Галузева структура економічного району(редагувати)

Предмет РЕ

РЕ – це галузь економічної науки, об’єктом вивчення якої є господарство окремих територій країни, тобто її регіонів.

Предметом вивчення РЕ є просторовий розвиток госп-ва, закономірності, принципи та фактори його формування і функціонування, конкретні регіон. відмінності екон с-м, що розвив під впливом заг-нац та глоб чинників. Таке визначення предмета є найбільш узагальнюючим та об’ємним через значну кількість компонентів, що входять до предмета дослідження.

Методи. РЕ використовує широкий спектр суч. методів дослідження: систематичного аналізу, балансовий, картагрофічний, статистичний, порівняльний, економіко-матечиного моделювання, соц.-ек. прогнозування, польових досліджень, застосув. яких дозволяє отримати нові науково обґрунтовані результати.

Завдання:

- розширення та поглиблення змісту регіональних досліджень, вивчення й осмислення нових процесів і явищ,

- розвиток та вдосконалення методології регіональних досліджень, розробка наукових основ оптимальної трансформації структури соц.-ек систем регіонів, їх інфрастурктурних складових;

- вивчення процесів, що впливають на економіку регіонів,

- дослідження проблеми більш широкого і повного залучення національних і світових ресурсів для розвитку госп-ва регіону;

- вдосконалення фінансово-економчних основ місцевого самоврядування;

- вивчення соц.-ек умов і факторів відтворення в регіонах;

- дослідження рівня спеціалізації, інтеграції і проблем комплексного розвитку регіонів і їх ек зв’язків;

- аналіз ек ефективності функціонування регіональних соц.-ек систем,прогнозування їх розвитку.

РЕ не єдина наука, дослідження якої спрямовані на вивч територ відмінностей соц.-екон розвитку країни. Деякі з цих аспектів вивчались раніше в курсі соц.-екон географії у ВНЗ екон профілю. Пізніше на зміну їй був введений курс РПС. Але ці науки слабо були пов’язані з мікро- та макроекономікою, тому на зміну їм прийшла РЕ як нормат дисципліна на всіх екон спеціальностях.

 

2. Регіональна економіка, її суть і предмет дослідження.

 

З поняттям “регіон” пов‘язаний термін регіональна економіка –

науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення ПС та районів.

Поняття “регіональна економіка”та “розміщення ПС” близькі за змістом;

усе-таки регіональна економіка більше прив‘язана до поняття “регіон”, у

той часяк наука про РПС займається й загальнорегіональними проблемами. У

сучасній літературі регіональну економіку прийнято вважати, перш за все,

ужитковою наукою.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

Комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

Єдність процесів природокористування та охорони навколишнього

середовища;

Територіальна спільність виробництва;

Відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщення

виробництва;

Цілісність системи соціальної інфраструктури;

Поєднання територіального та галузевого управління об’єктами.

 

 

Загальні закономірності РПС

 

Основні критерії РПС

Критерії РПС – орієнтири практичної спрямованості, якими керуються при виборі оптимального варіанту їх територіального розташування.

Основні критерії:

Дотримання екологічних критеріїв передбачає: збереження просторовоїцілістностіприродних сис-м у процесі їх госп-го викор-ня;освоєння та застосування природо- і ресурсозберігаючих, маловідходних та безвідходних технологій; вир-во екологічно чистих видів продукції.

Соціальні кр-рії передбачають врахування потреб та інтересів населення в соціально-економічному розв. тер-рії,еколого безпечному проживанні в певному регіоні, розширенні мереж соц-культ-них закладів та сфери послуг, достатній забезпеченостіробочими місцями, ств-ні терит. центрів.

 

Вплив глобалізації.

РЕ – це галузь економічної науки, об’єктом вивчення якої є господарство окремих територій країни, тобто її регіонів.

Предметом вивчення РЕ є просторовий розвиток госп-ва, закономірності, принципи та фактори його формування і функціонування, конкретні регіон. відмінності екон с-м, що розвив під впливом заг-нац та глоб чинників. Таке визначення предмета є найбільш узагальнюючим та об’ємним через значну кількість компонентів, що входять до предмета дослідження.

