Основні етапи розвитку соціологічного знання про економічну сферу.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Основні етапи розвитку соціологічного знання про економічну сферу.



Економічна соціологія існує і розвивається відповідно до основ­них етапів розвитку соціологічних знань про еконо­мічну сферу діяльності. Взагалі вважають, що часом виникнення спеціальних підрозділів науки про економіку є ранній період становлення капіталістичних еко­номічних відносин, який почався з промислової революції кінця ХVIII століття. Саме тоді економіка за своєю суттю стає в державі відо­крем­леною від політики, а робітник – незалежним в економічній діяльності від соціального порядку.

Виділяють чотири основні етапи розвитку соціологіч­ного знання про економічну сферу діяльності суспільства. Кожен з них відповідає певним зрушенням і досягненням в економіці суспільства.

Перший етап (кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст). Для цього етапу характерним є розвиток декількох основних економіч­них теорій. Це, перш за все, теорія економічного лібералізму А. Сміта (1723 – 1790). Він дав всебічний аналіз капіталізму як економічної підсистеми суспільства. Голо­вними умовами процвітання держави, на думку А. Сміта, є панування приватної власності, невтручання держави в економіку і відсутність перешкод для особистої ініціативи. Він одним з перших поділив суспільство на три природних класи: наймані робітники, капіталісти і великі землевласни­ки. Економіка (за А. Смітом) є самодостатньою і не потребує зовнішньо­го впливу і втручань з боку політики і держави. Другою помітною фігурою в дослідженні економіки на першому етапі був Д. Рікардо (1772 – 1823). Він найбільш відомий як автор так званої теорії трудової вартості. На його думку, існує закономірність залежності заробітної плати від ступеня нагромадження капіталу. Саме цю тезу ігно­рували у подальшому засновники і послідовники марксизму. Але, як пока­зала практика історичного розвитку, саме в цьому положенні міститься умова гармонії інтересів праці і капіталу.

Ще однією помітною фігурою першого етапу є англій­ський вчений Т. Мальтус (1766 – 1834). Він першим звернув увагу на взаємозв’язок динаміки виробництва і народонаселення. За Т. Мальтусом, зростання насе­лення відбувається у гео­метричній прогресії, а виробництва життєвих благ – в арифметичній. Саме тому, за його теорією, у суспільстві зав­жди буде поділ на бідних і багатих. Життєвих благ завжди буде не вис­тачати певній частині населення. Другий етап(майже вся середня частина ХІХ ст.) пов’язаний з ім’ям К. Маркса (1818 – 1883), який досить докладно штудіював роботи своїх видатних попередників і на свій час дав нові засади соціологічної перебудови теоретичної економіки. На той час капіталі­стична економіка запрацю­вала вже на повну силу і виявила основні свої соціальні протиріччя: криза початку XIX ст., анатагонізм праці і капіталу, безробіття, відчуження робітника від продукту своєї пра­ці тощо. Всі ці чинники сприяли тому, що у своїй теорії К. Маркс дій­шов висновку про всезагальний закон суспільного життя: економічна діяльність є головною для суспільства і людини, саме вона формує її суть і соціальну природу.

Третій етап (кінець ХІХ – середина ХХ ст.) пов’язаний з виникнен­ням і усвідомленням вченими нових рис капіта­лістичної економічної си­стеми. Треба сказати, що ці зміни відбулися не без впливу саме вчення Маркса, яке змусило капіталістів повернутися обличчям до потреб робочого люду. Ці нові реалії найдокладніше проаналізували у своїх працях видатні соціологи Ч. Дюркгейм (1857 – 1917) та М. Вебер (1864 – 1920).

Е. Дюркгейм одним з перших відмітив той факт, що економічна сис­тема не тільки породжує соціальні конфлікти, як це стверджував К. Маркс, а й творить інтеграцію. Спеціа­лізація діяльності все більше об’єднує людство, веде його від механічної до органічної солідарнос­ті. Отже, економічний процес розподілу праці зумов­лений соціальним станом суспільства. Е. Дюр­кгейм джерелом класової боротьби вважав «ненормальний» розподіл праці між індивідами. Нерівність, на його думку, з’являється внаслі­док непристосованості індивідів до професійних ролей і порушення ек­вівалентності при обміні благами та послугами. Отримання привілейо­ваного положення у суспільстві у спадок веде до руйнування злагоди між індивідуальними нахилами та родом діяльності. Видатний німецький соціолог М. Вебер теж багато своїх праць при­святив розгляду соціальних проблем в економічній сфері. Оцінюючи ка­піталізм в цілому, він визначав його як ідеальний тип улаштування суспільства. І хоча в дійсності ідеалу нема, соціологія повинна пра­гнути саме до ідеалу, який для кожної окремої історичної епохи свій. Сучасний ідеал улаштування суспільства він вбачав у капіталізмі, по­єднаному з протестантизмом. Свої думки щодо цього він виклав у широ­ковідомій праці «Протестантська етика і дух капіталізму». Хід його ро­здумів був приблизно таким:

