Поняття та категорії етносоціології.

ЕТНО СОЦІОЛОГІЯ (гр. еіітох народ, лат. хосіешх - сусп-во, гр. Іо^ох -вчення) - порівняно молола спец, соціол. наука, що виникла на межі етнографії і соціології. Е. - наука, яка досліджує по­ходження, суть і функції різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення ос­новних тенденцій їх утворення, розвитку та взаємозв'язків з ін. етносами, а також механізмів їх входження у систему соц. відноснії. Специфіка Е. полягає в тому, що вона вивчає, особливості і форми сусп. життя етносів, народів та ін. етніч­них утворень як сукупних істор.суб'єктів, тобто аналізує взаємозв'язок і взаємовплив соц. і етнічного. Предметом дослідження Е. є етносоц. спільноти і групи, які розглядаються як цілісні соц. утворення, а також закономірності їх формування і функціонування. Термін "Е." впроваджений в наук, обіг у ЗО-х рр. XX ст. Р.Турнвальдом. Як окрема галузь соціол. знання Е. почала формуватися в 30-ті рр. у Німеччині та США. У колиш­ньому СРСР Е. виділилась у самостійну галузь соціол. знання на межі 60-70 рр., що було пов'язано з усвідомленням необ­хідності адекватного проникнення у сутність сусп. явищ, зміст яких значною мірою визначався етнічною специфікою країни чи її окремих регіонів. У той час одержали визнання праці з Е. Ю.В.Ару-тюняна, Ю.В.Бромлея, Л.М.Дробіжевої, В.С.Кондратьєва та ін. В Україні Е. як на­ука формується починаючи з кін.! 980-х рр. і зосереджує увагу на дослідженнях поліетнічного характеру укр. сусп-ва, статусу укр. етносу й етнічних меншин, процесів у їхньому середовищі та їхньої ваємодії. Основи, наук, осередками, де формуються тсорет. засади Е. та здійсню­ються етносоціол. дослідження, с Центр Е. та етнополітнкн Ін-ту соціології НАМ України, відділ Е. Ін-ту мистецтва, фольк­лору та етнографії ім.М.Т.Рильського НАН України, наук.-дослідницька група філософії, соціології етносу і нації Ін-ту філософії НАН України. У навч. закладах читається спецкурс "Е.", вийшов навч. по­сібник М.І.Піреп "Етносоціологія" (1996).

Центральними категоріями Е. є ет­нос і етногенез, аналізуючи які науковці створюють: концепцію стно- і націогенс-зу (Е.Сміт), конструктивістські кон­цепції етнічних спільнот, теорію етноге­незу (Л.Гумільов), концепцію етносу (Ю.БромлеЙ) та ін. Див.: Група етнічна; Етнос; Нації соціологія.

Соціальні організації.

Із соціальними інститутами тісно пов'язані і соціальні організації. Суспільство неможливе без організацій - банків, підприємств, університетів, магазинів, транспортної системи тощо. Ми починаємо наше життя в організації і всюди з ними пов'язана наша діяльність: пологовий будинок, дитячий садок, школа, інститут, армія, служба і т. п. Всі вони – різновиди організацій і часто ототожнюються із соціальними інститутами. В широкому розумінні, соціальна організація - це така форма і такий спосіб спільної діяльності людей, за яких вона виглядає чітко впорядкованою, скоординованою, налагодженою. Однак термін "соціальна організація" використовується у кількох значеннях:

? як елемент соціальної структури суспільства;

? як вид діяльності певної групи;

? як ступінь внутрішньої впорядкованості, узгодженості функціонування елементів системи.

Отже, можна сказати, що кожна особа ніби обплутана нитками зв'язків, стосунків, взаємин, бачимо, як підтримується зв'язок, як гуртуються групи, як виконуються дії. І вся ця система діє рівно, без плутань. Така система послужила підставою для введення поняття "соціальна організація". В принципі організація являє собою вищий рівень розвитку соціальних систем (елементами яких є люди і відносини, які виникають між ними).

Соціальна організація має такі характерні риси:

? володіє цільовою природою, оскільки створена для реалізації певних цілей. Це означає, що організація являє собою засіб і інструмент забезпечення функції об'єднання і регламентації поведінки людей заради такої мети, яка не може бути досягнута кожним поодинці;

? це складна взаємопов'язана система соціальних позицій і ролей, котрі виконують члени організації; тут мають місце вертикальні (взаємопідпорядковані) та горизонтальні структури;

? наявність механізмів та засобів регулювання, а також контролю за діяльністю елементів організації.

