всіх її видах є результатом впливу на особистість, її окремі психічні і фізичні функції.

- Реабілітація є наступним етапом після адаптації. Якщо адапта- ція розглядається як пристосування з використанням компен- саторних здібностей, то реабілітація – відношення, активізація особистості. Отже, потрібна опора на адаптивний апарат (фізіо- логічний, психологічний, біологічний, соціальний).

- Реабілітацію дитини не можна розглядати при відмежуванні її від сім’ї, яка зобов’язана сприяти розкриттю реабілітаційних можливостей.

- Соціальна реабілітація – неперервний, але обмежений за часом процес, протягом якого повинні з’явитися нові якісні характе- ристики дитини.

- Соціальну реабілітацію не потрібно розуміти як абстрактну ка- тегорію, вона має свою спрямованість: специфіку для кожного вікового етапу.

Аналізуючи різні думки щодо ставлення до дітей з обмеженими можливостями, доцільно виокремити ті аспекти життєдіяльності дитини, які є найбільш значущим для розкриття реабілітації як со- ціального процесу:

1. Ставлення до дефекту в дитини. Воно може проявлятися в та- ких категоріях, як усвідомлення (повне, часткове) чи не усві- домлене, сприйняття чи несприйняття (дитиною), пригніченість (стан), адаптація чи дезадаптація, депривація тощо.

Зазначені категорії не є стабільними і піддаються змінам відпо- відно до рівня розвитку особистості, до того ж ставлення до власно- го дефекту обумовлене ставленням людей, що оточують дитину як індивіда й особистість.

1. Становище в сім’ї. Тут найбільш поширеними можуть бути ка- тегорії стійкості чи нестійкості, доброзичливості чи відчуження, гіпертоніки чи гіпотоніки (недостатня увага), афективність (над- мірність батьківського роздратування, незадоволення тощо), авторитарність виховання, гіперсоціальність (спроба будувати виховання за певною схемою), примус, репресія тощо.

Таким чином, за сукупністю причин і факторів, які викликають сімейне благополуччя чи неблагополуччя, визначальним є стан між- особистісних відносин і традиції виховання в сім’ї.

2. Навички самообслуговування. У цьому випадку спектр опису в категоріях є досить широким і багато в чому пов’язаний із по- нятійним апаратом дитячої, вікової і педагогічної психології. Сюди належать: предметна діяльність, маніпулювання, дії, зона найближчого розвитку, уміння, навчання, наслідування, звички тощо.

Прояви особистості дитини у сфері самообослуговування до- сить різноманітні. Одним із важливих індикаторів тут є можливість опосередкування, самостійного регулювання своєї поведінки.

Розвиток навичок самообслуговування посідає особливе місце у вихованні і соціалізації. Зокрема, враховуюється той фактор, що у всіх дітей з відхиленнями у розвитку досить важко формуються дрібні ручні навички – дрібна моторика, координація рухів і орієн- тація у просторі.

Зона реабілітації поєднує навчання навичкам довільно брати й опускати предмети, перекладати їх із руки в руку, докладати зусил- ля відповідно до розмірів предмету, ваги і форми. Цей факт відобра- жається в тих категоріях, які використовуються для характеристики рівня самообслуговування дітей з обмеженими можливостями.

3. Рухова активність. Цей аспект реабілітаційної діяльності є до- сить важливим для всіх категорій дитячої інвалідності, але він є удвічі значущим для дітей, котрі страждають дитячим церебраль- ним паралічем (ДЦП). Тому головними категоріями для цієї гру- пи можна назвати корекційні фізичні вправи, руховий режим, корекція помилкових установок опорно-рухового апарату (кінці- вок, частин хребетного стовпа та інші), подолання слабкості (гіпо- трофія, атрофія) окремих м’язових груп, поліпшення рухливості у суглобах (профілактика або розробка контрактур), розвиток предметно-маніпулятивної діяльності рук (пальців рук) та інші. Звертаючи увагу на одну із досить важливих особливостей ру-

