Основні категорії соціології праці та соціології управління

Принципова особливість соціології в цілому, і соціології праці та управління зокрема, полягає в двоїстості методологічного статусу. Соціологія виникла зі сфери філософського знання і значною мірою ця дещо специфічна залежність від філософії зберігається й сьогодні. З іншого боку, соціологія спрямована на вирішення конкретних проблем, поведінку соціальних груп та індивідів. Звідси беруть початок кількісна методологія, практика емпіричних досліджень та прикладних технологій.

Так, в соціології праці та управління подібна специфіка виявляється ще яскравіше. Її предмет – суспільна праця – може бути адекватно осмислений і як соціологічна категорія, і як емпірична реальність поведінки людей одночасно. Таким чином, двоїстий статус соціології праці та управління витікає також із багатомірності суспільної праці як предмету соціологічного дослідження.

Соціологія, оскільки вона не може ігнорувати філософський аспект свого предмету, мусить брати за вихідне працю як суспільну субстанцію. Це значить, що мова йде про категорію праці як узагальнено-логічну форму відображення взаємодії суспільства і природи, людини і суспільства через історичну ґенезу матеріально-предметного середовища і антропосоціоґенез.

Предмет соціології праці – суспільна праця, її організація й управління трудовим процесом. Останнє може бути адекватно осмислене і як соціологічна категорія, і як емпірична реальність поведінки людей одночасно. Таким чином, двоїстий статус соціології праці та управління витікає також із багатомірності суспільної праці як предмету соціологічного дослідження.

Основними категоріями соціології праці є характер праці, її зміст та умови, а також мотивація, адаптація, соціально-психологічний клімат тощо.

Характер праці – категорія, яка виражає соціальну сутність праці як суспільно значимого процесу. Характер праці дає можливість уявити зв’язок між індивідуальною та суспільною працею, способи взаємодії працівників із засобами праці, включення індивідуальної праці в суспільну, взаємозв’язок між окремими видами праці, тип взаємовідносин учасників процесу праці. Показником характеру праці виступає власність (суспільна і приватна, вільна і підневільна, "на себе" і "на когось", добровільна і примусова).

Зміст праці – це узагальнена характеристика процесу праці, яка враховує різноманітні функції праці, види трудових операцій, поділ виробничої діяльності за галузями, фізичне та інтелектуальне напруження учасників процесу праці, ступінь самостійності працівника у регулюванні послідовності трудових операцій, наявність або відсутність новизни, творчості, складність, технічна оснащеність праці тощо. Зміст праці та характер праці тісно пов’язані між собою, характеризують один і той самий вид трудової діяльності під різними кутами зору. Зміст праці опосередковано характеризує й характер праці.

Види праці за змістом:

· Проста праця (прості трудові операції, які не потребую спеціального навчання робітника).

· Складна праця (кваліфікована праця, яка пов’язана з попередніми витратами на спеціальне навчання робітника).

· Творча праця (постійний і оригінальний пошук нових рішень, нового ставлення до наявних проблем у процесі виробництва).

· Фізична праця (безпосередня взаємодія людини із засобами праці).

· Розумова праця (інтелектуальна, розумова праця, яка обумовлюється відсутністю прямої взаємодії працівника із засобами праці).

· Ручна праця (не потребує техніки, інструментів, приладів).

Умови праці – сукупність чинників, які впливають на працездатність, здоров’я працівника.

Категорія охоплює:

· соціально-економічні (тривалість робочого часу, робочого року, оплата та стимулювання праці, спеціальна та загальноосвітня підготовка працівника);

· санітарно-гігієнічні (температурний режим, освітлення, шум, вібрація, стан повітря тощо);

· організаційні (розпорядок праці, забезпечення матеріалами, сировиною, інструментами тощо);

· соціально-побутові умови (забезпечення працівників побутовими приміщеннями, їдальнями, медичним, санаторним, курортним обслуговуванням тощо).

Ставлення до праці – категорія, яка виражає зв’язок між працівником та суспільством, працівником та працею щодо виробництва та розподілу матеріальних та духовних благ.

Ставлення до праці як суспільної цінності; ставлення до своєї професії; ставлення до конкретних умов, в яких відбувається праця. Ставлення до праці являє собою єдність 3-х елементів:

· Мотиви праці (мета і задоволеність працею).

· Реальна трудова поведінка (активність працівника, якість і ефективність праці, особисте прагнення працівника до вдосконалення трудового процесу).

· Вербальна оцінка трудової ситуації (рівень задоволеності виробничими умовами (зарплата, умови праці, клімат в колективі тощо) стосується здебільшого психічно-емоційного стану працівника.

Мотивація трудової діяльності – зовнішній чи внутрішній стимул (спонука) до трудової діяльності задля досягнення певних цілей, зацікавленість у такій діяльності, способи її ініціювання. Вивчення трудової мотивації охарактеризовує й значно доповнює картину структури особистості. В умовах ринкових відносин та формування працівника нового типу мотиваційність набуває практичного.

Мотив – свідомий збуджувач поведінки та діяльності людини, який зумовлює здійснення нею різноманітних потреб.

Трудова адаптація – соціальний процес засвоєння особистістю нової трудової ситуації, який характеризується активною взаємодією особистості й трудового середовища.

Основні види адаптації працівника є:

· Професійна адаптація.

· Соціально-психологічна адаптація.

Соціально-психологічний клімат – відносно стійкий і типовий для певної групи загальний емоційний настрій, який формується в процесі спільної трудової діяльності колективу через спілкування між людьми.

На стан соціально-психологічного клімату впливають 2 групи чинників:

· Чинники макро-середовища – суспільно-економічна формація, умови життя людини, соціальний стан, національність тощо.

· Чинники мікро-середовища – виробничі (зміст і характер, рівень організації, умови праці); соціальні (система оплати, стимулювання праці, організація суспільного життя); соціально-психологічні (особливості окремих членів колективу, діяльність керівника тощо).

Серед фундаментальних категорій соціології управління виокремлюють "соціальне управління" та "управління соціальними процесами", які майже однозначно трактуються в науковій та методичній літературі. Однак їхня неоднозначність полягає в тому, що поняття "соціальне управління" визначає весь комплекс цілеспрямованого регулювання соціальних сфер, суспільних відносин, соціальної діяльності людей, а поняття "управління соціальними процесами" підкреслює аспект диференціації, тобто виокремлення конкретних процесів, які підлягають управлінському впливу відповідно до специфіки кожного з них.

Соціальне управління – один з основних типів управління, функція якого полягає в забезпеченні реалізації потреб розвитку суспільства та його підсистем. До найзагальніших властивостей соціального управління відносять:

· по-перше, наявність людини як суб’єкта й об’єкта управління, як первинного елемента соціальної системи;

· по-друге, застосування цілеспрямованого, свідомого впливу на різні спільноти людей, соціальні групи, організації, колективи тощо для координації та узгодження їхньої діяльності в процесі вирішення загальногосподарських і суспільних завдань з метою формування й відтворення відповідних умов, що сприяють розвитку людини як особистості;

· по-третє, забезпечення функціонування і розвитку будь-якої соціальної системи при збереженні її основних якісних параметрів.