Методи. РЕ використовує широкий спектр суч. методів дослідження: систематичного аналізу, балансовий, картагрофічний, статистичний, порівняльний, економіко-матечиного моделювання, соц.-ек. прогнозування, польових досліджень, застосув. яких дозволяє отримати нові науково обґрунтовані результати.

Завдання:

- розширення та поглиблення змісту регіональних досліджень, вивчення й осмислення нових процесів і явищ,

- розвиток та вдосконалення методології регіональних досліджень, розробка наукових основ оптимальної трансформації структури соц.-ек систем регіонів, їх інфрастурктурних складових;

- вивчення процесів, що впливають на економіку регіонів,

- дослідження проблеми більш широкого і повного залучення національних і світових ресурсів для розвитку госп-ва регіону;

- вдосконалення фінансово-економчних основ місцевого самоврядування;

- вивчення соц.-ек умов і факторів відтворення в регіонах;

- дослідження рівня спеціалізації, інтеграції і проблем комплексного розвитку регіонів і їх ек зв’язків;

- аналіз ек ефективності функціонування регіональних соц.-ек систем,прогнозування їх розвитку.

РЕ не єдина наука, дослідження якої спрямовані на вивч територ відмінностей соц.-екон розвитку країни. Деякі з цих аспектів вивчались раніше в курсі соц.-екон географії у ВНЗ екон профілю. Пізніше на зміну їй був введений курс РПС. Але ці науки слабо були пов’язані з мікро- та макроекономікою, тому на зміну їм прийшла РЕ як нормат дисципліна на всіх екон спеціальностях.

 

Основні принципи РПС

Принципи – стисло викладенні науково обгрунтовані положення чи правила господарювання, якими мають керуватися суб’єкти ек діяльності. Часто відображають еконм. закон-сті, але не замінюють їх, вони більш корткочасні, мають суб’єкт-й хар-р і можуть змін-ся в процесі розвитку сус-ва на короткому етапі. Принципи можуть змін-ся протягом коротких відрізків часу в залежності від цлей і завдань сусп. розвитку.

Принцип раціонального розміщення виробництва передбачає всебічне врахування економічних, демографічних, соціальних та екологічних передумов і факторів розміщення продуктивних сил з пріоритетністю соціальних та екологічних чинників. Його реалізація в господарській діяльності означає: наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв до джерел відповідної сировини, палива і енергії, водних ресурсів; наближення виробництв низькотранспортабельної продукції до місць її споживання; уникнення зустрічних перевезень однотипної продукції, сировини і палива з одного регіону в інший.

Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого: структура господарського комплексу є оптимальною, тобто підтримуються економічно доцільні пропорції між галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певна відповідність між сировинною базою, наявністю земельних, водних, енергетичних, трудових ресурсів та існуючими виробничими потужностями; задовольняються споживчі потреби населення в товарах і послугах.

Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає формування екологобезпечного типу господарювання, раціональне використання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону; при виборі можливих варіантів розміщення виробництва перевага надається тим з них, які не спричиняють екологічної напруженості на певній території.

Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності (наприклад, національний доход на душу населення).

Реалізація цього принципу грунтується на всебічному розвитку регіональної інтеграції, використанні переваг територіальної концентрації виробництва, активній державній регіональній політиці.

Принцип урахування міжнародного територіального поділу праці означає, що кожна держава розвиває ті виробництва, для яких вона має найкращі природні та економічні умови, а виготовлена продукція є конкурентоспроможною на світовому ринку. При цьому враховуються і інтереси інтеграції в світовий економічний простір.

На сучасному етапі на перший план виступають соціально та екологічно спрямовані принципи розміщення і розвитку продуктивних сил. Проте не втрачають своєї актуальності й інші принципи

Фактори РПС

Під факторами розміщення розуміють сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей.

 

Природно-географічні фактори включають характеристику природно-кліматичних умов та економічну оцінку природних ресурсів.

 

Сучасне використання земельних, водних і лісових ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування. Тому в перспективі для посилення позитивного впливу цієї групи факторів на розміщення продуктивних сил необхідно сформувати високоефективну систему водо-, земле- та лісокористування.