хового розвитку дітей, можна здійснити сильний вплив на їхній за- гальний розвиток, а також і на соціальну реабілітацію загалом. Це має вплив і на формування мовлення, психіки, інтелекту, таких ана- лізаторних систем, як зорова, слухова, тактильна, а також, у широ- кому розумінні, на їхню поведінку. Все це свідчить про те, що сфера рухової активності вбирає в себе додаткові категорії, які описують: а) розвиток мови за допомогою рухів – поєднання звуків і рухів,

звуконаслідування, звукове забарвлення руху, рольові рухливі ігри, ритмізація рухової діяльності, дрібна моторика тощо;

б) формування в процесі фізичного виховання просторових і часових уявлень типу: далі – ближче, вище – нижче, зліва – справа, більше

– менше, багато-мало, швидко-повільно, часто-рідко та інше;

в) вивчення у процесі реабілітаційної діяльності на заняттях з фі- зичної культури матеріалів, різних за фізичними властивостя- ми, що пов’язано з категоріями важкий – легкий, гладкий – шо- рохуватий, пластичний – крихкий тощо.

4. Пізнавальна активність. Насамперед, вона пов’язана зі стиму- ляцією сенсомоторного розвитку дитини. Розвиток сенсомотор- них функцій у поєднанні з емоційно-позитивним спілкуванням дитини є основою формування всіх психічних функцій, які пред- ставлені в категоріях: мова, увага, цілеспрямована діяльність, емоційна реакція, комплекс оживлення, мислення, уявлення та інші.

Специфіка сенсомоторного виховання дитини з відхиленнями у розвитку спрямована на одночасний розвиток органів почуття і мо- торики дитини. У випадку розладу опорно-рухового апарату (ДЦП) реабілітаційне середовище павине враховувати правильність роз- міщення тіла, голови, рук, ніг, що пов’язано з такою категорією, як поза.

Досить часто у дітей, котрі належать до групи ДЦП, зустрічаєть- ся порушення формування однієї з важливих сенсомоторних функ- цій – фіксація зору на одному й тому ж предметі. Своєю чергою, це пов’язано з такими психічними категоріями, як зорова зосередже- ність і стеження за предметом, а у випадку прояву в дитини пози- тивних емоцій – з першими голосовими реакціям.

На наступному етапі відбувається навчання дитини групуван- ню і зіставленню, що також закріплюється у відповідних категоріях. Якщо всі навички формуються у здорової дитини на третьому році життя, то у хворої – значно пізніше. Особливо важко відбувається процес оволодіння кольорами, який досить довго співвідноситься з предметом.

Не менш важливим є навчання диференціювати форму пред- мета – коло, квадрат, куб, кульку та їх розміри. Виконуючи різно- манітні завдання, діти навчаються фіксувати увагу на тотожності і відмінності, оволодівають категоріями “такий”, “не такий”, “однако- вий”, “різний”, “великий”, “маленький” тощо.

5. Соціальна активність. Це поняття розуміється як складна ди- намічна функціональна система, яка характеризується сімейно- побутовою, комунікативно, суспільно-трудовою діяльністю, проявом духовних і фізичних здібностей людини в гармонії з соціальним середовищем, природою. Вона поєднує чималу кількість категорій медичної, валеологічної, екологічної спря- мованості: гігієна, здоровий спосіб життя, профілактика, пре- вентивний характер соціальної роботи, відносини з природою, забруднення навколишнього середовища, урбанізація, генетичні зміни, інвалідизація, соціум, діагностика та ін.

Таким чином, в категорії галузі соціальної активності ми за- кладаємо ідею про те, що хвору дитину не можна розглядати поза сім’єю і середовищем. Це ще раз дозволяє підкреслити, що збере- ження і розвиток інтелектуального, творчого потенціалу, форму- вання у дитини-інваліда здатності і готовності до самодопомоги у власному життєзабезпеченні є важливим аспектом процесу соціаль-

ної реабілітації, що відображається в категорії поняття соціальної активності.

Метою ранньої соціально-реабілітаційної роботи є: забезпечен- ня соціального, емоційного, інтелектуального і фізичного розвитку дитини, яка має відхилення, і спроба максимального розкриття її потенціалу для навчання. Це є головною метою.

Другою важливою метою є попередження вторинних дефектів у дітей з відхиленнями у розвитку. Це може проявитися в результаті двох основних причин: або ж після невдалої спроби призупинити (купірувати) прогресування первинних дефектів за допомогою ме- дичного, терапевтичного чи навчального впливу, або ж у результаті порушення взаємовідносин між дитиною і сім’єю, викликаного, за- звичай, тим, що сподівання батьків стосовно дитини не виправда- лись.

Третьою метою ранньої соціально-реабілітаційної роботи є абі- літація (пристосування) сім’ї, яка має дітей з відхиленнями у роз- витку, щоб максимально ефективно задовольнити потреби дитини. Для такої сім’ї має бути розроблена фахівцями індивідуальна про- грама, що відповідає потребам і стилям життєдіяльності сім’ї.

Як допомогти сім’ї? Як розмовляти з дитиною і її батьками у цій ситуації? Що означає програма реабілітації?

Це система заходів, які сприяють розвитку можливостей дитини і всієї сім’ї. Вона розробляється командою фахівців (лікарі, соціаль- ні працівники, педагоги, психологи) разом із батьками. У багатьох країнах такими програмами керує один спеціаліст. Це може бути один із названих вище. Він має відстежувати і координувати реабі- літаційну програму (спеціаліст-куратор).

Програма може розроблятися на півроку, на рік, все залежить від віку та умов розвитку дитини.

Спеціаліст-куратор періодично обговорює з батьками досягнуті результати, успіхи і невдачі, разом аналізують всі незаплановані по- дії, які відбулися за період реалізації програми. Лише після цього команда спеціалістів розробляє програму реабілітації на наступний період.

Програма реабілітації передбачає не лише сприяння розвитку дитини, але й набуття батьками спеціальних знань, психологічну підтримку сім’ї, допомогу сім’ї щодо можливості відпочити, віднов- лення сил тощо.

Кожен період програми має мету, окремі цілі, оскільки робота проводиться за різними напрямками і з залученням різних фахівців.

Під час реалізації програми періодично проводиться моніторинг, регулярне відстеження ходу подій, за потреби, куратор сприяє бать- кам у подоланні труднощів, ведучи переговори з потрібними спеціа- лістами, представниками установ, роз’яснюючи права дитини і сім’ї. При цьому куратор має відвідувати сім’ю, щоб краще розібратися з труднощами, які з’являються у ході виконання програми. Таким чином, програма реабілітації має циклічний характер.

Однією із важливих особливостей реабілітаційної програми має бути: 1) наявність міждисциплінарної команди спеціалістів, а не ходіння батьків по різних установах; 2) участь батьків у процесі реабілітації, що є найбільш складною проблемою; 3) увага спеціа- лістів спрямовується як на дітей, так і на батьків; 4) налагодження партнерства у реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями.

Залежно від того, як взаємодіє спеціаліст з батьками, можна окреслити п’ять основних тактик соціально-реабілітаційної роботи.

У практиці використовуються довготермінові і короткотерміно- ві моделі роботи. Серед короткотермінових варто назвати кризово- інтервентну і проблемно-орієнтовну моделі взаємодії.

Кризовоінтервентна модель роботи з клієнтом передбачає надан- ня допомоги безпсередньо в кризовій ситуації. Самі кризові ситуації можуть бути обумовлені змінами в природному циклі чи випадко- вими травмуючими подіями. Проте, не зважаючи на індивідуальні відмінності і багатоаспектність причин, які призводять індивіда до кризового стану, його тривалість обмежена, як свідчить практика, приблизно 6–7 тижнями. І втручання спеціалістів у такий період є досить ефективним, оскільки в період кризової ситуації людина особливо сприйнятлива і швидко відгукується на прояв допомоги. В такий період використовуються як внутрішні, так і зовнішні ре- сурси. Незалежно від того, що призвело клієнта до кризового стану, завданням соціального працівника чи педагога є надання емоційної підтримки і спроба пом’якшити вплив стресової ситуації.

Поява в сім'ї дитини з певними фізичними чи психічними ва- дами є також причиною таких стресів. З метою попередження не- гативних наслідків цієї проблеми, сім'ї надається допомога соціаль- ного педагога, який оперативно має входити в життєву ситуацію і допомогти мобілізувати всі сили на підтримку батьків і дитини.

Звичайно, в цій ситуації психологічна допомога є домінуючою. Проте і втручання соціального педагога є виправданим, оскільки до- помога має бути не тільки глибоко психологічною, скільки комплек- сною і широкою за обсягом проблем та учасників подій, чию увагу потрібно привернути до проблеми сім'ї.

Щоб попередити відмову від дитини і залучити сім'ю до процесу реабілітації, необхідно, щоб вона мала реальну уяву про перспекти- ви дитини і про ту роль, яку сім'я може відіграти в її житті. Голо- вним у цій ситуації є допомога сім'ї подолати пригніченість, розгу- бленість, відчай, допомогти батькам зайняти активну позицію щодо реабілітації дитини.

З цією метою спеціаліст Центру надає освітню інформаційну до- помогу, яка дозволяє сім'ї “побачити” етапи відновлювального ліку- вання і перспективу дитини, повідомляє про можливості визнання тимчасової інвалідності і пов'язаних з нею пільг. Крім того, і соці- альний педагог, і соціальний працівник виступають посередниками між іншими спеціалістами, установами і сім'єю.

Таким чином, соціальний педагог шляхом застосування про- світницької і посередницької допомоги досягає ефекту психологіч- ної підтримки, впливає на почуття сумніву і страху, які заважають контролю над ситуацією. Крім того, сім'я може бути залучена до програми сімейної терапії і навчальних тренінгів, метою яких є на- лагодження контактів між сім'ями та вирішення прихованих про- блем, які з'являються в кризових ситуаціях.

Звичайно, що у кризовій ситуації кожна сім'я потребує особли- вої уваги і різного рівня активності в допомозі.

Втручання в кризову ситуацію, зазвичай, є першою сходинкою у взаємодії соціального педагога з сім'єю, яка виховує дитину з осо- бливими потребами. Наступною сходинкою є проблемно-орієнтовна модель взаємодії, яка також належить до короткотермінової стра- тегії роботи, протяжність якої не перевищує 4 місяців і передбачає приблизно 10–12 контактів з клієнтом.

Проблемно-орієнтовна модель має на меті вирішення суто прак- тичних питань, тобто зосередження лише на тій проблемі, яку усві- домить клієнт, над якою він готовий працювати. Саме в цей період клієнт переходить до вирішення ряду проблем самостійно, що свід- чить про результативність роботи спеціаліста.

Ця технологічна модель застосовується як в індивідуальній, так і в груповій терапії, в тому числі і в роботі з сім'ями. Основний прин-

цип роботи з сім'єю полягає в концентрації уваги на пом'якшенні основних проблем шляхом визначення досить простих завдань. А поступовий перехід до вирішення складних завдань переконує клі- єнта у його спроможності долати з проблеми.

Соціальний педагог в межах цієї технологічної моделі поєднує в єдину систему методи роботи з окремим індивідом (одним із бать- ків чи дитиною), сім'єю загалом, а також із сім'єю і її найближчим оточенням. Звичайно, робота з усією сім'єю потрібна, якщо назріла кризова ситуація у стосунках членів сім'ї, порушився стиль вихо- вання, поганий психологічний клімат тощо.

Важливим методом проблемно-орієнтовної моделі є укладання угоди між спеціалістом, який надає допомогу і клієнтом – в такому випадку сім'єю чи її окремим представником. Угода повинна мати:

- опис стрижневої проблеми (чи проблем), яка має вирішуватись;

- мету і завдання спроектованої роботи;

- процедури і методики, які будуть застосовані;

- вимоги до клієнта і спеціаліста, визначення ролей кожного з них у процесі вирішення проблеми (для соціального педагога – це, переважно, зустрічі, бесіди, листи, оформлення документів, те- лефонні контакти тощо);

- обумовлюються також терміни спільної діяльності і дії на випа- док, якщо угода буде порушена однією зі сторін.

У роботі з підлітками і молоддю укладання угоди надає відноси- нам відтінку “доброго”, ділового характеру.

Звичайно ж, угода визначає відносини, а не їхній зміст. Хоча, на жаль, часто цей метод в роботі соціального педагога ігнорується.

Довготривалі форми роботи потребують пролонгованого спіл- кування з клієнтом (від 4-х місяців і більше) і, переважно, базують- ся на психолого-соціальному підході. Психо-соціальна модель вза- ємодії з клієнтом передбачає повніше розуміння людей у контексті існуючої дійсності і використання цих знань у допомозі клієнту. Таким чином, основна ідея цієї моделі в тому, щоб зрозуміти люди- ну в ситуації, пов'язати її почуття, переживання, вчинки з впливом довкілля і, виявивши причинно-наслідкові зв'язки, знайти вихід із несприятливого становища.

У межах цієї моделі аналізується не лише сучасне, але й минуле клієнта, для чого можна використати метод генограм сімейного дере- ва. Водночас, використовується метод індивідуальної роботи, оскіль- ки клієнт в психо-соціальній моделі часто займає пасивну позицію.

Основне завдання цієї моделі – зміна клієнта у конкретному ви- падку сімейної системи, адаптуючи її до виконання своєї специфіч- ної функції – реабілітації дитини-інваліда.

Використання у роботі соціального педагога різних моделей ме- тодів і форм роботи свідчить, що його участь у комплексній реабі- літації сімей, які виховують дітей з особливими потребами, з метою підвищення їх соціальної адаптації може давати помітні соціально значущі і педагогічні результати.

В умовах низької мотивації звернення сімей за соціально- педагогічною, психологічною допомогою доцільно застосувати таку модель роботи з сім'єю, як патронаж (або послуга клієнту вдома). Така модель діяльності практикується педіатричними службами, центрами соціального обслуговування пенсіонерів та інвалідів. В межах патронажу можуть надаватися різні види освітньої, психо- логічної, посередницької допомоги. Саме патронаж дає змогу мобі- лізувати сім’ю на подолання проблем у природних умовах і може продовжуватися досить тривалий час.

Здійснення патронажу потребує дотримання низки етичних принципів: самовизначення клієнта, добровільність прийняття до- помоги, конфіденційність, тому завжди слід інформувати сім'ю про візит спеціаліста і його цілі.

Патронаж може проводитися з такими цілями:

- діагностики: ознайомлення з умовами життя, вивчення можли- вих факторів ризику, дослідження проблемних ситуацій;

- контролю: оцінка стану сім'ї і дитини, динаміка проблеми, аналіз ходу реабілітаційних заходів, виконання батьками рекомендацій тощо;

- адаптивно-реабілітаційної допомоги (освітньої, психологічної, посередницької).

При цьому соціальний педагог може завуалювати діагностичні і контрольні цілі, щоб сім'я не відчувала себе підконтрольною і за- лежною. Хоча в асоціальних сім'ях такі цілі не варто приховувати, оскільки ці сім'ї мають усвідомлювати невідворотність “втручання” спеціаліста у їхню життєдіяльність і виховання дітей-інвалідів.

Патронаж має епізодичний характер або регулярний, залежно від розробленої стратегії щодо конкретної сім'ї.

Таким чином, можна стверджувати, що патронаж – одна із форм роботи соціального педагога, яка проявляється у відвід- уванні клієнта вдома з діагностичними, контрольними адаптивно- реабілітаційними цілями, що дозволяє налагоджувати і підтримува-

ти тривалі зв'язки з клієнтом, своєчасно виявляючи його проблемні ситуації, надаючи термінову допомогу.

 

Питання і завдання для самостійної роботи

 

1. Розкрити спільне і відмінне у різних тлумачення поняття «реа- білітація».

2. Назвати основні цілі соціальної реабілітації дітей з функціо- нальними обмеженнями.

3. Дати характеристику моделей соціально-реабілітаційної роботи з дітьми і їхніми сім'ями.

4. Скласти таблицю основних етапів реабілітації дітей з обмежени- ми фізичними можливостями.

 

Література

 

1. Безпалько О., Едель С. Підготовка волонтерів до роботи з дітьми обмеженими функціональними можливостями: Методичні ре- комендації // За ред. А. Й. Капської. – К: НПУ ім. М. П. Драго- манова, 2001.

2. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з функціо- нальними обмеженнями: Навч.-метод. посіб. для соц. працівн. і соц. педагог. //3а ред. А. Й. Капської -К.:ДЦССМ, 2003.

3. Зайнятість молоді з функціональними обмеженнями / Яременко О., Бондарчук К., Комарова Н. та ін. – Державний інститут про- блем сім'ї та молоді, 2003.

4. Кротюк, Мистецтво як засіб психотерапії дітей та молоді з особливими потребами / Упорядн.: В. Певна, Н. Циганов. – Л.: ЛОЦ ССМ, 2001.

5. Мостіпан О. Державна політика щодо інвалідів і перспектива та пріоритети // Соціальлний захист. – 2002. – № 11.

6. На допомогу батькам, що мають дітей з особливими потребами

/ Борщевська Л. В., Зіброва А. В., Іванова І. Б. – К, 1999.

7. Про становище інвалідів в Україні та основи державної політи- ки щодо вирішення проблем громадян з особливими потребами: Державна доповідь.– К., 2002. – (Міністерство праці та соціаль- ної політики України; Міністерство охорони здоров'я України; Міністерство освіти і науки України та ін).

8. Социальная работа с инвалидами: Настольная книга для роди- телей / Под ред. Е. И. Холостовой. – М.: Институт социальной работы, 1998.

9. Соціальна адаптація дітей та молоді з вадами розвитку: Звіт про НДР / Державний ін-т проблем сім'ї та молоді; Державний центр соціальних служб для молоді. – К., 2002.

10. Соціальна реабілітація дітей та молоді з особливими потребами: Інформац.-метод. збірн. – О.: ООЦССМ, 2001.

11. Соціальна реабілітація молоді з обмеженою дієздатністю / За ред. С. Толстоухової, І. Пінчук. – К: УДЦССМ, 2000.

12. Щербакова К. В. Петрочко Ж. В. Реабілітація дітей з функціо- нальними обмеженнями засобами мистецтва: Навч. посіб. – К.: ДЦСМ – ЕПУ ім. М. П. Драгоманова, 2002.

13. Що треба знати молоді з особливими потребами / За ред. Л. Се- ліванової. – Х.: ХОЦССМ, 2000.

14. Шевцов А. Г. Методичні основи організації соціальної реабіліта- ції дітей з вадами здоров’я: Монографія. – К.: НТІ «Інститут со- ціальної політики», 2004.

15. Войтенко В. П., Кошель Н. М. Інвалідність в Україні: демографічні студії. – К.: Науковий світ, 2008. – 197 с. — Бібліогр.: С. 192–194.

16. Журов В. В. Психолого-педагогічна профілактика релігійно- сектанської психічної інтоксикації інвалідів. – Ч., 2003.

17. Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні»: За станом на 3 лютого 2006 року / Верховна Рада України. – К.: Парла- ментське видавництво, 2006.

18. Кравченко Р. І. Соціальна реабілітація інвалідів з розумовою від- сталістю: соціально-побутовий патронаж: Навч.-метод. посіб. / Всеукраїнська громадська організація «Коаліція захисту прав інвалідів та осіб із інтелектуальною недостатністю»; Благодійне товариство допомоги інвалідам та особам із інтелектуальною не- достатністю «Джерела». – К.: Март, 2007.

19. Ляшенко В. І. Формування життєвої компетентності дітей-інвалідів у центрах ранньої соціальної реабілітації: Дис... канд. пед. наук: 13.00.05. – Херсон, 2004. – 277 с. – Бібліогр.: С. 211–236.

20. Молчан О. І. Соціально-культурна реабілітація інвалідів юнаць- кого віку в умовах дозвілля: Дис... канд. пед. наук: 13.00.06. – К., 2003. – 202 с. – Бібліогр.: С. 162–180.

21. Система центрів соціальної реабілітації дітей з інвалідністю в Україні: Довідник / Інститут соціальної політики / А. Г. Шевцов (уклад.). – К.: НТІ «Інститут соціальної політики», 2003.