Теоретичні основи практики соціальної роботи

Теоретичні основи практики соціальної роботи

1.1. Значення теорій

для практики соціальної роботи

Методологія соціальної роботи ґрунтується на науко­вих знаннях, результатах досліджень та аналізі практич­ної діяльності соціальних працівників, її теоретичне об­ґрунтування постійно змінюється, розвивається відповід­но до потреб клієнтів і суспільства.

Розвиток теорій і моделей соціальної роботи зумовле­ний досягненнями споріднених наук (психології, соціоло­гії, філософії та ін.), осмисленням емпіричного досвіду, створенням нових методик роботи. Теорії сприяють пі­знанню загальних властивостей явищ, пояснюють події, збагачують ідеями, знаннями закономірностей, завдяки чому розвивається безпосередня практика.

Теми рефератів

1. Вплив теорій на практику соціальної роботи.

2. Класифікації теорій у соціальній роботі.

3. Чинники розвитку теорій і методів соціальної роботи.

 

1.2. Психологічні моделі соціальної роботи

На початку XX ст. класові підходи до соціальної робо­ти почали поступово заміщуватися природничо-наукови­ми уявленнями про проблеми життя та адаптації людини до соціуму. Цьому сприяли фундаментальні дослідження в галузі психології особистості та психіатрії того часу. У теорії та практиці соціальної роботи почали використову­вати методи психоаналізу, поведінкової, когнітивної та гу­маністичної психології.

Сучасні школи соціальної роботи широко застосовують підходи і методи розуміння індивідуально-психологічного плану поведінки та ініціації її змін, розроблені 3. Фрей­дом, Е. Еріксоном, А. Бандурою, К. Роджерсом, Ф. Перл-зом, В. Франклом та ін. Знання психології особистості та психотерапевтичних методів впливають передусім на гли­бину сприйняття клієнта соціальної роботи, налагоджен­ня з ним робочого контракту, розуміння етіології його проблем, надання допомоги у формуванні психологічних здібностей клієнта щодо розв'язання власних життєвих конфліктів і подолання труднощів. У сучасній соціальній роботі поширеними є психодинамічна, когнітивно-біхевіо-ристська, гуманістично-екзистенційна моделі.

Сім'я і теорія систем

 

Характеристики системи	Факти, процеси, які свідчать про ситуацію в сім'ї
Межі	Сім'я є системою з межами і підсистемами
	Межа навколо сім'ї відокремлює її від більш широкої соціальної системи, підсистемою якої є сім'я
	Межі сім'ї мають бути напівпрозорими для забезпечення адаптації та виживання

Закінчення таблиці 1.3

 

	Поведінка кожного члена сім'ї і кожної підсистеми сім'ї визначається патерном взаємодії, що об'єднує усіх членів сім'ї
Патерни (усталені зразки	Патерни сімейної взаємодії зазнають впливу правил, які можуть виникати від повторного переживання певних епізодів сімейної взаємодії
	Для пояснення сімейної взаємодії необхідно користуватися принципом циркулюючої каузальності (причинності)
Стабільність і зміни	Сімейні системи охоплюють процеси, що упереджують зміни і процеси, які сприяють змінам
Стабільність	За дефіциту ресурсів у сімейній системі в одного з її членів може розвиватися проблематична поведінка
	Негативний зворотний зв'язок, або зворотний зв'язок, що обмежує відхилення, підтримує гомеостаз (стабільність) системи
Зміна	Позитивний зворотний зв'язок, або зворотний зв'язок, що збільшує відхилення, може спричинити ефект некерованого посилення напруженості чи ефект «снігової кулі»
	Індивіди і компоненти систем можуть демонструвати симетричні патерни поведінки, які, якщо їх не вдається нейтралізувати, здатні призвести до розпаду системи
	Позитивний і негативний зворотні зв'язки — це нова інформація, а нова інформація — чинник, який засвідчує відмінність між станом системи і метою її функціонування
	У системі можливі. зміни першого (зміна поведінки в межах правил системи) і другого (зміна правил системи) порядку
Складність	Системна теорія охоплює мистецтво управління першого (системи, що є предметом спостереження) і другого порядку (системи, що спостерігають)
	Наявні в одній частині системи повторювані патерни ізоморфне (подібно за формою) відтворюються в інших частинах системи

Для соціальних працівників, які використовують у сво­їй роботі теорію систем, важливо враховувати такі чинни­ки, як еквіфінальністпь (можливість досягнення результату різними способами) та мультифінальністпь (ймовірність от­римання за одних і тих самих умов різних результатів, ос­кільки елементи системи взаємодіють по-різному). Це озна­чає, що використовуваний соціальним працівником у двох схожих ситуаціях один і той самий план роботи може мати різні наслідки для клієнта.