 

Геополітичні фактори розвитку і розміщення продуктивних сил охоплюють: географічне положення території; конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; модель інтеграції в світовий економічний простір. В цілому географічне положення України є сприятливим для економічного розвитку.

 

Демоекономічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил включають: загальну чисельність населення, його структуру, режим відтворення та територіальні особливості розміщення; чисельність трудових ресурсів, їх територіально-галузевий розподіл та якісні характеристики; чисельність робочої сили, основні форми її зайнятості, рівень зареєстрованого і прихованого безробіття; мобільність робочої сили та форми її економічного руху.

 

Соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил охоплюють: рівень розвитку соціальної інфраструктури, що задовольняє потреби населення в освіті, охороні здоров’я, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні; стан навколишнього середовища і природоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці.

 

За сучасної економічної ситуації, крім традиційних цілей, соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил повинні забезпечити: зменшення масштабів бідності та посилення соціального захисту населення, розширення продуктивної зайнятості населення і скорочення безробіття, сприяння соціальній інтеграції.

 

Техніко-економічні фактори включають: основні напрями науково-технічного прогресу та конкретні форми впровадження його результатів у практику господарювання, форми суспільної організації виробництва та рівень розвитку транспортної системи. Сукупна дія цих факторів створює можливості для рівномірного розміщення продуктивних сил на основі зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості виробництва, встановлення раціональних міжгалузевих та внутрігалузевих зв’язків, забезпечення ефективного використання усіх видів ресурсів.

 

Наукове обґрунтування найважливіших закономірностей, принципів і критеріїв слугує основою вирішення завдань прикладного характеру.

 

Поняття «економічний район»

Ек р-ня – це науково обґрунтований поділ країни на ек р-ни, що склалися історично або сформувалися вв процесі р-ку ПС на основі сусп. І терит поділу праці. Воно спрямовано на поліпшення територіальної організації вир-ва та управління господар д-тю. Ек районування є науковим методом поділу країни на спец терит-госп частини, що склалися в результаті суспільного і терит поділу праці за певний історичний період.

 

Ек район виступає однією з форм територіальної організації господарства. Завдяки ньому можливим стає прогнозування майбутнього р-ку ПС.

 

Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є трактування П. М. Алампієва.

 

За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господар-ства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутріш-ні економічні зв’язки і нерозривно зв’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

 

 

Є й інші визначення поняття економічного району.

 

Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні економічні зв’язки, особливість економіко-географічного положення.

 

Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: економічний район — це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів.

 

Форм-ння ек районів має об’єктивний хар-р: виникн-я ек р-нів розпоч-ся з виникн тов. вир-ва і розвитком терит. поділу праці (ТПП), який сприяв концентрації вир-ва високоефективної продукції у межах відповідних регіонів.

Така концентрація спричинила спец. цих районів на вир-ві відповідної продукції, яка вивозиться за межі даного регіону і визначає його місце в сусп. ТПП, в межах світ. госп. і в госп країни.

 

Отже, основою формування ек-х р-нів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації.

 

Об?єктивними умовами виділення і розвитку ек-х р-нів виступають наявні природні ресурси, особливості е.г.п. території, чисельність нас-ня, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території

Механізм реалізації ДРЕП

 

Механізм реалізації ДРЕП — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу.

 

Основними складовими цілісного механізму ДРП України, як визначено діючими нормативними документами, виступають:

 

? відповідна законодавчо-нормативна база,

 

? бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування,

 

? капіталовкладення та їх розподіл між регіонами

 

? посилення ролі місцевого самоврядування

 

? розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).

 

 

Першоосновою механізму РЕП є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами.

 

Механізм ДРП повинен поєднувати у собі методи прямого і опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та обмежувальні, активні та пасивні. Їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність у досягненні намічених цілей.

 

В РЕП широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо.

 

Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об’єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію тощо.

14.

 

Населення України

Чисельність населення країни в цілому та окремих її регіонів є результатом взаємообумовленого розвитку усієї сукупності процесів суспільного розвитку, і насамперед соціально-економічних та демографічних.

 

Знання чисельності населення на певну дату чи період дозволяє оптимально збалансувати розвиток народного господарства і напрями демографічної політики.

