Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Етапи розвитку української соціології

Поиск

Соціологічна думка в Україні розвивається як частина світової. У її розвитку можна виділити три основні етапи: перший — з кінця 70-х рр. XIX ст. до 1918 р.; другий — від 1918 р. до кінця 80-х рр. XX ст. і третій — з кінця 80-х рр. XX ст. до наших днів.

Перший етап розвитку української соціології пов´язаний, насамперед, з діяльністю "Женевського гуртка" (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), а також таких видатних вчених, як Михайло Грушевський (1866—1984), Михайло Туган-Барановський (1865—1919), Богдан Кістяківський (1868-1920). Для цього етапу характерним є те, що українська соціологія перебуває під впливом західної соціологічної думки, а також те, що українські вчені не були фаховими соціологами і займалися соціологічною наукою принагідно, в контексті своїх філософських, історичних, правових чи економічних досліджень, вивчаючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Жоден з українських вчених у той час не створив власної цілісної теорії.

Представники "Женевського гуртка" (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), який називався так тому, що його учасники об´єдналися навколо українського часопису "Громада", який вони видавали у Женеві в 1878—1882 рр., виступали популяризаторами творів європейських соціологів.

Михайло Драгоманов одним із перших не лише в українській, але й у російській суспільно-політичній думці в теоретичному плані і в розробці політичної стратегії сформулював основні ідеали розвитку громадянського суспільства. У його розумінні, суспільство мало складатися з вільних, економічно і соціально забезпечених індивідів, діяти на основі громадської ініціативи й асоціації, мало поєднувати в собі приватні та колективні інтереси та розв´язувати суперечностей між ними — на засадах взаємоповаги, діалогу та компромісів, знаходячи суспільні цілі та завдання.

Сергій Подолинський — автор першої української праці соціологічного характеру — "Ремесла і хвабрики на Україні" (Женева, 1880).

Михайло Грушевський захопився соціологією перебуваючи в Парижі, куди його запросили в і903 р. читати лекції з історії України. У 1919 р. він заснував у Відні Український соціологічний інститут. Як професор Інституту викладав курс генетичної соціології і підготував свою основну соціологічну працю "Початки громадянства (генетична соціологія)". Критикував марксистську теорію за ії претензії на універсальність і однобічне бачення джерела еволюції тільки в зміні економічних відносин. Вважав, що основною рушійною силою еволюції є "змагання" індивідуалістичних та колективістських тенденцій. Наполягав, що дію усіх факторів соціального розвитку врахувати неможливо тому, що всі вони є опосередковані впливом свідомої людської волі на суспільний процес.

Богдан Кістяківський за українофільство був вигнаний з чернігівської гімназії, київського та харківського університетів. У 1896 р. виїхав за кордон. Вчився у Берлінському універси

 

теті під керівництвом відомого соціолога Георга Зіммеля. Вважав, що автоматичне перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу. Виступав з аналізом моральної оцінки соціальних явищ, заперечуючи класову доктрину марксизму. Велику роль у суспільстві відводив елементам культури, які в стабільній спільноті перетворюють владу й усі її атрибути в елементи суспільної свідомості. Якщо ж цього не відбувається, то в суспільстві переважає правовий нігілізм, який призводить до соціальних збурень.

Другий етап розвитку української соціології охоплює період від листопада 1918 р. до початку 90-х рр. XX ст. У листопаді 1918 р. відбулося академічне оформлення української соціології: була створена Всеукраїнська академія наук, у структурі якої діяла кафедра соціології (керівник — Богдан Кістяківський). Початок 90-х рр. XX ст. — час занепаду Радянського Союзу і початок якісно нового етапу у розвитку українського суспільства. У цей час утворюються дві течії в українській соціологічній науці — соціологія в УРСР і українська соціологія в еміграції.

В УРСР у 20-і рр. відбувається інституціоналізація соціології, наука набуває статусу соціального інституту. Поряд з уже згаданою кафедрою соціології в межах ВУАН, Михайлом Гру-шевським, після його повернення в УРСР у 1924 р. було відкрито секцію методології і соціології при науково-дослідній кафедрі історії України. Функції соціологічного інституту фактично виконувала утворена наприкінці 1925 р. "Асоціація культурно-історичного досліду". З кінця 20-х — початку 30-х рр. в УРСР перемагає тоталітарний режим, а марксизм остаточно утверджується як ідеологічна основа суспільства. Це призвело до розгрому соціології і її повного занепаду в УРСР. Соціологічні дослідження, що оперували точними фактами, не були потрібні тоталітарному режимові, оскільки суперечили пропаганді "завоювань соціалізму". Соціологічні установи ліквідовуються. Багато українських вчених винищено фізично; були перервані всі зв´язки із світовою соціологічною наукою. До 1990 р. в Україні не було жодної окремої соціологічної установи, жодного факультету соціології в університетах. У тоталітарній державі соціологія своєю науковою об´єктивністю та здатністю до обґрунтованих прогнозів суперечила ідеології, управлінському волюнтаризму та бюрократичному суб´єктивізму.