У суспільстві виникають такі організаційні форми:

? ділові організації (фірми, установи);

? суспільні союзи, масові організації;

? проміжні форми організацій (артілі, ланки, бригади);

? сім'я, наукова школа, неформальна група.

Найбільш великою організацією суспільства є держава.

Спеціалісти-соціологи подають різну типологію соціальних організацій. Критерієм такого поділу є ступінь формалізації норм, зв'язків, статусів, які існують у цих системах (формальні та неформальні соціальні організації). Формальна виникає, як правило, в результаті певного адміністративного політичного рішення. Діяльність такої організації чітко регламентована, обумовлена юридичними нормами. Розподіл статусів тут виступає як система статусів-посад, і кожна з них наділена певними функціями. Фактично це великі вторинні групи, котрі не першочергово справляють вплив на формування особи, свідомо створюються для досягнення певних цілей - від системи державної адміністрації, уряду до муніципальних "осередків". Поряд з формальними, в суспільстві діють і неформальні соціальні організації. Вони з'являються не за наказом, а стихійно. Це система соціальних зв'язків, взаємовідносин, які складаються спонтанно. Члени неформальної організації більш самостійні в досягненні індивідуальних та групових цілей, володіють більшою свободою у виборі форми поведінки, взаємодії.

Одним із критеріїв, за яким формальну організацію відрізняють від неформальної, є принцип легальності. Формальним є все, що легальне, встановлене розпорядженнями або за допомогою демократичних процедур волевиявлення. Поняття формальної та неформальної організації ввів у світову соціологію американський соціолог Е. Мейо. Завдяки своїм соціальним експериментам (Хоторнські експерименти, 20-ті роки) він виявив, що в будь-якій компанії, чи то на заводі, окрім офіційних службових відносин (елементи формальної організації) у людей обов'язково виникають неофіційні, дружні відносини (елементи неформальної організації), котрі не менше впливають на ефективність діяльності організації.

У соціальній організації є: єдина мета (коло діяльності, послуги), система влади та управління, яка вимагає ієрархічного підпорядкування, розподіл функцій (повноважень, обов'язків, субординація посад) між працівниками, система комунікацій (засоби та канали передачі інформації).

Соціальні організації являють собою цілісну систему. А ціле, як відомо, більше за суму своїх частин. Тому на базі поєднання елементів організації створюється своєрідний організаційний кооперативний ефект, приріст допоміжної енергії. Цей ефект означає приріст додаткової енергії (синергетика), яка перевершує суму індивідуальних зусиль її учасників. Слово синергетика похідне від терміна "синергетизм", котрий у біології означає співробітництво між різними органами. Це слово було введене в науковий обіг І. Ансоффом для обґрунтування групових структур в організації компаній. Синергетика означає стратегічну перевагу, яка виникає при поєднанні двох або більшої кількості елементів. Це той ефект, який виникає у спільній діяльності людей від певного складання сил, коли 2x2 = 5 або і більше. Цей приріст, на думку спеціалістів, виникає в результаті того, що в організації інтегруються зусилля всіх елементів, суб'єктів. Координація, одностайність та одночасність зусиль цих суб'єктів дає приріст енергії.

Особливе місце в організації займає система управління (методи, способи, форми, культура). Сукупність норм, цінностей, думок, що відображаються у діях на всіх рівнях організації і створюють неписаний кодекс поведінки, можна назвати організаційною культурою. Організаційна культура відкриває велику палітру понять, котрі описують та пояснюють поведінку людей в організації (престиж, мотивація, влада, авторитет, лідерство).

Влада та авторитет є найбільш важливими перемінними організаційної поведінки. Влада - це форма соціальних відносин, котра характеризується властивістю впливати на поведінку інших завдяки адміністративно-правовим механізмам. Авторитет - це персональна характеристика, загальноприйняте значення, вплив, яким користується певна особа в силу власних якостей та заслуг. Він заснований на повазі та визнанні іншими індивідуальних достоїнств особи. Якщо авторитет, передусім, є добровільне підкорення особи, то влада - вимушене. Із цими поняттями тісно пов'язаний феномен лідерства.

Лідерство - це відносини підпорядкування, впливу та наслідування в системі внутрішньогрупових відносин (соціально-психологічний процес впливу на інших формально рівних людей). Під лідером розуміють члена групи, за котрим вона визнає право вирішення в найбільш важливих ситуаціях. Подібно і на протилежність лідерству існує форма керівництва - як юридично регламентований адміністративно-правовий процес організації та контролю дій формально нерівних (підпорядкованих) осіб.

