Розуміюча соціологія та теорія соціальної дії Вебера.

Розуміюча соціологія та теорія соціальної дії Вебера.

Макс Вебер. З його ім'ям зв'язана передусім так звана «розуміюча соціологія», що здатна зрозуміти, згідно з якою за вихідний пункт бе­реться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціо­лога тому, що люди вкладають у свої дії певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути «розуміючою» наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо важливо, їхню суть. За Вебе­ром, соціологія — це наука не тільки про розуміння поведінки (усві­домленої людиною), а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнознач­на людській поведінці. Адже соціальна дія — не просто «самоорієнтована», вона орієнтована і на інших. Орієнтацію на інших М. Вебер на­зиває «очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.

Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соці­альна дія.

Теорія соціальної дії М.Вебера.

Наявність суб'єк­тивного змісту й орієнтація на інших — дві необхідні ознаки «со­ціальної дії» і його розуміння предмету соціології.

Перераховуючи можливі види соціальної дії, Вебер указує чотири:

1) цілераціональна;

2) ціннісно-раціональна;

3) афективна;

4) традиційна.

За Вебером, соціальна дія, як і усяка дія, може бути визначена:

• цілераціонально, тобто через очікування визначеної поведін­ки предметів зовнішнього світу й інших людей і при викорис­танні цього очікування як «умови» чи як «засобу» для раціо­нально спрямованих і регульованих цілей (критерієм раціо­нальності є успіх);

• ціннісно-раціонально, тобто через свідому віру в етичну, есте­тичну, релігійну чи будь-яку інакше осмислену безумовну влас­ну цінність (самоцінність) визначеної поведінки, узятої просто як таку і незалежну від успіху;

• афективно, особливо емоційно — через актуальні афекти і почуття;

• традиційно, тобто через звичку.

Два останніх види дії не є, за Вебером, соціальними діями в прямому розумінні, оскільки тут ми не маємо справу з усвідомленим і покладеним в основу дії змістом.

Тільки ціннісно-раціональні і цілераціональні дії — суть соці­альні дії у веберівеькому значенні цього слова, де головну роль, зви­чайно, грає цілераціональна дія.

Вебер переконаний, що раціоналізація соціальної дії — це тенден­ція самого історичного процесу. Одним з істотних компонентів «раціо­налізації» дії є заміна внутрішньої прихильності звичним вдачам і традиціям планомірним пристосуванням до розумінь інтересу. Крім того, відбувається витіснення ціннісно-раціональної поведінки на ко­ристь цілераціональної, при якій уже вірять не в цінності, а в успіх. Раціоналізація, таким чином, розуміється як доля західної цивілізації.

Насамперед раціоналізується спосіб ведення господарства, управління, причому як в області економіки, так і в області політи­ки, науки, культури — у всіх сферах соціального життя. Раціоналі­зується також спосіб мислення людей, їхній спосіб відчуття і спосіб життя в цілому. Усе це супроводжується великим посиленням ролі науки, що, за Вебером, є чистим втіленням принципу раціональнос­ті. Проникнення науки в усі сфери життя — це свідчення універ­сальної раціоналізації сучасного суспільства.

Аналіз та обробка соціологічної інформації.

Мета опрацювання і аналізу зібраної первинної інформації полягає в кількісній оцінці впливу різних чинників на розвиток соціальних процесів у сфері праці. Первинну соціологічну інформацію можна опрацювати вручну і за допомогою ЕОМ з використанням різних методів ек-мат статистики: простих і комбінаційних групувань, розрахунків середніх величин, регресивного, кореляційного і факторного аналізу. Опрацьована інф може бути подана в таблицях, графіках, діаграмах, рисунках, схемах, які дають змогу інтерпретувати зібрані дані, аналізувати й виявляти певні залежності, робити висновки, розробляти рекомендації.