 

Починаючи з 1993 р. і по нинішній час чисельність населення України щорічно зменшується. Особливістю цього процесу в Україні є те, що в основі його лежать не соціальні катаклізми (або природні катастрофи, чи поширеність епідемії), а ті соціально-економічні та демографічні особливості, які склалися в країні на попередньому та на нинішньому етапі суспільного розвитку.

 

Такий характер динаміки населення обумовлює складність вирішення ряду демографічних, економічних і політичних проблем в Україні. Це стосується, зокрема, протидії погіршенню статево-вікової структури населення (його постаріння) і режиму відтворення, забезпечення народного господарства трудовими ресурсами відповідної якості, планування підготовки кваліфікованих кадрів та ін.

 

 

Статево-вікова структура населення є одним з важливих демографічних показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Сама ж статево-вікова структура населення є результатом особливостей народжуваності і смертності населення в конкретних історичних умовах відтворення.

 

В Україні спостерігається постійне переважання жінок в загальній чисельності її населення. При цьому абсолютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні показники свідчать про незначне вирівнювання співвідношень між чисельністю чоловіків і жінок. Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед нижчою смертністю жінок, з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави, що найбільше впливає на чисельність чоловіків, — з другого.

 

Наявну структуру населення України можна вважати несприятливою з точки зору тенденцій шлюбності та природного відтворення населення.

 

Важливу роль у природному відтворенні населення та визначенні демографічної бази трудових ресурсів відіграє характер вікової структури населення

 

Характерною особливістю сучасної вікової структури населення України є зниження частки дітей в загальній чисельності населення. Це свідчить про те, що в Україні на сучасному етапі її соціально-економічного розвитку склався звужений тип відтворення населення. Причому сільське населення, судячи з його вікової структури, має менші можливості порівняно з міським щодо активізації відтворення нових поколінь.

 

Чисельність населення України у віці, старшому за працездатний, щорічно зростає. Зменшення питомої ваги дітей та осіб працездатного віку при одночасному зростанні населення у віці, старшому за працездатний, свідчить про старіння населення країни.

 

Найбільша диспропорція у бік чисельної переваги жінок та загального старіння населення характерна для Подільських та центральних областей України. Найбільш сприятлива статево-вікова структура населення у західних областях: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Рівненській.

 

Система населених пунктів

Первинною ланкою розселення є населенні пункти, тобто місця зосередженого проживання людей з потрібними для життя будівлями й спорудами. Населенні пункти бувають двох типів: Міські та Сільські.

 

Містами в Україні називають нас.пункти, які мають не менше 10 тис мешканців, більшість з яких є робітниками й службовцями. В Україні більше 450 міст. Найбільше їх у східних областях України, найменше – у південних і північних. Найбільша концентрація міст – у Львівській, Харківській, Луганській, Донецькій областях.

 

Залежно від кількості мешканців міста поділяють на:

 

? Малі (до 50 тис.)

 

? Середні (50-100 тис)

 

? Великі (понад 100 тис мешканців).

 

Серед великих міст виділяють групу міст-мільйонерів, кількість населення яких перевищує 1 млн. осіб. В Україні до міст-мільйонерів зараховують Київ, Харків та Дніпропетровськ. На жаль, Одесу вже не можна віднести до них. У дев'яти найбільших містах України проживає більше третини міського населення. Це міста-мільйонери (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ) і дуже великі міста (Одеса, Львів, Запоріжжя, Кривий Ріг).

 

Великі міста переважно поліфункціональні, тобто виконують одразу кілька функцій: наукову, освітню, культурну, фінансову та ін.

Однак існують і вузькоспеціалізовані міста: промислові (Шостка, Кривий Ріг, Маріуполь, Горлівка), транспортні (Жмеринка, Іллічівськ, Чоп), курортно-оздоровчі (Трускавець, Ялта), центри агропромислових комплексів (Хорол, Яготин) та ін.

За часом виникнення серед міст розрізняють старі, середнього віку і молоді. До старих міст, заснованих за часів Київської Русі, належать Київ, Чернігів, Галич, Теребовля, Львів, Збараж, Новгород-Сіверський, Переяслав, Чорнобиль, Володимир-Волинський, Луцьк та ін. Молодими містами в Україні є ті, що виникли у XX ст., зокрема після Другої світової війни. Вони розміщені переважно у промислових регіонах. Серед них Верхньодніпровськ, Світлодарськ, Вишневе, Прип'ять, Світловодськ, Сєверодонецьк, Теплодар, Енергодар та ін. Є на території України і "мертві міста" – Чорнобиль і Прип'ять.