У соціальній роботі часто доводиться враховувати та­кий системний процес, як реверберація (лат. геуегЬего — відбиваю, відкидаю) — повільне зниження рівня соціаль­ного функціонування клієнта. Цей процес має назву «ефект доміно». Наприклад, вживання наркотиків зде­більшого спричинює такі наслідки: втрата роботи -» неста­ча грошей -> розпад соціальних відносин -> конфлікти, розпад сім'ї -» втрата житла -» проблеми зі здоров'ям -> моральна деградація -» цілковита криза.

Соціальній системі властиве явище диференціації (лат. біі- £егепІіа — відмінність) — збереження власної ідентичності у процесі розширення чи звуження її меж. Це відбувається, наприклад, із народженням або всиновленням дитини, приєднанням до сім'ї дідуся чи бабусі або з переїздом дорос­лих дітей з батьківського дому в інше місце проживання.

Загалом системний підхід відкриває нові пізнавальні можливості, дає змогу побачити проблемні сегменти, еле­менти взаємодії між клієнтами та їх оточенням. Він є мето­дологічною основою цілеспрямованих, комплексних дій соціальних працівників. Використання теорії соціальних систем у плануванні роботи допомагає виявити існуючі в соціальному бутті клієнтів системи та їхні межі, оцінити їх функціонування або дисфункції, виробити можливі цілі втручання та відповідні стратегії. За системного підходу втручання і зміни спрямовані на ті ситуативні моменти, які впливають на проблему клієнта. Як правило, ці втру­чання мають на меті забезпечення необхідних для нього змін у сім'ї, громаді, навіть у суспільстві.

Системну модель використовують на різних рівнях со­ціальної роботи. Наприклад, в індивідуальній роботі на ос­нові теорії систем соціальні працівники виявляють факто­ри оточення клієнта (від безпосереднього побутового рівня до суспільного рівня), фіксують вплив на нього цих чинни­ків та інших людей. Далі соціальний працівник разом із клієнтом шукає змогу різними (переважно альтернативни­ми) засобами допомогти клієнтові досягнути мети, «оминути» обставини, що можуть спричинити негативні на­слідки або «побічні» негативні явища. Найчастіше вико­ристовують у цій справі техніки пошуку ресурсів (вхідних даних), визначення очікуваних результатів. При цьому со­ціальні працівники переважно перебирають на себе роль брокера (посередника, який діє від імені клієнта) соціаль­них послуг.

Соціальним працівникам постійно доводиться вивчати суперечливі або нереалістичні ставлення до агента змін — суб'єкта, який стимулює, забезпечує необхідні зміни в жит­ті клієнтів соціальної роботи. Ця робота може бути особливо ефективною в роботі з «групами ризику», оскільки соціальні працівники, наприклад на відміну від представників право­охоронних органів, розглядають делінквентну (лат. сіеіищи-епз (гіеіііщиепйз) — той, що вчиняє провину) поведінку, яку демонструють підлітки, як проблему невикористаних мож­ливостей клієнта, його соціальної та емоційної незрілості.

Теорію систем широко застосовують у роботі з сім'ями, зокрема в сімейній терапії. Однією з центральних у теорії систем і досить поширеною в соціальній роботі з сім'ями є ідея створення підтримуючих мереж. Мережі — це фор­мальні або неформальні зв'язки людей чи організацій, які можуть поділяти між собою ресурси, обмінюватися навич­ками, інформацією, знаннями тощо. Вони бувають пози­тивними або негативними відповідно до того, як вплива­ють на особу. Наприклад, людина, що вживає наркотики, включена в мережу, яка дає їй змогу знаходити та купува­ти наркотики, підтримувати стосунки з іншими спожива­чами наркотиків тощо. Це приклад негативної мережі, частина якої існує нелегально. Але коли наркозалежна особа прийме рішення про необхідність лікування та реабі­літації, вона має знайти та налагодити стосунки з елемен­тами іншої системи чи мережі, яка зможе допомогти їй в досягненні мети. Це можуть бути родичі чи друзі, соціаль­ні працівники, лікарі, лікарня чи реабілітаційний центр, програма підтримки людей, що мали залежність, група са­модопомоги тощо. Тому завдання соціального працівника полягає в створенні та підсиленні позитивних, підтримую­чих мереж, мобілізації їх ресурсів на користь клієнта, зна­ходженні людей чи організацій, які зможуть бути ефек­тивними в допомозі клієнту досягти мети. Очевидно також, що клієнти соціальної роботи, більшість з яких на­лежить до бідних прошарків, мають обмежені соціальні мережі порівняно, наприклад, з представниками вищих класів, які мають змогу підтримувати тісні стосунки з друзями чи колегами в інших містах і країнах, що уможлив­лює їх доступ до різноманітних ресурсів, насамперед ін­формаційних, і створює сприятливі можливості для роз­витку чи досягнення бажаних змін.

На макрорівні теорію систем застосовують для організа­ції та зміни систем, які впливають на життя людей. На­приклад, в процесі роботи в громаді теорія систем є основою для розуміння зв'язку ресурсів, потреб, міжособистісних стосунків й ефективних методів використання різних час­тин системи (громади). Наприклад, у деяких хеседах (благо­дійних соціальних службах єврейських громад, орієнтова­них на надання послуг людям похилого віку) впровадили програму, відповідно до якої досвідчені вчителі-методисти, що перебувають на пенсії, проводять репетиторські занят­тя з дітьми у позаурочний час. Організацію такої програми зумовило прагнення забезпечити соціальний простір для самореалізації пенсіонерам і допомогти батькам, які не мо­жуть найняти репетитора, підвищити рівень знань дітей, що позитивно позначиться на їх конкурентоспроможності на ринку праці, допоможе їм долучитися до досвіду людей старшого покоління.

Попри те що теорія систем не пояснює причин право­порушень, а лише допомагає у встановленні зв'язків між різними соціальними чинниками і соціальними правопо­рушеннями, основні її положення використовують при розробленні програм, спрямованих на зміну девіантної пове­дінки, передбачаючи використання для цього можливостей різних соціальних закладів. Послуговуються нею і при роз­робленні концепцій соціального захисту та планів їх реаліза­ції. Наприклад, концепція створення в межах великого насе­леного пункту комплексної системи соціальної реабілітації розумове відсталих осіб передбачає координацію роботи від­повідних організацій, формування команди фахівців, впро­вадження взаємопов'язаних програм (раннього втручання, тимчасового догляду, корекції розвитку і поведінки в до­шкільному віці, інтегрованого навчання, зайнятості та пра­цевлаштування, забезпечення житлом, догляду за доросли­ми, оздоровлення, зміну ставлення з боку громади тощо).

Основним обмеженням системної моделі соціальної ро­боти є її дещо абстрактний характер, оскільки вона зде­більшого лише описує те, що може трапитися. Робота в ме­жах цієї моделі вимагає від соціальних працівників нала­годження і розвитку контактів з багатьма організаціями (наприклад, місцевою владою, лікарнями, поліклініками, школам и, громадськими і релігійними організаціями, які можуть надавати послуги клієнтам, групами самодопомо­ги, товариствами, професійними організаціями, міліцією тощо). Однак представники цих організацій можуть бути де зацікавленими у розвитку відносин із соціальними;'} службами, не реагувати належно на їх запити. Крім того, • соціальні працівники переважно діють у структурі певних соціальних організацій, які мають конкретну мету діяльність, чітко визначають функції своїх підрозділів і окремих фахівців, внаслідок чого їх звернення до ширшої системи може виходити за межі службових повноважень. *' У соціальній роботі доводиться враховувати і те, що зміна системи потребує багато часу і зусиль, вона може бути безрезультатною або навіть зашкодити справі. Проте успішні результати, як правило, змінюють на краще життя багатьох людей. Використовуючи системну модель, необхідно брати до уваги різні явища, які не вписуються у загальну теорію систем, оскільки вона сприяє розв'язанню проблем переважно на макро- та мезорівнях, не враховую­чи особистісних характеристик клієнта.

Системна теорія використовує чимало технічних тер­мінів. Водночас вона пропонує концептуальні межі для мікро- і макропрактики, орієнтує на з'ясування причин певних подій, явищ, процесів, чітке й осмислене плану­вання змін і заходів, спрямованих на їх здійснення; ство­рює широкий простір для самовизначення клієнта, пошу­ку альтернативних шляхів для втручання та підтримки з боку соціальних працівників.

Основна цінність застосування системних ідей у соці­­альній роботі полягає в їх спрямованості на пізнання, зміну людської або соціальної поведінки загалом, а не окре­­мих її елементів. На відміну від роботи з конкретними ви­­падками, яка передбачає сконцентрованість на одному або ­двох аспектах ситуації, системна модель є ближчою до­ комбінованої, командної роботи, що дає змогу одночасно долати більшу кількість проблем, беручи до уваги взаємо­пов'язаність різноманітних підсистем.

У 70-ті роки XX ст. використання теорії систем було піддано критиці прихильниками психологічної моделі со­ціальної роботи. Виступали проти неї і марксисти. Однак у 90-ті роки вона знову набула популярності серед фахівців; соціальної роботи, особливо у Великобританії, які, здійснюючи догляд у громаді, мають своїм обов'язком коорди­націю надання клієнтам послуг різними соціальними сис­темами, що передбачає використання можливостей і взає­мозв'язків різних частин системи.

 

Теми рефератів

1.Теорія систем і сучасна практична соціальна робота.

2.Розвиток соціальних мереж підтримки як основа екологічної­моделі соціальної роботи.

3.Можливості та обмеження застосування теорії ролей у сучасній­практичній соціальній роботі.

4.Ідеї Пауло Фрейре та розвиток антидискримінаційної практики­соціальної роботи.

5.Феміністична практика соціальної роботи.

 

1.4. Комплексні моделі соціальної роботи

Частина моделей соціальної роботи ґрунтується на наукових поняттях і концепціях з різних галузей знань (психологи, соціології, психіатрії, педагогіки) і є синтезом різноманітних теорій і підходів. Поява цих моделей зумов­лена прагненням практиків соціальної роботи зрозуміти особистість клієнта у взаємозв'язку зі світом, що його ото­чує. Такі підходи стають дедалі популярнішими серед со­ціальних працівників, оскільки дають змогу використати традиційні знання з різних наук і застосувати інноваційні прийоми і техніки роботи.

До найпоширеніших комплексних моделей належать: кризове втручання, зосереджена на завданні модель, сі­мейна терапія, психосоціальна терапія та соціально-педа­гогічна модель.

Кризове втручання

Соціальним службам і їх фахівцям часто доводиться мати справу з клієнтами, які перебувають у стані психоло­гічної кризи, для ослаблення, подолання якої необхідне оперативне втручання. У соціальній роботі на позначення цієї сукупності дій вживають поняття «кризове втручан­ня» — модель практичної соціальної роботи, яку викорис­товують за необхідності подолання глибокої психологічної кризи клієнта.

Основою кризового втручання є обґрунтовані у 60-ті ро­ки XX ст. американським психологом і психіатром Дже­ральдом Капланом техніки превентивної (запобіжної) психіатрії, спрямовані на запобігання психічним хворобам у людей, які перенесли важкі втрати. Згодом ці ідеї набули розвитку завдяки старанням його співвітчизниці Наомі Голан, котра розрізняла матеріально-організаційні заходи з подолання кризової ситуації і підпорядковану цій меті психологічну роботу. Суть цієї роботи полягала в тому, що впродовж максимум восьми зустрічей консультант пови­нен зуміти скоригувати когнітивне сприйняття клієнта і сформувати з ним нову модель його поведінки.

Першими почали використовувати ідеї Дж. Каплана британські фахівці, які працювали у громадах. З часом во­ни довели їх ефективність у роботі з усіма вразливими гру­пами клієнтів, котрі перебували у стані глибокої психоло­гічної кризи і потребували оперативного втручання.

Кризове втручання є не самостійною теорією, а ком­плексним підходом, що спирається на елементи психоди-намічної моделі, короткострокової когнітивної терапії, бі-хевіористські підходи (зокрема, теорії соціального нау-чіння), соціологічні підходи (передусім теорію систем). Особливо цінними для нього є використовувані психоди-намічною моделлю відомості з Его-психології (Я-концеп-ція особистості), що допомагають у пізнанні причин, мо­тивів емоційних реакцій індивіда на зовнішні події й ви­користанні доцільних, ефективних методів раціонального контролю за ними. Часто під час кризового втручання вживають поняття гомеостаз — стан рівноваги системи. Адже саме його прагнуть досягти внаслідок втручання. Не менш значущою його метою є відновлення зв'язків клі­єнта з іншими елементами соціальної системи.

Основою кризового втручання є глибинне розуміння кризи, особливостей її перебігу.

Криза (грец. кгізіз — поворотний пункт, вихід) — стан особистос­ті, спричинений її зіткненням з нездоланними перешкодами на шляху досягнення важливих для неї цілей.

Соціальним працівникам доводиться бути свідками й учасниками ситуацій, подій, за яких людина стикається з перешкодою, не маючи змоги подолати цю ситуацію за до­помогою узвичаєних методів розв'язання проблем. Через деякий час настає період дезорганізації (розладу діяльнос­ті), а відтак — вибуху, впродовж якого людина намагаєть­ся розв'язати проблему.

Кризу в житті людини можуть викликати народження і смерть члена сім'ї, раптова хвороба, інвалідність, перехідні періоди розвитку особистості, старіння, пошук нових цінностей та ін.

Теоретична основа кризового втручання ґрунтується на певних положеннях.

1. Індивід (сім'я, група, спільнота) неминуче пережи­­ває періоди посилення внутрішнього і зовнішнього стресу,­що порушує нормальний життєвий цикл і гармонійну вза­­ємодію з довкіллям. Такі ситуації є наслідком певних­травмуючих подій (зовнішнього удару, внутрішньої нап­­руги). Подія може бути одиничним катастрофічним випад­­ком або серією незначних невдач, які мають кумулятив­­ний ефект.

2. Вплив травмуючої події порушує внутрішню гармо­­нію (баланс) особистості і ставить людину у вразливе ста­­новище, що проявляється в посиленні напруги і стурбова­­ності. У спробах знову досягнути рівноваги людина долає­такі стадії, як первинне зростання напруги, що стимулює­звичні способи'розв'язання проблем; подальше посилення­напруги, якщо звичні способи подолання проблем є безре­­зультатними; значне посилення напруги, що вимагає мобі­­лізації внутрішніх і зовнішніх ресурсів особистості, вико­­ристання нестандартних, резервних способів подолання­проблеми; підвищення внутрішньої напруги до крайніх­меж, що є наслідком невдач у подоланні проблеми (ухи­­лення від її розв'язання або переформулювання її).

3. Будь-який каталізуючий чинник на межі найвищо­­го напруження може підштовхнути індивіда в стан актив­­ної кризи, яка супроводжується дезорганізацією і припи­­ненням опору кризогенним силам.

4. Відтак настає період поступового відновлення, яке­може завершитися досягненням стану рівноваги.

Криза може завершитися на будь-якій із стадій, якщо загроза зникає або вдається знайти спосіб її розв'язання. Од­нак не кожна людина здатна подолати її власними зусилля­ми. Зниження здатності індивіда протистояти стресовим си­туаціям може бути спричинене дією таких чинників:

— особлива значущість, незвичність проблем, які пере­­живає індивід або його родина;

— неприйнятна або дезадаптивна (така, що унемож­­ливлює існування у певному середовищі) поведінка когось­із членів родини;

— недостатня підтримка у кризовій ситуації з боку ро­­дичів, друзів;

— деструктивні когнітивні (пізнавальні) схеми, вико­­ристання життєвих сценаріїв «на це я не здатний», «це мені не під силу», «нещасливої зірки», «сумного фаталіста», боязнь піти на ризик, прихована суїцидальність;

— відчуття самотності;

— втрата конструктивної, мобілізуючої ідеї, мети, віри.­На здатність подолання кризових ситуацій суттєво

впливає попередній досвід: якщо раніше людині не вдава­лося цілком розв'язати свої проблеми, це обмежує її адап­тивні можливості.

Криза може стати постійною (тривалою), якщо події, які зумовлюють її, повторюються, внаслідок чого людина, сім'я вичерпують внутрішні ресурси опору. В такому разі вони опиняються у стані адаптації (квазіадаптації) до кри­зи. Свідченням такого стану є звикання людини (сім'ї) до того, що їх важливі потреби не задовольняються. Знаючи про це, соціальний працівник-практик повинен порушити цей квазібаланс, вивести клієнта (сім'ю) зі стану звикання до кризи.

У різних аспектах і під різними кутами зору кризу дос­ліджують психологи, соціологи, психіатри. Не всі кризові ситуації можна охарактеризувати, використовуючи кла­сичні теорії та визначення, але якщо людина стверджує, що переживає кризу, це є підставою для кризового втру­чання, пошуку й використання адекватних ситуації інс­трументів. Навіть якщо зовні ситуація не сприймається як кризова, але індивід або його сім'я стверджують, що пере­живають кризову ситуацію, ігнорувати це не слід, оскіль­ки деякі малопомітні деструктивні явища здатні з часом перетворитись на серйозні проблеми.