Однак статистичне опрацювання можливе лише за умови кількісного вимірювання ознак досліджуваного явища. У більшості ж соціальних явищ, за винятком таких ознак, як вік, стаж роботи, кваліфікаційний розряд кількісна визначеність відсутня. як виміряти сумлінність, ініціативність, відповідальність? соціологу важливо знати не тільки про наявність чи брак таких, а й про інтенсивність вияву. Для цього використовують соціологічне вимірювання. Соц вимірювання – це процедура, за допомогою якої якісні ознаки соціального явища чи об’єкта, що вивчається, порівнюють з певним еталоном і отримують числовий вираз у пеному масштабі. Еталоном виміру є шкала, яку створює сам соціолог у процесі дослідження. Шкала – це система індикаторів конкретно-емпіричного вияву соціальних ознак і кількісних індексів, за допомогою яких досягається перетворення цих ознак на числові показники. Надання кількісної визначеності якісним ознакам, що вивчаються, називають шкалуванням. За допомогою шкалування якісно різнорідні соціальні ознаки приводять до порівнянних кількісних показників. Шкала при цьому виконує роль еталона. Шкалування в сукупності з індексацією утворюють процедуру, що називається в соціології квантифікацією. Квантифікація – це кількісне вираження, вимір якісних ознак. Кількість градацій визначає так звану чутливість шкали – здатність її виявляти ставлення респондента до різних аспектів досліджуваного соціального явища з відповідною мірою диференціації.

Відтак шкала виконує три функції: класифікації, ранжирування і запровадження материки – вимірювання інтенсивності вияву соціальних ознак, що вивчаються визначення різниці такої інтенсивності. У зв’язку з цим утворюються 3 види шкал: номінальна, рангова та інтервальна.

Узагальнення інф поч. з групування респондентів за обраним показником. Використ комбінат груп дає можл поглибити аналіз. Груп може бути структурним (за об’єкт показником), типологічне (створеним) та аналітичне (за 2 і біл показниками)

 

Соціометричне опитування

Опитування - найпоширеніший у соціології метод збирання первинної вербальної інформації, що грунтується на зверненні до групи людей з питаннями, спрямованими на розкриття змі­сту проблеми, що досліджується. За допомогою опитування отри­мують як подійну (фактичну) інформацію, так і відомості про думки, оцінки й потреби опитуваних. Воно засноване на безпосере­дній (інтерв'ю) чи опосередкованій (анкетування) соціально-пси­хологічній взаємодії дослідника з респондентом. Джерелом інформації є усні чи письмові висловлювання респондентів про стан громадської думки та суспільної свідомості, об'єктивних явищ та процесів не тільки в теперішньому, а й у минулому і май­бутньому часі. Анкетування — це письмове опитування з допомогою анкети. Його найчастіше використовують для збирання інформації про ма­сові соціальні явища, вивчаючи, наприклад, мотиви плинності кад­рів, ефективність певної форми організації праці, характер соціаль­но-психологічного клімату, задоволення працею, адаптованість молодих робітників та інші проблеми трудових колективів. Інтерв'ю — різновид опи­тування, що грунтується на безпосередній соціально-психологічній взаємодії дослідника і респондента згідно з поставленою метою. Соціологічне опитування, його різновиди.

Опитування - це найпоширеніший та незамінніший спосіб отримання інформації про життєвий світ людини, її наміри, мотиви, думки, події, результати людської діяльності тощо.

Цей метод є поширеним не тільки серед соціологів, а й серед журналістів, юристів, лікарів, педагогів, тобто тих, хто працює з людьми. Специфіка соціологічного опитування у тому, що, опитавши певну кількість індивідів і зібравши їх суб'єктивні думки, дослідник з допомогою спеціальної дослідницької техніки та процедур отримує інформацію про соціально типову думку, виводить усереднену картину дійсності. Застосовуючи метод опитування, соціолог здобуває достовірне, об'єктивне та унікальне знання про певні суспільні про це існує два основних типи опитувальних методів: анкетне опитування (анкетування) та інтерв'ю (інтерв'ювання).

Анкетне опитування - метод здобуття соціологічної інформації, за яким спілкування між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою анкети. Анкета - основний документ у анкетному опитуванні, являє собою впорядкований певним чином перелік питань, з допомогою яких збирається первинна інформація.

Розрізняють такі різновиди анкетного опитування:

Анкетування індивідуальне - вид анкетування, який не передбачає спільності місця та часупід час заповнення анкети для всієї сукупності респондентів;

анкетування групове - вид анкетування, який передбачає одночасне заповнення анкети групою людей, які зібрані в одному приміщенні;

поштове анкетування - вид анкетного опитування, який передбачає розповсюдження анкети поштою та очікування її повернення після заповнення респондентом;

пресове анкетування (у ЗМІ) - вид анкетування, який адресується специфічному контингенту: читачам газети, слухачам радіо, телеглядачам;

експертне анкетування - вид анкетування спеціалістів-фахівців з проблеми, яка є предметом вивчення.