Капіталізм є результатом людських дій. Звідси постає питання: хто саме є засновником капіталізму? Відповідь – новий тип підприємців і робітників. Звідси виникає друге питання: що саме відрізняє новий тип підприємців і робітників? Відповідь – специфічна ментальність, «дух капіталізму». Для підприємця ор­ганізаційні зусилля стають метою, а для робітника – праця сама по собі, а не задля збагачення. Тобто праця з засобу життя перетворюється у мету життя. Звідси виникає третє питання: яке джерело походження цього «духу»? Відповідь – протестантський характер релігії.

Зі своїх власних спостережень М. Вебер помітив, що на ранньому етапі розвитку капіталізму більшість представників ділових і комер­ційних кіл, кваліфіковані робітники, сповідували протестантизм. Тоді автор робить висновок, що вирі­шаль­ним підтвердженням особливої ролі протестантів у виникненні капіта­лізму є характер їх релігійної віри.

Аскетичні гілки протестантизму (кальвінізм, методизм, баптизм) забезпечують сполучення ділової хватки з релігійною набожністю. До першого веде ідея провидіння – виконання обов’язку як вищої форми моральної активності. До другого веде ідея напередвизначеності. Про­цвітання у житті є знаком вибраності людини Богом, а якщо ти не про­цвітаєш, то значить на тобі лежить знак прокляття.

Таким чином, критика марксизму на початку третього етапу розви­тку соціологічних знань про економічну сферу діяльності суспільства та й конкретні історичні події, що відбулися цього часу, привели до того, що капіталізм як певний устрій суспільства почав змінюватися у позитивний бік, порівняно з тим, яким він був за часів К. Маркса. Бурхливий розвиток емпіричної соціології на Заході в 20-х – 30-х ро­ках і наступна критика марксизму ще більше посилили цю ситуацію, що врешті-решт привело до виникнення нових теорій розвитку економіки суспільства і до початку новою етапу розвитку соціологічних знань про економічну сферу діяльності.

Четвертий етап (з середини ХХ ст.), що великою мірою пов’язаний з іме­нами таких соціологів, як Т. Парсонс (1902 – 1979) та Н. Смелзер (1930) по суті став етапом інститу­ціалізації економічної соціології. Вони вперше обґрунтували і визначили предмет дослідження економічної соціології. Але головне, що вони зробили, – це використання структур­но-функціонального аналізу економіки. Вони розглядали еко­номіку як одну з підсистем загальної соціальної системи. Функція цієї підсис­теми – адаптація суспільства до навко­лишнього середовища. Сама еко­номіка теж ділиться на окремі складові: виробництво, капіталовкладен­ня, природні і людські ресурси, підприємництво тощо. Таким чином, економіка у розвиненому суспільстві досить диференційована, чого не можна сказати про економіку примітивних, первісних сус­пільств. Спо­чатку у суспільстві виділяються правова і політична підсистеми і лише після цього – економічна, основою якої є ринок і гроші.

Після Другої світової війни на Заході з’являються теорії індус­тріального та постіндустріального суспільства. Серед їх авторів були Р. Арон, У. Ростоу, Дж. Гелбрейт, Д. Белл. Основною думкою цих теорій є відмінність сучасної еко­номічної системи від традиційних капіталістичних. У сучасній економічній системі, на думку авторів, з’явилися істотні нові риси, це:

– зміна форми власності з приватної на акціонерну. Цього майже не знала попередня епоха. Тепер робітник теж стає співвласником поряд з капіталістом, таким чином від­бувається «розпорошення власності»;

– функція власності відокремлюється від функції влади. Все бі­льше економічними процесами управляють адміні­стративна та науково-те­хнічна еліти. У державі особа, наділена найбільшою владою, не обов’язково є найзаможнішою, най­більшим власником;

– зміна структури економіки: від товарного виробництва до виро­бництва послуг. Нині у безпосередньому вироб­ництві у розвинених країнах зайнято лише 15% працез­датного населення, що стало можливим з впровадженням сучасних систем технологій, підвищенням продуктивності праці. На відміну від попередніх етапів, зросла соціальна мобільність суб’єктів суспільства, що деяким чином знизило можливість гострих со­ціальних конфліктів, дало можливість їх регулювання та запобігання. Це означає, що сьогодні суттєво змінилися соціальні відносини між су­б’єктами сус­пільства в економічній сфері їх діяльності.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.16.210 (0.011 с.)