 

Урбанізація. Проблеми. З розвитком суспільства, особливо промисловості, зростає кількість міст і частка міського населення, поширюється міський спосіб життя. Цей процес називають урбанізацією. Рівень урбанізації загалом оцінюють за часткою міських мешканців у загальній кількості населення. Зростання рівня урбанізації відбувається за рахунок міграції мешканців сільської місцевості й природного приросту.

Рівень урбанізації має істотні територіальні відмінності в нашій країні. Найвищі рівні урбанізації мають області у промислових регіонах – Донецька, Дніпропетровська, Луганська (80 – 90%), а найнижчі – Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська (40%).

 

Урбанізація має як позитивні, так і негативні наслідки. Одним із її наслідків є підвищення рівня забруднення навколишнього середовища. В останні рр. особливо гостро постала проблема збереження сприятливих природних умов проживання особливо у високо урбанізованих регіонах.

 

У складних екологічних умовах заслуговує на увагу концепція р-ку малих і середніх міст, в яких природне середовище значно краще, ніж у великих. Особливо актуальним є подальший р-к малих міст, в яких розміщені одне-два підприємства. У нових економічних умовах банкрутство таких підприємств може призвести до підриву економічного балансу розвитку міста.

 

Проблеми всіх міст: недостатнє фінансування, занепад, відутність кваліфікованих спеціалістів, робочої сили, старіння населення, екологічні проблеми

 

Трудові ресурси

Трудові ресурси — це частина населення України, яка має необхідний фізичний розвиток, здоров’я, освіту, професійні знання та кваліфікацію для заняття суспільно корисною працею. Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції населення.

 

До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, відносять працездатне населення у працездатному віці. Крім того, до трудових ресурсів відносять зайнятих у суспільному виробництві підлітків до 16 років та осіб пенсійного віку (без інвалідів I та II групи, а також непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах).

 

Чисельність трудових ресурсів — показник динамічний, він постійно змінюється залежно від багатьох факторів: демографічних, соціальних та економічних.

 

Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості: зайняті в суспільному виробництві (зайняті на державних та кооперативних підприємствах та в організаціях); зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності (військовослужбовці).

Окрему групу становлять безробітні. Все зайняте у народному господарстві населення розподіляється між галузями матеріального виробництва та невиробничої сфери.

 

Найнижча частка населення працездатного віку відмічається у регіонах, де переважає аграрна сфера зайнятості. До них належать Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська області. Найвища частка осіб працездатного віку характерна для високоурбанізованих та індустріально розвинутих областей: Дніпропетровської, Донецької, Харківської, Одеської.

 

Серед областей України з високим рівнем зайнятості в промисловості виділяються Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька області. Найнижча частка зайнятих у промисловості Вінницької, Волинської, Одеської, Тернопільської та Чернігівської областей. У цих областях переважають зайняті в сільському господарстві.

 

Найвища зайнятість населення в невиробничій сфері в регіонах з сприятливими рекреаційними умовами: Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях.

 

Нинішній етап соціально-економічного розвитку України не забезпечує повного і ефективного використання трудових ресурсів.

Це підтверджується зростанням чисельності безробітних та працюючих неповний робочий тиждень або день.

 

В Україні склалися три регіони з різними за масштабами резервами трудових ресурсів.

 

До першого регіону входять: Київська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Черкаська та Хмельницька області.

 

До другого регіону входять Миколаївська, Запорізька, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Харківська та Херсонська області.

 

Третій регіон охоплює області з найвищою часткою незайнятих в народному господарстві. До його складу входять Львівська, Одеська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області та Автономна Республіка Крим.

 

Ринок праці

Ринок праці – це система суспільних відносин, що ґрунтується на товарно-грошових засадах у сфері розподілу, обміну і використання робочої сили.