Іншим типом опитування є інтерв'ю. Інтерв'ю - метод здобуття соціологічної інформації, який полягає у безпосередньому спілкуванні дослідника та респондента.

Виділяють такі різновиди інтерв'ю:

фіксоване (стандартизоване) - такий різновид інтерв'ю, який суворо регламентований питальником;

фокусоване - такий різновид інтерв'ю, у якому респондента заздалегідь знайомлюють з проблематикою бесіди;

вільне (нестандартизоване, неформалізоване) - такий різновид інтерв'ю, у якому тема визначена заздалегідь, а інтерв'юер має відносну свободу у веденні бесіди.

квазі-інтерв'ю у фокус-групах - ретельно спланована дискусія, націлена на збір думок респондентів у неформальних обставинах.

Соціометричний метод опитування — один з різновидів опитування, який використовують для вивчення внутріколектив-них зв'язків з'ясуванням стосунків між членами колективу.
Його застосовують для дослідження міжособистісних і міжгрупових стосунків з метою їх поліпшення. Він дає змогу соціологові вивчити склад малих соціальних груп, особливо у розрізі неофіційних стосунків, одержуючи соціологічну інформацію, яку іншим шляхом здобути майже неможливо.
Технічний апарат соціометрії застосовують у різних сферах мікросоціології. Грамотне використання соціометричних методів є передумовою для ґрунтовних теоретичних висновків про функціонування і розвиток малих соціальних груп, досягнення значних практичних результатів у комплектуванні колективів, підвищенні ефективності їх діяльності.
Соціометричний критерій повинен:
а) націлювати суб'єкта на вибір іншого члена групи для спільного вирішення певного завдання чи відхилення його;
б) не допускати обмежень щодо вибору відхилення будь-кого з членів чітко окресленої групи;
в) бути зрозумілим усім членам групи, а також цікавим, якщо не всім, то більшості з них;
г) переконувати людину в практичній спрямованості опитування.
Соціометричні критерії поділяють на два основні класи: комунікативний і гностичний. Комунікативні соціометричні критерії. Використовують для вимірювання реальних або уявних стосунків у групі, з'ясування бачення кожним членом групи свого безпосереднього оточення

 

7. Інтерпретативні парадигми сучасної соціології.

Інтерпретативні парадигми, скеровані на дослідження не суспільства в
цілому з його структурою та функціями, а на вивчення дій окремих людей і
малих груп. Серед них провідне місце займає символічний інтеракціонізлі
(від англ, interaction — взаємодія). Ця течія визначається принциповою
відмовою від дослідження макропроцесів та аналізу матеріальних факторів,
що зближує її з соціологічною феноменологією. Символічний інтеракціонізм
намагається подолати протиставлення людини й суспільства або їх розгляд
як самостійних автономних підсистем, що характерно для структурного
функціоналізму. Водночас намагання досягнути цієї мети призводить
представників символічного інтеракціонізму до визнання пріоритету
соціального над індивідуальним. Всі ці положення можна знайти у
концепції американського соціолога Джорджа Міда (1863-1931) та його
послідовників.

Мід та його учні вважають центральною категорією «соціальний процес»,
або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною, постійною
зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів у
групі та суспільстві. Все інше, що існує у соціальному просторі, є
наслідком соціального процесу взаємодії — і соціальний світ, тобто
суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід.
Продовження ідей Міда, але водночас і їх переосмислення зустрічаємо у
концепції іншого американського соціолога Герберта Блумера (1900-1987).
Він входить в історію соціологічної думки як представник гуманістично
орієнтованої, розуміючої соціології, різко виступає проти однобічності й
обмеженості структурного функціоналізму з його загостреною увагою на
статичності соціальної структури та конфліктної парадигми з її акцентом
уктури та конфліктної парадигми з її акцентом
на суперечливості суспільства, людей і груп, що його складають. Як і
Мід, Блумер поділяє взаємодію на символічну (притаманну лише людині, яка
використовує жести і мову) та несимволічну (притаманну усьому живому,
окрім людини). Людина-діяч для Блумера стає основною соціологічною
категорією.
Суспільство визначається Блумером як символічна взаємодія людей, груп і
колективів; воно включає найрізноманітніші види взаємопов'язаної
поведінки і дій людей: і кооперацію, і конфлікт, і байдуже ставлення
людей один до одного, і експлуатацію — тобто все розмаїття людських
взаємин. Він створює загальну модель людської взаємодії, де центральною
постаттю є індивід, який постійно діє і взаємодіє, тому Блумер звертає
основну увагу не на статику, а на динаміку людського життя, постійні
зміни, які в ньому відбуваються.