Одним з перших, хто науково обґрунтовано дослідив природу організацій, був видатний німецький соціолог М. Вебер. Він же висловив і припущення про перетворення формальних організацій на своєрідний феномен, назва якого бюрократія. Трансформування організації в більш складну бюрократичну систему виникає внаслідок того, що тут управлінська діяльність, контроль, функціонування влади здійснюється постійно, і управлінська функція документується, розчленовується на ряд вузьких підфункцій, проявляється принцип безособистісності, чіткості ієрархії влади. Бюрократія є найбільш складною і раціональною влаштованістю, яку вигадала людина. Бюрократичне панування є одним з існуючих стилів керівництва поряд із:

- патріархальним (відносини повної підпорядкованості підлеглих володареві і їхня залежність від нього; вияв глибокої віри людей у непорушність здавна існуючих звичаїв і влади володарів - це панування людей знатного походження);

- становим (влада здійснюється не одним володарем чи його слугами, а членами стану, "сословія" щодо відносно незалежних від володаря, хто отримав частину влади як привілей);

- харизматичним (вид влади над масами, який мають пророки, військові герої, великі демагоги; влада такого роду ґрунтується на вірі людей у харизму (Божу благодать), якою нібито наділений той, кому вони підкоряються (приклади: Ж. Д'арк, Наполеон, Лютер та ін.).

Потреби та інтереси.

Цікавим є підхід американського соціолога й економіста А. Маслоу, визнаного теоретика менеджменту. За його мірку­ваннями, у суспільстві існує п'ять рівнів потреб, які він умовно розташував на шкалі, починаючи від нижчих (при­мітивних) і закінчуючи вищими. Перший рівень — фізіологічні потреби. Другий рівень — екзистенціальні (потреби безпеки власного існування, здоров'я, відсутності насильства, безпеки на вулицях, захист від війн тощо). Третій рівень - потреби в комунікації, дружбі, спілкуванні. Четвертий рівень - потреби статусу, визнання, престижу, оцінки інших людей, самоповаги. П'ятий рівень - потреби самовираження через творчість, самореалізації, розкриття та реалізації здібностей, досягнення сенсу життя. За А. Маслоу, особистість - це така людина, в якої суб'єктивна й об'єктивна шкали потреб збігаються, крім того вищі потреби на суб'єктивній шкалі роз­ташовані згори, а нижчі - знизу.

Інтереси
Інтерес-це вибіркове ставлення особистості до об'єкта, в силу його життєвого значення й емоційної привабливості. Інтереси виникають на основі потреб. Потреба виражає необхідність, інтерес виражає особисту приязнь до якоїсь діяльності.
І. П. Павлов розглядав інтерес як те, що активізує стан кори головного мозку. Робота, що відповідає інтересам, здійснюється легко і продуктивно.
Види інтересів. Інтереси розрізняють по їхньому змісту, або спрямованості. У цьому плані можна виділити матеріальні, суспільні і духовні інтереси.
Матеріальний інтерес може виявлятися в прагненні до житлових зручностей, гастрономічним виробам, до одягу і т. п.
Духовні інтереси характеризують високий рівень розвитку особистості. Це перш за все пізнавальні інтереси (у широкому сенсі слова) до математики, фізики, хімії, біології, філософії, психології і т. п. До них також відносяться інтереси до літератури і різних видів мистецтва (музики, живопису, театру).
Суспільні інтереси включають інтерес до громадської роботи, до організаційної діяльності.
Розрізняють безпосередній і опосередкований інтереси. Безпосередній інтерес - це інтерес до самого процесу діяльності: процесу пізнання, оволодіння знаннями, процесу праці, творчості. Опосередкований інтерес-це інтерес до результатів діяльності: наприклад, до придбання професії, певного службовому та громадському статусу, вченого звання або, нарешті, до матеріальних результатів праці.
За рівнем дієвості розрізняють пасивні та активні інтереси. Пасивні інтереси - це споглядальні інтереси. Активні інтереси - це інтереси дієві, коли людина не обмежується спогляданням, а діє, опановуючи об'єктом інтересу.
Інтереси розрізняють також і за обсягом. Можуть бути люди з широкими, різнобічними і глибокими інтересами і люди з широкими, але поверхневими інтересами.