Наслідки кризи здебільшого бувають значно масштаб-нішими, ніж їх причини і сутність. Наприклад, сім'я, яка переживає кризу і не може з нею впоратися, перестає вико­нувати властиві їй функції, зокрема функцію соціалізації дітей, матеріальної та морально-психологічної взаємодо­помоги. Важливими ознаками, що свідчать про необхід­ність втручання соціального працівника, є відсутність умов у сім'ї для нормального розвитку та виховання дітей, тобто коли потреби дітей не задовольняються. Це проявля­ється в недоїданні, носінні одягу не за сезоном, відсутності навичок особистої гігієни й умов для їх дотримання, в не­обхідності працювати, а іноді й жебракувати, відсутності можливостей для навчання і дозвілля. Нерідко такі діти стають жертвами сексуальних домагань або сексуальної експлуатації в сім'ї, інших форм насилля.

Кризове втручання на перших порах використовували у психіатричних службах за місцем проживання. Згодом сфера його використання значно розширилася, набула уні­версального характеру, оскільки, як стверджував Е. Ерік-сон, кожна людина переживає певні кризи на всіх вікових етапах, її звернення до соціальних служб є свідченням не­можливості самостійно впоратися зі своєю складною жит­тєвою ситуацією.

Український науковець Ірина Трубавіна вважає до­цільним кризове втручання у таких гострих і хронічних ситуаціях, як:

а) відсутність важливих взаємостосунків (бездогляд­­ність, безпритульність, жебракування дитини; жорсто­­кість у сім'ї, установах державної опіки; криміногенний­та аморальний спосіб життя членів сім'ї, адиктивна (від­англ, асиИсЬ — залежність) поведінка батьків; відмова ма­­терів від новонароджених; втрата дитиною батьків; втрата­батьками змоги виховувати дитину через хворобу, ув'яз­­нення, матеріальні ускладнення, передача дитини на ут­­римання у спеціалізовані установи; втрата близької люди­­ни, годувальника, дитини);

б) неможливість діяльності у значущій для людини­сфері (вимушена міграція внаслідок стихійного лиха, тех­­ногенних катастроф, військових конфліктів; втрата діє­­здатності, змоги займатися улюбленою працею, творчістю;­захворювання на ВІЛ/СНІД, інші тяжкі хвороби; наро­­дження дитини з обмеженими можливостями; експлуата­­ція людини; праця дітей, яка шкодить їх розвитку і здо­­ров'ю; торгівля людьми; суїцидальні наміри);

3) вагітність неповнолітніх дівчат, а також дівчат, які не перебувають у шлюбі; дідівщина в армії, виправній ко­лонії тощо; втеча дитини з дому; насильство в сім'ї, уста­новах державної опіки.

Однак західні фахівці наголошують, що кризове втру­чання ефективніше у стані гострої, а не хронічної кризи, і чим гострішою є криза, тим легше буває спонукати клієн­та до позитивних змін.

Для досягнення очікуваного результату в процесі кри­зового втручання необхідні такі умови:

—розуміння клієнта як людини, котра через надзви­­чайну подію у своєму житті тимчасово не здатна до нор­­мального функціонування в суспільстві, але завдяки­цілеспрямованій соціальній і психологічній допомозі, на­­лежній консультативно-коригувальній роботі, психотера­­пії може відновити свій життєвий потенціал;

директивна (керівна, спрямовуюча) позиція соціаль­­них працівників, які в екстремальній ситуації перебирають на себе всю відповідальність, змушують інших слуха­тись і підкорятись;

— терміновість допомоги, оперативність і доступність­послуг;

— спланованість дій соціального працівника;

— орієнтація на пом'якшення впливу стресової події­на клієнта;

— мобілізація всіх зусиль і можливостей клієнта для­переборювання кризи, подолання проблеми.

Найпоширенішими методами кризового втручання є кризове консультування й інтенсивний догляд (опіка).

Кризове консультування. Опинившись у кризовому стані, людина, сім'я часто не можуть зрозуміти його при­чин та істинної суті, позиції тих, з ким їм доводиться взає­модіяти, а тому виявляють безпорадність в його подоланні, своїми невмотивованими діями ще більше поглиблюють його. У такій ситуації актуальним методом втручання є кризове консультування.

Кризове консультування — консультування, спрямоване на по­легшення вираження афекту (сильної негативної емоції), налаго­дження спілкування, досягнення розуміння клієнтом його проблем і відчуттів, демонстрацію турботи й емпатії, підвищення самооцінки, підтримку поведінки, зорієнтованої на подолання його проблем.

Наприклад, усвідомлення факту зараження ВІЛ-ін-фекцією породжує різноманітні індивідуально-психоло­гічні і соціально-психологічні проблеми, депресивні реак­ції і дезадаптивні форми поведінки, радикально змінює спосіб життя людини. Тому консультування після отри­мання результатів тестування, які підтверджують захво­рювання, є фактично кризовим консультуванням, під час якого необхідно дати клієнтові час для адаптації після от­римання результату тестування, пояснити його значення (відмінність між ВІЛ-інфекцією і СНІДом) і ймовірний процес розвитку хвороби; довести до відома клієнта, що він є джерелом ВІЛ-інф'екції протягом життя, а тому пови­нен подбати, щоб не заразити інших людей; обговорити ко­ло осіб, яких слід інформувати про ВІЛ-інфекцію, можли­ву їх реакцію на це; повідомити, які служби можуть нада­ти йому психоемоційну підтримку і допомогу в критичних ситуаціях; налаштувати на регулярні медичні обстежен­ня; підтримувати позитивні тенденції його мислення.

Якщо соціальному працівникові доводиться втручати­ся у кризову ситуацію в сім'ї, то він має бути готовим до то­го, що консультування інколи розбурхує її, додатково травмує людей, посилює почуття їх невдоволення, загострює конфлікти. З перших кроків кризового консульту­вання сім'ї соціальний працівник повинен допомогти всім, хто до неї належить, усвідомити необхідність серйозної тривалої роботи, підвищення особистої відповідальності. Проблеми соціального працівника у цей період зумовлені його недостатнім знайомством із членами сім'ї, однак він не може з цієї причини відкладати розв'язання її проблем на пізніше. Тому, наскільки це можливо, ще до початку консультування і в його процесі слід зважати на особливос­ті сім'ї (історію сім'ї, сімейні міфи, цінності, правила, уяв­лення її членів про життя, їхнє ставлення до себе, інших людей, до світу, причини сімейного неблагополуччя). Знання історії сім'ї в кількох поколіннях допомагає зрозу­міти її традиції, форми і способи реагування на обставини, конфліктні і кризові ситуації. Такі реакції можуть прояв­лятися у підвищенні або зниженні загальної активності, у посиленні згуртованості або поглибленні розколу, у відчу­женні людей, поєднаних сімейними узами.

Соціальному працівникові під час кризового консуль­тування доцільно використовувати такі техніки психоло­гічної підтримки.

1. Методика вербалізації емоційних станів. Соціаль­­ний працівник просить розповісти про особисті, сімейні­проблеми, відносини із соціальним оточенням тощо. При­цьому він має на меті переконати клієнта в тому, що бага­­то людей, маючи подібні проблеми, змогли їх подолати,­змінити своє життя, життя сім'ї. Важливо, щоб в обгово­­ренні проблем брали участь клієнти.

Під час роботи з сім'єю необхідно подбати про те, щоб.усі члени сім'ї могли вербалізувати свої внутрішні емоцій­ні стани. Спілкування когось одного з них із соціальним працівником може порушити баланс сил у сім'ї, спричини­ти хвилювання або побоювання тих, хто обійдений увагою. Колективне обговорення сімейних проблем допомагає глибше зрозуміти їх суть, особливості їх сприйняття, пере-., живання різними її представниками. Завдяки йому соці- -альний працівник допомагає сім'ї розгорнути власну діаг­ностичну роботу.

2. Програвання взаємних ролей. Ця техніка покликана­допомогти клієнтові опанувати дії, необхідні для налаго­­дження стосунків. Суть її полягає у спонуканні клієнта­програти роль його партнера по взаємодії, обґрунтуванні­необхідності цих зусиль. У процесі програвання клієнтами­цих ролей консультант коментує їх дії. Особливо доцільною є ця методика в сімейному кон­сультуванні, коли необхідно підвищити рівень емпатії (співпереживання) одне до одного. Найчастіше рольові іг­ри застосовують у корекційній роботі з дітьми, адже гра є їх природною стихією.

3. Інструкція (порада). Соціальний працівник пропонує клієнтові перелік і зміст дій, які необхідно здійснити для­досягнення своїх цілей. За певних обставин соціальний пра­­цівник може запропонувати інший спосіб виконання тради­­ційних для клієнта дій. Інструкції можуть бути прямими і парадоксальними (такими, що мають на меті стимулювання поведінки, протилежної заявленій).

З метою підвищення ефективності таких порад кон­сультант повинен точно формулювати пропозиції; запро­шувати членів сім'ї до взаємоконтролю та взаємонагадувань; встановити систему винагород і заохочень, які б сприяли утриманню від небажаних дій.

4. Методика опосередкованого спілкування. Суть її по­­лягає у запровадженні в усталені стосунки клієнта важли­­вих нововведень, які б скоригували ці стосунки у бажаному­руслі. Найчастіше цією методикою послуговуються фахів­­ці, які надають кризову допомогу сім'ї. Прийомами опосе­­редкованого спілкування є обмін клієнта записками зі сво­­їми партнерами (серед членів сім'ї), запровадження певних­правил поведінки і спілкування за принципом «конструк­­тивної боротьби», коли, наприклад, подружжя намагаєть­­ся проявити агресію один щодо одного. Для оволодіння ці­­єю методикою, яка послаблює страх перед конфліктами,­позбавляє страхів перед проявами агресії, необхідне спеці­­альне навчання (цикл занять).

5. Сімейне обговорення. Завданням його є обговорення­членами сім'ї найгостріших проблем сімейного життя та­можливих шляхів їх розв'язання. Воно корисне на почат­­ку роботи з сім'єю і може стосуватися способів розв'язання­сімейних конфліктів,.планування й організації різнома­­нітних аспектів життя'сім'ї. Результатом його може стати­руйнування певних поглядів членів сім'ї, що змушує їх пе­­реглянути свою позицію, скоригувати свої погляди і дії,­навчитися неупереджено мислити і реагувати на поведінку­своїх родичів.

Парадоксальним психологічним феноменом сімейного обговорення є поляризація суджень його учасників. Якщо під час виокремленого спілкування члени сім'ї можуть висловлювати однакові погляди, то у процесі сімейного об­говорення вони нерідко займають протилежні позиції. По­ляризація відбувається відповідно до звичних інформаційних сімейних ролей «теоретика», «практика», «песиміс­та», «оптиміста».

Прийомами сімейних дискусій є ефективне викорис­тання мовчання, вміння слухати, повторення, резюмуван­ня, вияви емоційних станів, конфронтація з певними по­зиціями опонентів.

6. Техніка формування навичок і вмінь. Під час вив­чення клієнта, який перебуває у кризовому стані, інколи з'ясовується, що у нього відсутні необхідні для успішного функціонування навички й уміння. За такої ситуації соці­альний працівник інформує клієнта, які уміння та навич­ки йому слід сформувати, і критерії, за допомогою яких можна оцінити результативність його старань. Особливу увагу приділяють при цьому формуванню інверсійного мислення, тобто клієнту ставлять завдання висунути яко­мога більше версій, мотивів, що пояснюють вчинки людей. Про сформованість цієї навички свідчить здатність клієн­та без зусиль одразу запропонувати багато версій. Цю тех­ніку використовують під час корекції багатьох порушень.

Інтенсивний догляд (опіка). Нерідко клієнти соці­альної роботи (індивіди, сім'ї), котрі опинилися у кризовій ситуації, не можуть самотужки подолати свої проблеми, потребуючи на певний час інтенсивного догляду спеціаль-В них служб.

Інтенсивний догляд (опіка) — стратегія втручання, яка передба­чає перенесення відповідальності за стан клієнта на професіона­лів, які здійснюють догляд, організацію розв'язання його проблем, вилучення клієнта із стресогенного оточення, зниження рівня збудження і стресу, налагодження відповідних стосунків з ним, ви­яв турботи, теплого ставлення.

Такий метод догляду використовують, наприклад, со­ціальні служби для жінок, які зазнали насилля в сім'ї. У кризових центрах або притулках працівники застосовують одночасно методи індивідуальної та групової роботи. Нап­риклад, у групах самодопомоги жінки мають змогу при­йняти оптимальні для них рішення, спираючись на досвід інших учасниць.

Перед здійсненням інтенсивного догляду соціальний працівник повинен з'ясувати: якою мірою клієнт потерпає від несприятливих умов; силу його волі і зміст прагнень; характер небезпек, які загрожують клієнту, і можливі неприємні зміни в його житті, якщо не здійснити втручан­ня; наявність у клієнта можливості для самодопомоги; ймовірні наслідки втручання; прогнозовані шанси розв'я­зання проблеми у перспективі; оцінювання стану клієнта його найближчим оточенням, громадськістю.

Детальне вивчення цих питань допомагає розробити перспективну програму інтенсивного догляду, коригуван­ня її за потреби. Під час діагностичної роботи необхідно визначити орієнтири (бажані та можливі зміни), межі не­обхідної і достатньої підтримки.