Ще одним напрямком інтерпретативних парадигм, досить близьким до
символічного інтеракціонізму, є феноменологічна соціологія, тобто
дослідження духовних сутностей. Вона є різновидом розуміючої соціології
і скерована, в першу чергу, проти позитивізму й натуралізму, які хибно
розуміли природу суспільних явищ, приписуючи їм схожість з явищами
природи. Представники феноменологічної соціології намагаються осмислити
соціальний світ у його суто людському бутті, з уявленнями, мотивами і
цілями індивідів, які діють у цьому світі. Суспільство у цій концепції —
це явище, яке постійно створюється й відтворюється у процесі духовної
взаємодії людей.

Найбільш вагому роль у виникненні феноменологічної соціології відіграє
австрійський, а згодом американський соціолог Альфред Шюц (1899-1959),
який, у свою чергу, опирався на ідеї М.Вебера і Г.Міда. Соціальний світ,
згідно з думками Шюца, є світом, створеним смислом (сенсом), оскільки
соціальним явищам притаманний певний сенс. Люди ще до появи соціології
або іншої науки розчленували й осмислили цей світ з наміром визначитися
у ньому і діяти у відповідності з ним. Соціальний світ — це повсякденний
світ, який переживається й тлумачиться діючими в ньому людьми як світ
сенсів. Смисли, або сенси, згідно з Шюцом, — це типові уявлення людей
про об'єкти цього світу. Тому, починаючи діяти, людина обирає для себе
якийсь один типовий «рецепт» досягнення своєї мети, орієнтуючись при
цьому на іншу людину і очікуючи від неї типової реакції у відповідності
із загальноприйнятою логікою «здорового глузду».

Емпірична соціологія ХХ ст.

Емпіризм – напрям теорії пізнання, який визнає практичний досвід єдиним джерелом знань. Конкретні соціальні факти збирають і описують з допомогою таких спеціальних ме­тодів, як соціологічне спостереження, опитування, експеримент тощо. Зх ЕС досліджує соціальне життя на мікрорівні: міжособистісні сто­сунки, поведінку особи і соц груп, соц-пси­х клімат, громадську думку тощо, її методологічну ос­нову становлять позитивістські принципи.

Особливість ЕС в тім, що вона започаткувалася не в університетах як центрах наукової думки, а в практичній сфері – у середовищі державних службовців, підприємців. її поява стимулювалась практичними потребами суспільства, розвиток якого в XIX ст. призвів до швидкого зростання міст, поля­ризації бідних і багатих, збільшення злочинності тощо.

Найвідомішим з емпіриків був учений-математик, відомий статист і демограф XIX ст. А.Кетле. З його ім'ям зв'язаний перехід соц статис­тики від збирання й описування фактів до встановлення стійких кореляцій між показниками, статистичних закономірностей. Са­ме з його праці «Про людину і розвиток її здібностей, або Досвід соціальної фізики» розпочинається відлік розвитку емпі­ричної соціології («соціальної фізики») як емпірично обгрунтованої науки. Окрім відкриття стат закономірностей, концепції середніх величин, поняття соц закону, Кетле визначив методологічні правила фор­мулювання анкетних запитань. Він рекомендував ставити тільки такі запитання, які необхідні і на які можна отримати відповіді, що не викликають підозри, однаково зрозумілі всій сукупності опитуваних.

ЕС у своєму розвитку пройшла 3 етапи: Ι (характерні самовизначення тематики досліджень, пошук засобів, спроби пов’язати теоретичні проблеми із соціальним життям. Цей етап – кін. 19ст. – два перші десятиріччя 20ст.. до цього часу емпіричні дослідження були розрізненими, не мали відпрацьованої методики.). ΙΙ (20-30ті рр.20ст. ЕС відповідно до інтересів монополій переносить дослідницькі роботи з університетів у лабораторії, на підприємства). ΙΙΙ (від 40-х рр. до наших днів, хар. Бурхливим розвитком ЕС, відбувається її поєднання з системою управління. Соціологів залучають до вивчення держ. діяльності, громадської думки, духовних запитів населення, гострих соц. конфліктів). Соціо­логія почала цікавитися питаннями життя міста, девіантною (не­нормативною) та деліктною (злочинною) поведінкою

І етап В амер соціології в цей час провідну роль відігравала чиказька школа, яка сформувалася на базі першого у світі соц факультету, що його 1892 очолив Смолл. Вона, за­ймаючись практичним вирішенням соц проблем індустріалі­зації (безробіття, бідність, злочинність), емпіричні дослідження поєднувала з теоретичними узагальненнями. Успішно розвивалася соц діяльність. Соц працівники (соціологи, юристи, пси­хологи) займалися розв'язуванням конфліктів, поліпшенням вироб­ничих умов і стабільності кадрів. Саме в межах чиказької школи ви­ходить у світ спільна праця В. Томаса і Ф. Знанецького «Польськийселянин в Європі та Америці», що визначила новий ру­біж у розвитку сучасної соціології. Хоч автори далі констатації фак­тів не просунулися, не зробили жодних висновків чи рекомендацій, але для аналізу було використано документи, автобіографічні дані окремих осіб, кількісні методи оцінки явищ. Соціологи знайшли ефективний інструмент для вивчення соціальної дійсності.

Парк і Берджесс розробили соціально-екологічну теорію, основними поняттями якої є «соціальна мобільність», «соціоеко-номічний статус», «маргінальна особистість».

Соціологія Дюркгейма.

Головна особливість концепції Дюргкейма: соціальне треба пояснювати соціальним. Він сформулював свій основний постулат: “Соціальні факти треба розглядати як речі, вони існують поза людиною та здійснюють на неї примусовий вплив.” І лише завдяки цим соціальним фактвм можна пояснити вчинки людини. Структура суспільства – сукупність соціальних фактів у їх взаємодії та взаємозв*язку. Саме Дюркгейм вводить поняття “соціологізм”: 1)Метод обгрунтування самої науки з предметом і поняттями науки; 2)Особливий підхід до соціальної реальності, розуміння та пояснення цієї реальності. Соціологія у Дюркгейма – не лише специфічна наука, а ще й Наука Наук. Концепція розподілу праці – та сила, що об*єднує людей у суспільстві. Завдяки розподілу праці реалізується принцип солідарності. В залежності від якості та рівня тої солідарності він виводить концепцію розвитку суспільства від механічної до органічної солідарності. Та солідарність, що об*єднує людей в суспільстві – органічна, грунтована на спеціалізації та розподілі праці. Механічна солідарність поглинає індивіда. Проблема нормального та патологічного. Поняття аномії: аномія – принцип недійовості у суспільстві старих норм та цінностей, коли нові норми ще не з*явилися або працюють не повністю. Також вивчав самогубства. Типи: 1)егоїстичний (людина ізольована від суспільства, яке не цікавиться індивідом); 2)альтруїстичний (коли групові цінності та норми цілком поглинають індивіда); 3)аномічний – коли відбувається криза в суспільстві; 4)фаналістичний – коли відбувається підсилення контролю групи над індивідом.

Психологічний еволюціонізм

Лестер-Френк Уорд (1841-1931 рр.)

Спонтанний розвиток стихійних сил (генезис) із появою людства доповнюється свідомими діями людини, що ставить перед собою певні цілі. Свідомий бік еволюції - телезис. Первинною соціальною силою є первинні бажання (голод, спрага...), на основі яких формуються складніші бажання (інтелектуальні, моральні, етичні).

Інстинктивізм

Вільям Мак-Дугалл (1871-1938 рр.).

Кожне суспільне явище - певний інстинкт або низка інстинктів (війни - схильність до забіякуватості; нагромадження багатства - скупість та схильність до корисливості; спільне життя та діяльність - стадний інстинкт).

Психологія народів

Моріц Лацарус

(1824-1903 рр.)

Головна історична сила - "народний дух", який виражає психічну подібність індивідів однієї нації. Індивіди - продукт загального "народного духу".

Інтеракціоналізм

Чарльз Хортон Кулі (1864-1929 рр.)

Процес взаємодії індивідів (соціальних істот, що належать до певних соціальних груп і виконують певні ролі). Суспільство існує завдяки взаємодії між його складниками - людьми та соціальними групами.

Етапи розвитку позитивізму

Прийнято виділяти чотири етапи розвитку позитивізму:

1. Перший (класичний) позитивізм. Засновник - Огюст Конт. Представники: Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер.

2. Емпіріокритицизм. Представники: Ернст Мах, Ріхард Авенаріус.

3. Неопозитивізм або логічний позитивізм. Представники: Готлоб Фреге, Бертран Рассел, Людвіг Віттгенштейна, Віденський гурток, Львівсько-Варшавська школа та ін

4. Постпозитивізм. Представники: Карл Поппер, Томас Кун, Імре Лакатоса, Пол Фейєрабенд, Майкл Полані, Стівен Тулмін.

Основоположником позитивізму є французький філософ Огюст Конт (1830-і рр..). У програмній книзі "Дух позитивної філософії" (1844) Конт представляє людство як зростаючий організм, що проходить у своєму розвитку три стадії: дитинства, юнацтва та зрілості.

Див 23.

Фрейд і поява психоаналізу

Серед психологів XX століття доктору Зигмунда Фрейда належить особливе місце. Його головна праця "Тлумачення сновидінь" побачив світло в 1899 р. З тих пір в психології сходили, змінюючи один одного, різні наукові авторитети. Але жоден з них не викликає понині такий незгасний інтерес, як Фрейд і його вчення. Пояснюється це тим, що його роботи, що змінили вигляд психології в XX столітті, висвітлили корінні питання влаштування внутрішнього світу особистості, її спонукань та переживань, конфліктів між її прагненнями та почуттям обов'язку, причин душевних надломів, ілюзорних уявлень людини про саму себе і оточуючих.
Відомо, що головним регулятором людської поведінки служить свідомість. Фрейд відкрив, що за покровом свідомості прихований глибинний "пласт" не усвідомлюваних особистістю могутніх прагнень, потягів, бажань. Будучи лікарем, він зіштовхнувся з тим, що ці неусвідомлювані переживання і мотиви можуть серйозно обтяжувати життя й навіть ставати причиною нервово-психічних захворювань. Це спрямувало його на пошуки засобів рятування своїх пацієнтів від конфліктів між тим, що говорить їхню свідомість, і потаємними, сліпими, несвідомими спонуканнями. Так народився фрейдівський метод, названий психоаналізом. Фрейдовская теорія в багатьох країнах міцно увійшла в підручники з психології, психотерапії, психіатрії. Вона справила вплив на інші науки про людину - соціологію, педагогіку, антропологію, етнографію, філософію, а також на мистецтво і літературу ", а фрейдовская методологія пізнання суспільних явищ, що вимагає розкриття лежать в їх основі несвідомих механізмів, пригнічених бажань, широко використовувалася послідовниками Фрейда і виросла на своєрідну філософію. Таким чином, зараз психоаналіз не тільки метод психотерапії, а й філософське перебіг. Аналіз філософських витоків ідей Фрейда розглядається нижче, а зараз розглянемо психологічну основу вчення.

Основні ідеї психоаналізу

Проблеми психоаналізу

З'ясування істинних причин різних проблем, таємних бажань людини породжує нову проблему - як довести тому, хто не вірить в існування у себе таких потягів і прагнень їх наявність. Навіть якщо людина і знає, що у нього всередині, але не хоче це з яких-небудь причин визнати, то йому не пред'явиш неспростовних доказів. Один тільки метод аналізу сновидінь для противника психоаналізу є архаїчним. Метод цей, на їхню думку, повертає людство на рівень чаклунства, знахарства, ворожіння і інших парапсихологічних чудес. І, цілком природно, людина не визнає результатів. Інший метод - аналізу помилок, також не знімає всіх проблем. Дійсно, все можна (і іноді цілком обгрунтовано) пояснити втомою, неуважністю або просто природного неуважністю. Людина не хоче зізнаватися в тому, що його охарактеризує не з самої хорошої сторони і відмовляється від того, що йому каже психоаналітик. Подібні приклади наводить З. Фрейд і я спостерігав вже чотири таких випадки в сім'ї. Часто посилаються не тільки на неуважність, але і починають критикувати теорію Фрейда за деякі дійсно спірні моменти. Усе це - також, напевно, одна з причин того, що психоаналіз і вчення про несвідоме стали предметом запеклих суперечок. Навіть якщо психоаналітик виявить що-небудь небезпечне у задумах або минулому людини, він не зможе довести це іншим. Куди б він не звернувся, скрізь його слова або сприймуть з недовірою, або вже його звинуватять у спробах обмовити кого-то. Дійсно, психіка і думка поки що залишаються непідконтрольні, що з точки зору психоаналізу іноді погано, а з точки зору прав людини добре. На цьому я закінчу питання про розгляд психоаналітичної теорії і перейду до розгляду філософських витоків вчення З. Фрейда і того, що воно саме дало філософії.

 

Вибірка у соц. дослідженні.

Генеральна сукупність – вся сукупність явищ, об’єктів, стосовно яких досліджується проблема. Пізнати всю генеральну сукупність дуже важко. Достаьтньо обстежити частину сукупності і на підставі частини зробити висновок про ціле. Ця частина називається вибірковою. Вибірка має бути репрезентативною – за окремими параметрами склад обстежуваних елементів має наближатися до відповідних пропорцій генеральної. Складові вибіркової сукупності – об’єкти репрезентації. Існує декілька способів відбору. За випадкового кожна одиниця генеральної може потрапити в вибіркову. Спрямований відбір – такий, за якого одиниці сукупності відібрані спрямовано. Випадкові способи: ймовірнісний, районований, статистичний. Спрямовані – квотний, стихійний. Систематична вибірка – добір здійснюється з певним кроком. Гніздова – добір певних статистичних груп. Стратифікована – вибірка в кілька етапів, на кожному з яких змінюється одиниця добору.

Соціологія Спенсера.

Герберт Спенсер – продовжувач справи Конта. Центральним поняттям висуває поняття еволюції. Еволюція – інтеграція матеріх, переводить матерію з невизначеної незв*язаної однорідності у визначену зв*язану. Проходить скрізь однаково, але має три етапи: 1)неорганічний; 2)органічний; 3)надорганічний. Це цикл. Два типи еволюції – проста і складна. Проста – кількісна інтеграція елементів, а за складної відбуваються певні перетворення. Порівнює суспільство з організмом. Одна з основних робіт його називається “Суспільство є організмом”. Аналогії та відмінності: 1)Як і біологічний організм, суспільство росте, збільшується в об*ємі, з маленьких держав виростають великі імперії; 2)По мірі росту суспільства його структура ускладнюється, таксамо й структура організму; 3)по мірі росту суспільства відбувається диференціація його структур та функцій. Відмінності між Контом та Спенсером у розумінні соціології та питання: що було перше – індивід чи соціум?У Конта першим був соціум, а вторинним – індивід, у Спенсера ж навпаки, з індивідів утворюється ціле.

Соціологія права.

Право у всіх його проявах і зв'язках — загальний об'єкт вивчення ряду суспільних наук, включаючи філософію права, соціологію права, політологію права, правознавство (у тому числі і юридичній теорії права), психологію права, правову антропологію й ін. Але це положення вірне лише стосовно розуміння об'єкта цих наук у найширшому розумінні. У більш вузькому розумінні не тільки в предметі, але й в об'єкті кожної з цих наук, власне кажучи, знаходить своє вираження не тільки загальне, але й особливе. У цьому розумінні об'єктом кожної з цих наук є не право взагалі, а право в якісно визначеному, специфічному його об'єктивному взаємозв'язку:

• із усією світобудовою (філософія права);

• із соціумом (соціологія права);

• із політикою, політичним життям (політологія права);

• із правовими структурами, явищами і процесами (правознавство); із психікою (психологія права);

• із людиною (правова антропологія) і т. п.

Соціологія права вивчає не все у праві і не право, узяте саме по собі, а соціальне в праві, взаємодію соціального і правового, тобто соціальну обумовленість права, соціальні умови й основи його дії і соціальну роль права. Іншими словами, у завдання соціології права входить дослідження права як важливого елемента соціальної системи, його взаємодії з іншими соціальними структурами, тобто з'ясування, зокрема, того, як, з одного боку, у суспільстві виникає і визріває соціальна потреба в правовому регулюванні тих чи інших суспільних відносин і як у процесі такого регулювання відбиваються особисті, групові і суспільні інтереси; а з іншої, як здійснюються соціальні функції права, яким чином і наскільки ефективно під впливом права в суспільстві відбуваються ті чи інші соціальні зміни. Сказане дозволяє визначити:

 

Соціологію права як науку про загальну і специфічну соціальну властивості, закономірності і механізми взаємодії суспільства як соціальної системи і права, як його підсистеми, як засобу соціального регулювання.

З цих принципових позицій необхідно вирішувати і питання про природу соціології права і її місце в системі суспільствознавчого знання.

Соціологія, безсумнівно, є міждисциплінарною галуззю наукового знання, яка виникла і розвивається на стику соціології і правознавства. Це означає, що немає місця соціологи права ні там, де норми права і правовідносини досліджуються поза зв'язком із соціумом, ні там, де соціальні явища і процеси не опосередковуються правом.

Але це не означає, що якісна визначеність, природа і місце соціології права чітко не можуть бути визначені чи що соціологію права можна розглядати як галузь юридичної науки. Як видно із самої назви цієї області наукового знання, мова йде саме про соціологію, а не про правознавство. Соціологія права — специфічна галузь соціологічної науки і як така, поряд з десятками інших часткових соціологій, взаємовідноситься із соціологією як частина і ціле.

Соціологія права, у свою чергу, неоднорідна і має досить складну внутрішню структуру, пов'язану насамперед із системою самого права. Так, говориться про соціології державного (конституційного) права, карного, цивільного, сімейного, адміністративного й іншого права. Не всі галузі соціології права одержали однакову розробку в нас і у світі в цілому. Найбільш широко і глибоко розроблені проблеми соціології карного, сімейного і деяких інших галузей права.

Соціологія екології.

Екологічний стан - одна з найбільш хвилюючих проблем сучасного суспільства, адже з середини XX ст. почалося різке розбалансування відносин людина - природа. Причиною тому є серйозні прорахунки перш за все світоглядного та практичного характеру, а також наукового та політичного.

Процеси взаємовідносин людина - природа характеризуються таким негативним явищем, як споживацьке ставлення до природи, її краси, дарів. На превеликий жаль, як правило, у конфліктах з природою винуватою стає не стільки техніка, виробництво саме по собі, скільки нездатність, невміння, а іноді й небажання найкращим чином організувати діяльність людини. Саме людина, в кінцевому підсумку, є визначальним фактором у встановленні раціональних взаємовідносин з природою.

Можна стверджувати, що поштовхом до активного розвитку системи наукових знань про відносини людини і навколишнього середовища були не тільки окремі теоретичні розробки вчених-натуралістів, гуманітаріїв, а перш за все і явні випадки наслідків екологічного отруєння довкілля - коли людство вперше побачило і усвідомило наслідки забруднюючого ставлення людини до природи, що врешті негативно вплинуло на здоров'я людей. У 1947-1949 pp. жителі узбережжя Японії, що промишляли рибним, крабним та іншим промислом, стали свідками досить дивної поведінки тварин, а згодом і людей, які масово вживали морські продукти. На основі перших ознак хвороб важко було припустити, що причиною їх було отруєння важкими металами - як наслідок забруднення прибережних морів хімічними відходами.

Саме тоді вперше було виявлено, досліджено і усвідомлено надвеликий рівень негативного впливу промислових відходів на оточуюче природне середовище і на здоров'я людей. Згодом подібні випадки спостерігалися скрізь на землі і динаміка їх зростала. Саме тоді вперше людство заговорило про рівень екологічного стану.

Слово екологія запозичене з давньогрецької мови, ("екос" - дім, житло). За обґрунтуванням Ч. Дарвіна, екологія досліджує такі типи стосунків, які виражають взаємини істот із навколишнім середовищем у боротьбі за виживання. Об'єктом нашого дослідження є, насамперед, відносини взаємодії між суспільством та природою, усвідомлення відносин і характеру діяльності людини, впливу на оточуюче середовище.

Система теоретичних знань, що відображає ці моменти, називається соціологією екології або, як іноді її називають, – екосоціологією.

Це відносно молода галузь наукових знань. її офіційне інституювання (набуття офіційного статусу) як наукової дисципліни почалося у 60-х роках XX ст., коли досить чітко вималювалися контури та джерела екологічної кризи, однак передісторія даної галузі знань сягає кілька тисяч років.

предмет соціології екології — це дослідження специфічних взаємодій між людиною (суспільством) і довкіллям, впливу його як сукупності природних і суспільних факторів на людину, а також впливу людини на довкілля. її однаково цікавлять глобальні, регіональні антропогенні зміни, соціокультурна інтерпретація їх збереження і відтворення навколишнього середовища для нормального життя людини як соціо-біологічної істоти.
З'ясування предмета соціології екології дає змогу чітко побачити її об'єкт. Усі соціоекологічні проблеми і є об'єктом соціоекологічного дослідження.

Понят