Українська соціологія в еміграції диспонувала достатньо значною кількістю відомих вчених та наукових інституцій. У міжвоєнний період головними центрами української соціологічної думки в еміграції були: Український соціологічний інститут у Відні, заснований Михайлом Грушевським, Український науковий інститут в Берліні. Але головним центром української емігрантської науки у 30-х рр. була Чехословаччина. Тут були такі наукові осередки, як: Український вільний університет (на кафедрі соціології працювали Олександр Ейхельман, Володимир Старосольський, Віктор Доманицький) та Український інститут громадознавства у Празі (Микита Шаповал, Володимир Петрів), Українська господарська академія в Подєбрадах (Ольгерд Бочковський).

Після Другої світової війни наукові центри української еміграції перемістилися за океан — у США і Канаду. Соціологічні студії в еміграції у цей час не проводилися планово. Не існує соціологічної інституції, ані спеціального соціологічного видання, які б об´єднували українських соціологів у діаспорі.

Третій етап розвитку української соціології починається з часу проголошення України самостійною державою. Це період рішучого поступу та визнання соціології важливою фундаментально-прикладною наукою з конструктивним світоглядним потенціалом. У 1993 р. Міністерство освіти України надало соціології статус базової навчальної дисципліни, тобто обов´язкової для викладання; і сьогодні в Україні немає вищого навчального закладу, у якому б студенти не вивчали цю науку. Створено десятки науково-дослідних та комерційних закладів, які забезпечують суспільство соціологічною.

Соціальна динаміка.

Соціальна динаміка О. Конта — це позитивна теорія суспільно­го розвитку. Не заперечуючи визначену роль у цьому й інших фак­торах, які Конт іменував вторинними (наприклад, клімат, раса, при­ріст населення, поділ праці), безумовний пріоритет він віддавав пер­винним — духовним, розумовим. Тому характер суспільства на кож­ному історичному етапі і напрямок його розвитку визначаються в Конта «станом людських розумів».

Трьом зазначеним вище ступеням розумового розвитку люд­ства — теологічній, метафізичній і позитивній — відповідають і три стадії історичного прогресу. Першатеологічна — охоплює давні часи і раннє середньовіччя аж до XIII ст. Вона характеризу­ється пануванням релігійного світогляду, військово-авторитарними політичними режимами на чолі з жерцями і військовими. Другаметафізична — охоплює XIV - XVIII ст., ця стадія називалася О. Контом як критич­на, перехідна. У духовній сфері на перший план висуваються філософи-метафізики, а в політичній — юристи, літератори, публі­цисти. На третій, вищій — позитивній — стадії, що почалася в XIX сто­літті, разом із твердженням позитивної, наукової свідомості, згідно контівській соціальній динаміці, настає розквіт промисловості, науки, цілком відходять у минуле військовий дух і мілітаристський спосіб життя, на зміну аристократії приходить соціократія, принципи побу­дови, функціонування і розвитку якої розробляються особливою при­кладною наукою, що базується на соціології, — позитивною політи­кою.

63.Методологічні основи та методи соціологічного прогнозування.

Передбачення — обґрунтоване припущення про майбутній стан явищ природи і суспільства або про явища, невідомі в даний час, але які піддаються виявленню.
Передбачення поділяються на наукові й ненаукові. Наукове передбачення ґрунтується на знанні закономірностей розвитку природи, суспільства, мислення, на використанні наукових методів дослідження. Ненаукове передбачення не використовує спеціальних наукових досліджень і ґрунтується на передчуттях людини про майбутнє з допомогою підсвідомості (інтуїтивне); на життєвому досвіді і пов'язаних з ними аналогіях, прикметах (буденне); на вірі в надприродні сили, що визначають майбутнє, на забобонах (релігійне передбачення).
Однією з форм наукового передбачення є прогнозування — процес вироблення прогнозів.
Прогноз — імовірне судження про стан того чи іншого явища в майбутньому.
У вузькому значенні, прогноз — спеціальне наукове дослідження перспектив тих чи інших явищ, переважно з кількісними оцінками. Прогнозування не зводиться до спроб угадувати деталі майбутнього (хоча інколи це суттєво). Пророкування, на відміну від прогнозування, — це твердження про майбутнє, якому не властива ймовірність. Воно претендує на абсолютну достовірність.
Прогноз є невід'ємною функцією науки, завершальним етапом наукового дослідження. Причому, на думку багатьох вчених, — обов'язковим, якщо це стосується розвитку теорії. А вдосконалення науки відбувається з посиленням її прогностичної функції.
Прогнозування має також і велике прикладне значення. Воно сприяє вибору найоптимальнішого варіанта при обґрунтуванні плану, програми, проекту, управлінського рішення. Як і планування, управління не є наукою. Але може і повинна існувати наука про прогнозування, скажімо, як наука про управління (менеджмент).
Важливою проблемою методології прогнозування є виявлення чинників, які детермінують майбутнє. Майбутнє — такий стан явищ, процесів, який витікає з теперішнього і має корені в минулому. Об'єктивні умови містять зародки майбутнього у вигляді нових елементів. Але визначити, яке майбутнє у них, можна тільки на основі законів розвитку тих чи інших об'єктів. Закони — зв'язки між явищами, які за певних умов діють незмінно, постійно і відповідним чином. Отже, соціальні факти і процеси, особливо нові, а також закони їх розвитку є носіями інформації про майбутнє.
Одним із найбільш загальних і універсальних законів дійсності є закон причинності, або каузальної (причинної) залежності. Враховуючи основну ознаку цього закону — причина обов'язково зумовлює наслідок, — з'ясовуючи причини, можна передбачити і наслідки цих причин. Більше того, якщо певні наслідки не бажані, можна спробувати їх уникнути, паралізувавши або змінивши їх причини. Звичайно, не для всіх законів існує кількісне, математичне вираження.
Важливе значення для прогнозування мають ритмо-циклічні закономірні зв'язки явищ. Циклічний розвиток в суспільному житті простежується значно слабше, ніж в неорганічній природі чи в біосфері. Циклічність піддається кількісним вимірам, що і дає змогу прогнозувати тенденції суспільного розвитку.
Системна будова явищ також є об'єктивною основою передбачення. Знаючи характерні риси, функції залежних між собою елементів явища як системи, можна передбачити і поведінку явища в цілому.
Необхідною умовою пізнання майбутнього є з'ясування відповідних властивостей психіки. Корені таких властивостей лежать в пеихо-фізіологічній еволюції вищих тварин і людини. Властивість психіки випереджати події зовнішнього світу є однією з найефективніших форм пристосування до середовища.
Основою випередження майбутнього, випереджаючого відображення є досвід минулого. Він накопичується нервовою системою завдяки властивості нервової тканини «записувати» минулі події. А повторюваність, циклічність подій створюють об'єктивні умови для передбачення майбутнього. Іншим джерелом є екстраполяція (умовне продовження в майбутнє тенденцій, закономірності розвитку яких в минулому і нині достатньо відомі). Ще одним шляхом одержання інформації про майбутнє є моделювання майбутнього стану того чи іншого явища, процесу з урахуванням очікуваних або бажаних змін деяких умов, перспективи розвитку яких достатньо відомі.
Хоча соціальний детермінізм має імовірний характер, це не є на заваді передбачення суспільного розвитку. Саме ймовірний підхід до передбачення є особливістю і методичною основою соціального прогнозування. Воно стало динамічно розвиватися тільки після усвідомлення того, що продуктивним є не відгадування конкретних рис майбутнього, а вироблення ймовірного спектра перспектив його розвитку.
Існують різні види прогнозів, їх типологія може бути побудована за різними критеріями— залежно від об'єкта, часу, на який прогнозується об'єкт, цілей, методів прогнозування і т.ін. Найзагальнішим є поділ прогнозів на природничо-наукові та соціальні. Основною специфічною особливістю природничо-наукових прогнозів є те, що об'єкти прогнозування неможливо або майже неможливо поки що змінити шляхом соціального управління, з допомогою програм, проектів, планів, організаційних рішень. Людина прагне передбачити природні явища, щоб заздалегідь пристосуватися до них.
Соціальне прогнозування здійснюється, як правило, для вироблення рекомендацій щодо оптимального впливу на прогнозоване явище чи процес з метою їх реалізації чи відвернення.
Залежно від часу, на який розраховане прогнозування, виділяють поточні, короткострокові, середньострокові, довгострокові і наддовгострокові прогнози.
Залежно від мети прогнози поділяються на пошукові та нормативні.
Пошуковий прогноз — це передбачення розвитку явищ шляхом умовного продовження в майбутнє тенденцій, які домінували у минулому і домінують нині, абстрагуючися від планів, проектів, програм, управлінських рішень, які можуть змінити існуючі тенденції, зумовити самоздійснення чи са-мозруйнування прогнозу. Пошуковий прогноз з'ясовує те, що найімовірніше відбудеться за збереження існуючих тенденцій. Відповідь при цьому дається не однозначна, а у формі певної шкали ймовірності.
Нормативний прогноз — це передбачення бажаного стану явищ на базі попередньо визначених норм, ідеалів, цілей. У процесі його вироблення триває пошук відповіді на питання: як досягти бажаного? Нормативними можуть бути тільки соціальні прогнози. Нормативне прогнозування схоже на планування, проектні розробки, але не тотожне йому.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; просмотров: 335; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.148.104.103 (0.011 с.)