 

Формування сучасного ринку праці України відбувається в умовах збереження низького рівня попиту на робочу силу, перевищення пропозиції робочої сили над попитом, поширення нерегламентованої зайнятості, невисокої місткості ринку праці тощо. Такі особливості характерні для всіх регіональних ринків праці України. Проте існують й певні відмінності по регіонам за різними показниками.

 

Так, нижче середнього рівня зайнятість трудових ресурсів в Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях.

Найвищий рівень зайнятості трудових ресурсів характерний для Київської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської та Чернігівської областей. Певна частина працездатного населення України офіційно зареєстрована як безробітні.

 

Рівень безробіття є досить диференційованим по окремих регіонах України. Нині найвищий рівень зареєстрованого безробіття характерний для західних областей республіки — Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Найнижчі показники рівня безробіття склалися в Одеській області, м. Києві та Севастополі.

 

Враховуючи демографічну ситуацію, яка склалася в різних регіонах України, можна передбачити, що при нинішньому рівні створення нових робочих місць у західних областях і природному прирості населення рівень безробіття в майбутньому набуде в цьому регіоні ще більшої гостроти.

 

Впровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави, регіональних органів управління завчасної розробки та реалізації соціальних гарантій у сфері зайнятості населення працездатного віку. Тим більше, що значна частина населення зараз перебуває в умовах вимушеної неповної зайнятості..

 

Впровадження ринкових реформ повинно мати чітке узгодження з розробкою загальнодержавними та місцевими органами влади запобіжних заходів щодо зайнятості населення.

 

Мінеральні ресурси

Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил.

Структура. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля,. Основні запаси кам’яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в Дніпровському басейні. В Україні виявлено родовища нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор’ї. На території України розміщені родовища торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

Основні родовища чорних руд зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському.Україна має певні запаси руд кольорових металів:

? запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях;

? ртуті — у Донбасі і Закарпатті;

? титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів;

? бокситів — у Дніпропетровській області;

? алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов’ї.

Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов’ї. Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на неметалічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях.

Використання в економічній системі природних ресурсів вимагає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: технологічна (виробнича) та економічна.

Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризує економічні результати використання природних ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного середовища).

Для економічної оцінки природних ресурсів застосовують передусім методичні підходи, засновані на категоріях ренти та ефективності.

В геології виділяють такі категорії запасів корисних копалин:

? А — докладно розвідані та вивчені;

? В і С1 — розвідані менш докладно;

? С2 — оцінені попередньо і приблизно.

Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С1, С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси.

При аналізі та оцінці враховуються:

- загальні запаси

- якість

- глибина залягання

- необхідні затрати для збагачення

- транспортні витрати для поставки до споживача

 

Земельний фонд

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об’єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складаю територіальний поділ праціть єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку.

Структура. Господарське освоєння території здійснено на 92 %.

При цьому с/г освоєння земель перевищує 70 % і є найвищим у світі. Високою залишається розораність території України – 57 %. Частка ріллі в загальній площі с/г угідь складає 79 %. Структура с/г угідь визначається природно-клімат умовами. В останні рр. у структурі с/г угідь зменшилася частка орних земель, а збільшилася частина багаторічних насаджень, сіножатей і пасовищ.

За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює:

? сільськогосподарські угіддя;

? ліси та лісовкриті площі;

? забудовані землі під промисловими і транспортними об’єктами, житлом, вулицями тощо;

? землі, що покриті поверхневими водами;

? інші землі.

Проблеми.

На сучасному етапі економічного розвитку основними проблемами в сфері земельних ресурсів виступають:

? підвищення ефективності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель,

? припинення деградації ґрунтів та зростання їх родючості;

? досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування;

? формування продуктивної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв’язання продовольчої проблеми.

У найближчій перспективі необхідно скоротити вилучення продуктивних земель для несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості певних галузей народного господарства до нормативних величин.

Водні ресурси

Значення. Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.

Використання. Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод. Найвищий рівень водозабезпечення жителів — у західних і північних областях України.

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів — Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні області України.

Основними споживачами води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське господарство, комунальне господарство.

Основні проблеми щодо раціонального формування, використання та збереження водних ресурсів України полягають у:

? забрудненні водних об’єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами;

? інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд;

? недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем;