Дитячі будинки сімейного типу в системі захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

 

Міжнародний досвід влаштування дітей, які залишилися без батьківського піклування, засвідчує поступову відмову держав, що мають гуманістичне спрямування соціальної політики, від інтернат- них форм, орієнтацію на створення та підтримку сімейних форм ви- ховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклуван- ня.

Усиновлення дітей-сиріт та оформлення опіки (піклування) в Україні були і залишаються пріоритетними формами влаштування долі дитини, залишеної без батьківської опіки. Водночас визначення державних пріоритетів сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, створює передумови розви- тку в Україні дещо нових соціальних інститутів: дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей.

Принцип сімейного виховання як передумови формування гар- монійної особистості дитини, позбавленої батьківської опіки, був визначений австрійським педагогом Германом Гмайнером, який розробив систему функціонування містечок для дітей-сиріт з сімей- ними формами виховання – „SOS-Kinderdorf”. У розвитку виховних інституцій для дітей-сиріт Г. Гмайнер виступав за форми виховання, які були б максимально наближені до сімейних, за спільне навчан- ня і утримання хлопчиків і дівчаток. Гаслами виховної системи, за- пропонованої Г. Гмайнером, стали поняття „захищеність”, „домашнє вогнище”, а основними пріоритетами – „розуміння” і „любов”[1].

У Радянському Союзі дитячі містечка за подібним принципом почали створюватися у формі дитячих будинків сімейного типу. Їх організатором став Дитячий Фонд ім. Леніна. У 1987 році роз- почалася дослідно-експериментальна робота щодо визначення оптимального типу закладів для виховання та розвитку дітей, які залишилися без піклування батьків, з метою їх влаштування від часу народження до початку трудової діяльності. У 1988 році була прийнята постанова Ради Міністрів СРСР „Про створення дитячих будинків сімейного типу”, яка юридично закріпила нову форму сі- мейного влаштування. За положенням цієї постанови було запропо- новано дві соціально-виховні структури утримання дітей:

1) дитячі містечка із одноквартирних багатокімнатних будинків для проживання сімей, що виховують більше 10 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

2) окремі сім’ї, що виховують не менше 5 дітей-сиріт та проживають у багатокімнатних окремих квартирах, спеціалізованих будинках. Під час розробки педагогічних основ діяльності дитячих містечок

постали серйозні проблеми саме педагогічного плану, що поставило під сумнів доцільність існування таких соціальних структур вихован- ня дітей-сиріт. Та відмова від поширення практики дитячих містечок, передусім, була пов’язана з проблемами економічного характеру.

Друга форма дитячих будинків сімейного типу набула досить широкого впровадження. Юридичною підставою її розвитку стало

„Тимчасове положення про дитячі будинки сімейного типу” 1989 року, яким було визначено, що дитячий будинок сімейного типу – це сім`я, яка, маючи своїх кровних дітей, бере на виховання 5 або більше дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Дитячий будинок сімейного типу як інститут виховання дітей- сиріт є не дитячим закладом особливого типу, тобто дитячим бу- динком, а багатодітною сім’єю, що забезпечує вихованцям сімейне оточення та виховання. Виховний потенціал дитячого будинку сі- мейного типу, як форми сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, має об’єктивні переваги пе- ред іншими соціальними інститутами, насамперед, – інтернатного типу, виходячи із таких міркувань:

– природність процесу виховання;

– основою виховного впливу є емоційний контакт дитини з батьками-вихователями, який базується на довірі дітей до до- рослих;

– виховання в малій групі найповніше відповідає вимозі поступо- вого залучення дитини до соціального життя;

– тривалість виховного впливу батьків-вихователів на прийомних дітей;

– комплексний підхід у вихованні;

– індивідуальний підхід до кожної дитини;

– взаємозацікавлений характер стосунків вихователів та вихованців;

– контроль за негативними проявами та негативними впливами як серед дітей, так і зовнішніх факторів (однолітки, засоби масо- вої інформації, література тощо).

У дитячому будинку сімейного типу формування особистості дитини відбувається в природніх умовах, домінуючу роль виконує вплив батьків-вихователів на світогляд і самоусвідомлення дитини. Сімейне оточення формує у дитини морально-етичні ідеали і смаки, норми поведінки, трудові навички, ціннісні орієнтації, тобто усі ті якості, які формують індивідуальність. На формування особистості вихованця впливають характер стосунків між батьками та між бать- ками і дітьми, іншими членами родини, ставлення батьків до праці, їх участь у суспільному житті, інтереси, ціннісні орієнтири, загаль- ний культурний рівень тощо.

В Україні створення дитячих будинків сімейного типу роз- почалося у 1988 р. На початок 2000 року в Україні функціонував 91 дитячий будинок сімейного типу у 22 областях, АР Крим та м. Севастополі, на початок 2005 року функціонувало 128 таких сімей. Державна підтримка сімейних форм влаштування дітей-сиріт сти- мулювала суттєвий розвиток цього соціального інституту – станом на 1 листопада 2008 року в Україні діяло 380 дитячих будинків сі- мейного типу, в яких виховувалося 2483 дитини.

Досвід функціонування дитячих будинків сімейного типу в Україні засвідчує, що їхні соціальні функції як соціального інститу- ту не відрізняються від функціонування звичайної біологічної сім’ї. Водночас, є ряд особливостей, притаманних лише дитячому будин- ку сімейного типу:

– батьки біологічно не пов’язані з прийомними дітьми;

– батьки-вихователі повинні виконувати обов’язки не тільки ви- хователів, а й господарів великої родини;

– перед сім’єю постають завдання щодо корекції та компенсації вад розвитку вихованців, відставання та занедбаності здоров’я, а також подолання наслідків психічних травм.

Дитячий будинок сімейного типу – окрема сім’я, що створю- ється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, для забезпечення сімейним вихованням та спільного прожи- вання не менше п’яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (Сімейний кодекс України, стаття 256-2). Функціону- вання дитячих будинків сімейного типу регулюється Положенням про дитячий будинок сімейного типу, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України № 564 від 26 квітня 2002 року.

Метою створення дитячого будинку сімейного типу є забезпе- чення належних умов для виховання в сімейному оточенні дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Сім’я може отримати статус дитячого будинку сімейного типу лише за умови прийому на виховання п’яти та більше дітей, позбав- лених батьківського піклування, що, безперечно, є досить доброю умовою для влаштування у родину більшої кількості осиротілих ді- тей. Але, згідно із Положенням про дитячий будинок сімейного типу, кількість дітей у сім’ї, як рідних, так і прийомних, не повинна переви- щувати десяти осіб, зважаючи на необхідність створення оптимальних умов для їх повноцінного виховання та розвитку. Вихованці перебу- вають у дитячому будинку сімейного типу до досягнення повноліття, а в разі продовження навчання у професійно-технічному, вищому на- вчальному закладі I–IV рівнів акредитації – до його закінчення, але не пізніше досягнення ними 23-річного віку.

Виховання дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, у дитячих будинках сімейного типу можна розглядати як делегування державою батькам права на їх виховання та утриман- ня. Це передбачає здійснення контролю з боку держави щодо того, яким чином батьки-вихователі виконують зобов’язання, взяті на себе щодо вихованців. Такий контроль, згідно з положеннями, по- кладається на місцеві органи опіки та піклування та служби у спра- вах дітей.

Від існуючих форм сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дитячий будинок сімейного типу відрізняються, передусім, тим, що держава надає сім’ї, яка бере на виховання дітей, матеріальну та соціальну підтримку. Необхід- ною умовою є підготовка кандидатів на створення дитячого будин- ку сімейного типу до соціальної ролі вихователів прийомних дітей, що забезпечується проходженням ними системи відповідної підго- товки (тренінг-курс з підготовки кандидатів).

У прийомні сім’ї і дитячі будинки сімейного типу влаштовують- ся діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування. Суттєва відмінність дитячого будинку від прийомної сім’ї – кількість дітей, які влаштовуються на виховання. Виховання та влаштування більше п’яти дітей у сім’ю, за умови створення дитячого будинку сімейного типу, вимагає від батьків більшої підготовки, переорієнтації такої родини, насамперед, на виховання дітей, позбавлених батьківського піклування.

Контроль за умовами проживання вихованців у дитячих будин- ках сімейного типу, відповідно до Положення, здійснюють органи опіки та піклування і служби у справах дітей. Раз на рік місцева служба у справах дітей готує звіт про стан виховання, утримання і розвитку дітей в дитячому будинку сімейного типу на основі ін- формації, що надається соціальним працівником, який здійснює со- ціальний супровід родини, вихователем дошкільного навчального закладу або класним керівником загальноосвітнього навчального закладу, де навчається дитина, дільничним лікарем-педіатром і діль- ничним інспектором місцевого відділку міліції. Батьки-вихователі обов'язково ознайомлюються зі складеним звітом, який затверджу- ється начальником служби у справах дітей.

Діти-вихованці. До дитячого будинку сімейного типу влашто- вуються діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування. Перевага, звичайно, надається дітям, у яких є проблеми щодо по- дальшого їх влаштування на виховання у сім’ю, – діти раннього віку, з ослабленим здоров’ям, щодо яких не прийнято рішення про по- дальше влаштування тощо.

Підбір вихованців здійснюється поступово, протягом дванадця- ти місяців. Насамперед влаштовуються діти, які перебувають між собою в родинних стосунках, за винятком випадків, коли за медич- ними показниками або з інших причин вони не можуть виховува- тися разом. Допомогу та контроль за влаштуванням дітей здійснює служба у справах дітей.

Обов’язковою умовою влаштування до дитячого будинку ди- тини є згода дитини, якщо вона досягла відповідного віку й такого рівня розвитку, що може її висловити. Згода на влаштування до ди- тячого будинку сімейного типу з’ясовується представником закла- ду, в якому дитина перебуває, за присутності батьків-вихователів та представника органу опіки та піклування і оформлюється докумен- тально (Див. «Сімейний кодекс України»).

Органом опіки та піклування на кожного вихованця, який вла- штовується до дитячого будинку сімейного типу, готується та пере- дається батькам-вихователям пакет документів:

1) свідоцтво про народження дитини;

2) медична довідка про стан здоров’я або витяг з історії розвитку дитини;

3) довідка (атестат) про освіту або висновок психолого-медико- педагогічної консультації про рівень розвитку дитини;

4) документи про батьків або осіб, які їх замінюють (свідоцтво про смерть, вирок або рішення суду, довідка про хворобу, розшук батьків та інші документи, що підтверджують відсутність бать- ків або неможливість виховання ними своїх дітей);

5) довідка про наявність та місцезнаходження братів і сестер чи ін- ших близьких родичів дитини;

6) опис належного дитині майна, у тому числі житла, та відомості про осіб, які відповідають за його збереження;

7) пенсійна книжка на дітей, які одержують пенсію, копія ухвали суду про стягнення аліментів.

Якщо на момент влаштування дитини до дитячого будинку сі- мейного типу деякі із зазначених документів відсутні, місцева служ- ба у справах дітей зобов’язана надати їх протягом двох місяців. За достовірність відомостей у наданих батькам-вихователям докумен- тах відповідальність у межах своєї компетенції несуть органи опіки і піклування за місцем походження або місцем проживання дитини- сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування, та керівник закладу, в якому перебувала дитина.

Діти, які виховуються в дитячих будинках сімейного типу, не втрачають статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьків- ського піклування, що передбачає залишення пільг, які гарантують- ся державою таким дітям: при отриманні житлової площі, влашту- ванні на навчання, матеріальної підтримки тощо. У випадку, якщо за дитиною закріплено майно та житло, воно зберігається до досяг- нення вихованцем повноліття, відповідальність за його збереження покладається на органи опіки та піклування за місцем знаходження майна.

При влаштуванні дітей до дитячого будинку сімейного типу сімейних правовідносин не виникає – вихованці мають право під- тримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, якщо це не суперечить їх інтересам і не заборонено рішенням суду. Фор-

му такого спілкування визначають органи опіки та піклування за погодженням з батьками-вихователями та за участю соціального працівника, який здійснює соціальний супровід, на підставі аналізу родинних взаємин і причин, через які дитина втратила батьківське піклування.

На етапі створення дитячого будинку сімейного типу є потреба психологічної підготовки батьків-вихователів з приводу можливос- ті тимчасового перебування дитини у родині чи навіть повернення її до біологічних батьків, що диктує необхідність контактів з ними та іншими родичами. Якщо батьки-вихователі психологічно готові вирішувати питання про місцеперебування дитини-вихованця, ви- ходячи, насамперед, із її інтересів, то у процесі виховання вони бу- дуть враховувати необхідність налагодження стосунків із родичами дитини, збереження зв’язків із біологічними батьками. Це питан- ня має стати одним із основних при проведенні бесід з батьками- вихователями на початку їх соціально-виховної роботи. Збережен- ня правових зв’язків вихованця дитячого будинку сімейного типу і біологічних батьків, якщо вони не втратили своїх прав, є особливіс- тю, що впливає на характер взаємин між вихователями та вихован- цями.

Хто може створити дитячий будинок сімейного типу? Батьки-вихователі – особи, які беруть на виховання та спільне проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклу- вання (Положення про дитячий будинок сімейного типу).

Відповідно до Закону України „Про забезпечення організаційно- правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавле- них батьківського піклування” № 2342-IV від 13 січня 2005 року, батьки-вихователі мають право:

– захищати дитину, її права та інтереси як опікуни або піклуваль- ники без спеціальних на те повноважень;

– на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав батьків дітей-вихованців;

– на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним щодо дітей, які проживали разом із ними та передані на усиновлення;

– на усиновлення дітей, які перебувають на вихованні та утриман- ні в їхніх сім'ях;

– брати участь у вирішенні органом опіки та піклування питання про управління майном дитини;

– вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду;

– вимагати надання їм органами опіки та піклування повної ін- формації про дитину та її батьків, стан її здоров'я, рівень та осо- бливості розвитку дитини;

– самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування. Окрім прав, батьки-вихователі мають такі зобов’язання:

– захищати права та інтереси дітей, бути їхніми представниками в установах і організаціях;

– створити належні умови для всебічного гармонійного розвитку дітей;

– піклуватися про здоров'я, фізичний, психічний та моральний розвиток, навчання дітей, готувати їх до праці;

– забезпечувати проведення двічі на рік медичного обстеження дітей лікарями-спеціалістами та виконувати їх рекомендації;

– забезпечити здобуття дітьми освіти, стежити за навчанням і розвитком дітей у навчально-виховних закладах, підтримувати зв'язки з учителями та вихователями;

– займатися розвитком здібностей дітей, у тому числі залучати їх до занять у позашкільних навчальних закладах;

– не перешкоджати спілкуванню дитини з її рідними батьками та поверненню дитини в разі поновлення їх у батьківських правах, звільнення з місць позбавлення волі та в інших випадках, якщо це не суперечить інтересам дитини і не заборонено рішенням суду;

– співпрацювати з місцевими державними адміністраціями, орга- нами місцевого самоврядування та соціальними працівниками, залучати спеціалістів до вирішення проблемних питань;

– повідомляти відповідні служби опіки та піклування в разі ви- никнення в дитячому будинку сімейного типу несприятливих умов для утримання, виховання та навчання дітей.

Законодавчо визначені певні обмеження щодо осіб, які мають бажання створити дитячий будинок сімейного типу. Батьками- вихователями можуть бути повнолітні особи, за винятком:

1) осіб, визнаних у встановленому порядку недієздатними або об- межено дієздатними;

2) осіб, позбавлених батьківських прав;

3) осіб, звільнених від обов’язків опікунів (піклувальників, усино- вителів) за неналежне виконання покладених на них обов’язків;

4) осіб, які за станом здоров’я не можуть виконувати обов’язки щодо виховання дітей (інваліди I і II групи, особи, які мають глибокі органічні ураження нервової системи, алкогольну та наркотичну залежність, хворі на СНІД, відкриту форму тубер- кульозу, психотичні розлади, в яких офіційно зареєстровані асо- ціальні прояви, нахили до насильства).

При прийнятті рішення про створення дитячого будинку сімей- ного типу вимоги висуваються не лише до осіб, які висловлюють бажання взяти на виховання дітей, позбавлених батьківського пі- клування, а й до членів їхньої родини. Не можуть бути батьками- вихователями особи, з якими проживають члени сім’ї, які мають глибокі органічні ураження нервової системи, алкогольну та нар- котичну залежність, хворі на СНІД, відкриту форму туберкульозу, психотичні розлади, в яких офіційно зареєстровані асоціальні про- яви, нахили до насильства.

Законодавчо встановлені вікові обмеження щодо кандидатів на створення дитячого будинку сімейного типу залежно від віку дітей, які влаштовуються в сім’ю. При влаштуванні різниця у віці батьків- вихователів і дітей має бути такою, щоб на час досягнення обома батьками-вихователями пенсійного віку всі вихованці досягли віку вибуття з дитячого будинку сімейного типу. Вікові обмеження ви- значаються відповідно до віку молодшого з батьків. За певних об- ставин передбачена можливість подовження терміну діяльності ди- тячого будинку сімейного типу за домовленістю батьків-вихователів та місцевих органів виконавчої влади. Проте цей термін не має пере- вищувати п’яти років.

Обов’язковою умовою створення дитячого будинку сімейного типу є проходження батьками-вихователями курсу підготовки для кандидатів на створення прийомних сімей та дитячих будинків сі- мейного типу, проведення якого забезпечують обласні центри соці- альних служб для сім’ї, дітей та молоді. Основне завдання навчання: підготувати батьків до виконання нових соціальних ролей – вихова- телів дітей, позбавлених батьківського піклування. Батьки функці- онуючих дитячих будинків сімейного типу мають раз на п’ять років проходити курс періодичної підготовки, проведення якого забезпе- чують обласні центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

З огляду на кількість дітей, які виховуються в родині, у дитячому будинку сімейного типу один із батьків (зазвичай, мати) не працює і за- ймається вирішенням справ великої родини. Враховуючи необхідність

пенсійного забезпечення батьків, які займаються вихованням дітей, По- ложенням про дитячий будинок сімейного типу передбачено здійснення загальнообов’язкового державного соціального страхування та збору на обов'язкове державне пенсійне страхування батьків-вихователів. Сплата внесків проводиться із суми грошового забезпечення. Період, протягом якого особи вважалися батьками-вихователями у дитячому будинку сі- мейного типу, зараховується до їх загального трудового стажу.

Висновок про можливість подружжя (або одинокої особи) взя- ти на виховання п’ять дітей, позбавлених батьківського піклування, складається спеціалістами служби у справах дітей на підставі спів- бесід з кандидатами, перевірки документів, рекомендацій центру со- ціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Положенням про дитячий будинок сімейного типу не визначено вимогу розгляду кандидатів на опікунській раді, проте на практиці така процедура здійснюється.

Оформлення рішення місцевого органу виконавчої влади є під- ставою для набуття родиною статусу “дитячий будинок сімейного типу”. Між органами виконавчої влади та батьками, які беруть на себе зобов’язання щодо утримання дітей-сиріт, складається угода про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу, що ви- значає права й обов’язки кожної із сторін, формулює вимоги щодо умов виховання та утримання дітей у сім’ї, регулює питання захисту житлових прав батьків-вихователів та членів їхньої сім’ї.

Укладання угоди між адміністративними органами і батьками- вихователями накладає на представників обох сторін певні права й обов’язки. Так, орган виконавчої влади зобов’язаний виділяти гро- шові виплати на утримання вихованців, надавати всіляку допомогу сім’ї, виплачувати батькам-вихователям грошову винагороду. Вод- ночас, представники органів виконавчої влади мають право контр- олювати умови виховання, утримання дитини, і якщо вони не вико- нуються, мають право розірвати угоду з батьками-вихователями.

Підстави, які можуть призвести до розірвання угоди, можуть бути спровоковані внутрішньо сімейними обставинами: важка хво- роба батьків-вихователів, відсутність взаєморозуміння з дітьми, кон- фліктні стосунки між дітьми, невиконання батьками-вихователями обов’язків щодо належного виховання, розвитку та утримання ді- тей, а також пов’язаними з виходом вихованців із сім’ї: повернення вихованців рідним батькам (опікуну, піклувальнику, усиновителю), досягнення дитиною повноліття тощо. Розірвання угоди може бути здійснене на підставі рішення суду.

Матеріальне забезпечення функціонування дитячого будин- ку сімейного типу. Однією з умов створення дитячого будинку сі- мейного типу є надання родини житлової площі, що дозволяє забез- печити гармонійний розвиток дітей, гарантує кожному вихованцю, а також рідним дітям батьків-вихователів, нормальні умови життя і розвитку.

Умови забезпечення дитячого будинку сімейного типу жи- лим приміщенням визначаються в статті 46-1 Житлового кодексу України. Місцева державна адміністрація поза чергою має надати батькам-вихователям індивідуальний будинок або багатокімнатну квартиру. Користування наданим житловим приміщенням здій- снюється в порядку, встановленому законодавством для користу- вання службовими приміщеннями. Житлове приміщення має бути обладнане необхідними меблями, побутовою технікою та іншими предметами тривалого вжитку, перелік яких визначається органом, який прийняв рішення про створення дитячого будинку сімейного типу. Угода на створення дитячого будинку сімейного типу перед- бачає визначення умов, за якими сім’ї надається житлове приміщен- ня, правила користування житлом, питання врегулювання захисту житлових прав батьків-вихователів та членів їхньої сім’ї.

Дитячому будинку сімейного типу мають бути надані жиле при- міщення та земельна ділянка для ведення садівництва й городни- цтва поблизу місця його знаходження, а також транспортний засіб. Умови передавання й користування земельною ділянкою та тран- спортом визначаються угодою про створення дитячого будинку сі- мейного типу.

Однією із особливостей функціонування дитячого будинку сі- мейного типу є матеріальна підтримка з боку держави.

З 2006 року соціальні виплати на дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї фінансуються з державного бюджету, що дало по- зитивний імпульс розвитку цих соціальних інститутів. Механізм фінансування дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей регулюється Порядком призначення й виплати державної соціаль- ної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошового забезпечення батькам-вихователям і при- йомним батькам за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях за принципом “гроші ходять за дитиною” у 2006 році» (постанова Кабінету Міністрів України від 6 лютого 2006 року № 106).

На дітей-вихованців дитячих будинків сімейного типу щомі- сячно виділяється державна соціальна допомога, що становить два прожиткових мінімуми для дітей відповідного віку. Якщо на дитину виплачуються пенсія, аліменти, стипендія, державна допомога, то розмір соціальної допомоги визначається як різниця між двома про- житковими мінімумами і загальними виплатами на дитину.

Розмір грошового забезпечення батьків-вихователів стано- вить 35 відсотків розміру соціальної допомоги на кожну дитину- вихованця, але не більше п’яти прожиткових мінімумів для працез- датної особи. Нарахування грошового забезпечення починається з моменту влаштування дитини в сім’ю.

Відповідно до законодавства, дитячим будинкам сімейного типу може надаватися матеріальна, фінансова й інша благодійна допо- мога підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, громадськими об’єднаннями, фондами, фізични- ми особами. Залучення позабюджетних коштів дозволяє покращити умови розвитку й виховання дітей, і така практика широко викорис- товується в регіонах.

Соціальний супровід. Однією із специфічних відмінностей при- йомних сімей та дитячих будинків сімейного типу від усиновлення та опіки (піклування) є державна соціальна підтримка таких сімей, яка реалізується у формі соціального супроводу. Згідно за Поряд- ком соціального супроводження прийомних сімей та дитячих бу- динків сімейного типу, соціальне супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу – це вид соціальної діяльності, що передбачає надання спеціалістом (або групою спеціалістів) цен- трів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у співпраці з фахів- цями інших установ, організацій та закладів комплексу юридичних (правових), психологічних, соціально-педагогічних, соціально- економічних, соціально-медичних, інформаційних послуг, спрямо- ваних на забезпечення належних умов функціонування прийомної сім’ї, дитячого будинку сімейного типу.

Соціальний супровід дитячих будинків сімейного типу здійсню- ється спеціалістами центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та мо- лоді.

Один соціальний працівник може здійснювати одночасно соці- альний супровід не більше 7 прийомних сімей або дитячих будинків сімейного типу, у яких загальна кількість дітей-вихованців не пе- ревищує 35 осіб. Навантаження на одного соціального працівника

щодо соціального супроводу залежить від ряду факторів: новоство- рені дитячі будинки сімейного типу, чи з досвідом функціонування, кількість дітей в них, їх вік, стан здоров’я; міра складності соціально- психологічних проблем, які підлягають розв’язанню; місце прожи- вання.

Спеціалісти, які здійснюють соціальний супровід дитячих бу- динків сімейного типу, мають пройти курс спеціальної підготовки за програмою, затвердженою наказом Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту від 3 січня 2006 року № 2670, і мати відповідний сертифікат. Організація підготовки спеціалістів, котрі здійснюють соціальний супровід, та підвищення їхньої кваліфікації покладаєть- ся на обласні центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Одним із напрямків діяльності соціального працівника з ди- тячим будинком сімейного типу є посeрeдницька діяльність між батьками-вихователями та службами, які захищають права дитини, налагодження співпраці з різними фахівцями для забезпечення як- найкращих умов виховання дитини в сім’ї.

Реалізація соціального супроводу спрямована на вирішення пев- них завдань, залежно від терміну влаштування дитини у сім’ю та її основних потреб. Зокрема, соціальний супровід зорієнтований на:

– адаптацію дитини в новій сім’ї;

– створення позитивного психологічного клімату у родині;

– забезпечення оптимальних умов життя;

– забезпечення захисту прав дитини;

– створення можливостей для розвитку дитини шляхом надання комплексу якісних соціальних послуг.

Соціальний супровід виступає не як заміна піклування про дитину-вихованця, а як організація соціальної підтримки та допо- моги батькам-вихователям у розв’язанні тих питань, які вони само- стійно не можуть ефективно виконати.

Соціальний працівник у процесі соціального супроводу взаємо- діє з рідними дітьми батьків-вихователів; біологічними батьками дитини чи особами, які їх замінюють; рідними дітей-вихованців; найближчим оточенням батьків-вихователів; найближчим оточен- ням дітей-вихованців; членами громад, до складу яких входить ди- тячий будинок сімейного типу.

Тобто допомога надається не лише дитині, і не лише дитячому будинку сімейного типу, а всьому оточенню, щоб потім сім’я, ото- чення дитини, громада могли створювати умови для правильного

розвитку дитини. Допомога для самодопомоги – головний принцип соціального супроводу.

Реалізація соціального супроводу базується на дотриманні та- ких основних принципів:

– гарантований захист прав дитини, пріоритетність її інтересів, врахування її думки;

– реалізація першочергового права дитини на зростання та вихо- вання в сім’ї;

– цілісний підхід до виховання та догляду за дитиною, що перед- бачає підтримку її психофізіологічного, інтелектуального, емо- ційного, соціального та духовного розвитку;

– індивідуальний підхід до кожної дитини, кожної сім’ї з ураху- ванням їх потреб та особливостей;

– забезпечення стабільності, тривалості сімейних форм виховання;

– важливість відновлення та розвиток сімейних зв’язків, збере- ження етнічної, культурної спадщини дитини;

– пріоритетність повернення дитини до біологічної сім’ї, усинов- лення, встановлення опіки як форми виходу з дитячого будинку сімейного типу;

– врахування результатів наукових досліджень, досвіду та кращої світової практики;

– системність, комплексність, безоплатність, доступність соціаль- них послуг;

– взаємодія соціальних працівників з батьками-вихователями та постійне підвищення їх професійної компетентності. Здійснюючи супровід дитячого будинку сімейного типу, соці-

альний працівник керується положеннями Етичного кодексу спеці- алістів із соціальної роботи України.

Вирішення поставлених перед соціальним супроводом завдань здійснюється шляхом надання дитячому будинку сімейного типу комплексу соціальних послуг, які за Законом України охоплюють такі сфери: соціально-економічні, юридичні, соціально-педагогічні, психологічні, соціально-медичні, інформаційні.

Соціально-економічні послуги:

– допомога у залученні додаткових ресурсів для задоволення по- треб дитячого будинку сімейного типу на лікування, оздоровлен- ня тощо;

– допомога у своєчасному отриманні батьками державних виплат

на утримання дитини; допомога у вирішенні побутових проблем,

працевлаштування дітей-вихованців після досягнення ними по- вноліття чи закінчення навчання.

Юридичні (правові) послуги:

– консультування з питань застосування чинного законодавства;

– представлення та захист прав і законних інтересів дитячого будинку сімейного типу та дітей, що в них виховуються, в органах державної влади та інших установах, організаціях, підприємствах незалежно від форм власності та підпорядкування; допомога в оформленні до- кументів, необхідних для розв’язання проблем клієнтів;

– здійснення правової освіти батьків-вихователів та дітей, що ви- ховуються в їх сім’ях; співпраця з різними установами та фахів- цями для надання фахової юридичної допомоги.

Соціально-педагогічні послуги:

– допомога у вирішенні питань навчання дітей, здобутті ними осві- ти; організація додаткових занять, навчання;

– у виявленні різнобічних інтересів і потреб вихованців дитячих будинків сімейного типу;

– у залученні до науково-дослідної, гурткової роботи, влаштуван- ня дитини до клубу, гуртка, секції;

– у забезпеченні доступності відповідних освітніх послуг для дітей з вадами розумового або фізичного розвитку шляхом індивіду- ального навчання;

– у просвітницькій роботі щодо всебічного і гармонійного розвитку дитини;

– щодо особливостей розвитку сім'ї та сімейних стосунків;

– щодо здорового способу життя;

– у організації навчання батьків ефективним методам виховання без покарання, мобілізаціїї власних ресурсів сім’ї для вирішення проблем надалі; допомога батькам у здійсненні статевого та ген- дерного виховання;

– у встановлення та підтримці стосунків з біологічною сім’єю, якщо це не суперечить інтересам дитини;

– участь у формуванні життєвих навичок дитини:

- планування свого життя та його здійснення;

- допомога у розв’язанні конфліктних ситуацій сімейного виховання,

- підготовці до виходу з сім’ї у самостійне життя;

- організація зустрічей дітей з біологічними батьками /особами, що їх замінюють, вжиття заходів щодо підготовки біологічних родин до повернення їм дітей;

– здійснення моніторингу захисту дитини від жорстокого пово- дження та насильства;

– представлення інтересів клієнта в інших установах та закладах (здійснення функцій посередника між сім’єю і адміністрацією школи, центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, органами опіки і піклуван- ня тощо).

Психологічні послуги:

– адаптація дитини до нової сім’ї та сім’ї до дитини, у створенні належного психологічного клімату, для якого характерними є по- вага, любов, турбота, емоційні зв’язки;

– допомога в запобіганні виникненню непорозумінь та конфліктів

між членами сім’ї, в т.ч. рідними дітьми;

– участь у формуванні у дитини почуття власної гідності, адекват- ної самооцінки, самосвідомості, самостійності, громадянськості позиції;

– мінімізація негативних наслідків психологічних травм;

– організація реабілітаційних заходів, спрямованих на подолання затримок, відставань у розвитку, психічних та психологічних проблем, пов’язаних з занедбаністю, травмами та хворобами, жорстоким поводженням або насильством, які зазнала дитина до влаштування в дитячий будинок сімейного типу; корекція поведінки дітей;

– консульт